Командир 1-го штурмового батальйону 3 ОШБР ЗСУ Володимир Фокін: Держава мала думати, що робити з ветеранами, ще два роки тому

Автор: Анна Мірошниченко, "Хто з Мірошниченко?"

Скільки часу потрібно, щоб підготувати штурмовика? Чи потрібні в армії чоловіки у віці? Чому війна не закінчується і кому це вигідно? Про це і не тільки розповів Анні Мірошниченко Володимир Фокін, командир 1-го штурмового батальйону 3 ОШБР ЗСУ. У програмі "Хто з Мірошниченко?" поділився думками про феномен Азову й тим, чого Україна може повчитися у росії.

– Мій позивний Фока, Володимир Фокін, командир 1-го штурмового батальйону, 3-й окремої штурмової бригади, киянин. З 2015 року брав участь в АТО. З 2015 по кінець 2017, потім звільнився з лав Національної гвардії України, і 24.02.2022 знов став у стрій, солдатом, продовжив службу нашій державі. Зараз перебуваємо на Харківському напрямку, це район населеного пункту Борова, більше точно не будемо вдаватися в подробиці. Стоїмо зараз, тримаємо оборону, проводимо штурмові дії.

– Чи є зараз загроза для Харківщини? На слуху більше інші регіони, зокрема і Покровський напрямок, Курщина, це зрозуміло. Що по Харківщині скажете?

– Ну, у ворога насправді вистачає і резервів, і ресурсів, і боєприпасів, і озброєння, для того, щоб мати можливість тиснути на декількох напрямках. Безумовно, найгарячіша ситуація у нас на Покровську, Покровськ-Мирноград – це 100%, враховуючи, як там Новогродівку швидко ми здали, і як досить швидко до Селидового дійшли росіяни. Проте і на Харківщині є загроза. Знову ж таки, це населений пункт Піщани, це на північ від смуги 3-ї штурмової бригади, де ворог має успіх, заволодів населеним пунктом, продовжує просуватися в бік річки Оскіл, лівого берега. Як ми раніше казали, що ворог все ж таки має за мету захопити населений пункт Борова, стати по лівому березі річки Оскіл, перейти й до оборони та вивільнити велику кількість сил та засобів, які зараз необхідні йому, щоб тримати смогу оборони. І зрештою там і дорога на Куп'янськ їм відкриється ще з одного флангу, ну і в цілому, знову ж таки, ці резерви можна буде застосувати на інших напрямках.

– Поговорімо більше про ситуацію загалом у країні, бо по напрямках ми розуміємо, що ситуація змінюється раз у раз, і поки ми з вами поговоримо, помонтуємо, вже, можливо, все буде зовсім інакше.

– 100 %.

– В одному з ваших інтерв'ю був заголовок, навіть не заголовок, а на обгортці було написано "Я винен своїй країні", якось так було написано. Те, що ви зараз на війні, як ви це пояснюєте?

– Це моя громадянська позиція, це мій власний свідомий вибір, що я 2015 року, взагалі, 2014, змогу отримав тільки 2015 до лав Національної гвардії потрапити, фактично, як я завжди кажу, мене країну любити не треба вчити, я її так люблю, і пишаюсь тим, що я – українець і тим, що живу в Україні. Тому мій вибір, мені не треба було пояснювати, що там треба державу оборонити, там хтось ворог прийшов й таке інше. Це моя громадянська позиція така.

– Чи можна любити державу і не воювати за неї?

– Насправді я вважаю, що так, але тоді треба дуже-дуже багато робити, якщо ми кажемо про ситуацію з війною, в тилу. А не так, що я люблю Україну, п'ю каву і чекаю, поки військові наведуть лад.

– Наприклад?

– До прикладу, знову ж таки, якщо ти не вхожий, умовно, в КМДА, Верховну Раду, без питань створюйте громадські організації, проявляйте громадські ініціативи, збори. Хтось каже "Та від мене нічого не залежить", але знову ж таки, між 2017 та 2022 роком я також намагався активно займатися громадською діяльністю. У нас громадська організація своя була "Спілка ветеранів АТО Подільського району" і ми там намагалися усіма методами, силами та засобами відстоювати права ветеранів.

