Ярина Чорногуз: "Військові втомилися від фрази "Вірю в ЗСУ". Станьте ЗСУ!"

Автор: Ольга Сидоренко

Її важко загубити у натовпі. Густий хвіст нарощених косичок, великий наплічник – висока жінка у хакі. Ярина Чорногуз – поетка, бойова медичка розвідувального батальйону морської піхоти. У Києві буває вкрай рідко. Сама так і каже – їй краще бути "там".

На війні з 2020 року. Повномасштабне вторгнення застало її на Донеччині. У березні 22 року у селі Зачатівка Волноваського району колону російських танків їхня рота зустрічала лише автоматами і гранатометами. Один із найтравматичніших досвідів – коли доводилося лишати тіла побратимів на полі бою. Ще одна причина відвойовувати окуповані території – щоб поховати своїх загиблих.

Видала збірку віршів "[dasein: оборона присутності]".

Одна з тих фронтовиків, яких запрошують на зустрічі із міжнародними партнерами. У жовтні минулого року була у Пентагоні. Каже - її розповіді про щоденні героїчні вчинки побратимів на передовій там слухають, ніби історії з голлівудських фільмів.

І зараз ми поспілкувалися з нею під час її відрядження до Києва, де вона мала зустріч із дипломатами західних країн.

Чи не втомилися західні партнери від війни в Україні? Чому вважає, що фронтовиків суспільство швидко забуде? Як дивилися на неї, жінку, чоловіки-військові, коли приїхала забирати загиблу прикордонницю? І чому військових ЗСУ дратує фраза "Вірю в ЗСУ"?

"ПІСЛЯ 56-ГО ТАНКА У РОСІЙСЬКІЙ КОЛОНІ ХЛОПЦІ ПЕРЕСТАЛИ ЇХ РАХУВАТИ"

-Почнімо зі спогадів про початок повномасштабного вторгнення. Ви відчули його на собі у Зачатівці, на Донеччині. Що там відбулося?

-Це був стик абсолютно нерівних сил. Там було сил ЗСУ - батальйон і рота, і проти нас поставили десь 3-4 БТГ. В нас там був спостережний пост на елеваторі, і ми звідти рахували танки, то хлопці розказували, що нарахували 56 танків і перестали далі рахувати, вирішили, що після 56 вже нема сенсу їх і рахувати!(сміється)

Це зараз я, як вижила, можу із усмішкою про це розповідати, тоді це було зовсім не смішно. Тобто ми розуміли, що проти нас величезна армада сил, а в нас дуже мало всього, є якісь наші БРДМ, якісь там пару бех.

Ніхто не розумів, що нас чекає. Це зараз уже всі розуміють їхні методи. Як вони можуть взяти і поїхати усім танковим взводом. Що колона може бути 30,40,50 і стільки, що й рахувати далі нема сенсу, і що вони так і поїдуть!

Ми тоді підняли коптер і це зафіксували. Відео я виклала у себе на фейсбуці, щоб ніхто не міг дорікнути нам.

Відео Ярини Чорногуз із зачатівки з колоною російських танків

Квадрокоптер ми підняли під час третього їхнього наступу. Там було глобально у Зачатівці три великі наступи. Перший вдалося відбити, коли загинув "Перун", Антон Гевак наш командир. Другий теж відбили, а на третій вони сконцентрували більше сил, і на цьому відео навіть видно, як далеко десь всередині цієї ковбаси виходить росіянин із прапором і просто йде собі по полю вздовж колони.

Тиждень ми відбивали набагато меншими силами наступ за наступом. Іноді нам вдавалося їх навіть налякати і під час першого наступу затрофеїти їхню техніку. Я досі це пам'ятаю, коли їхня колона виїхала на спостережний пункт, де стояла наша група біля дороги і потім в той самий день після бою ми прийшли на ту ж дорогу і забрали звідти пару їхніх бех, тому що після бою чимало їх порозбігалися у посадку.

Це були абсолютно нерівні сили. І вони, схоже, теж не до кінця розуміли як діяти. Я скажу так – от така гола хоробрість вирішила дуже багато тоді. Ми тоді виграли тиждень для держави.

