Заступник командира батальйону полку "Скеля" Герой України Андрій Кіяненко (Марік): "У мене немає тих втрат, про які говорять"

Автор: Ольга Москалюк

Старший лейтенант, Герой України Андрій Кіяненко нині є заступником командира 2-го штурмового батальйону 425-го окремого штурмового полку "Скеля". Позивний Марік отримав від побратимів під час навчання - на честь рідного Маріуполя. Міста, яке навесні 2022 року пережило один із найстрашніших епізодів сучасної війни та вже четвертий рік перебуває в окупації.

 Саме там минули його дитинство, юність і почався професійний шлях, який не був пов’язаний із військовою службою. До повномасштабного вторгнення Андрій працював на "Азовсталі", але напад росії кардинально змінив його життя: після пережитого в Маріуполі та загибелі двох братів він вирішив долучитися до оборони країни. Був на навчанні у Великій Британії, служив у 95-й ОДШБр, а потім потрапив до "Скелі" – підрозділу, навколо якого нині точаться різні дискусії.

- Ви народилися і виросли у Маріуполі. Припускаю, що ви теж стежите за новинами звідти, зокрема за розповідями росіян про те, як вони відбудовують місто. Але ми прекрасно знаємо, який у нього реальний стан. Про що думаєте, коли це бачите чи чуєте?

- Я намагаюся за цим не стежити, тому що дуже важко сприймати те, що зараз відбувається з моїм рідним містом. До повномасштабної війни воно було зовсім іншим. Це видно навіть із того, що показують росіяни. У соцмережах колишніх знайомих бачу, що там все зовсім по-іншому.

Те, що зараз вони розповідають про відбудову міста, - це не зовсім правда. Значна частина Маріуполя досі зруйнована. Вони відбудовували лише центр, а звичайними районами, які розташовані на околицях, ніхто особливо не займається.

- Ваш будинок зруйнований?

- Так. У мій будинок влучив снаряд через чотири дні після початку вторгнення. Він зазнав серйозних руйнувань. Квартира матері повністю згоріла. Загалом у мене там уже практично нічого цілого не залишилося.

- А залишився в місті хтось із близьких чи друзів?

- Чимало. Тільки троє родичів виїхали на неокуповану територію України.

Взагалі мій троюрідний брат на початку захищав "Азовсталь". Був прикордонником. Загинув в Оленівці від уламкових поранень. Якщо ввести його прізвище в пошуку в Інтернеті, можна знайти інформацію. У нас однакове прізвище. Там є відомості про те, що його тіло доставили на Захід України, де він і похований. Другий брат загинув на Донеччині. Він служив в "Азові" ще від початку війни. А більшість родичів, в принципі, залишилися в Маріуполі. Дивіться, для нас усе це було надто несподівано. Ніхто ж не знав, що війна буде саме такою, якою вона стала. Ми ж постійно жили під звуки обстрілів, повсякчас чули вибухи, роботу артилерії. І коли почалося повномасштабне вторгнення, усі думали: за день-два все закінчиться і сторони домовляться. Але вийшло так, що ми воюємо вже четвертий рік. До війни я й не планував ставати військовим. Ніколи про це не думав. Але після того, що я побачив, зрозумів: із цим треба боротися, тому що вони можуть піти далі й далі.

- До повномасштабного вторгнення ви працювали начальником транспортного напрямку на "Азовсталі", правильно?

- Саме так. Я маю вищу освіту. Працював на дільниці доменних печей на "Азовсталі" та займався логістикою. Це, по суті, залізничний транспорт. Переважно йшлося про перевезення рідкого металу до конвертерних печей.

- Ви місяць після нападу ще прожили в Маріуполі. Як вам вдалося виїхати?

