Стрілець-зв’язківець Ольга Єгорова: "До снайперів свої ж ставляться 60 на 40. 60 – бояться, 40 –радіють, коли ми з’являємось"

Автор: Євген Кузьменко

…Вона сіла навпроти мене - усміхнена, стримана, доброзичлива, вродлива. Представилася: "Єгорова Оля, позивний Висота, а посада в мене – стрілець-зв’язківець. Снайперська команда Surma. Працюємо на східному напрямку".

Східний напрямок – це на Луганщині. А у Києві, де ми зустрілися у одній з вареничних, Оля була проїздом, повертаючись на фронт з коротенької відпустки. У цій відпустці вона зустріла свій 32-й день народження.

Вмикаю диктофон, запитую:

- Це правда, що до повномасштабної війни ти займалася важкою атлетикою?

- Так, 6 років працювала тренером та займалася важкою атлетикою. Отримала звання майстра спорту - і вже далі в цьому напрямку вирішила не рухатись. Бо наступна сходинка – міжнародний клас. Тут треба зазначити, що до важкої атлетики я прийшла в достатньо дорослому віці. Мені було 25 років, а змагалась я з дівчатами, яким інколи і 15 не було.

Тренування для міжнародних змагань це, як правило, вже не про здоров’я. Тому прийняла рішення просто продовжувати кар’єру тренера та займатись іншими цікавими для мене речами.

- А саме?

- 2 роки відвідувала скеледром, важка атлетика дозволила мені швидко прогресувати.

- З якою вагою ти мала справу у важкій атлетиці?

- Мої рекорди в ривку - 70 кг, в поштовху – 85. Це достатньо хороший результат для моєї вагової категорії (53кг). Такого результату ми з тренером досягли менше ніж за 1,5 року. Надзвичайно професійний тренер плюс хороша генетика.

- А хороша генетика у важкій атлетиці – це про що?

- Міцні зв’язки та суглоби. Обійшлось без травм. Були якісь мінімальні, але нічого серйозного. Тож з тренувального процесу не випадала, як почала, так весь час лише покращувала результати.

- Олю, у нас в країні вистачає людей, які, дізнавшись про тебе, одразу почнуть стогнати: така вродлива молода жінка, одружуйся, народжуй дітей, навіщо пішла на фронт? (Оля сумно посміхається. – Є.К.)

Я більшу частину цієї репліки відкидаю, а замість "навіщо" спитаю, "чому". Чому ти вирішила піти в ЗСУ з початком повномасштабної війни?

- Я взагалі цього не розумію. Який міг бути інший вибір? Виїхати на Західну Україну. І що? Сидіти, читати новини та донатити? Тобто молода, здорова, енергійна дівчина, не обтяжена дітьми чи якимись проблемами буде з екрану телевізора спостерігати як руйнують її країну? Як ворог ґвалтує, калічить, вбиває її людей? Я не могла собі цього дозволити. Але розуміла, щоб не стати тягарем, маю опанувати військову професію та бути ефективною. Армія складна система, без підготовки вона тебе зжере.

- Розкажи, як це було? Як ти пішла до військкомату, що тобі там сказали?

- Все почалось з добровольчого батальйону. 24 лютого ми одразу пішли туди.

- Ми – це хто?

- Я та хлопець, з яким зустрічалась. Ми проживали в Києві, прокинулись під вибухів, зібрали речі та рушили. Ще до початку повномасштабного вторгнення домовились куди підемо в разі чого.

В добробаті прожила 3 місяці, весь цей час займалась штабною робою. На весь батальйон нас було 4-5 дівчат. Ми робили пости для соцмереж, збирали кошти, відповідали на телефонні дзвінки та інше.

Та я почувалась не на своєму місці. Оці комп’ютери, телефонні розмови, папери – пригнічували. Хотілось рухатись далі. Декілька разів навіть проводила хлопцям фізичні тренування. Багато з них стали моїми друзями. Але майже весь час проводила в чотирьох стінах і працювала. Трохи заздрила їм, вони відвідували тактичні, медичні, топографічні заняття, опановували нові для себе професії, а ті хто воював з 14го – покращували свої навички. Після звільнення Київщини їх всіх направили в Барвінкове, Харківської області, де ще відбувались бойові дії. Я напросилась поїхати з ними.

