Нові факти про "Іловайський котел" у книзі-розслідуванні Романа Зіненка "Війна, якої не було"

Автор: Ю.Рацибарська, "Радіо Свобода"

Двотомник-розслідування боїв під Іловайськом, що увійшли в історію під назвою "Іловайський котел", презентували у Дніпрі. "Війна, якої не було" – так називається книжка. Її автор - учасник тих подій, боєць полку "Дніпро-1" Роман Зіненко зібрав свідчення майже сотні бійців і офіцерів.

Про це пише Юлія Рацибарська у своєму матеріалі на сайті "Радіо Свобода".

Українські солдати під Іловайськом. Донецька область, Україна, 26 серпня 2014 року

Книжка містить інформацію про майже 700 українських воїнів, які брали участь в операції й виходили так званим "зеленим коридором". За словами автора, переважна більшість зібраних ним фактів до сьогодні не була відома широкому загалові. "Радіо Свобода" поспілкувалося із автором книжки та її першими читачами.

Роман Зіненко на презентації своєї нової книжки про Іловайськ. Дніпро, 24 лютого 2019 року

– У своїй першій книжці "Іловайський щоденник" ви поділилися спогадами про пережите. Друга книжка "Війна, якої не було" – це вже дослідження. Як ви задумали цю книгу-розслідування?

– За початковим задумом, моя друга книжка мала описати загибель бійців. Першим, про кого я хотів написати, був боєць батальйону "Донбас", який загинув 10 серпня 2014 року в цій операції, Вадим Антонов, позивний Самольот.

Мені хотілось описати, починаючи з нього, як гинули бійці. Потім я з’ясував, що це не був початок операції, що був батальйон "Кривбас", який брав участь в операції раніше.

І так потихеньку я почав шукати, зв’язуватися з представниками різних підрозділів, з’ясовувати, що насправді одночасно відбувались різні події в різних місцях, і таким чином упродовж двох років збирав і накопичував матеріал. Так склалась ця хроніка.

– Які нові факти вам вдалося зібрати в ході цієї роботи?

– Більшість спогадів бійців сповіщають про те, про що досі мало хто знав. Для мене це було шоком, відкриттям. Так само, сподіваюсь, буде й для інших небайдужих людей. Важко виділити щось одне. Були десятки зіткнень, десятки бойових поранень, десятки важливих ситуацій. Десятки спогадів про одні й ті самі події з погляду рядового з окопу і з погляду командира. Десятки психологічних ситуацій.

На всю країну, на весь світ були показані докази російського вторгнення – полонені російські військовослужбовці Ахметов й Ільмітов. Але лише одиниці досі знають, хто саме захопив їх у полон, за яких обставин, і що з ними сталось під час виходу "коридором". Це зробили солдати й офіцери частини 3-го батальйону 51-ї окремої механізованої бригади, яка з незрозумілих причин після Іловайська була розформована.

Але факт залишається фактом. Завдяки цим хлопцям світ почув, що відбувається у нас на Сході. Вони відходили з селища Дзеркального в напрямку Старобешевого й 25 серпня захопили цих росіян.

Колону російської бронетехніки під Новопіллям так само знищили артилеристи 51-ї бригади за підтримки інших підрозділів. Про це вже було відомо раніше, але я зібрав додаткові свідчення учасників подій. Мій товариш Микола Криворотько був одним з тих, хто оглядав цю колону після знищення, показував російське обладнання, зброю. Мало відомий факт: саме з цієї колони був захоплений у полон іще один російський військовослужбовець Олександр Десятов. Росіяни відбили його, коли знищували колону полковника Грачова.

– Оцей епізод – із захопленням російського танка поблизу селища Агрономічного, який ви досліджували, – також мало відомий факт?

– Це сталось в Агрономічному, за три кілометри від тодішньої ставки генерала Хомчака. Там були бійці 91-го полку оперативного призначення, бійці 51-ї і 93-ї механізованих бригад.

У книзі є свідчення капітана Віталія Яворського, він детально описує, як усе було. Один із бійців, Іраклій Кутелія з 93-ї бригади, був разом із ним. Він, на жаль, потім загинув під Опитним. Цей боєць особисто сів за кермо того танка і притягнув його в Агрономічне. Все це детально описано, досі мало хто знав про це і про цих бійців. На цьому танку полковник Євген Сидоренко потім виходив з оточення, танк був підбитий і залишений.

