"В Ізраїлі всі знають, хто що буде робити на війні. А у нас - неясно. Вся країна має воювати", - Народний герой України, волонтер Олег Абрамичев (Піротехнік)

Автор: Віолетта Кіртока

Передовсім усе ж Олег Абрамичев – волонтер: допомогою армії він займається з 2014 року. Але, крім того, він очолює комісію з питань культури, освіти, молоді, спорту і духовності та фракцію "Європейської солідарності" в Харківській міській раді. Піротехніка – це те, чим Олег займався до російсько-української війни.

Фото: Роман Ніколаєв

Після 2014 року він ще іноді організовував файєр-шоу для різних свят, але замовлень ставало все менше. І зрозуміло, чому. Тепер же смертельні "феєрверки" в його рідному Харкові регулярно влаштовує країна-агресор, кордон якої проходить дуже близько від українського міста. І те, що воно не скорилося росіянам ані у 2014-му, ані у 2022-му лише дратує ворога. А Олега стимулює до роботи, до пошуків необхідного, до допомоги Силам оборони всім можливим і не можливим. Допомога, яку він надає армії, не лише стосується оборони. Піротехнік займається ще й просвітницькою роботою. Свого часу подружившись із поетом Сергієм Жаданом, Олег почав проводити на фронті зустрічі з ним та іншими сучасними письменниками.

"САМЕ ЖОРА ТАРАСЕНКО КОМАНДУВАВ БОЄМ БІЛЯ 137-Ї ШКОЛИ, КОЛИ В ХАРКІВ ПРОРВАЛАСЯ РОСІЙСЬКА ДРГ"

- Мене у волонтерство привів мій брат, який вже їздив на лінію вогню, бачив щось. Якось він, повернувшись з чергової поїздки, розповідав про бої, про те, що гинуть наші воїни, і у мене всередині заграла вся ця історія. Я почав допомагати. Спочатку збирав допомогу в Харкові, потім теж почав їздити до хлопців - десь на передову, десь в тили. Це ж як наркотик – ти відчуваєш якусь свою - як це правильно сказати? – важливість і постійно хочеш нарощувати допомогу. Тоді в першу чергу вона була здебільшого для того, щоб зберігати життя, а не для того, щоб допомагати у військовій справі. Саме тому я взявся за це - зробити якомога більше для того, щоб життя були збережені.

- Що це було у 2014 році – взуття, бронежилети? Кому ти допомагав спочатку, з ким знайомився?

- Дуже довгий період це була 95-та бригада. Допомагали їй всім. Перше, що я зібрав для хлопців, - вогнегасники. Не буду казати, де я їх взяв. Велику кількість вивіз з однієї державної установи. Тоді якраз почалися вуличні бої у Слов’янську, біля Слов’янська, коли палили БТРи з РПГ, і вогнегасники були потрібні. Потім ми почали обварювати БТРи екранами – здавалося, що це має допомогти, і воно дійсно допомагало.

Взагалі тоді це була така собі циганщина: що в тебе є, те й везеш. Все було потрібне. Ситуація дуже сильно змінилася після Дебальцевого. Якось всі заспокоїлися, люди звикли до війни, вона стала позиційною. Вже не ті були донати, не ті збори. Всього стало значно менше, і переживань менше, і розмов про війну менше. І стало дуже важко працювати. Доводилося домовлятися з бізнесом. Але треба розуміти, що війна була позиційна, не така активна. Військові почали отримувати хороші зарплати, вони могли багато чого дозволити самі собі. Тому я перейшов більше на добровольчі підрозділи: "Правий сектор", рота Да Вінчі й харківський підрозділ "Фрайкор". Вони – добровольці, у них тоді не було грошей, вони не були легалізовані. І саме на них у мене був поставлений акцент: буду тільки їм допомагати. Але проблеми все одно виникали – то щось необхідно було привезти в 503-й батальйон, то у 72-гу бригаду… Допомагали і їм, коли була можливість.

- Чимало волонтерів у якийсь момент відійшли від цієї роботи. У Харкові було мирне життя. Чому ти не зупинявся?

- Я не міг зупинитися, тому що війна тривала, хлопці, яких я знав, воювали. Бійцям не вистачало транспорту, оптичних приладів. У мене просто морального права не було зупинятись. Війна все одно знищувала країну. Величезний ресурс витрачався на війну. І треба було цю війну якось закінчувати, перемагати, виходити на кордони, і тоді вже далі жити спокійним життям.

- Були розмови, передбачення, що буде такий напад, що підуть на Харків?

- У Харкові було дуже важко. Навесні 2014 року в місто привезли тисячі людей з росії, які робили акції, щоб розхитати ситуацію. Їх був великий наплив, завозили автобусами, вони ловили патріотів. Це були як якісь спортивні люди, так і явно підготовлені спецслужби, котрі розуміли, що вони роблять. Чому в Харкові тоді нічого не вийшло? Приїхав спецназ, який просто розігнав всю цю історію, і все. Це був вінницький "Ягуар", вони просто всіх поклали. Я впевнений, що так можна було б зробити і в Луганську, і в Донецьку, але на це не було волі... Чи, можливо, тоді просто не розібрались. Не було такого досвіду, як, наприклад, у 2022-му, коли всі розуміли, кому що робити, вже були люди, які пройшли АТО, ООС. А тоді ніхто не розумів. Тоді, у 2014-му, навіть стріляти боялися.