Так, Міністерство ветеранів не дуже в цьому, на жаль, допомагало, але, знову ж таки, об'єднуючись з іншими громадськими організаціями, які мали спільну з нами мету, спільні цінності, і дивились в одному напрямку. У нас вдавалося і КМДА, як у нас казали, "качати", вибивати щось для ветеранів, хоча зацікавлених, активних людей було дуже мало. Тобто більшість людей була аморфна, просто приходили: "Ну, що там, де моя земля? Ви вибили мені землю? Вибили мені квартиру?" А для цього нічого не робили. А ми обрали активну позицію, їздили на КМДА на збори, з комітетами різними зустрічались, з іншими громадськими організаціями, і мали певний успіх.

– Цього вересня відбулися перестановки кадрів, призначили нового міністра ветеранів. У себе в інстаграмі ви опублікували сторіс і не дуже позитивно ви висловилися щодо того, що таке відомство і таке міністерство очолює людина без військового досвіду. І це насправді не поодинокі такі думки я чую, зокрема, від хлопців. А нещодавно було опитування, і 70% українців говорять про те, що вони хочуть, щоб військові зайшли в політику. Але чомусь військові не заходять. Чи то їх туди не пускають, чи то вони самі не хочуть?

– Військові не заходять у політику, тому що військові зараз воюють. Це по-перше. По-друге, я за себе можу сказати: коли я в 2017 вирішив з 2018 року звільнитись з армії, я не бачив себе в політиці або ще десь. Я дивлюся, все, країна не хоче перемоги в АТО, повертати землі не хоче, її влаштовує повністю стан справ, який ми мали, а я прийшов саме визволяти наші землі. Тобто я прийшов на війну воювати, виганяти окупантів, тоді це були сепаратисти. І якщо я бачу, що країні це не потрібно, то чого мені одному просто сидіти в окопі, людині, яка себе військовим по життю не вважала і не вважає. І було прийнято рішення звільнитися. Я вважаю, що Міністерство ветеранів має очолювати ветеран. Безпосередньо на посаду міністра, наприклад, в справах ветеранів мають обирати самі ветерани. Тому що між собою військові один про одного знають дуже багато – хто де воював, хто де і як служив, у кого який послужний список. І це дасть можливість уникнути штучного призначення особи, яка просто буде влаштовувати когось там зверху. Якщо так буде, буде чудово. Але так у нас не склалося. Знову ж таки, окрім голови цього органу, все керування має бути в руках ветеранів. Якщо бути чесними, у нас на фронті були, є і будуть, і воюють, і юристи, бізнесмени, деякі політики, журналісти. Просто цвіт нації насправді і не тільки в духовному, а й в розумовому сенсі цього слова. Тобто досить розумні, досить кмітливі, освічені люди. Чому ні? Тобто так я погоджуюсь, а Міністерство ветеранів, яке воно є зараз, – це просто мильна бульбашка.

– Військові, як на мене, – це дуже про справедливість. І я не впевнена, що у нас політика про справедливість. Можливо, я помиляюся, але мені здається, що навіть якщо військовий зайде в політику, він може стикнутися з цією системою. Ви ж – людина війни, ви знаєте, що таке армія, глобальна машина і він теж може там зламатися, або не зробити того, що він собі запланував?

– Думаю, що скоріш за все не військовий зламається, який один потрапить у політику, а військового система зламає. Я от пам'ятаю 2015 рік, перший раз я приїхав у відпустку, це літо, здається, якраз у нас зробили Національну поліцію? Я був у шоці, коли просто з рюкзаком пройшовся нічним Києвом. По-перше, автівок з поліцією ну дуже багато, вони всі курсують, кожна друга автівка спиняється: "Доброго вечора, у вас все добре?", а у мене флешбеки з минулого від міліції ще, а вони всі такі ввічливі, чемні і приємні, "Може, вас підвезти? Може, вам чимось допомогти?". Мені дуже приємно було. Забігаю наперед, коли там хлопці йшли і звільнялись з лав полку "АЗОВ", дехто все ж таки влаштовувався в Національну поліцію з метою підтримати оці зміни, всі звільнились. Тобто все одно, через рік-півтора система знову ж створилась, яку там намагалися зруйнувати, вона знову створилась, знову поліціянти мали за власний кошт автівки ремонтувати, заправляти тощо. Ну все, система знову стала на свої рейки і продовжила нищити всіх, хто потрапляв з іншими поглядами.

– А що б ви зараз найперше змінили в системі, якби у вас були повноваження, в нашій державі? Політика мається на увазі.