"ЦЕ ПЕВНА ПОРАЗКА ДЛЯ МЕНЕ, БО ВІДСТУПИЛИ"

Я дуже довго, навіть зараз, проживаю цей епізод, як певну поразку для себе. Я коли йшла в армію, я була геть наївна і думала що "не можна віддавати жодного метра землі!" Це хто тільки починає, багато хто так думає. Потім, коли ти от розумієш, що вас батальйон, а їх 3 БТГРи, то що? І Потрібно вдаватися до цих тактичних відступів і потім заходити, але це все дуже важко, тому що всі хотіли б, щоб на той момент у нас було дуже багато всього, і ми їх далі тої Зачатівки не пропустили би нікуди. І я дуже рада, що зараз ми в тому стані, коли ми вже можемо не пропустити їх далі. Що ми уже адаптувалися до нового періоду. Але це не означає, що треба розслабитися, бо це все дуже легко втратити.

Зачатівка, Донеччина березень 2022

"НАШ КОМАНДИР ОТРИМАВ ОРДЕН ЧЕРЕЗ ПІВТОРА РОКУ ПІСЛЯ ЗАГИБЕЛІ"

-Що зараз у Зачатівці?

- Там окупація зараз. Я не можу говорити, на жаль, про те, що мені відомо про це село, але я дуже хочу, щоб ми туди знову повернулись, бо там тіла наших побратимів залишились.

Ми згадували про мого загиблого командира взводу Антона Гевака, Перуна. Він отримав орден "За мужність" аж через півтора року після загибелі. Мені було дуже соромно і незручно перед його батьками. Адже це була людина, яка віддала усе своє життя, всю свою молодість - з 18 років в армії - щоб стати бойовим офіцером, який пішов врешті-решт зупиняти колону рашистів у Волноваському районі з автоматом і гранатометом. І те, що він так довго не отримував нагороду, – це мене дуже було зачіпало. Перед цим була історія, що нагородили якусь блогершу за сприяння ГУР. І я пам'ятаю як ми просто з побратимами сиділи і були в такому шоці і нам всім було так огидно на душі. Він все своє життя віддав розвідці. В ООС водив групу снайперів, щоб поділитися результатами нашої розвідувальної роботи і показати, де вони можуть попрацювати! І він отримав орден тільки через півтора року після загибелі. І не в останню чергу через розголос.

"Я НЕ БУЛА ГОТОВА ДО ТОГО, ЩО ЧИЄСЬ ТІЛО ДОВЕДЕТЬСЯ ЛИШИТИ НА ПОЛІ БОЮ"

-До чого Ви виявилися не готовою на війни?

- Я не мала уявлення і не розуміла, що таке зникнути безвісти на війні. Тобто, я чула з 14-го якісь історії про зниклих, просто цей рядок - зниклий безвісти. І так само про інші війни, про Другу світову і про цю велику кількість зниклих безвісти. Але до цього бути найважче готовим на війні, от саме до того, що хтось із твоїх побратимів зникне безвісти, чиєсь тіло не вдасться забрати.

Нас у 205-му центрі, у госпітальєрах – завжди готували до того, що завжди забираємо тіла і робимо усе, щоб забрати. Хоча протокол TC3 говорить про інше, що треба співставляти ризики і можливість, щоб не допустити ще більших втрат, але забирати треба всіх.

І я була найбільше не готова до ситуації, коли нас будуть штурмувати набагато більшими силами і чиєсь тіло не вдасться забрати. Це-от для мене найбільший удар.

"МЕНЕ ДРАТУЄ, КОЛИ ВІЙСЬКОВІ-ЧОЛОВІКИ МЕНІ КАЖУТЬ "СОНЕЧКО!" 

Ярина з дочкою на Майдані

-На Майдані Незалежності разом з дочкою Ви приходили поставити прапорці за загиблих. За кого саме ?

- Важко розповісти про когось одного, а когось не згадати. Скажу, що серед них 2 жінки. Я про них не говорила - це мої посестри, обидві медикині. Одна Ніна Кваша (Амазонка). Ми з нею разом проходили 205 навчальний центр. Товаришували. Згадую як вона мені казала, що, блін, в мене стільки якихось дрібних проблем зі здоров'ям: то тиск вилазить, то ше шось, я так на себе злюся! Бо вона дуже усе робила класно, у неї все виходило. Пригадую, як я їй міряла на шконці тиск, пили якісь таблетки. А потім у квітні 22-го я дізнаюся, що вона у 72-й бригаді під Мощуном загинула. (Плаче)

А інша жінка вже з морської піхоти, як і я з 503-го батальйону Таня Романова (Ромашка). Старша жінка, вже дорослі діти. Я з нею також починала службу. Теж пройшли цей 205-й центр. У тій же Зачатівці вона була друга жінка, яку я бачила в тій частині села, серед усіх військових – я і Ромашка.