Так, Харків тоді вистояв і жив своїм життям. У місті був дуже сильний волонтерський рух. І дуже багато людей саме з Харкова пішли воювати. Через те, що місто велике – півтора мільйона людей, - цей відсоток був непомітний. На заході Україні менші міста, то там помітніше, якщо на війну пішла тисяча людей. З Харкова пішло значно більше. І це став своєрідний волонтерський центр України. Бо через нього і логістика проходила, нам було легше. Бо якщо хтось зі Львова їхав з волонтерською допомогою, то це чотири доби. А ми зранку сідали і ввечері вже поверталися, бо від нас до фронту маленька відстань. Це дуже зручно.

Чесно кажучи, у мене не було ані передчуттів, що станеться напад на Харків, ані розмов на цю тему ми не вели. Я дуже здивувався, коли мені сказали о восьмій ранку 24 лютого 2022 року, що на окружній вже стоять росіяни. Для мене це був шок. З осені 2021 року було зрозуміло, що щось буде, бо таке скупчення неможливо зібрати просто так, щоб лише постояти і поїхати. Але я думав, що бій буде на кордоні, що у нас є досвід…

Але та відсіч, яку дав Харків і Харківська область… Зрозуміло, що вісім років тренувань не пройшли даремно. Коли я 25 лютого зранку був на Північній Салтівці, то там вже було ясно, що з кожного вікна стрілятимуть. Там були не тільки війська, а й купа добровольців, які сиділи, чекали ворога, щоб дати бій.

- Як "Фрайкор", який, як розумію, став тобі найближчим підрозділом, став на оборону Харкова?

- Вже о четвертій ранку підрозділ отримав зброю. Добровольці поїхали шукати ДРГ, які будуть прориватись у місто. Оскільки "Фрайкор" - воюючий підрозділ, який постійно перебував у зоні АТО-ООС, то були контакти з військовими: що робити, де робити, як правильно буде працювати група. Вони були з перших хвилин у строю.

Харків постраждав, дійсно, дуже сильно. Тому що відстань, на якій стояв ворог, давала йому можливість навіть мінами бити по місту. Та ж Північна Салтівка, яку знищували "Градами"… Я там був. Спочатку працює "Град", потім, поки він перезаряджається чи від’їжджає, б’є міномет. Тобто, вогонь не зупинявся. Також авіабомби туди прилітали, "Урагани" - все, що тільки можна. Зараз Харків страждає від ракет С-300. Вони неточні. Ясно, що ворогу потрібна не точність, а просто тримати місто в терорі. Іноді прилітають точні ракети. Але дивно, що вони витрачають точні ракети на удари по місту. По житлових будинках і СТО. Коли б’ють по бронетанковому заводу, це ясно. Але, знову ж таки, вони кидають С-300, не влучають по цеху, а влучають у поле чи житлові будинки, які є поряд.

Харків досі страждає. Навіть незрозуміло, якою буде наша перемога, бо Харків постійно перебуватиме під цією загрозою, тому що він біля кордону. Для Харкова найкращий варіант – щоб була знищена країна-агресор, тоді у нас буде повна безпека.

- Як ви познайомилися з командиром "Фрайкору"? Коли він загинув, розумію, для тебе це була неймовірна втрата.

- Жора був для мене як рідний брат. Ми з ним кожного дня або зустрічалися, або телефонували один одному. Радилися, хто що буде робити. Він у мене питав поради, я – у нього. Це дуже дивно, бо він значно молодший за мене, але такий розвинений, талановитий. Як командир він був справжній лідер, за собою вів не тільки пацанів зі свого підрозділу, а також з інших. Він командував боєм біля 137-ї школи, коли прорвалася ДРГ. Там були різні підрозділи, але саме він коригував, що робити, як робити, як правильно штурмувати. Він виходив на вище командування, щоб далі продовжувати цю операцію. Сам підрозділ невеликий, але дуже потужний. У "Фрайкорі" постійно були тактичні підготовки, навчання, поїздки в зону бойових дій. Причому їздили саме в ті точки, де були серйозні бої, щоб брати участь, допомагати. У ті часи було багато мобілізованих або хтось ішов на контракт і ще не встиг чогось навчитися, – а пацани вже все вміли. Плюс освіченість була на високому рівні… Кожен не просто воїн. Це не просто підрозділ – явище, рух. Пацани постійно читають книжки з історії України, про протистояння України, вони все це вивчають. Перед повномасштабним ми започаткували, щоб всі вчили англійську. Зараз підрозділ теж воює, ми його спеціально не розширюємо, він такий, як є – певна кількість людей, але всі фахові. Можливо, в майбутньому буде розширятися, але зараз, коли йде війна, дуже важко когось навчати, бо треба виконувати завдання.

- Як загинув Жора?