– Я б у політику не пішов. Це, перепрошую, але інакше, як проституція, я не назву, в нашій країні. І насправді за кордоном також, навіть взяти Америку, що за кулуарами, хто як з ким домовляється. Чи міг би я себе розглянути як кадровий військовий? Можливо. Але там треба дуже багато умов і навіть якби я став Головнокомандувачем, то це треба  велика команда. Тому що фактично у тебе сидітимуть всі ті самі генерали-полковники, які так само тобі будуть робити звідси все добре, а ти один, ну, не проконтролюєш це. Потрібна команда, яка так само мислитиме, як ти, і рухатися в тому саму напрямку і допомагати одне одному.

– Чи часто у нас так буває, що генерали незаслужено отримують якісь нагороди, а хлопці, які дійсно мають заслуги, або мають вибивати ці нагороди або їхні командири мають вибивати цим хлопцям, звичайним піхотинцям, а генерали, військові посадовці, вони просто отримують це все без проблем і земельні ділянки, і нагороди, і все. Чи є це в країні зараз?

– Так, звичайно, є, як цього може не бути, якщо ми так жили 30 років, що має змінитися за рік-два? Звичайно, нічого. Ба більше, мене обурює, коли бойові нагороди отримують якісь тилові частини, які фактично до бойових дій прямого стосунку не мають. Так, вони можуть щось забезпечувати, але ж по факту, і у ВСП, і в інших підрозділах, які перебувають у Києві, нікуди не виїжджають, а якщо виїжджають, то це максимум Краматорськ, якісь навіть нехай не дуже високого рівня нагороди, золоті хрести, сталеві хрести, але ж це бойові нагороди. Тобто, у нас чомусь досі не зробили розмежування. Тобто бойова нагорода для умовного піхотинця, командира відділення, взводу, роти, бойового управління, це також окрема насправді ланка, від якихось тилових посад. Чому? Не знаю. У нас хлопці досі чекають на нагороди за Авдіївку. Багато хто ще не отримував за Андрівек нагороди, хоча ми їх подавали. Тому тут лад також було б непогано навести.

– Яка причина того, що не отримують за Авдіївку чи Андрівку? Там черга?

– Не знаю. Це подання пише командир взводу, командир роти, командир батальйону. От, як у нас це працює: ми збираємо, наприклад, є перша штурмова рота. Все, вона там виконала якусь бойову задачу, виконала гарно. І я розумію, що там є гідні нагород бійці. Я звертаюсь до командира роти, кажу - давай людей, яких ти хочеш відзначити. Він готує список. І потім ми спілкуємось з кожним окремо. Тобто, боєць, якого мають нагородити або подати ще на нагородження, його командир взводу і командир роти. І ми приймаємо колегіальне рішення, в кінці я це там візую, даю добро або ні, й фактично прийдемо на бригаду. Бригада прийде на корпус і так далі нескінченно. Потім командування Сухопутних військ, Генеральний штаб, може там ще президент має щось підписати. І де там всі папері втрачаються, хто там ставить на паузу, не знаю. Але проблема така є. Знову ж таки, хто б ще не казав, а чого ти не бачиш себе кадровим військовим? Я – командир батальйону, у мене зарплата 32 500 гривень. У мене в підпорядкуванні, не скажу, скільки точно – державна таємниця, дуже багато сотень людей, озброєння і техніки. Хтось каже: ти за гроші воюєш. Воюю то не за гроші і перші три місяці ми гинули, зазнавади поранення, ми не були навіть оформлені. І зарплату ми не отримували, і нікому це не заважало. Проте у нас є сім'ї. Окей, війна закінчилась нашою перемогою, далі залишаєшся військовим, в тебе немає чого? Правильно – премії, у тебе залишається гола зарплата, там вона не зовсім гола, це не так, але в цілому отримуєш 32 500. В тебе в підпорядкуванні багато-багато сотень людей, озброєння, техніки, бойової, іншої, матзабезпечення... Робочий графік у тебе 24 на 7, 7 днів на тиждень. Там немає такого, що з 9 до 6 вечора, це так не працює у командирів батальйонів і рот, так точно. Ось, це навіть якщо немає війни. У нас зарплатна сітка, 1-0 коефіцієнт, хоча там у ДШВ там 1,3 наскільки я знаю. От я як командир батальйону отримую 32 500, а просто ССОшник, якого зараз точно так же мобілізують, як і наших хлопців, просто солдат отримує там 32 тисячі. Солдат. Я для себе особисто, не бачу перспектив служити і віддавати повністю себе все життя за 32 500 гривень на місяць. З такою відповідальністю. Проблема це? Проблема. Обіцяли нам її вирішити ще рік тому? Обіцяли. Тому що ми штурмова бригада, а це щось у нашій країні нове і ми – не ТРОшники, але й не ДШВшники, але й не ССОшники. Ну, а хто ми? Ви штурмова бригада. А що у вас по окладу? Ну, буде найменший та й все. Ну, все, так і живемо. Влаштовує? Влаштовує, нормально.