- Поїхати у якій ролі?

- Як фотограф. Хоча до пуття фотографувати навіть не вміла, просто дуже хотіла поїхати, хотіла наживо це все побачити. Мені конче необхідно було потрапити в епіцентр подій. Все одно, в якій ролі, але я мала там опинитись!

- Що було далі?

- Там я вперше познайомилась зі зброєю. Вперше потрапила під обстріли. Виїжджала на нуль. Побачила цю "кухню" зсередини. Там я для себе й вирішила - зроблю усе можливе, аби залишитися, навчитися та бути в системі, аби робити свій максимальний вклад.

- Який момент чи розмова вирішили твою подальшу долю?

- Добровольчі батальйони почали розформовувати, моїм друзям запропонували подати документи в центр ССО. "Ти що будеш робити?" питали вони. Я достатньо самокритична, тому вирішила, що мене не візьмуть, бо я нічого не вмію.

- Тобто трохи не вірила в себе.

- Ага, було таке… Та хлопець, який воює з 2014р. переконав: "Спробуй, просто спробуй – не візьмуть, так не візьмуть, ніхто зараз від тебе не вимагає професійних навичок. Ти з цивільного життя, всі це розуміють. Якщо ти вмотивована, фізично сильна й у тебе все нормально з головою - ти навчишся".

Він був правий. І мене взяли. Але на посаду діловода.

- І як ти на це відреагувала?

- Жахливо. Я ж вирішила, що буду вбивати ворогів. А мені кажуть: "Вільних бойових місць немає та й дівчата в нас не воюють. Ти можеш звичайно ходити на тренування. Якщо все буде ок, може тебе переведуть. Та скоріш за все ні…"

Отакий початок. Це як влаштуватися у фірму мрії - але на посаду прибиральниці.

Ну, думаю, добре. Зроблю все, що від мене залежить. Боротися я вмію, тому піду. Так і почалося. Мій командир знав, що я планую переводитись, не став сильно навантажувати паперовими справами. - Треба зробити якісь документи? Так, зроблю, але як повернусь з тренувань. Тож, я відвідувала всі можливі заняття разом з усіма бійцями.

- Що саме відвідувала?

- Ми тоді жили на великій базі. Кілька рот разом. Прокидались, ішли на пробіжку, робили фізичні вправи. В цьому я прекрасно себе почувала. Далі тактика, маскування, топографія, медицина, їздили на полігон. До нас часто приїжджали інструктори з-за кордону. Ввечері знову фізичні навантаження.

- В тебе вже було оце вимушене розуміння, мовляв, оскільки я дівчина, то як мінімум маю бути не гірше за пацанів?

- Я мала бути краще, бо бачила, що до мене скептично ставились.

- В чому це виражалось?

- "Як ти зброю тримаєш? А чому так? Ха-ха-ха. Ну, зрозуміло…" Різні фразочки, слівця, які підкреслюють, що я можу бути слабшою, менше знаю і точно нічого не вмію. Їм хотілось з цим погратись.

- Як ти на це реагувала? Давала відсіч чи - зчепила зуби і робиш своє?

- Я дослухалась, виправляла свої помилки. Просила пояснити як треба. Я в армію прийшла щоб вчитись. І це головне. Завдяки спорту, знала, що таке бути найсильнішим в "команді" – в такій ситуації твій розвиток повільний. Проте інші розвиваються швидко, бо є в кого вчитись. Тож я опинилась в сприятливій атмосфері, аби вдосконалюватись. Так це й сприймала.

Та, звичайно, фоновий тиск відчувався сильний. Дякувати моїм друзям, вони підтримували і якщо хтось висловлював недоречні коментарі, казали: "Не звертай уваги, у тебе все нормально виходить".