Завжди, коли бачились щось таке мені любила ніжне сказати – "Сонечко, ти жива?" І це єдиний випадок, коли мене від військової людини не дратувало слово "сонечко", бо мене страшенно дратує, коли на мене так говорять чоловіки, але коли це робила Ромашка, то мені це подобалось. А потім я дізналася, що вона теж загинула, перебуваючи зі своїм взводом. Від влучання снаряду. Просто на передовій.

А ще п'ятьом своїм побратимам, чиї прапорці теж там стоять, я присвятила книгу. Це ті, з якими я всі 3 роки йшла разом. Я напевно, колись буду про них писати - про Перуна, Кусто, Рекса, Ахіллеса, Скрипаля. Скрипаль, коли був у 20-му протест "Весна на граніті", ми були з ним разом на цьому моєму одиночному протесті, який хтось вважав божевіллям, але він був про те насправді, що не можна забувати про війну, бо виявилося, що вона просто затихла перед чимось таким великим, як повномасштабне вторгнення.

 Одиночний протест Ярини "Весна на граніті"

"БІСИТЬ, КОЛИ БАЧУ СПОЖИВАЦЬКЕ СТАВЛЕННЯ ДО ВІЙСЬКОВИХ"

 -Що ви відчуваєте, коли приїздите із фронту у мирне місто? Не дратуєтеся, що люди відпочивають?

-Мене це не тригерить. Насправді, я сприймаю це як перемогу, що життя іде далі, що ми можемо собі таке дозволити. Але мене тригерить, коли люди не виконують свій обов’язок і не з’являються по повістках, коли тікають. Це мене тригерить. Бісить, коли бачу споживацьке ставлення до військових – типу, ми тут живемо і радіємо життю, а ви ж за це якраз і воюєте! Не треба нікому казати, за що він воює! Краще себе запитай чому не воюєш ти за свою домівку? Бо те, що наші домівки взагалі наші, – це якраз і заслуга сил оборони. Бо мене приміром навіть у відрядженні, після трьох років на війні, мучить сумління, що я не зі своїми зараз. І мені складно зрозуміти людей, яких не мучить відчуття боргу перед тими, хто воює. Мене мучив борг із 14-го року, що я не воюю. І мене взагалі не обходить, що я жінка – всі люди повинні обороняти свою державу. В міру своїх можливостей і незалежно від статі. Мені і досі комфортніше "там".

-Чи згодні Ви з думкою, що в України закінчується людський ресурс для цієї війни?

-Я не демограф, але по стану країни тут, в мирних містах, видно, що в нас ресурсу ще є! (посміхається)

1 березня 2022

"Військові втомилися від фрази "Вірю в ЗСУ" - станьте ЗСУ!"

-А як щодо єдності людей - чи не зникає вона на тлі виклику довготермінової війни?

-Єдність є, але в деяких є мода не єдність. Тобто деякі люди до неї ставляться дуже поверхово. Ми живемо в такий час, коли поставити прапорець в машину або сказати, "Я вірю в ЗСУ" - цього недостатньо! Або навіть кидати гроші - цього недостатньо. Є обов'язки! В нас же є не тільки права, в будь-якої демократії є права і обов'язки! В нас не всі розуміють вагу цих обов'язків!

Єдність часто закінчується на словах. А де вчинок? Дуже багато військових на фронті вже втомилося це чути – "Вірю в ЗСУ!" - тра ля ля! Вчинок? Іди заміни мене! Ти віриш в ЗСУ? Стань ЗСУ!

" ЛЮДИ МАЛО ПЕРЕХОДЯТЬ НА УКРАЇНСЬКУ МОВУ!"

А ще скажу відверто, мені бракує цієї речі із переходом на українську мову! Мова – це частина ідентичності. Я нікому не дорікаю, але от скажу конкретно, що мені прикро, що зараз 23-й рік, а моя дочка в класі, так само як і я колись у школі у Києві, одна принципово розмовляє українською мовою. Я цього не розумію. Про що думають батьки цих дітей? Яка їхня стратегія наперед? Потрібно вчити принциповості, тобто не цього, що з україномовними я говорю українською, а з російськомовними – російською. Їх треба вчити саме мовної стійкості. Це запорука того, що ми знову одного разу не будемо повністю окуповані русскімі. Ми ж так довго з цього вилазили.