– А ви на що витрачаєте 32 тисячі гривень ваших?

– 32 тисячі. Насправді у мене вже все є. Все, що я собі міг тільки мріяти зі спорядження, я вже собі придбав або мені на день народження подарували друзі, побратими мої або рідні. Тому 32 тисячі фактично у мене на оренду житла, тому що житло ми собі орендуємо, частіше за все, комунальні послуги, поїсти, попити, заправити автівку, її поремонтувати, обслужити. В принципі мені зарплати насправді вистачає. Усю премію, яку я отримую, я намагаюсь відкладати, тому що я розумію, що коли буде або заморожування конфлікту, домовленості якісь перемога, припинення війни, будь-що, все. Військові, як я в 2017-му вже раз на собі відчув, нікому не потрібен. Ба більше, ти ще потім спробуй на роботу йди влаштуйся, бо ти якийсь ПТСРник там, ще якийсь не такий, нервовий, нестійкий.

– Ще кажуть - контужений.

– Контужений. Я не знаю військового, не контуженого, який прийшов з піхоти з нормальної частини. Всі вони контужені, я в тому числі і не один раз. 

– Просто в нас суспільстві такий негативний окрас. Знаєте, наче контужений, ну це все.

– Люди навіть не знають, що така акубаротравма, що це таке контузія, як вона впливає. Насправді більше впливає не контузія, а посттравматичний синдром. Це, як ви сказали, підвищене відчуття справедливості, всього іншого. Це держава мала вже два роки думати, що потім з нами робити. Як в Ізраїлі, відправляєшся на бойові дії,  виконуєш поставлену бойову задачу, виходиш із зони бойових дій, перше: у тебе одразу медогляд. Якщо ти реально брав участь в бойових дій, що там у кого вибухало або не вибухало, якщо є якісь хоча б сумніви, то лягаєш одразу в лікарню. Причому це ти не хворий, це не психічно хворий, з тобою все нормально, просто ти лягаєш на реабілітацію на певний час в лікарню. З тобою працюють лікарі, дуже добре ставлення, все класно працює, дивляться все, ти готовий, виходити в соціум, з тобою все добре. Все, друже, давай іди додому, питань немає. А в нас що? Людина потрібна в нашій країні, допоки вона воює. Відірвало ногу, відірвало руку, втратив здоров'я, в кращому випадку – велика шана, вдячність і низький уклін волонтерам, от волонтери ще можуть допомогти через свої канали, через своїх знайомих. Здебільшого ти державі не дуже вже потрібен. Тому що  користі більше з тебе немає.

– Ви ображені на державу зараз?

– На державу - ні. Дивіться, так напевно не можеш казати і багато людей мене не зрозуміють, але навіть з хлопцями у підрозділі 99% погоджуються, такої ж самої думки. Дивишся, наприклад, на мене, на вас, ще на когось, о, нормально, адекватна людина, все, класно, вмотивована, добра. А як збираємось в один народ,  не виходить, не знаю. Або ми просто звикли бути дуже терплячими та уникати відповідальності за свої дії та бездіяльність. Не знаю, з чим це пов'язано. Але за це болить. А за владу? Так ми її насправді самі обираємо. Не ми обираємо, тоді маємо щось робити, щоб вона була краще. Не можемо зробити краще ту владу, яка у нас є – давайте тоді щось змінювати, але починати з себе, тому що ми дуже часто чомусь забуваємо щось вимагати від себе, якогось там рівня знань, навичок, або що, а одразу намагаємось від когось чогось очікувати, вимагати. Єдине над чим я міркував вже дуже давно, чим би я хотів реально займатися в політиці, це Міністерство молоді та спорту. От можливо це,  ти був би дотичний до усіх там гуртків, усіх басейнів, стадіонів, і ти б міг реально впливати на їх розвиток, на розвиток тренерського складу, професійності підходу до виховання дітей, а діти – це наше майбутнє. І безпосередньо ти був би дотичний до виховання дітей як нашого майбутнього, майбутнього нашої країни. Це цікаво насправді.