- З часом ситуація почала змінюватися на краще?

- Так, бо я ставала краще. Але тепер мене атакували питаннями типу: "Нащо воно тобі треба? Чого ти прийшла на службу? Ти розумієш всю відповідальність?" Я запитувала у відповідь: "А чого ви сюди прийшли? Чи ви розумієте, що можеш на цій війні загинути? Готові померти заради інших людей?" Я розуміла, що відповіді зараз не мають сенсу. Прийде час – і ми побачимо, хто готовий, а хто – ні.

- І що, багато хто витримував такі контрпитання?

- Вони просто замовкали.

- А якщо подивитись на ситуацію з боку деяких хлопців? Якась дівчина робить щось краще за мене! Стає неприємно, ще й друзі можуть піддражнювати…

- Так, можливо. В цілому мені пощастило, бо все ж таки я мала хорошу фізичну підготовку. Іноді таки давала їм фору. Але бачила ситуацію з іншими дівчатами. Вони займались штабною роботою, на війну не прагнули, хоча також намагались відвідувати тренування. Їм було важко. Постійні насмішки та підбурювання.

- А ти себе змогла "поставити на районі".

- Ага. Ті хто спочатку не був прихильником дівчат в армії, врешті-решт, відмовились від ідеї до мене чіплятись. Я себе проявила з найліпшої сторони. І коли всі ролі таки розставили, з`явилось розуміння - ми одна команда, вмотивовані та готові приносити користь країні. Мене підтримували навіть командири інших рот. І завдяки їм, всім цим довгим розмовам, всім тим тренуванням, які я проходила, результатам, які показала – мене перевели.

- Круто. Як це трапилося?

- Це цікава історія. Я все ще залишалась офіційно на посаді діловода. Та фактично, вже мала свою бойову групу. Аж тут приходить наказ на виїзд. Підрозділ має знятись і переїхати на Миколаївщину. Всі окрім штабних. Оля, вибач, та командир … не підтвердив твій перевід".

- Ох. І які у тебе були відчуття?

- Була в розпачі. Питала себе: "Чому? Що зробила не так? Це ж несправедливо!" В цивільному житті, я звикла, якщо маєш ціль, завзято до неї рухаєшся, докладаєш усіх зусиль, то досягаєш мети! В армії все не так просто. Якщо є рішення, що дівчата не воюють – значить не воюють. В той вечір я вкотре звернулась до своїх командирів, перепитати, чи можна ще якось вплинути на ситуацію. Вони відповіли, що як могли тиснули на вище керівництво, вони теж вважали мене готовою до наступної сходинки, але наказ є наказ.

І от зранку прокидаюсь від дзвінка: "Приїжджай на штаб. З тобою хоче поговорити комбат". Я з ним до цього лише один раз бачилась, коли він мені сказав, що місце дівчат на кухні. Поважна, серйозна людина, вміє чітко дати зрозуміти, що його слово – закон.

Розмова почалась з таких слів: "Я вже давно про тебе чую. Мені всі вуха продзижчали, що ти хочеш бойову посаду. Я був проти. Та коли звертається така кількість людей, я мусив переглянути своє рішення. Не знаю, як ти це зробила, але свого домоглася. Ми тебе переведем. Але єдине, я тебе прошу, не лізь на рожон". Не уявляю, що він мав на увазі, та я була щаслива.

- А тут ти зрозуміла, що тебе сприймають серйозно.

- Так. Відчуття ніби я вступила на бюджет у престижний університет і мене чекає омріяне майбутнє.

- Або взяла рекордну вагу.

- Так. Це було схоже на відчуття перемоги. Перемоги в національних змаганнях, де я поставила свій особистий рекорд. Тож після цієї розмови для мене почалась справжня служба.

- Перш, ніж ми підемо далі, скажи, коли і чому з’явився позивний Висота?