"ЯКЩО ДЕРЖАВА КУПИЛА НЕЯКІСНІ ТУРНІКЕТИ, ВИЗНАЙТЕ, ЩО КУПИЛИ ГІМНО І ПРИДБАЙТЕ ЯКІСНІ!"

-Що Ви, як бойовий медик, думаєте про новину, що начмеду, який попросив Командування медичних сил замінити неякісні турнікети, оголосили сувору догану?

- Конкретну цю історію я не можу коментувати, бо не знайома із цими людьми і не знаю подробиць. Але у нас із нашим старшим бойовим медиком Кримом завжди були Cat або Січ, тобто ми ще з часів ООС, коли дуже важко було їх отримати, ми їх купували за свої гроші - за 400 грн. Це було дуже дорого на зарплату 13 000, але ми перед ротацією їх купували часом за свої гроші. Потім вже повномасштабна війна почалася і є волонтери, які завжди їх привозили, ми їх собі достатньо сконцентрували, і кожен боєць, який приходив до нас в роту, він обов'язково отримував 4-ри турнікети. Потім ще з’явилися турнікети Sam. За ці 3 турнікети я впевнена, бо я завжди ними надавала допомогу, вони дуже якісні. А все інше ми викидали. Нам дуже різні аптечки давали, ми завжди їх перебирали, щось викидали, з чогось реготали, але у нас не було бійця, який би йшов на задачу без аптечки з китайськими неякісними турнікетами. Не має бути таких турнікетів у бійців на передовій, їх треба звідти прибирати і замінювати на оці перевірені досвідом турнікети.

 -А якщо держава вже 10 тисяч купила?

- Визнати, що ви купили гівно і купити інше.

Бо приміром я навіть свою малу доньку вчу користуватися турнікетом і роблю це на турнікеті фірми Cat.

"ПРОСТО НА ФРОНТІ ТРЕБА МАТИ МОЖЛИВІСТЬ ПЕРЕЛИВАТИ КРОВ!"

-Як бойовий медик, як гадаєте, що зараз можна змінити, щоб ефективніше рятувати життя бійців на фронті?

-Я дуже підтримую і ще з часів ООС, коли я тільки знайомилася з протоколом TC3 про першу допомогу і там читала про плазму, що заливається плазма або цільна кров, що це перше в пріоритеті! А тоді я дивилася на те, що ми мали – на флакончики з фізрозчином, з рінгером, і сама собі думаю - Боже, це де таке вже є?! Плазма? Цільна кров? Це що і куди, і як? Нам тут "богданчик" не можуть один на роту дати, то що вже говорити про холодильники! От і зараз я настільки рада, що є бойові медики, деякі з них засновували 205-й навчальний центр, в якому я вчилася, і це дуже крута учебка саме для бойових медиків, які є бійцями і парамедиками одночасно, що вони зараз підняли цю тему з цільною кров'ю і вже її починають втілювати в життя. Я прихильник того, що якщо у вас є ресурси і можливості заливати пораненим бійцям відразу цільну кров – це треба робити. Я би особисто зараз залюбки пройшла б курси і навчилася би це робити. В мене навіть є плани, поки я в Києві навчитися це робити. Там нема нічого складного, але це реально рятує життя.

Тому я дуже відстоюю зараз те, щоб в кожної роти був завжди один броньований евак, який чисто під потреби кейс евакуації оцієї першої, щоб вона стала якомога ближче до позицій, щоб якомога швидше вивезти бійця. І щоб в ідеалі у ній також був холодильник з цільною кров’ю.

 Ярина Чорногуз, 29 березня 2022

"ПОТРІБНО МІНЯТИ ТИХ, ХТО ВЖЕ 2 РОКИ НА РОТАЦІЇ"

-А щодо загальної ситуації – як гадаєте, які необхідні зміни?

-Нам потрібна абсолютно інша інформаційна політика щодо ротації. Потрібно міняти тих, хто сидить 2 роки на ротації! Це от має прямо звучати. Усі розуміють, що так, як було раніше: пів року ти вчишся, пів року ротація чи 8-9 місяців, пів року тоді на відновленні чи навчанні, такого очевидно ми зараз собі дозволити не можемо. Але придумати якусь іншу структуру для того, щоб замінити тих, хто уже дуже давно, другий рік сидить там, це дуже потрібно.