– А як нинішнє виховання молоді відбувається? Що не так, а що так?

– На мою думку, не так працює, як навіть працювало, коли я був дитиною, підлітком, коли я спортом займався. Тобто фактично зараз от прям безплатного гуртка, якісного треба дуже-дуже-дуже-дуже пошукати. Це, по-перше. По-друге, можна ж підвищувати рівень якості викладання тих чи інших дисциплін безпосередньо в гуртках, створювати кращі умови. А що найважливіше? Доносити, мотивувати і пропагувати те, що це важливо, те, що батьки, беріть дітей, приводьте, навіть, якщо там комусь знаєте, там мамочка якась, о, я краще на дивані, наприклад, полежу там, ніж дитину кудись поведу, тому що це знову ж робота, розумієте? Скільки часу і сил на це треба, то треба ще батьків готувати, що це обов'язково і дитина ж значно інакше буде рости і розвиватися. Для дітей, звісно, краще фізкультура, а не спорт, якщо ми кажемо про здоров'я фізичне й ментальне. Ну, спорт – це вже спортсмени, ти розумієш, на які ризики там дитина може й піти, її здоров'я й таке інше. Це інша зовсім історія, професійний спорт – це трішки інше. Тому це було б мені цікаво.

– Патріотичне виховання, на якому рівні у нас зараз? Як вважаєте, чи вся молодь обізнана достатньо про війну, про те, що відбувається? Пам'ятаєте, ці всі опитування такі – назвіть Героїв України? Люди ж не знають, назвіть, що відбувається в якомусь місці, вони теж не знають.

– Тут я б міг велику зраду розвести, але зраду розводити не будемо. Дивився ці відео, про які ви кажете. Тоді поговорімо про "АЗОВ", паралель просто проведемо. Всі такі "О, "АЗОВ", вони такі патріоти, націоналісти, так люблять Україну". Стоп, стоп, стоп, так ви ж подивіться глибше. Є людина, в цьому випадку це Андрій Євгенійович Білецький, поряд з яким були побратими, які ще задовго до "АЗОВА" формували різні націоналістичні рухи. Вони на себе звалювали певний обов'язок, певну роботу держави. Тобто, це і є патріотичне виховання. Багато було різних організацій, великих і не дуже: "Патріоти України", "Білий Молот". Але ж коли держава пиляла умовні заводи, які залишилися ще після Радянського Союзу і про патріотичне виховання, допризовну підготовку юнаків і інші дисципліни ніхто взагалі не думав, то ось там вже зароджувався український здоровий націоналізм, де прищеплювалась любов до нашої держави, до нашої культури, до нашої історії. Потім в "Азові" вже Хорунжа служба організовувалась. Скільки було років вкладено в цю молодь, що вона стала потім більш свідомою, і вже зібралась, в цьому випадку, ми кажемо про "Азов". То тепер питання до держави – "А де ж ваші програми з патріотичного виховання?"

– Чи зараз вони є? От у нас третій рік великої війни, зараз є ці програми?

– Мені зараз тяжко давати відповідь на це запитання, тому що я на війні, а що коїться у мене в тилу я мало цікавлюсь. У плані освіти так точно, про освітні програми різні, як проходять реформи. Але я пам'ятаю 2021, 2020 рік, коли ми їздили по школах самотужки, то фактично це все було нашим коштом, за нашою ініціативою, наш час, наші сили, іноді дякували, іноді не дякували. Інструменти, різні макети, все, що у нас було, ми брали з собою і їздили по школах. Але ж знову ж таки, хтось за це отримує гроші, хтось десь працює на якійсь посаді й отримує кошти. У нас свої роботи, у нас свої сім'ї, у нас своя зона відповідальності, але просто, за покликом серця, ми їздили по навчальних закладах. Зараз це треба вже робити професійно, на рівні держави і, як ви казали правильно, справжню історію, справжню любов, от, чим діти можуть пишатися у своїй країні, якими видатними особами, якими досягненнями різними, то це ж треба садочок, школа, інститути, університети, коледжі. Я впевнений, що це початок, тому що ми дорослі, ще совковщина, правильний темп нам дуже буде важко задати молоді, тому що ще ж "мы же братья", ну це ж все є досі. І це викоріниться не через один десяток років. Треба, щоб декілька поколінь змінилось.