- Георгій Тарасенко, позивний Жора, загинув під час звільнення селища Мала Рогань. Був штурм. Це була дуже потужна операція, тому що брала участь купа підрозділів, також і спеціального призначення. Загинув він, як і всі на війні, скажімо, випадково. Він відірвався від групи – йшов уперед, як справжній лідер. Забіг за будівлю – в нього кинули гранату. Він знепритомнів, і почався дуже сильний обстріл, шквальний вогонь. Пацани просто не змогли його витягти. Ну і в той час, як він лежав, в нього ще стріляли, гранатами його закидали. Пізніше його забрали, на жаль, вже загиблим.

Розмістивши цю фотографію, Олег написав такі слова про Жору: "Ти знайшов вічне життя в бою. Це великий біль. Ти мені був не просто другом, ти був наче брат близнюк.

Останні роки ми багато підтримували один одного в будь-яких ситуаціях. Постійно радились один з одним. Найбільше говорили про майбутній розвиток підрозділу. Що Фрайкор має бути найкращим в Україні. Ми до цього йшли разом. І я обіцяю продовжити нашу спільну справу.

Таке відчуття, ніби відірвали шматок мене.

Спочивай з миром, Брате".

- Хто тобі повідомив про це? Як ти це сприйняв? Я розумію, що в той час ти був у Харкові.

- Ні. Якраз виїхав. Це важка історія… Я мав забрати в Івано-Франківську машину для підрозділу. Зі мною в машині їхала дівчина Жори. Мені дзвонять і кажуть: така ситуація, є інформація, що Жора поранений. Він "300", але не можуть нічого зробити. В цей момент поруч зі мною сидить Аня. Я максимально уводжу розмову, щоб вона нічого не зрозуміла. Певний час ніхто мені не дзвонить, нічого не говорить. І вже потім набрала наша медик Настя і каже: "Жора – "200". Тільки ти Ані поки нічого не кажи". Я кажу: "Так, але головне, щоб інформаційно не пішло раніше часу, як у нас люблять"… Пізніше мені подзвонив заступник Жори Макар, каже: "Друже, у тебе важка доля. Ти маєш все сказати Ані. Бо я не можу про це говорити по телефону. А ти з нею поряд, зможеш якось заспокоїти, хоча це неможливо". Це було, мабуть, одне з найважчих завдань у моєму житті. Я не знав, як сказати. Тому я сидів, мовчав. Сказав тільки два слова: "Жора загинув"… Я не хочу більше переживати це…

- Для тебе було дуже важливо, щоб він отримав "Героя України", щоб у Харкові вулицю назвали його ім’ям... Чим ти аргументував подання його на Героя України?

- Не я його подавав на звання, подавала інша організація. Жора загинув 25 березня, через місяць після початку війни. За цей місяць "Фрайкор" показав себе одним з найуспішніших підрозділів, він виконував дуже серйозні завдання, завдяки чому ворог у Харків не зайшов. А це важливо. Ми ж добре знаємо: все, що нині окуповано, було захоплено в перший місяць, потім ми вже вертали своє. Тому дуже важливо, що в перший місяць Харків не окупували – це завдяки "Фрайкору" також.

Ще раз нагадую: це – добровольчий підрозділ. Зараз є така штука: "Я ж добровольцем пішов у Нацгвардію чи ЗСУ" - це трошки інше. Ти все одно пішов у структуру, ти маєш якусь соціальну захищеність. А добровольчий підрозділ нічого не має. Це все або на волонтерських плечах, або на тому, що самі хлопці змогли собі десь дістати. Оце є добровольці. Скажу, що було дуже важко добиватися Жорі Героя, бо офіційно він був ніхто, просто людина з автоматом. Але добре, що у нас є правильні закони, які можна правильно інтерпретувати. Тому він – Герой України.

Восени 2014 року я намагався зробити собі установку: все, ніяких друзів на війні. Ти просто випадаєш з життя, коли гине хтось з твоїх знайомих або близьких. Але так поводитися теж неможливо. Ти постійно їздиш до військових, їм допомагаєш – ясно, що все одно сходишся з ними дуже близько. Для мене була дуже важкою і загибель Да Вінчі, бо ми теж дружили, багато говорили на різні теми. Це не було просто: приїхав – віддав – поїхав далі. Ні, це була дружба. Ми багато розмовляли за майбутнє країни, як взагалі далі жити, що робити… Тиждень після його загибелі я не міг прийти до тями, бо це дуже важко. Зараз у Харкові перетинаються дві вулиці, названі іменами Герої України, моїх загиблих друзів – Жори Тарасенка та Дмитра Коцюбайла… Коли я стою на перехресті, відчуваю вдячність до них і біль втрати. І поки стане сил, буду шанувати пам’ять про них.

Піротехнік з ДаВінчі на базі 1-ї штурмової роти в Авдіївці

На жаль, у перші місяці повномасштабного наступу загинуло дуже багато близьких людей, яких я знав, з якими спілкувався. Ми ж живемо десятий рік одним життям, просто хтось воює, а хтось допомагає. Я вважаю, що теж воюю по-своєму, бо я лягаю спати з війною і прокидаюся з війною. І кожен день хочу щось зробити і намагаюся робити. І, в принципі, це виходить – кожен день системно працювати.