- Ми перебували в західній частині Маріуполя. Там увесь цей час тривали дуже сильні обстріли. Ніхто ж не розраховував, що все так затягнеться, то і не запасався водою, їжею чи ще чимось необхідним. По нашому будинку були влучання. Згоріла моя машина, усі речі. Я виїжджав фактично без нічого. Зв’язку не було, світла також. Взагалі нічого! Працювало тільки так зване "сарафанне радіо" – що, де, як. І от сусід якось каже: "Треба виїжджати, бо нібито буде евакуація". Наскільки я зараз розумію, жодної офіційної домовленості про евакуацію тоді не було і, мабуть, навіть не планувалося. Люди просто в якийсь момент почали збиратися й виїжджати. Тоді обстріли були трохи менш інтенсивними. Більшість маріупольців, які змогли виїхати, рухалися величезними колонами. Це були тисячі й тисячі людей. Існував лише один виїзд із Маріуполя - у напрямку Бердянська. До нього, наскільки я зараз пам’ятаю, взагалі не було жодного блокпоста. Те, що я бачив дорогою, зараз, як військовий, уже оцінюю по-іншому. Тоді я не розумів, що відбувається. Навіть коли ми доїхали до Урзуфа Донецької області, я не бачив жодного російського військовослужбовця. Першого росіянина побачив уже в Бердянську. Це був блокпост на в’їзді до міста, де почали перевіряти документи. Але я якось так проскочив, що мої навіть не подивилися.

- Пощастило?

- Так, просто пощастило. Бо якби вони почали перевіряти, то, звісно, виникло б багато запитань. Бо я маю татуювання. Думаю, вони б мене довго й нудно мучили. А так я зміг дістатися до родичів у Бердянську, де і заночував.

Тоді мені пропонували або виїжджати до Європи через Крим, тому що цей маршрут ще працював, і багато людей ним користалися, або їхати на неокуповану територію - до Запоріжжя. Я відразу для себе вирішив, що хочу залишитися в Україні.

Ми сіли в машину і вирушили з Бердянська в напрямку Василівки. По дорозі було близько п’ятнадцяти чи шістнадцяти блокпостів. На кожному - серйозні перевірки. Повністю оглядали автомобіль, ретельно дивилися документи. Наскільки я пам’ятаю, там стояли представники різних підрозділів російської федерації – як так звана "днр", так звані чеченці та й взагалі незрозумілий збрід людей, які на той момент були на боці росії. Приблизно за дев’ять годин ми проїхали всі ці блокпости й виїхали на підконтрольну Україні територію.

- Ви влаштувалися на комбінат "Камет-сталь" у Дніпропетровській області. Скільки там пропрацювали?

- Приблизно три місяці. Потім зрозумів, що треба щось із цим робити. Тоді військкомати, в принципі, ще не працювали настільки активно, як зараз. Дуже багато людей йшли добровольцями. Я для себе вирішив, що хочу захищати країну і як мінімум повернутися додому. Тому просто написав заяву на звільнення і пішов до військкомату у Дніпрі.

- До якого підрозділу ви мобілізувалися? Одразу потрапили до "Скелі" чи ні?

- Ні, не одразу. У мене взагалі вийшла цікава історія. Я у військкоматі поспілкувався, сказав, що хочу потрапити до війська. Але вони мене довго не хотіли брати. Взяли лише з четвертого разу. Я проходив перевірку Служби безпеки, детектор. Їх здивувало, що маріуполець, який виїхав із окупації, тепер хоче йти воювати. Не знаю, чому так. Однак так сталося, що мене довго перевіряли. Зрештою всі питання з'ясували, і мене направили до 199-го навчального центру ДШВ. Там теж була комісія. Потім нас зібрали й сказали, що наша навчальна рота і ще одна їдуть до Великої Британії на БЗВП. Пробули там півтора місяця. Нас готували австралійські інструктори. Нормально навчали. Так, усе було за книжками, за стандартами. Сама атмосфера була не воєнною. Напевно, вона нас більше розслабила, ніж напружила. Ми не жили в постійному нервовому напруженні чи переживаннях.