 Ярина Чорногуз, 28 березня 2022

"УЦІЛІЛОГО СОЛДАТА … ЗАВЖДИ ЗВИНУВАТЯТЬ У ТОМУ, ЩО НЕДОСТАТНЬО ВОЮВАВ, РАЗ НЕ ЗАГИНУВ"

-В одному з постів Ви писали про знецінення подвигу солдата. "Уцілілого солдата на такій війні, як ця, - завжди звинуватять у тому, що недостатньо воював, раз не загинув." Чому Ви так вважаєте?

- Скоро вже буде 2 роки, як почалося повномасштабне вторгнення і ті, хто пам'ятає 14-й рік, теж пригадує як за 2 роки ставлення абсолютно до військових, на превеликий жаль, змінилося. Багато хто забув про війну. Це в принципі в природі речей - психіка здатна так захищатися і забувати травматичний важкий досвід. Однак те, що сталося з повномасштабним вторгненням, насправді ось це якраз той випадок, коли із забуттям потрібно боротися усім, незалежно від їхньої участі у війні, особливо цивільним, за яких власне стоять в обороні інші люди.

Водночас, оця річ із забуттям, вона дуже ранить, коли ти звідти повертаєшся, а коли ти повертаєшся звідти після 3-х з половиною років на фронті, ще ти рядова, і ще ти жінка, то тебе буквально знецінять ще у два рази більше, ніж чоловіка. Бо ніхто не вірить у твій фронтовий досвід.

Тому в мене також бувають приходи, коли я потраплю в якийсь прикрий інцидент тут у мирному місті з кимось із цивільних, і хоч я розумію, що це дрібниця, коли хтось знецінить і так далі, але тоді думаєш, все, я одягла берці, мультикам і буду в Києві ходить тільки так, щоб усі бачили, хто я! А потім – себе гальмуєш. Так, думаєш, стоп стоп стоп! Як каже мій чоловік, який вже 7 рік на фронті, що - робити війну своєю піковою точкою неправильно. Навіть якщо ти дуже тим гориш, дуже вклався і любиш цю справу, потрібно якось працювати над собою.

Ярина Чорногуз, 5 квітня 2022

"Я ПАМ'ЯТАЮ ЯК НА НАС ДИВИЛИСЯ ЧОЛОВІКИ, КОЛИ Я ,ЖІНКА, ПРИЇХАЛА ЗАБИРАТИ ІНШУ ЖІНКУ, ЗАГИБЛУ, І ВЕЗТИ ЇЇ"

А щодо жінок, то я знаю від своїх подруг ветеранок, які ще в 2014 пройшли це, бо я ж в дев'ятнадцятому році прийшла в армію, що жінку військову в принципі схильні в нашому суспільстві патріархальному знецінювати. Хоча зараз трошечки помінялося ставлення з повномасштабною війною, бо чимало жінок віддали своє життя. Кажу це, як бойовий медик, якій доводилося у травні 22 вивозити загиблу сержанта прикордонницю з Попасної. Вона була при кермі, виїжджала звідти і загинула. Я пам'ятаю як на нас дивилися чоловіки, коли жінка приїхала забирати іншу жінку, загиблу, і везти її.

Але і досі суспільство банально не віддає належну шану жінкам із фронту. А з яким жахом стикаються рідні загиблих на фронті жінок? Це часом просто соромно. Коли гине молода жінка, то починають питати - нащо вона туди пішла? Що їй вдома не сиділося? Хто її туди кликав? Або - краще б дітей народжувала! Тобто навіть про загиблих жінок таке собі дехто дозволяє говорити і це огидно. Що вже говорити про тих, кому із нас пощастило не зловити "приліт" або щось зловити, але лишитися живою…

У багатьох жінок є ресентимент якийсь до жінок, які воюють, хоча скажу по собі, я страшенно поважаю жінок, які також залишилися і дивляться за дітьми, це дуже важлива робота – народжувати і виховувати покоління, яке буде жити і далі творити цю країну. В мене абсолютно нема знецінення, навпаки. В мене один із найважчих досвідів, як бойового медика, це коли доводилося надавати допомогу мамі з двома дітьми. Одне з них було немовля, слава Богу його не зачепило, але зачепило іншу дитину. І це для мене доволі такий важкий досвід.