- Півтора року я не мала позивного. Просто була Оля. До мене так звикли звертитись ще з добробату. Ми з друзями намагались, щось вигадати, але нічого не вийшло.
І вже у снайперському взводі, за день до бойових підійшов командир, якого ми надзвичайно поважали, та сказав: "В тебе до вечора є час озвучити свій позивний, або я сам тобі його дам".

- І що ти?

- Подумала, що це жах. За півтора року нічого не вигадала, а за пару годин тим паче. Ввечері на шикуванні командир оголосив: "Тепер ти Висота". А Висота, то позивний його першого командира.

- Почесно.

- Так. Можливо, це натяк на моє велике майбутнє в армії (сміється).

- Йдемо далі. Про футбольних голкіперів кажуть, що у них особлива психологія. Вони на своїй хвилі, і цю хвилю не варто порушувати. До них потрібен особливий підхід. Зі снайперами щось схоже чи це міф? Питаю про твої спостереження, адже ти з ними тренувалася, спілкувалася, маєш свої спостереження.

- Я б сказала, що до них є особливе ставлення. "Снайпери? Ого! Ми вас чекали! На вас вся надія!" - спостерігала таку реакцію у бійців на передніх позиціях, коли ми прийшли до них працювати. Але це не завжди. Як правило навпаки. Інколи нас навіть не хочуть впускати до себе в окоп (епізодично таки доводиться працювати саме з позицій). Бояться що…

- …ворог буде по них адресно працювати?

- Так.

- Одна снайперка, яку я спитав про ставлення піхоти до неї і її побратимів, відповіла так: яке ставлення? Погане, тому що ссуть, що як ми відпрацюємо по кацапах, тоді кацапи почнуть по них працювати…

- Є таке. Напевно 60 на 40. 60 – бояться, 40 – ставляться з повагою і радіють, коли ми з’являємось. Така реакція дуже тішить та мотивує.

- Це, мабуть, більше говорить про тих людей, які так по-різному ставляться.

- Їхній страх можна зрозуміти, вони бояться, що по них почнуть працювати. Але, так справи не робляться. Ми питаємо: "Хлопці, а як ви собі уявляєте війну? Хочете просто відсидіти, нічого не робити? То по вас все одно відпрацюють! Ми маємо боротись, маємо докладати зусиль, щоб вигнати ворога з нашої землі. Бо оце з такою логікою війну не виграти!"

- Розкажи про свою службу у році, що спливає.

- На початок року виконувала обов’язки зв’язківця. Хоча за посадою ще й стрілець. А трохи пізніше вже почала в’їжджати на нуль разом з групою. Була у ролі прикриття для снайпера. Був виїзд, де виступала у ролі другого номера снайпера. Навички дозволяли за потреби спрацювати з гвинтівки. На жаль, на два місяці випала. Лікувалась після поранення. Але за цей час встигла пройти навчання по ФПВ дронах. Зараз задіяна як пілот мавіка. В майбутньому, коли ми зможемо назбирати на достатню кількість ФПВ, сподіваюсь працювати в комбінації з нашими снайперами. Можна організувати дуже цікаві івенти таким поєднанням.

- З якою гвинтівкою ти працювала?

- Перша гвинтівка, з якою я тренувалась, – Savage, калібр 338. Та на напрямку, де ми зараз знаходимось, ця гвинтівка задовга і заважка. Також мала справу з Barrett та UAR. Вони зручніші. Тому активно використовуємо саме їх.

- Скільки ваги тобі доводилось брати з собою під час тренувань?

- Залежить від цілі тренування. Вага може бути як до 30 кг, так і вища.

- Те, що ти жінка, якось коригувало цю вагу?

- Ні. Якщо ти не можеш це тягнути, – то твої проблеми.

- Окрім гвинтівки, це ще й багатокілограмові рюкзаки…

- Так. І повна екіпіровка. Якщо рюкзак кинув на плечі та й пішов, а от тягнути гвинтівку набагато складніше. Згадую, як на тренуваннях ми мали непомітно зі зброєю в руках підповзти до інструктора. А я - з Саважем, який важить так нормально і довжиною, майже мого зросту. Довелось трошки попітніти. Але було цікаво!