Повернулися до України і вже, в принципі, хотіли розподілятися по підрозділах. До речі, у нас в навчальному центрі не було ні СЗЧ, нічого подібного взагалі – усі були налаштовані воювати. Нам запропонували: хто має вищу освіту, може подати анкету на вступ до школи офіцерів в Одесі. Я написав і забув про неї. Приїхали до Житомира. Наступного дня мав бути вже розподіл. І от стоїмо ми на шикуванні, раптом називають моє прізвище та кажуть відійти вбік. Нас з двохсот десь чоловік десять так виокремили. Решту розподіляють по бригадах, повідомлятимуть, хто куди потрапляє. А ми стоїмо й думаємо: а нас куди? Наприкінці нам кажуть: "Збираєтеся й завтра їдете до школи офіцерів". От так я, навіть ще не воювавши й фактично не знаючи, що таке війна, після БЗВП опинився в Одесі. Навчалися ми там приблизно сорок п'ять днів. Завершивши, отримавши звання молодшого лейтенанта, повернувся до Житомира. Там уже був розподіл по бригадах ДШВ. Я потрапив до 95-ї окремої десантно-штурмової Поліської бригади. Нас направили до Лимана, де тоді був наш ППД. Я став командиром взводу одного з батальйонів. І от тоді почалося найцікавіше. Я сам попросився на бойовий вихід, щоб отримати хоч якийсь досвід. Адже якщо ти керуєш людьми, то маєш розуміти, що ти їм говориш, що таке війна взагалі. Тож наступного вечора після прибуття я пішов на свій перший бойовий вихід – на евакуацію "двохсотих". Потрібно було забрати п'ять тіл прямо з села Терни. На мою думку, це був дуже цікавий досвід. Тоді війна ще була зовсім іншою, ніж зараз – не було стільки дронів, розвідка не настільки розвинена. Тепер я розумію, що ми тоді відносно легко зайшли на цю "нульову" позицію – безпосередню лінію зіткнення. Але коли під@р побачив, що ми збираємо тіла і вже готувалися до виходу, почалося - нас крили мінометами та артилерією. Поруч поприлітало так дуже добре. Я одразу на цьому першому виході отримав і контузію, і розуміння, що таке війна. Мабуть, саме тоді я усвідомив, що мені це подобається. Після цього було багато різних виходів - штурми, оборона, евакуація.

- А як ви потрапили вже до "Скелі"?

- Наприкінці 2024 року я познайомився з офіцером з 425-го підрозділу. Поспілкувався з ним. Він запропонував, і я погодився. Тоді це ще був батальйон, а не полк – десь близько 400 людей. І от я прийшов на співбесіду до нашого командира Юрія Васильовича. Ми з ним по-людськи поговорили. Він розповів свою історію, я - свою. Він так на мене подивився й каже: "Ні, Маріку, ти маєш бути командиром не взводу, а роти. Давай спробуй себе – приймай першу штурмову". Я пройшов підготовку як офіцер, але вже разом зі своїми солдатами. І буквально за два тижні ми вийшли на бойове завдання. Перший вихід - це був Мирноград. Далі просто втягнувся в роботу. А вже з першого січня 2025 року ми виросли до полку. Я перейшов до другого штурмового батальйону, став командиром роти вогневої підтримки, і ми вийшли на відновлення. Набрали людей, і приблизно півтора місяця тривала підготовка до бойових дій. Перший вихід уже в складі цього батальйону у нас був у селі Піщане, Донецька область. Це трохи далі за Покровськом. Ми за чотири дні повністю зачистили цей населений пункт. Діяли за плануванням, яке підготував наш плановий відділ. Тоді ще можна було так сміливо чотирма ротами заїжджати технікою під будинки й просто зачистити противника. Він просто не розумів, що ми з ним робимо. Знищили їх у великій кількості. За це виконання мене подали на звання Героя України.

- А як ви дізналися, що маєте отримати цю нагороду?

- Від командира. Він постійно знаходиться з нами та в курсі усього, що відбувається – бачить, хто що робить, все помічає. У нас якраз тривали бойові дії. Ми тоді сиділи - була якась нарада на КСП. Заходить командир, привітався й питає мене: "Як ти? Робота зроблена?". Відказую: "Так, усе зроблено". Розказав йому про подальші плани й наміри. Він: "Ми тебе подали на Героя України". Це було десь за добу до офіційного призначення нагороди. Тобто вийшло так, що після чотирьох місяців перебування у "Скелі" я став Героєм України.

- Що це для вас означає?

- Насамперед, це велика відповідальність перед особовим складом та перед командиром. Коли до мене приходить військовослужбовець, завжди розповідає про свій життєвий шлях, досягнення на війні. У мене дуже велика відповідальність перед моїми бійцями. Я маю показувати їм приклад, мотивувати. Якщо хлопці вмотивовані, це зовсім інша робота та ставлення до людей.