Тобто тут важливо не судити одна одну. Нам ще належить виробити як суспільству етику, і повномасштабна війна це випробування для цієї етики.

"ЖІНКИ-МЕДИКИ НАДЗВИЧАЙНО ПОТРІБНІ ЗАРАЗ НА ФРОНТІ"

-З 1 жовтня на військовий облік будуть зобов'язані стати всі жінки-медики. Що ви про це думаєте?

- Я як військова, яка підписала контракт у 20-му році, ставлюся до цього позитивно, тому що я взагалі за модель Ізраїля - там, де кожна людина має віддати якийсь час на військову підготовку ґрунтовну і бути військово зобов'язаною. І жінки медики надзвичайно потрібні зараз на фронті, навіть після двох років повномасштабної війни. Дуже сильно.

Плюс, якщо вдало піде реформа військової медицини, то жінки треба будуть для нових реабілітаційних центрів для військових - з гуманним і етичним ставленням.

Ярина Чорногуз серпень 2023

"ДЕМОКРАТИЧНИЙ СВІТ НЕ МОЖЕ ДОЗВОЛИТИ, ЩОБ МИ ПРОГРАЛИ"

-Тобто, війна не може не зачепити когось?

- Воювати будуть усі!

Мене запрошували на 2 дні на "Меридіан" в Чернівці читати збірку своїх віршів, і там я почула дуже круту лекцію Йосифа Зісельса про те, що ця війна перейшла вже із імперської російської цивілізаційної, і що тепер воює уже дві ідентичності демократична і авторитарна.

Якщо ми візьмемо коло партнерів, які нас підтримують, то ми побачимо, що це демократичні країни, на іншому полюсі - авторитарна ідентичність, євразійська. Він говорив цю тезу, що Китай ніколи не дозволить програти Росії. Тому що якщо Росія програє, це значить, що Китай теж потім програє, бо це теж авторитарний режим. І в лекції дійшли висновку, що цивілізаційні війни триватимуть довго. Тому що обидві цивілізації мають необмежені ресурси. А зіткнення сталося тут, у нас.

Тобто, у такій війні вдовгу усі мають собі вже приглядатися, хоча давно вже мали би вивчитися, а не приглядатися, що вони робитимуть у ролі солдатів. І мені дуже прикро, що тези про тривалість війни мало звучать на глобальних інформаційних ресурсах.

Плюс демократичний світ також не може дозволити, щоб ми програли, тому що поразка України означає поразку демократичного ладу.

США, жовтень 2022

-Вас, до речі, часто запрошують на зустрічі із міжнародними партнерами. Минулого року були в Пентагоні. Про що ви там говорите?

-Так, тиждень в 22-му році в жовтні в нас було відрядження в США із жінками фронтовичками. Я і зараз, у цьому відрядженні в Києві постійно працюю в цьому руслі. Я не можу зараз про це говорити, але ми постійно ведемо комунікацію між кількома міжнародними партнерами.

- У Вас не складається враження, що від війни в Україні західні партнери втомилися?

-За моїми враженнями вони далі нас дуже підтримують і намагаються завжди шукати реалістичні підходи у допомозі для нас. Мені дуже подобається в наших міжнародних партнерах, що з них багато таких реалістів, які хочуть там за мінімум ресурсів дати максимум. Я бачу в них ентузіазм і зацікавлення. Від того, щоб нам налагодити систему реабілітації і до летальної зброї, тобто люди розуміють важливість того, що робити і за моїми відчуттями ми маємо величезну підтримку.

В тих, хто їздить у Київ, а в нас, до честі наших європейських партнерів, багато хто приїздить саме в Київ, не боїться, вони прив'язуються. І з тими, з ким я спілкувалася, я втоми не бачу.

А за моїм враженням по поїздці, наприклад, у Вашингтон, коли ми їздили з дівчатами, то взагалі відчували себе трохи незручно. Всі дивилися, як на героїв - це правда.

Їм дуже подобається говорити саме з тими, хто безпосередньо брав у участь у війні. Вони дуже беруть до думки твої слова. Ти кажеш - нам потрібно М 113 в кожній роті як мінімум на евакуацію, і вони одразу – о, так, ясно. Їм дуже важливо чути фідбек. Це досвід, вони його вивчають також для своїх планувань і оцим вони надзвичайно цікавляться і хотіли б цього більше.