Українські солдати біля Іловайська, 10 серпня 2014 року

ЦЕ БУВ САМЕ РОСІЙСЬКИЙ ТАНК, БО ЦЕ ОДИН ІЗ ПРЯМИХ ДОКАЗІВ РОСІЙСЬКОЇ ПРИСУТНОСТІ НА ДОНБАСІ. ТАКИХ СИСТЕМ, ЯКІ БУЛИ НА ТОМУ ТАНКУ, В УКРАЇНІ НЕ БУЛО

– Чому епізод із танком такий важливий?

– Важливий і героїзм тих людей, які його захоплювали, і важливо, що це був саме російський танк, бо це один із прямих доказів російської присутності на Донбасі. Таких систем, які були на тому танку, в Україні не було, й навіть не було жодної людини, яка б могла розібратись, як його завести. Лише завдяки полковникові Сидоренку це вдалося – це єдиний офіцер, який розібрався, як запустити двигун, коли хлопці притягнули його в Агрономічне й заглушили.

Там були новітні системи ведення вогню, зв’язку, нічного бачення, про які навіть не знали наші танкісти, які не мали уявлення про саме цю модифікацію танка – Т-72Б3.

– У своїй книжці ви даєте відповідь на запитання про обставини загибелі комбрига 51-ї бригади Павла Пивоваренка.

– Довго його доля не була відома. Свого часу дехто намагався говорити, що він "зрадник". Але в книжці є спогади бійців про те, як по-геройському він себе поводив і героїчно загинув під Новокатеринівкою.

Він вирушив вперед для огляду дороги разом із бійцями батальйону "Кривбас". Їхня машина була розстріляна, полковник зазнав поранень, несумісних із життям. Щоправда, пошуковці знайшли його тіло дещо в іншому місті – на підбитій бойовій машині піхоти між селищем Новокатеринівка й хутором Горбатенко, тому в певний час вважалося, що він загинув там. Можливо, він був іще живий і росіяни намагались його перевезти, а потім покинули? Це питання поки залишається.

– Так само книжка дещо проливає світло на обставини загибелі полковника Олексія Грачова.

– Полковник Олексій Грачов – офіцер оперативного штабу ОПК "Південь". Під час виходу з оточення генерал Руслан Хомчак призначив його головуючим другої колони бронетехніки 93-ї бригади, яка виходила іншим "коридором" – через Червоносільське.

Про його загибель майже нічого не було відомо, якісь плітки, чутки. Зрештою, я дізнався про це і знайшов фотодокази. Їм вдалось прорватись майже до міста Старобешевого і вже там його БМП і БМП полковника Андрія Свєтлинського були зупинені.

З 20 членів цих двох екіпажів 19 були взяті в полон, а полковник Грачов загинув. Як саме? Поки ніхто так і не розповів. Були якісь пояснення, ніби під час обстрілу якийсь осколок влучив. Будь-який експерт скаже, що з РПГ неможливо прострелити бойову машину піхоти, пробити бронежилет лише полковника і більше нікого не вразити. Дуже складне питання. Тим більше, що фото свідчать, що обидві БМП були цілі й неушкоджені.

– На презентації ви говорили, що ця книжка дає правдиву оцінку діям учасників подій, у тому числі тих, які зараз є відомими людьми. З "Іловайського котла" виходили нинішні народні депутати Юрій Береза, Володимир Парасюк, Андрій Тетерук. Ви записували їхні свідчення?

Андрій Тетерук і Юрій Береза у сесійній залі Верховної Ради, Київ, листопад 2014 року

– Я опитав тих, хто був поруч із ними. Думка саме їх мене не те, щоб не цікавила, але, по-перше, це зараз впливові особи, не до кожного з них можна достукатися, а по-друге, вони зацікавлені особи. Певні офіцери давали підпис про нерозголошення – таємниця слідства. Тому я опитував тих, хто не зв’язаний таємницею слідства.

Зокрема, в книжці описується цей епізод, який обріс купою пліток і неправди, – про вихід групи Хомчака, Берези, Тетерука.