Після нагороди було ще дуже багато виїздів і бойових завдань - Суми, Харків, той самий Покровськ, Новоторецьке. Моя рота працювала на всіх цих напрямках.

У вересні минулого року, коли ми вже виходили з району Покровська, мене командир призначив заступником командира другого штурмового батальйону. Так і виконую свої обов’язки. У першу чергу - бойові дії, робота з особовим складом та його підготовка.

- А де було найскладніше? У Покровську?

- Ні, не в Покровську. Найскладніше, напевно, було на Сумському напрямку. І зараз ми знаходимося на дуже цікавому з точки зору планування, підготовки і виконання – село Тернове. Оскільки я - заступник командира батальйону, був одним із тих людей, хто планував цю операцію і виконував її. Мені це більше зайшло саме як процес виконання роботи на такому рівні. Ти думаєш про все: не тільки про збереження особового складу, планування, а й про розвідку, про всі можливі моменти, які зараз є у сучасних бойових діях.

- Це ви зараз говорите про прорив "Скелі" на 19 кілометрів під час звільнення села Тернове?

- Так, це про цю операцію. Ми сьогодні, як я сказав, знаходимося на цьому ж напрямку. Продовжуємо працювати. Далі ви ще дізнаєтеся багато цікавого, але не зараз – поки не можу розкривати деякі моменти щодо операції, яка нині триває. Зробили вже більше 19 кілометрів, але про це пізніше.

- Коли ви звільняли село, як реагував ворог? У чому полягав ваш успіх? Ви застали його зненацька?

- Так, здебільшого це була раптовість. У них теж працює розвідка, але вони чомусь думали, що ми підемо на Березове – акцентувалися на ньому. А у нас якось так пішло, що ми в певний момент проскочили й різко пішли в інший бік, що для них стало несподіванкою. Вони будували оборону в одному місці, а ми прорвали перший рубіж і дуже швидко зайшли вже в саме Тернове. Вони просто не розуміли, що робити. У них там був і пункт управління, і оператори БПЛА, і КСП рот, купа офіцерів. А ми просто заїхали. Знаєте, коли залітають штурмовики, їхні офіцерчики трохи завертаються.

- А загалом як би ви охарактеризували ворога? Він змінився за той час, що ви воюєте?

- Ми змінюємося, і ворог так само. На війні постійно відбуваються зміни. Якщо ми воюватимемо в одному й тому ж стилі, це буде як у Другій світовій, коли люди йшли з палицями один на одного. Але ні. Технології змінюються, а ми підлаштовуємося під них. Ми зараз більше використовуємо БПЛА – FPV-дрони, розвідку, бомбери, які взагалі є дуже потужним інструментом. Можна сказати, знахідка століття. Просто космос! Дуже нам допомагають. Під@ари їх не застосовують. У них велика кількість FPV, але немає самої розвідки. Те, що я зараз бачу у перехопленнях, - вони мають серйозний дефіцит "очей"…

- А що з "Орланами" та "Ланцетами"?

- Це інше, адже вони працюють на дальні відстані. А я говорю про ближній бій. Так, FPV у них вистачає, але "Мавіків" не так багато.

Взагалі у світі є кілька хороших розвідників, зокрема "Мавік-3", зараз уже "Мавік-4". Але що у росіян? Здебільшого Китай. І то, я ж кажу - їм більше дають FPV. А з розвідкою у них важко. Бомберів взагалі немає.

- Мені військові з різних напрямків розказували, що росіяни дуже бояться наших "Вампірів".

- Так, "Вампіри" - просто незрівнянні! Дуже потужний ресурс для нас.

- Як у вас взагалі із забезпеченням? Кажуть, що все добре.

- У нас дуже добре. Люди, коли приїжджають, часто не вірять, що в мене постійно є три-чотири борти в запасі. Саме "Вампірів", які стоять на складі батальйону. Кажуть: "Не може бути!" Відповідаю: "Ходімо покажу". Відчиняю гараж, дивляться і все одно не можуть повірити.