"МАЛЕНЬКА ЛИТВА, НАСЕЛЕННЯ ЯКОЇ ЛИШЕ 2,5 МІЛЬЙОНА ЛЮДЕЙ, ВЖЕ ЗМОГЛА ДОПОМОГТИ НАМ БІЛЬШЕ НІЖ НА 100 МІЛЬЙОНІВ ЄВРО"

- Виявилося, що в лютому і березні 2022 року тобі не треба було навіть нікуди їхати з допомогою, війна прийшла безпосередньо в Харків. Як твоє волонтерство, які потреби тепер? Як той березень минув у тебе?

- Це теж цікава історія… Всі були розгублені (маю на увазі суспільство), а ми були зібрані. Бо, в принципі, для нас нічого не помінялося, крім маршрутів. Бо тоді ми їздили у Донецьку та Луганську області, а тепер - у Дніпро та Харків. Тому що у Харкові нічого не було. В перші дні допомога була така, що ти просто пишеш у соцмережах: "Люди, дайте машини! Потрібні машини!" Купа людей казала: "Є машина. Приїдьте, заберіть". Або: "Ми приженемо, ключі там, забирайте". Оця робота спочатку була. Волонтерська картка була переповнена грошима, але ти нічого не можеш купити, бо нічого нема. В Харкові всі військові магазини все віддали самі в перший день. Я працював тоді виключно на "Фрайкор" - не тому, що вони мені особливо близькі, а тому, що розумів: зараз вони найактивніші, вони готові воювати. "Фрайкор" був нормально забезпечений – дякуючи і литовському народу, допомога звідти йшла постійно.

- У тебе ж немає такого поняття – склад, ти ж все, що отримуєш, одразу завжди відвозиш.

- Саме тому я не міг нікому нічим допомогти, тому що у мене нічого не було. Вже потім, десь у середині березня, я виїхав у Дніпро і там багато чого купив. У магазині зброї всі купляли зброю, а я: "Мені ящик флісок, берці". На складі була купа взуття, туристичне взуття у коробках. Кажу: "О, мені оце". Продавець питає, який розмір. Кажу: "Ти не зрозумів, мені – все, всі коробки давай". Підходжу до вітрини із засобами для чистки зброї – різні шомполи, хімія, кажу: "Мені оце". – "Що саме?" - "Вітрину!" Я залишив там майже мільйон гривень. Але що мене тоді дуже вразило – йшла повномасштабна, всі люди були в стресі, а цей магазин продавав все вдвічі дорожче…

І коли вже влітку і восени люди дзвонили, просили повернути машини – зрозуміло, активність впала, кажуть, що самім треба якось жити, питали: "Чи є можливість повернути?" - ми одразу повертали. Тому що більш системно закупляли машини в Європі. Для нас було дуже важливо віддати людям назад, щоб вони відчували: хоч ми й військовими справами займаємося, але ж воюємо за наших людей.

- А всі машини, які люди вам давали, вижили? Чи були якісь, які неможливо повернути?

- Вижили. Стан був після військових такий, що треба було трошки ремонтувати. Але всі машини були цілі. Кажу ж, це був такий показник для людей… Це була вдячність. Повертали з подякою: ви нам дуже допомогли в той момент, дякуємо. Деякі не вірили, дзвонили: "Ну… може…" Питаю, яка машина – дайте хоч техпаспорт, фотографію, щоб ми розуміли, що це ваша машина і не віддали чужу, бо машини були схожі.

- Розкажи про своє знайомство з волонтером з Литви Йонасом Охманом. Як ви почали співпрацю? Я так розумію, свого часу це дало змогу тобі більше робити…

- Ми познайомилися з Йонасом у 2015 році. Він приїхав з допомогою. Тоді все було трошки по-іншому, ще літали літаки. Він приїхав з величезною купою сумок. А мене просто попрохали: прилетів литовський волонтер, його треба повозить. Оскільки я знав всі маршрути на війні, мені це було простіше. Я його зустрів, ми завантажилися, поїхали, познайомилися, роздали людям. Тоді я для себе зрозумів, що він виконує великий обсяг роботи, багато чого привозить. Але коли побачив, що у нього трошки неповне розуміння картини, почав йому просто допомагати – порадами. Кажу: "Давай отут – так, а отут – отак. Давай до цих заїдемо. А ще з тими треба поговорити". І здебільшого наша співпраця (до сьогодні) в тому, що я йому допомагаю порадами, логістикою, зв’язками – у такому сенсі.

- Завдяки йому ти вперше побачив щось специфічне, наприклад, антидронові рушниці, відеозасоби? Що він давав для розвитку нашої армії, чого, можливо, на той час ще не було?