Спілкуючись зі свідками, учасниками подій, репортерами, з бійцем, якого ця група винесла пораненого, я дізнався подробиці. Поранений боєць, якого ця група врятувала тоді, Іван Маклаков зараз живе в Павлограді. Він був водієм "УАЗу", в який влучили.

Його затягнули пораненого в бус групи Хомчака, Берези, Тетерука і врятували. Він людина неупереджена і розповів, як все це було. Коли він чує про те, що якихось поранених чи журналістів ця група нібито кинула, то Іван свідчить, що це не так…

Поведінка учасників подій була різною в різний час. У книжці немає такого: "всі герої" або "всі поганці, боягузи". Там узагалі немає героїв. Герої полягли. Я не знаю жодного учасника Іловайських подій, який би сказав: "я – герой".

У своїх спогадах побратими згадують про тих, хто загинув, як загинув, за яких обставин. По кожному бійцю залишиться пам’ять. Але, звісно, найважчою подією був вихід 29 серпня підрозділів по сумнозвісному коридору.

Українські воїни в Іловайську, 26 серпня 2014 року

– Ви називаєте цифри втрат під Іловайськом?

– За один день 29 серпня 2014 року загинуло стільки людей, скільки за будь-які два найбільш криваві місяці подальших чотирьох років. У своїй книжці я навмисне не зазначав ніяких цифр.

Будь-які цифри не є точними з багатьох причин: офіційні звіти не відповідають дійсності, зниклі безвісти майже всі згодом були визнані загиблими, дуже багато людей не були оформлені, й досі вважається, що вони там не перебували.

Про тисячі загиблих – це маніпуляція, але й офіційні 366 загиблих – це значно занижені цифри. Я залишив це для слідства, яке колись, можливо, назве справжні цифри.

– Ця книжка дає підтвердження російської присутності під час цих подій?

– Звісно. Оці випадки взяття в полон, випадок, коли російський офіцер звертався за повернення своїх бійців, "віджата" техніка, танки, знищені колони… Хоча, це "війна, якої не було"… Ніхто з нашого керівництва так і не визнав, що це була війна.

– У книжці вперше оприлюднені деякі фото пошукової місії "Чорний тюльпан", на деякі з них дуже важко дивитись. Понівечені, обгорілі тіла… У цьому була необхідність?

– Звичайно. Без цього неможливо уявити, що там було. Треба, щоб люди прочитали і в них пішли мурахи по шкірі, щоб вони відчули цей запах гару, крові.

Другий том – це "жесть". Але про це потрібно знати для того, щоб розуміти, хто наш ворог, наскільки він жорстокий, безжальний і підступний, бачити, як він поводився з нами, і давати відсіч.

Одна з фотографій другого тому – обгоріле тіло хлопця, зависле на дротах. Це відбувалось на моїх очах. Я довго не міг з’ясувати, хто це. Нарешті я з’ясував ім’я, прізвище цього хлопця з батальйону "Кривбас", воно вже є в Книзі пам’яті. Будемо згадувати й про нього…

– Під час роботи над книжкою ви здійснювали "фактчекінг": перевіряли свідчення бійців свідченнями їхніх товаришів, іншими джерелами. Чому це було потрібно?

– Я хотів подати максимально точну картину того, що відбувалось.

У соцмережах створена закрита група учасників Іловайських подій. Я викладав там свідчення одного бійця, користувачі писали свої коментарі, додавали подробиці. Таким чином я виходив на інших учасників подій, спілкувався з ними, далі, далі… Я критично ставився до кожного свідчення, кожен момент намагався перевірити. Якщо перевірити було не можна – приміром, людина була сама під час подій, поруч нікого не було – тоді доводилось подавати свідчення бійця як особисті.

Нічого не стерлося з пам’яті. Але не все варто виносити на загал. Є речі, які можна обговорювати тільки поміж учасниками тих подій.

– Чи багато білих плям ви заповнили цією книжкою?

– Навпаки, ця книжка ставить ще більше питань, на які поки немає відповіді. Книжка не надає відповіді на питання, хто винен, вона лише відповідає на питання, як це було. Чому так було? Що спонукало до того, щоб так було? Це вже питання, на які мають відповісти інші люди. Слідство зібрало більше, ніж я. 250 томів справи! Але, на жаль, поки вони засекречені.