Розумієте, ми все показуємо на практиці. От, наприклад, минулої ночі у мене збили два борти, і вже зараз, коли ми з вами говоримо, на позиціях стоять нові. Ще пішла заявка на отримання зі складу полку. І ще є резерв на складі батальйону. Так само у мене з "Лелеками". У моєму підрозділі є "Лелека", яка веде дальню розвідку. Десь два тижні тому я за день втратив три такі "пташки". Але я відпрацював по ворогу так, що він після цього фактично згорнувся.

- От якраз і кажуть про те, що у "Скелі" дуже хороше забезпечення завдяки тому, що ви ніби є "полком Сирського". Думаю, ви знаєте, що часто ваші штурми називають "мʼясними". Як ви ставитеся до того, що ваш підрозділ нерідко так критикують?

- Критика не завжди є об’єктивною. Ми постійно виконуємо свої бойові завдання на фронті. І коли ти це робиш, на тебе звертають увагу не тільки наша преса, а й ворожа. Всі ж знають про під@рське ІПСО. І, звичайно, ведеться робота під@рських медіа проти української армії. І те, що вони подають, не збігаєтьсяз тим, що є в реальності. Я виконую свою роботу. У мене немає тих втрат, про які говорять. Немає! У мене такі ж втрати, як і в інших бригадах. Тільки я роблю роботу, а деякі підрозділи відходять зі своїх позицій. Це теж важливо розуміти.

І коли хтось критикує наші штурми чи ще щось, нехай прийде і покаже, як це робиться. От нехай зробить цю роботу! Часто розказують не те, що є насправді.

- У квітні я записувала інтерв’ю з Богданом Кротевичем. Ми говорили про втрати на війні. Він згадував і про ваш підрозділ. Зацитую: "Мені командир однієї з бригад пише, що йому цього місяця дають до 40 військовослужбовців, а "Скелі" дали тисячу за місяць. Каже: "Якби я стільки отримав, рік не просив би людей". Це з його слів - я не можу стовідсотково підтвердити, бо не маю документів, але я йому вірю."…

- А скільки той командир при цьому втратив позицій? Що загалом робив?

- Я до того, що про вас говорять не лише росіяни, а й українці…

- Мені нецікавий Кротевич. Я дивлюся не на нього чи інших діячів, а насамперед на себе. Я відповідаю тільки за свої вчинки. Я не можу обʼєктивно оцінювати Кротевича, тому що не знаю цю людину. Я не в курсі, як він працює, як поводиться. Тож не можу про нього говорити. У війні взагалі дуже складно давати оцінки. Історія вже потім показує, хто і як діяв, і яку оцінку отримує. Я не можу сказати, що у нас хтось хороший, а хтось - поганий. Повторюся: я можу відповідати тільки за себе.

- Але про вас говорять не тільки медіа чи той же Кротевич, а й офіційні посадові особи. Зокрема, заступник військового омбудсмена Руслан Циганков заявив, що у "Скелі" зафіксовані випадки побиття особового складу. Що ви на це скажете?

- Як ви собі уявляєте побиття особового складу? От стоїть рота, і я її один усю б’ю? Я просто не розумію, як це фізично можливо. У мене в голові це не вкладається. Як він це собі бачить?

- Моделюємо ситуацію, коли військовослужбовець відмовляється йти на штурм, усвідомлюючи, що загине, і його за це б’ють.

- Тоді я вам змоделюю іншу історію. Звідки новобранець знає, яким буде штурм? Він просто може не хотіти йти. Як і загалом зараз у нас в країні є різні ситуації. Чомусь чотири роки тому я сам взяв автомат і пішов вперед. Але є люди, які сьогодні не хочуть навіть захищати свою сім’ю. Однак якщо він цього не робитиме, то під@р прийде до нього додому, і так само вбʼє його родичів та друзів, як це було з деякими моїми. А потім він плакатиме, що в нього загинули близькі - мати, батько чи, не дай Боже, дитина. Ми можемо довго це обговорювати, розмірковувати на цю тему, але, на жаль, реальність саме така.

Ще проблема полягає в тому, що наша преса не завжди дає армії ту підтримку, яка потрібна. Часто інформація подається без розуміння контексту - щось почули, щось сказали, ніби хтось когось побив, і це одразу йде як факт. Але повністю в ситуації не розібралися, усі сторони не заслухали й видається, ніби так усе й було.