- У принципі, все було стандартне. Питання в тому, що тоді волонтерський ресурс в Україні дуже просів. І він просто привозив речі, які вартують якихось великих грошей, які ми тут не могли назбирати. Чогось такого суперспецифічного не було. Єдине – антидронові рушниці. Їх вперше ми привезли в 2018 році. Тоді вони викликали запитання: що воно таке, як працює? Але, знову ж таки, ця рушниця досить специфічна. Зараз є аналоги, які теж дуже допомагають. Литовська антидронова рушниця працює на п’ять кілометрів. У часи ООС вона рятувала. Ти не бачиш дрон, але розумієш, що по тобі працює артилерія, її явно коригує дрон. Просто береш той напрямок, звідки працюють, туди цілиш рушницею – і обстріл припиняється. Ясно, що дрон сів, коригування нема. А зараз дрони літають повсюди. Є навіть не потужні рушниці, вони дешевші і значно якісніші. Такі б по всій лінії роздати людям – це буде допомога, щоб не було скидів, ті ж FPV втрачають керування, не влучають.

Питання щодо Йонаса і конкретно щодо литовців – це те, що вони могли давати об’єм, бо у них на це вистачало ресурсу. Під час повномасштабної у них ресурс взагалі виріс, бо вони як ніхто розуміють, що у нас відбувається. Тому що, якщо ми тут не зможемо втримати цю навалу, то вони – наступні. І в них це буде однозначно швидше, бо у них немає армії. Вони це розуміють, тому сильно вкладаються фінансово. Маленька Литва, у якої населення 2,5 мільйона людей, вже змогла нам допомогти більше ніж на 100 мільйонів євро. Я вважаю, що це дуже потужна допомога.

Сам по собі Йонас дуже крутий чувак, у тому плані, що він з 2014 року кожен день займається допомогою Україні саме у військових питаннях. Хоча міг би жити у Вільнюсі, займатися чим хочеш, оскільки він відома людина – він і режисер, і журналіст, і активіст. Але він останні десять років живе допомогою Україні. Це викликає величезну повагу.

- Ти час від часу їздиш у Литву. Коли вперше поїхав туди під час повномасштабного наступу? Про що тебе, можливо, там запитували?

- Я виїхав вперше в червні 2022 року. Приїхав в офіс фонду, а там такий кіпіш, робота кипіла. Було багато грошей, треба було їх у правильне річище пускати. Постійні дзвінки, всі з кимось спілкуються телефоном, пишуть запити, обробляють їх, щось викреслюють, щось додають… Мене особливо нічого не питали. Казали: "Ти вижив, це добре". Ми планували, як будемо надалі працювати. Це якраз історія про співпрацю. Бо здебільшого всі просять допомоги у Йонаса, у фонду Blue/Yellow for Ukraine як організації. А я приїхав зі своїм ресурсом. У нас в перші дні було багато надходжень, ми не могли їх витратити. До того ж розуміли, що ми під загрозою, можемо в будь-який момент загинути, і тоді всі гроші зависнуть. Якусь частину я перевів у Литву своїй дружині. Вона їх знімала, і в неї був кеш. Це приблизно 30 тисяч євро. Коли я приїхав до Литви, сказав: "Мені потрібні машини". Йонас каже: "Зараз важко, бо всі машини викупили. Як їх купляти – незрозуміло. І гроші зараз більше йдуть на специфічні речі". Я кажу: "Ти не зрозумів. У мене є з собою гроші, я куплю машини. Допоможи мені з логістикою, бо машин буде багато, і я ж не зможу їхати один на шести автівках". Тоді він знайшов автовоз, який за мінімальні гроші почав перевозити наші машини. Треба розуміти: так, литовці хочуть нам допомогти, але ми маємо бути з ними в партнерстві. Вони нам допомагають, але ми й самі маємо щось робити. Бо просто просити у Литви – це неправильно. Це маленька країна, їм також потрібно готувати свою оборону.

"ХТО БІЛЬШЕ ЗРОБИВ ДЛЯ ВІЙНИ: ЖАДАН, ПРИТУЛА ЧИ БАБУСЯ, ЯКА ПЛЕТЕ ШКАРПЕТКИ? ГОЛОВНЕ, ЩО ВСІ В ПРОЦЕСІ"

- Як і коли ти познайомився із Сергієм Жаданом? І чому ти почав возити його на війну?

- Ми познайомилися у 2015 році. Мої колеги-волонтери – музиканти, вони домовилися про концерти в певних бригадах. Мав їхати і Сергій. Моїм завданням було їх відвезти. Сергія я забрав першим, бо він живе в центрі – мені це було зручно, потім всіх інших. Він просто сів поряд, ми їхали, щось говорили. Ну і якось, не знаю… Дуже швидко знайшли спільну мову. Був вже 2015 рік, осінь. Зрозуміло, військовим ми допомагаємо, але багато хто хотів допомагати місцевому населенню. Книжки, матеріали для освіти, якісь побутові речі. Тому що біля передової лінії людям важко – нічого не працює, економіки немає. А людям треба якось вдягатися, дітей вдягати. У Харкові мені багато хто передавав речі, і я зрозумів, що у мене на складі лежить тонн десять різних речей. Все військове одразу виїжджає, а ці речі я складав – незрозуміло для чого. І ми почали допомагати цивільному населенню – Станиця Луганська, Мар’їнка, інші райони, найбільш постраждалі. У цьому ми якось дуже сильно здружилися. У нас сходяться думки, ми системно працюємо, він по своїй лінії, я по своїй. Це така синергія. Бо він більше розуміє, як правильно зібрати ресурс, а я йому допомагаю це реалізувати, десь щось знайти, десь допомогти, плюс логістика. Ми друзі, бо дуже сильно розуміємо один одного.