– Просто в цьому контексті ми так сміємося з російської федерації, коли бачимо їхні ролики, де вони дітей чогось навчають, у них там патріотичне виховання. Ну, відкинемо те, як воно в них, що вони там вкладають у голови.

– Та суперкруте! Та суперкруте!

– У них різні наративи, але сама модель...

– Суперкрута модель, все суперкруто. От, якщо не знаєте, що робити з молоддю – подивіться на рф. От, реально. Хоча це заклятий ворог, мій з 2014 року, хоча до 2014 я такий, "мы же братья", і прізвище у мене Фокін, і половина родичів у мене з Донецька, а коріння взагалі з росії. Але ж... Можна довго тикати пальцями і крутити біля скроні, "а дивіться, що вони роблять". А результат? Головне результат: дітей навчають медицини тактичної в школі ще, у вищих навчальних закладах. Це погано? Ні. Будь-яка ДТП, будь-який землетрус, будь-що: дитина як мінімум в медицині підкована. У тебе з'являється сусід, який 24-го просто приїжджає до тебе на танках, а ти знаєш медицину, ти знаєш топографію, ти вмієш користуватися зброєю. Чому ні? Патріотичне у них виховання, всі бігають з російськими прапорцями і георгіївськими стрічками, хоча це зовсім різне. Вони пишаються своєю країною, от їм вбили в голову, що треба пишатися, ось чим пишатися, ось яка історія, навіть якщо вона переписана. Для нас це погано, для умовної там Німеччини, Польщі, це погано. А чим це погано для населення росії? Любов до Батьківщини погано? Ні. Тим, що вони пишаються "Я русский", так? Круто ж - і це працює. Хлопці, якщо ви не можете запропонувати щось краще, візьміть хоча б таку модель і хоча б таке ж, просто повторіть, щоб був би хоча б якийсь результат. А у нас третій рік повномасштабна війна: от війна закінчиться, от тоді заживемо... от війна закінчиться, от тоді будуть реформи... от війна закінчиться, тоді й освіта буде... От все, коли закінчиться війна. Якщо вона через десять років не закінчиться, що тоді? Зараз треба проблеми вирішувати. Прямо зараз. І не відкладати на потім.

- Все ж таки повернуся до теми російської федерації, тому що я дуже не хочу зараз коментарі про те, що українські військові хвалять рф. Але ж попри їхнє патріотичне виховання, те, що вони там вкладають у голову цим дітям, мотивація ж не з'являється у них, вони ж за що воюють? За "любовь к родине"?

– А як з'являється мотивація? Добре. Проводимо знову дві паралелі. У нас просто фізично насправді закінчились люди, які добровільно йшли в армію. Вони закінчились з декількох причин, одна із – коли вони бачать несправедливе ставлення, коли не дотримуються обіцянки, і ти йдеш на війну фактично довічно. А якщо війна буде 100 років? Згідно із законодавством, я маю 100 років служити. А як мені звільнитися? Тобто механізму немає. Ну і бусифікація, як називають. У рашці що? В рашці круто. Десь Самара бозна-де, де середня заробітна плата 15-20 тисяч рублів, у них одразу ти підписуєш контракт, підйомні – мільйон. Ви розумієте, що таке зарплата 15-20, а підйомні мільйон? Мотивація? Мотивація. У тебе підйомні від твого міста, від твого округу, від країни, від президента, ще там від когось. Те, що вони на це погоджуються, те, що вони їдуть зі зброєю в руках убивати нас на території нашої держави, їдуть ґвалтувати і грабувати, це жахливо. Без питань. Але ж працює це в них. Ну, їдуть же ж. Скільки їх загинуло? Офіційно їх там загинуло 600 тисяч. Але добрий мільйон там загинув, плюс дістали досить важкі поранення. І що? Ну, їдуть далі? Їдуть. Проблеми з особовим складом є у російській федерації? Немає. Ну, немає у них проблем. Вони собі дозволяли майже два місяці щомісяця отримувати поповнення 350-400-500 чоловік. Це просто фактично штурмовики. Тобто є у них проблеми з особовими складами, з мотивацією? Немає.