- А які історії ви їм розповідаєте?

-Наприклад, про те, що я казала на початку розмови. Про те, як нам доводилося стримувати наступ в березні 22-го набагато меншими силами. Що в нас було дуже мало техніки, але ми все одно стояли. Про командира Антона Гевака - людина, яка просто вибігла на вулицю, куди заїхала колона, і стріляв відкрито по тих, хто сидить на танках. А він був із тих, хто казав, що хотів би закінчити життя в бою одного дня. І от я розповідаю про нього, а для них – це історія з фільму. Їм здається, що це якийсь переказ кінострічки з Голлівуду, але це наша героїчна реальність, в якій ми вже другий рік.

Розповідаю також міжнародним партнерам про те, що нам потрібно більше броні, що джипи пікапи це круто, це зручно, але на самий "нуль" потрібно їздити на броньованих машинах.

Вони дуже вражаються, коли їм показуєш воєнні корчі. Наш джип міцубісі, в якому виламані ззаду сидіння, і це наш кейс евак і ми ним вивозимо поранених. Сморід стоїть, який вже нічим не виводиться, ніякими пшикавками. Я їм показувала його салон, і вони - is this an ambulance? Not exactly, but smth like! (сміється)

Ярина Чорногуз

"ЦІ ВІРШІ НАПИСАНІ НА "ВИДОХУ" "

- У цьому році вийшла ваша збірка віршів [dasein: оборона присутності]. Ви її створили вже під час повномасштабного вторгнення?

- Мене дуже часто питають, як ви пишете на фронті - от прямо іде обстріл, приходжу, сідаю і починаю творити! (сміється) Ні, я так не пишу.

Я займалася цим задовго до армії. Я все своє життя пишу – вірші, оповідання. Саме тому я 7 років провчилася в Могилянці на філології - літературознавстві.

Тому що мова - це певний мій спосіб розуміти світ. Мова для мене - це окремий сенсор. Ці всі тексти написані на видиху, коли я була у станах, що мені треба було видихнути і от сказати те, що є. І половина текстів написані ще до повномасштабки - в ООС, це мої рефлексії про цю тиху війну, в передочікуванні вибуху. Хоча купа людей зараз, коли читає якісь тексти, які я написала, ще там 21-й рік 20-й, вони не вірять в це, бо все схоже на те, що зараз відбувається.

А ще половина - вірші, які написані після повномасштабного вторгнення. Вони всі написані з травня, коли я трошки почала оговтуватися від цієї нової маневреної війни. В них багато болю. Напевно, в них також чимало є втоми, і прийняття бажання сказати про те, що швидко втрачається на очах. В мені живе дуже багато територій, які зараз, на жаль, під окупацією, і я бережу про них пам'ять. Вірю, що ми назад зайдемо - це Луганщина, це Херсонщина - узбережжя моря, це річки, як окупована частина того ж Сіверського Дінця, це траса Бахмут-Лисичанськ, у боях, за яку ми брали участь і яка завжди була мені однією з найгарніших трас на всьому Донбасі. Побратими з, якими я ходила на виходи, яких більше нема. Це все на видосі в цих текстах.

Створення світу, яке не згадують.

не треба багато розуму щоби плакати на могилах -

написав хтось коли війна стала звичною

настільки що стали вагатися чи це досі війна

коли світ не зруйнувався

коли Сонце не згасло

коли в мовчання з'явився голос

і ти живеш так

ніби вже закінчилося твоє життя

ніби кінець вже позаду

а це – післяжиття

серед вічного літа і зброї

чужа мова - ніби сніг, що не розтане

навіть серед літа

на чорних плечах землі стоїть небачена Антарктида

загрузла в мерзлий ґрунт

і в засідці всесвіту чекає ще кілька мільярдів років

коли Сонце погасне і дасть другий шанс

відколи Сонця не стане не змінилось нічого

змінився тільки колір обличчя кількох тисяч людей

у ті роки

Сергій втратив Яну

Юля втратила Іллю

Інна втратила Ігоря

Галина втратила Миколу

всі імена справжні всі втрати невигадані

брехня з'являється із забуття

світ став чесним коли назвав усі імена

світ став чесним коли всі хто загинули

і всі, хто втратили

стали жити післяжиттям

 Ольга Сидоренко, для Цензор.НЕТ