- До 2022 року він не збирав гроші, а виступав – читав вірші, співав. А ти їхав з волонтерською місією. Ти бачив, що з ним відбувається 2022 року. Як з відомої людини, співака і поета, народжується волонтер? Ти можеш сказати, що він став волонтером?

- Він і був волонтером. Просто тоді не було такої потреби, щоб він прямо постійно жив цим життям. Він багато часу проводив за кордоном – не тільки з виступами, а ще й з презентацією України, в першу чергу. Він не просто приїжджав почитати вірші – ні, він приїжджав і розповідав, що відбувається в Україні. У нього була величезна дипломатична місія в цьому плані. Ясно, коли почалася повномасштабна війна, то які можуть бути виступи, який шоу-бізнес? Треба працювати на оборону, на захист. Спочатку ми системно зробили все, що могли, все, що від нас залежало, як від людей цивільних… Чому я виїхав у Литву? Бо розумів, що машини потрібні вже, а ми не можемо це налагодити. Тому я поїхав до Європи, а Сергій залишився в Харкові, їздив до військових, щоб вони бачили, що він тут. Це дуже потужно, коли відома людина приїжджає до військових, і вони бачать: все класно, якщо Жадан тут, то все нормально.

- А ти пропонував йому поїхати з міста?

- Ні, а для чого?

- Він же міг загинути.

- Він же не водій, щоб гнати машину (посміхається). Якщо б навіть я йому запропонував, він би відмовився. Бо у нього така позиція: поки війна, треба залишатися тут і робити тут все, що ти можеш. Потім у нас були виїзди, але тоді була потреба їхати, щоб зібрати якомога більше грошей для допомоги. Але скажу: як тільки ми перетнули кордон, виїхали з України в Польщу, то перше, що у нас було, – як же хочеться в Харків! А небезпека в плані того, що можна загинути… Ми більше фаталісти в цьому питанні. Тому що ти можеш загинути в будь-який день у будь-якому місці, це може бути ракета чи щось інше.

- Ну, на війні ризики більші.

- Так. Але будемо відверті: в тих країнах, де ми були з виступами, люди теж вмирають.

- На своїй сторінці у фейсбуці Жадан рахує кількість машин, які закупили за цей період, з 2022 року. Але не рахуються передані мавіки, прилади нічного бачення…

- Та купа всього.

- У вас є якась статистика?

- У мене немає, а він рахує – просто для себе. Я бачу, що він інколи щось записує… Я не рахую, тому що це неможливо. Наприклад, у нас у Харкові є СТО, яке ремонтує тільки "фрайкорські" машини. Машин багато, вони постійно ламаються, ясно, що треба ремонтувати. Це величезний ресурс. А зараз велика проблема з донатами. Хтось думає: "Все, я вже своє віддопомагав", у когось просто немає грошей – важка ситуація. Тому дуже добре, що у нас є своя діяльність, ми можемо звідти брати гроші й покривати всі ці потреби.

А рахувати неможливо. Ті ж машини ми почали рахувати в кінці серпня 2022 року, а скільки їх до цього було… Купа машин, які ми допомагаємо купити, умовно кажучи. Дзвонять військові або волонтери, кажуть: "От у нас є дві тисячі євро, хочемо придбати машину, а вона коштує три з половиною тисячі…" Ми ж це навіть не рахуємо, але це також наша допомога з машинами. Ну і навіть те, що рахується, воно не для якогось піару, що ми такі молодці, а щоб люди бачили, яка робота йде, і щоб вони розуміли, що війна не закінчується і все одно треба включатися в процес. Це саме для цього. Бо вираховувати, скільки ти купив машин, - це як говорити, хто більше зробив для війни: Жадан, Притула чи якась бабуся, яка плете шкарпетки. Головне, що всі в процесі. Оце найважливіше.

Я постійно говорю, що нам не вистачає військової пропаганди. Я людина не військова, я волонтер, але волонтер військовий. Я постійно ношу якийсь військовий чи тактичний одяг – це моя ніби пропаганда, звернення: люди, у нас йде війна, ми всі на війні. Кожна людина, яка зараз живе в Україні, - на війні. Тому що ми ж бачимо, куди прилітають ракети – немає місця, яке захищене, навіть у Львів прилітають, навіть на Закарпатті щось падало. Це треба розуміти. Люди мають бути мобілізовані. Якщо ми візьмемо ситуацію з Ізраїлем – там всі знають, хто що буде робити, навіть жінки. Як там стався напад – одна вже у танку сидить, інша в "Панцирі" керує. Все розписано так, що навіть є ті, хто пере одяг військових. Себто, у них все це визначено. А у нас – неясно. Хтось пішов воювати одразу, а хтось бігає і кричить: "Військкомат, що ви робите, як ви можете!" Вибачте, так не буде – країна вся має воювати.