– Це були навчені військові?

– Десь 70 на 30. 70% – це не навчені військові. Фактично гарматним м'ясом також не назвеш, вони розуміють, що робити. Хоча деякі, знову ж таки, з моменту мобілізації на території рф до моменту потрапляння в полон або моменту загибелі уже в нас в окопі, умовно 10-12 діб. І коли   полонених беремо, особливо останнім часом, питаю: як вас підготували? 6 діб полігон у росії і ще 4 доби в Україні. Тобто фактично 10 діб. І вони вже воюють, вони вже штурмують. Дивіться наші наративи. Місяць підготовки. Мало. Я пам'ятаю ці записи ТРОшників сльозливі. "Нас кинули з автоматами на танки". А що ти? Так і нас кидають з автоматами на танки. Так є протитанкісти, так є танкісти, так є авіація, є розрахунки FPV. А що у кожного по "Джавеліну" має бути? Добре, прилетить FPV-дрон, всі будуть розповідати: "А ми всі без РЕБу. От всі". Так, а що, кожному треба антидронова пушка? Ні. Ну там же також є система вогню і РЕБу, в том числі. Потім два місяці. Тепер у нас два місяці в Україні, два місяці в Британії. Ти повертаєшся, вже чотири місяці, ще місяць десь там підвищення кваліфікації на умовного гранатометника або кулеметника. До цього був місяць, вони нічого не знали і не вміли. Тепер п'ять місяців, вони так само нічого не знають, нічого не вміють. Що змінилось? Нічого не змінилось. Це фактично про проблематику підготовки особового складу щойно мобілізованого. А ті люди, які хочуть чогось навчитися, вони самотужки, навіть без інструкторів, спокійно собі опановують військове мистецтво, нехай без практики, нехай без навичок поводження зі зброєю, коли вже там пам'ять м'язова в них є, як це правильно все оперувати. Але в них є розуміння, тому що вони просто цікавляться. Вони беруть, читають, є YouTube, мільйони відео, як там із Джавеліна стріляти, можна навчитися зі Стінгера, з чого хочеш.

– Таких же не переважна більшість, мабуть?

– Перепрошую, чиї це проблеми? Давайте от у корінь: якщо ви не вмієте накладати турнікет це проблема президента чи ваша? А на полі бою ви дістали уламкове поранення.

– Ну так, моя.

– І все. От фактично всім бійцям, які приходять до нас, я бачу, коли вони на тренуваннях так не дуже гарно викладаються, я їх беру, кажу: "Хлопці, ви не розумієте, якщо взяти грубо, от по-радянськи, так знаєте, я – комбат, мені на вас взагалі начхати. Це ваші проблеми. Тут вам не ставлять двійки або відмінно. Ціна питання – ваше життя. Ви або накладете собі турнікет або не накладете. А ще найгірше, якщо ви будете, вибачте, не дуже кмітливою людиною, а поранення дістане якийсь класний боєць, який буде праворуч або ліворуч від вас, і ви не зможете надати йому ефективно домедичну або першу медичну допомогу і він загине". І от тоді вони вмикаються, вони розуміють, що насправді ціна помилки або десь нехтування якимись там навичками – це життя. І це працює. І якщо навіть хтось мені от коли розказує, ну, у нас не було інструктора по медицині. Мало хто знає, а в "Азові" з початку 2015 року взагалі інструкторів ні по чому не було. Просто ні по чому не було. Ми вчилися і так, і ютубу тоді такого не було, мільйон відосів всього іншого, реально самі по якихось підручниках, по якихось сайтах. Хтось вже служив, хоча б міг пояснити, що таке автомат. Ну, так от і зібрались. Ну, так от один одного і вчили. Потім приходили нові хлопці, вчили вже старі нових, і так досвід передавався. І з РПГ ми стріляли, і там, в один в одного позаду полум'я гатило і ніхто не знав і не підказував. Ну, нічого страшного, хтось обпікся.

– А коли виловлюють молодого чоловіка в річці і його відправляють кудись, ви думаєте, що у нього величезна мотивація дивитися в ютубі ролики про те, як накладати собі турнікет? Це ж людина втекти хотіла і, слава богу, не вмерла? От як цих навчити? Як їм додати мотивацію?