- Наскільки це збігалося з тим, як це ти собі уявляла на початках?

- Фізично все це виявилося набагато легше, ніж, мені здавалось, буде.

- Мабуть, казала собі: як же класно, що свого часу я пішла на важку атлетику!

- Так. Скажу відверто, за час війни я ще жодного разу не втомлювалась, так як на тренуваннях по важкій атлетиці. Звичайно бувало побігаєш в екіпіровці під обстрілами, дихання збивається, але завдяки хорошій фізичній формі швидко відновлюється і втоми як не було.

- Олю, ти у цьому інтерв`ю розповідаєш мені про різні речі, окрім однієї. У тебе ж було поранення. Це ж саме тому ти 2 місяці провела на лікарняному?

- Ну, так, уламок від міни прилетів в низ живота.

- Як це сталося?

- Ми групою виходили на позиції. Планувалась цікава робота. За успіху якої ми б знищили ворожу СПшку. Спроба пройти ділянку, що обстрілювалась, зазнала невдачі. Прямо переді мною за кілька метрів впала міна. Стовп диму, пилу, піску – я відчула дуже сильний удар в низ живота. Я аж нахилилась від сили поштовху та шоку. Відповзла до товариша, той подивився і каже: "В тебе там кров". Почала відчувати сильний ріжучий біль, наче щось розрізає шкіру та м’язи. До нас підтягнулись побратими, які були позаду. Обстріл не вщухав. Ставав інтенсивнішим. Було зрозуміло, що ми всі в серйозній небезпеці. Ймовірно, нас "пташка" змалювала, коли під’їхали. Дякувати богу, наш евак був неподалеку. Ми побігли до нього. Та вже незабаром бігти я не могла. Біль став нестерпний. Побратим доніс мене до машини. Далі почалась довга евакуація по нереально поганій дорозі. Ти поки доїдеш на позиції, в тебе уже струс мозку, а тут ще з уламком у животі. Таке собі задоволення.

- Скільки було їхати від позиції до стабпункту?

- Ой, у мене було десь 5 стабпунктів. На кожному робили уколи, співчуваючи дивились та підправляли далі. Поки я не опинилась на операційному столі, вже далеко від фронту. Уламок застряг у м’яких тканинах. І поки мене везли провалився та застряг в кишці. Почалась внутрішня кровотеча.

- Про що ти думала увесь цей час?

- Про страшне. Бо бачила перелякані обличчя людей, які чули де і як мене поранило. Крові було небагато - але низ живота. Тож перша думка: "В мене не буде дітей". Ну, я і не хотіла. Та це якийсь дивний спосіб їх не мати. Ще чула побоювання, що могло зачепити печінку, то вже велика ймовірність смерті. Як побачила себе в дзеркалі - злякалась. Вся сіро-зелена. Потроху почала усвідомлювати, що полишаю війну. Я страшенно засумувала. Мене виведуть з бойових, я не зможу якийсь час працювати з усіма. А якщо я стану інвалідом? Чим буду займатися? Я ж вирішила себе присвятити війні… а тут таке. Відчуття безнадії, наче я програла змагання, де головний приз моє здорове тіло.

Але найстрашніша думка: "Як я буду без своїх побратимів?" Ми так довго разом, а тепер буду одна. В лікарні. І нікого поряд. Оце було найгірше.

У підсумку, мені зробили операцію, витягли уламок і через півтора тижня виписали. Отвір у животі мав стягнутись, і тільки потім його зможуть зашити. В лікарні не було сенсу вже лежати, я почувала себе чудово.

- Ти так спокійно про це розповідаєш. Немов зі сторони це бачиш.

- Так, пережила це вже. А місяць тому, під час інтенсивного обстрілу – мені знову не пощастило. Отримала по обличчю, відлетіло щось, не знаю що саме, але не уламок. То наклали пару швів під оком. Тепер шрам залишився. Це сталось якраз за день до Геловіна, то маю смішну фотку: кров тече по щоці, як сльози.