Страшно всім… Знаю приклад одного офіцера, якого мобілізували, зробили командиром відділення, а у нього – просто військова кафедра за плечима. І то він туди не ходив, просто так сталося, що вона у нього є. Він приїхав в район Соледару – в умовний тил, де формувався підрозділ. А на позиції знепритомнів. Його привели до тями, і він каже: "Мені страшно. Я боюся, не можу себе опанувати". Його залишили в тилу працювати. Він не втік, молодець, але в нього є страх, який він не може подолати. Якщо його привести на позиції, він буде недієвий, він буде сидіти і боятися… Але може робити іншу корисну в армії роботу.

Та ж пропаганда – у нас її немає. Вся інформація, яка йде про війну, – той поранений, той ампутант, той взагалі загинув. А чому не казати, що ми йдемо, перемагаємо, що у нас йдуть штурми, що ми в цій війні красавчики? Що у нас все нормально, що всі будуть соціально захищені, навіть якщо щось станеться. Держава тебе не забуде. У нас немає цього. У нас немає нормальної пропаганди того, що ми маємо всі щось робити. Ти не можеш воювати – допомагай. Багато чого зараз роблять маленькі підприємства – FPV-шки, дрони, купа людей на цьому розуміються. Йди туди! Ні: "Це не моя війна, хтось там щось зробить, а я вже втомився, та скільки можна давати…" Ми ж бачили, що було на початку – людей розстрілювали просто за те, що вони українці. Треба розуміти, що ця війна – етнічна, що це війна не за території, війна тому, що нелюди прийшли вбивати український народ. І кожен з нас для них – ворог. І те, що ти не хочеш воювати, не говорить про те, що ти не втрапиш в цю війну. Ніхто ж не думав у Бучі, що таке буде – особливо в Бучі, бо це трішки елітне поселення, де всі звикли, що з грошима все можна. Ні. Ти грошима не відіб’єш ракету, ти грошима не купиш того придурка – він все одно прийде і забере у тебе все, буде над тобою знущатися, ґвалтувати твою дружину і родину.

Подивіться пропаганду нашого ворога: "Давай, иди, защищай родину! Ты будешь героем! У нас все классно!" Тому у них і йде ця навала. Вони йдуть заряджені нас вбивати. Ми захищаємося, така наша доля, що ми відбиваємося. А вони просто йдуть, бо їм подобається ця історія. Їх накачують. А у нас не накачують. Мені дуже подобається відео 3-ої штурмової – вони показують, як класно все роблять. Але давайте будемо об’єктивні: з величезного шматка роботи вони показують крихітний. Вони ж не показують, як іде евакуація їхніх поранених, як хоронять своїх бійців. Але ж це все також є. Ми ж розуміємо, що таке штурмова. Але вони правильну агітацію ведуть: дивіться, у нас класно, ми вас навчимо, будете успішно посадки штурмувати! Тому агітація дуже потрібна.

"ВОЛОНТЕРСЬКИЙ РУХ У НАШІЙ КРАЇНІ НЕ ПРИПИНИТЬСЯ"

- Ти до 2014 року знав про таке явище, як волонтерство? І чи колись держава зможе перебрати на себе те, що роблять волонтери? Ти ж знаєш, що за кордоном дуже дивуються нашому волонтерському руху.

- Я вже казав, що це як наркотик: ти бачиш, що живеш не просто так, що є результат твого життя, ти можеш допомогти, можеш зробити. Я думаю, цей рух вже не зупинити. Бо навіть після Перемоги у нас буде купа роботи, і всі активні люди, які зараз волонтерять на армію, знайдуть, чим допомагати на відбудовах, в якихось освітніх проєктах, Дуже важка ситуація зі звільненими територіями, особливо в Луганській і Донецькій областях, тому що ми ж розуміємо, що там суспільство буде… важке. Вони зараз російські паспорти беруть. І що з ними робити? Не завжди поліція, прокуратура, слідчі органи зможуть правильно розібратися, хто робив це свідомо, а хто – вимушено. Думаю, і тоді волонтери будуть допомагати, розпитувати людей, які залишалися в окупації: "А що ти робив?" Волонтерський рух у нашій країні не зупиниться. Людям подобається робити щось корисне, щось класне. Це такий певний сенс життя.

- Ви з Жаданом багато їздили по бібліотеках, в тому числі на Луганщині. Возили українські книжки, авторів. Ви показували, що у нас є сучасна література, вона хороша, цікава – ось люди, які її пишуть. Зараз, після окупації тих територій, не виникало думки: "Наша робота не допомогла"? Чи, навпаки, ти себе заспокоюєш: "Наша робота могла дати паростки. Там Україна чекає"?