Я не подавав у книжці свою суб’єктивну думку щодо того, хто винен. Винних назве суд.

– Говорилось про те, що в подальшому ця книжка може бути свідченням для міжнародного трибуналу.

– Можливо. Після першої книжки "Іловайський щоденник" мене запросили до Головної військової прокуратури, де було складено протокол опиту мене як свідка. 40 аркушів. По суті, перша моя книжка була запротокольована для подальшого слідства й міжнародного судового процесу проти Росії.

ТИ НЕ ПРАЦЮЄШ, ПРОДАЄШ МАЙНО, ЩОБ ЯКОСЬ ЖИТИ Й УТРИМУВАТИ РОДИНУ, І ПИШЕШ

– Наскільки морально складною була робота над книжкою?

– Працювати було непросто, але й не занадто складно.

Мене навіть дивує ця відносна легкість. Були зриви, іноді хотілось усе кинути, але сили звідкілясь брались. Щоб над таким працювати, треба було сидіти, сидіти, сидіти. Ти не працюєш, продаєш майно, щоб якось жити й утримувати родину, і пишеш.

Надії на те, що це опублікують, не було. Це як якась хвороба, хворобливе бажання копати, рити, збирати детальні свідчення, перевіряти, спілкуватись із людьми. Загалом я ж не професіонал. Усі, хто долучились до створення цієї книги, окрім видавництва "Фоліо", – не професіонали. Це ляпас професіоналам. Загалом це ж справа військових істориків – вивчати цю трагедію.

– Якої реакції ви очікуєте на книжку?

– Очікую реакції передусім від безпосередніх учасників, про яких ще не згадано. Очікую критики: "Чому про мене не згадано, де моя "беха", де мій екіпаж, чому про те не сказано і про те?". Уже були до мене такі питання. Ті люди, до яких я не зміг достукатись, зараз готові говорити. Це дає надію на доповнення книжки, на повторні видання.

Книга "Війна, якої не було", 24 лютого 2019 року

– Коли книжка вийшла, ви позбулися цієї, як ви кажете, "хвороби"? Чи ця тема вас не відпускає?

– Я думав, що книжка вийде, і все це закінчиться, я повернусь до родини. Насправді – ні.

Моя дружина каже, що частина її чоловіка залишилась там, під Іловайськом, що я майже ніколи не буваю цілковито з нею.

Мої думки частково там.

Я проти замовчування цієї теми, проти її спотворення. Зараз вигадується якась "паралельна реальність" щодо Іловайська, щось приховується, а щось прикрашається. Я не згоден із такою версією.

Відгуки перших читачів і учасників створення книжки

На презентацію книжки 24 лютого 2019 року в Дніпрі прийшли бойові побратими автора – Романа Зіненка, ті, хто пережив Іловайську трагедію, родичі загиблих, волонтери.

"Це неоціненний скарб, який отримала сучасна історія України. Але ця книга має читатись, треба допомогти їй заговорити. Те, що переніс Роман на сторінки цієї книги, пройшло через його серце. Це спогади і вивільнення від спогадів тих людей, які згадували про цю трагедію, – автор взяв на себе цей тягар", – сказала мати загиблого під Іловайськом бійця Галина Кузьменко.

"Дуже важливо зазначити, яка складна робота була здійснена, це ж треба було все пропустити через себе. Роман попросив мене засвідчити те, що пережив я. Щоб написати власні спогади, мені знадобився цілий рік. Я цілий рік не міг наважитись це зробити. Опираючись на свій життєвий досвід після Іловайська, я можу сказати так: Іловайськ назавжди в наших спогадах, але з часом трішки стає легше", – зазначив колишній боєць полку "Дніпро-1", учасник Іловайських подій Микола Криворотько.

***

Довідка: Роман Зіненко народився1974 року, колишній морський піхотинець, доброволець батальйону "Дніпро-1", був серед тих, хто в серпні 2014-го опинився в "Іловайському котлі". Пережите описав у своїй першій книжці "Іловайський щоденник" (2016).

Юлія Рацибарська, Радіо Свобода