- Олю, цими днями волонтери найбільшої української шахової спільноти Team Ukraine спільно з рухом Ветеранка проводили шаховий турнір. Метою акції був збір коштів на придбання набоїв для снайперів. І люди питали: а що, міністерство оборони вам набоїв не дає? Нам казали, що принаймні набоїв на фронті вистачає...

Доводиться пояснювати, що міноборони – це одне, і це постійна економія, а снайперам ще треба тренуватися, бо хто більше тренується, той і перемагає у війні снайперів. Я правильно розумію?

- Так. На бойові набої видають. Але снайперам треба багато тренуватись. Особливо молодим.

Ти не можеш взяти набої, які виділяють на виїзд і поїхати на полігон потренуватися. Кожен набій під звітність. Аби наша робота була ефективною на постійній основі необхідно покращувати навички стрільби та шліфувати їх. Без цього, результату не отримати. Тож такий збір неймовірно важливий.

- Бо якщо ти не тренуєшся, то ймовірно, що твій постріл буде невлучний, а ворог, який увесь цей час тренувався, - не схибить.

- Так. Тренувальний процес – це основа. Постріл на бойових – вважай просто екзамен. Без належної підготовки екзамен не здаси. А це вже питання людських життів. Бо якщо не ти – то тебе.

- А скільки набоїв на тиждень ти вважаєш оптимальною тренувальною кількістю з розрахунку на одного снайпера?

- Конкретною цифрою на це питання не відповісти. У нас є снайпери, у яких стаж роботи з гвинтівкою більше 12 років. Їм треба умовно один набій на тиждень. Вони роблять постріл, оцінюють результат, аналізують і їм достатньо, аби знати чи треба щось змінювати, чи треба щось покращувати.

Якщо ми говоримо про новачка, то йому буде здаватись, що і 10 набоїв на день недостатньо. Бо для нього кожен постріл - це цілий всесвіт думок, питань, відчутті, боротьби з кондиціями вітру, його напрямком та швидкістю. Я вже не кажу про важливість настрілу та відпрацювання льожки. Набої вкрай необхідні.

- Класно сформулювала.

- Тож я сподіваюсь, що у наших молодих хлопців буде можливість стріляти стільки, скільки їм це потрібно.

- А я прямо зараз, в рамках цього інтерв’ю, звернусь до читачів. Друзі, будь даска, задонатьте на набої для снайперів! Погодьтеся, це найкрутіше вкладення грошей - в долі конкретних молодих хлопців, які захищають Україну і всіх нас. 1, 2, 3 постріли за ваші гроші - це дуже важливо! І чим більше, тим більш імовірно, що наші снайпери залишаться живими і вб`ють більше окупантів. Тобто саме ваша копійка може стати безцінною!

Наприкінці цього матеріалу ми наведемо всі необхідні реквізити по збору коштів. А наразі - останнє питання. Олю, ми переможемо у цій війні?

- Не знаю. Схоже на те, що через рік військових, які давно на бойових, вже не буде. Кожен наш виїзд – це гра в 50 на 50, залишишся живим чи загинеш.

І коли постійно щастить, усвідомлюєш, ти наближаєшся до моменту, коли фарт буде не на твоєму боці. Тож, думаю, навіть коли переможемо, ми це навряд чи застанемо. Точно не в такому вигляді як мріємо – ще трошки повоювати і почати відбудовувати.

Але надія помирає останньою.

Увага! Шановні читачі! Уклінне прохання задонатити, хто скільки може, для придбання набоїв для окремого взводу бригадних снайперів, про яких у цьому інтерв`ю розповідає Ольга Єгорова. Охочі це зробити можуть скористатися наведеною нижче інформацією:

Василина Думан, №26972904 у Реєстрі волонтерів

Paypal [email protected]

PrivatBank (UAH): 4149629331858043

Monobank (UAH): https://send.monobank.ua/jar/9SqoxLvvJV

Євген Кузьменко, "Цензор.НЕТ"

Фото – з архіву Ольги Єгорової