- Я бачив результат нашої роботи. Коли ми вперше потрапили в Станицю Луганську, точніше, в села поблизу, люди дивилися на нас: "Хто це? Волонтери? Що ви хочете? Ви якісь політики?" – "Ні, ми просто допомагаємо. Будь ласка, візьміть". Вперше ми приїхали туди в кінці червня. Вже за два місяці активної роботи, перед Днем Незалежності, вони у нас просили українську символіку – маленькі прапорці, щоб дати дітям на свято. А на перше вересня взагалі просили вишиванки для першачків. Але найкраще ми побачили культурну перемогу, коли в жовтні люди просили українські книжки. Тобто, буквально за чотири місяці активної культурної роботи з’явилося зрушення… Звичайно, ми і матеріально там допомагали. Тоді Сергій отримав президентську премію, і ми її повністю витратили на матеріально-технічне забезпечення шкіл. Це теж була позитивна синергія. Це були невеликі гроші – 100 тисяч гривень. Але коли ми почали формувати списки потреб і поїхали закупляти все це, говорили людям, що купляємо для Станиці Луганської, нам робили величезні знижки, щось навіть дарували. Ми все розвозили по школах, садочках, і люди все це бачили. Вони ж водять дітей до школи і бачать, що якісь люди приїжджають, допомагають.

Думаю, багато хто звідти виїхав. Через недодержаву люди виїздять до країн Балтії, конкретно через Латвію, і звідти вже роз’їжджаються далі. Не думаю, що там залишилися люди проукраїнських поглядів. Хоча, на жаль, є випадки, коли люди, з якими ми співпрацювали, люди з освіти, перейшли на бік росіян. І це дуже погано. Вони на зв’язок зі мною не виходять. Не думаю, що сидить спеціальний ефесбешник і контролює, спілкується ця людина з кимось з України чи ні. Це принципова позиція.

- Отакі моменти якраз не впливають на тебе в плані: може, не треба подібного робити?

- Якщо ти ставишся до цього, як до важкої роботи, то неможливо кожен день цим займатися, - ти вигоряєш. Я отримую від того, що роблю, задоволення. Хтось любить рибалити, хтось грає в шахи з сусідом, хтось їздить на полювання, а для мене волонтерство – це є певне хобі, я від цього кайфую. Для мене це просто величезне задоволення. Уяви собі: ти звичайний хлопчина, і тут – бах – везеш два автовози машин пацанам! Як можна від цього вигоряти? Навпаки, ти тільки заряджаєшся. Ясно, що не все виходить – воно й не має все виходити, неможливо всіх не врятуєш. Але дуже класно, коли ти можеш допомогти. Тому я не знаю, як це – вигоряти. А якщо для тебе це важкий труд, то краще не займайся цим, воно не принесе ніякого задоволення ні тобі, ні військовим. А якщо ти це робиш від серця, це дуже класно.

- Ти вже намагаєшся допомагати Харкову в питанні відбудови. Наскільки тобі важливо, що місто, навіть постійно зазнаючи обстрілів, має вставляти вікна, ремонтувати дахи, наводити лад?

- Це дуже важливо – допомагати місту, допомагати цивільним. Тому що вони дуже розгублені. Всі наче звикли жити під час війни, але все одно люди розгублені. Вони теж не бачать майбутнього, бо постійні обстріли… Де ти будеш брати той ресурс? Тут допомагає те, що я вже й у Литві доволі відома особистість, тому отримую іноді зовсім несподіване, як-от нещодавно знайшов штуки, які допомагають ремонтувати пошкоджені електромережі.

Вперше розуміння, що треба і тут бути поруч, було 12 вересня 2022 року. Тоді росіяни так потужно вдарили по місту, що сталося вимкнення світла. Я якраз був у Вільнюсі, Йонас був поряд. Кажу: "Вимкнули світло, і це ж буде продовжуватися далі. А місто має жити. Без світла ще можна жити, але ми розуміємо, що будуть холоди, а без тепла жити неможливо. І без води жити неможливо". Він спитав: "Що потрібно, на твою думку" – "Якщо ми говоримо про тепломережі і постачання води, потрібні дуже потужні генератори, не маленькі, а мінімум на 500 кіловатів". Йонас каже: "Так давай купимо. Це теж війна. Люди живуть і мають жити".

Ми ж розуміємо: якщо обстріли міста призведуть до того, що люди масово виїдуть, вважай, вони майже перемогли. Мені кажуть: як так, що міськрада витрачає гроші на квіти! Але ж ми небагато витрачаємо, у нас є такі комунальні підприємства, які самі вирощують квіти. І те, що вони квітнуть в наших парках, – такий плювок росії! Бо вони знущаються з нашого міста, тероризують, а у нас у центрі все одно ростуть квіти, працюють фонтанчики. Якщо ми будемо здаватися в таких речах… Чому має бути культура, виступи, концерти? Тому що людям потрібно перезаряджатися, щоб далі працювати. Люди мають наповнювати міста. Дітей би я не вертав, а дорослі потрібні. Єдине – я проти того, щоб люди просто поверталися, тому що "це мій дім". Якщо ти повертаєшся, маєш щось робити: працювати і платити податки, працювати на допомогу, допомагати чи йти воювати.

Підтримати роботу Олега можна, роблячи донати:

Карта: 5363 5423 2045 1660 Абрамичев Олег

PayPal: [email protected]

Віолетта Кіртока, Цензор. НЕТ