Я можу відповідати тільки за свій особовий склад - за те, що відбувається у моєму підрозділі. У мене за весь час перебування в "Скелі", за ці півтора року, не було жодного побиття і жодного такого випадку, який би кудись виносився. І навіть не те що виносився - його просто не було!

А те, що відбувається в інших підрозділах, я коментувати не можу. Не знаю, що там. Я відповідаю тільки за те, що бачу всередині свого колективу. У мене весь управлінський склад - це колишні штурмовики, які були на бойових виходах. Ми постійно воюємо. За людину говорять її вчинки, а не Кротевич чи ще хтось.

- Але Циганков – це все ж представник держави. Він ще говорив і про скарги від родичів військовослужбовців вашого полку на те, що вони не мають доступу до телефонів. Зрозуміло, що це питання й безпеки, але я так розумію, у них зв’язку взагалі немає чи як?

- Знаєте, коли я, будучи офіцером, прийшов до підрозділу, приїхав на полігон і здав свій телефон. У мене тоді теж виникало внутрішнє питання: навіщо я це зробив? Але зараз я розумію: якщо є скупчення особового складу і одночасно вмикається 20–30 сигналів - це вже ціль.

Звичайно, я розумію родичів військових. Вони дуже сильно хвилюються за своїх близьких. І моя сім’я так само за мене переживає, адже я весь час знаходжуся зі своїм особовим складом. Але я не можу дозволити собі сидіти в телефоні чи читати новини. Мені не до Інтернету. У мене війна. Я маю аналізувати противника і працювати. Якщо ми цього не робитимемо, ніхто за нас не зробить. Звісно, рідним бійців хочеться частіше виходити на зв’язок. Але в умовах постійних польотів "Шахедів", "Іскандерів" і під@рської розвідки ми не можемо собі дозволити цю розкіш. Ми – військові. Це питання життя й смерті. Сьогодні включив телефон - завтра прилетить.

- Росіяни останнім часом дуже сильно обстрілюють і тилові міста. Часто в пресі обговорюється те, що росія не має значних успіхів на полі бою, тому таким чином відіграється на цивільних. Командир Третього армійського корпусу Андрій Білецький днями заявив, що рф провалила весняну кампанію. А здобутки України у травні, за його словами, будуть більшими за російські. Що ви скажете? Яку бачите ситуацію на вашій ділянці фронту?

- Думаю, на нашій ділянці для росіян буде великий сюрприз. Набагато цікавіший, аніж ми робили минулий прорив. Їм буде весело. Але поки, із зрозумілих причин, без деталей.

Взагалі ми постійно готуємо для них сюрпризи. Якщо ви стежите за нашим підрозділом, то знаєте: ми завжди робимо несподівану роботу. Там, де найважче, там завжди "Скеля". І хто б що не казав, наш підрозділ постійно у тих місцях, де інші просто не справляються. До речі, на даний момент з нами на одній смузі хлопці з ДШВ, які виконують величезний обсяг роботи, як і ми.

- Ви на Донбасі, який ніяк не дає спокою росіянам – весь час озвучують нові дати, коли планують його захопити. Ось нещодавно знову заговорили на цю тему. Інститут вивчення війни пише: російське військове командування запевняє кремль, що здатне повністю окупувати весь Донбас до осені. Що ви думаєте про ці їхні чергові наміри?

- Я чекаю цього ще з 2014 року. І щось я не бачу, щоб вони "захопили". З того часу все намагаються, але у них нічого не виходить.

- Ще під час так званих переговорів росіяни ставили ультиматум, щоб ми віддали Донбас. Але ж ми розуміємо, що ним потім не обмежиться – далі будуть вимагати інші області, так?

- Звісно! Що їм ще потім треба буде віддати? Вінницьку область? Житомирську? Навіщо нам це все треба?!

- Ви думаєте про те, скільки ще може тривати війна?

- Ні, не думаю. У мене є одне дуже сильне бажання - повернутися додому. І щоб це сталося, треба не просто думати чи мріяти, а щось робити. От коли повернуся додому, тоді й війна закінчиться.

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото надані Маріком