– Знову ж таки, це робота сержантського складу, трішки офіцерського. Це так само як після формування Третього штурмової, коли ми ще були ССО "АЗОВ Київ", фактично у нас був якийсь невеличкий насправді кістяк, дуже невеличкий. Приходили нові хлопці, ми їх просто асимілювали і все. І вони ставали такими самими, як раніше нас називали "АЗОВом" також, тому що люди досі не можуть відділити АЗОВ від Третьої штурмової, а потім все, і вони ставали бійцями Третього штурмової. У нас були насправді мобілізовані "піджаки", які військову кафедру пройшли. Коли ми формували бригаду, як це виходить? Генштаб виявиться, ага, сформована бригада, умовно там в ній 3000 солдатів, там 20 офіцерів, а їм треба 500 офіцерів. Усе, просто так от, "піджаків" взяли в бригаду. Що вони знають, не знають,  неважливо. Офіцер, командир взводу, капітан, хоча він не служив ні дня, не знає, як автомат розбирати, просто на збори їздив – командир роти там. І от так от розставляли. І у нас було декілька дуже крутих хлопців. Один, на жаль, загинув, це ще на Бахмутському напрямку, друг Марч. Шикарним був чоловіком, хоча офіцер, і другий, друг Бобер. Він досі у нас в строю. На жаль, на Андріївці також втратив ногу, наступив на ПФМ, зараз з протезом, але в строю.

– Повернувся.

– Так. Дуже крутий мужик, дядько, 52 роки, на турніку фігачить, перепрошую, ходить, як всі ми, асимілювався. І все, і питань немає, тобто людина або хоче або ні. От нам кажуть, що чомусь всім потрібна якась мотивація. Ти або хочеш, або не хочеш. Якщо ти не хочеш там воювати і тікаєш через річку, а тебе зловили, то тікай другий раз. А якщо ти вже у військкомат приїхав, пройшов три учебки пів року і прийшов в армію, то, друже, ну ти давай хоч щось роби. Зрозуміло, у різних підрозділах по-різному, але у нас проблем немає. Якщо людина приходить, каже: "Я хочу навчитись" або "Розкажіть мені або покажіть мені", тим паче ми цей підрозділ з нуля повністю формували і створювали самостійно. Самостійно FPV-дрони, розрахунки, БПЛА, це ж не країна все вчила, це ми самі організовували. І повністю всі-всі-всі засоби, які є, навчали людей фактично самостійно. Та без питань ми навчимо, які проблеми?

– Скільки часу треба, щоб навчити штурмовика?

– Дивіться, якщо є нормальні умови, як у нас було на Бахмутському напрямку, що після того, як людина приходила з навчального центру ми намагались мінімум місяць його тримати: він вже в підрозділі, але він не штурмує. Він живе з хлопцями, з дівчатами, спілкуються, разом з ними тренується. Просто вони їздять на позиції, на оборонний бій, наприклад, або на штурмовий дії, він ще не їздить. Їздить і виключно на полігон тренується. От місяць для позиційної війни, я вам чесно кажу, за очі. Це при тому, що вона за місяць буде вміти користуватися приладами нічного бачення, тепловізійними приладами, засобами зв'язку, включаючи різні моделі радіостанцій. Ну, все, що завгодно. Він буде знати, як стріляти з автомата, з підствольного гранатомета, кидати гранати, з РПГ-7 працювати, з ПКМ, тобто готовий-готовий. Щоб він міг ще й штурмувати, прям, вже класно штурмувати – то два місяці. Два місяці – нормальний підхід, нормальна програма тренування. Два місяці – це прям готовий-готовий-готовий боєць. Все. Далі, а скільки він може вчитися? Та все життя люди вчаться. І я насправді досі вчусь, і коли приїжджаю на полігон до хлопців, а після кожного бою ми намагаємося зробити висновки, кожен на своєму рівні. Якщо командири, то це обов'язково на рівень нижче, що там коїлось. Якщо я кажу про себе як командира батальйону, я завжди беру на два рівні нижче, тобто, рота, взвод, що там коїлось. І плюс на рівень вище. Я з великим задоволенням приїжджаю розбирати, коли вже командири відділення спілкуються, сержанти взводів, безпосередньо про те, як хлопці рухались на полі бою, які приймали рішення, от, зі своїм там фаєр тімом, двійкою, наприклад. І вони це показують. І те, що корисне, те, що ми можемо використати під час майбутніх бойових завдань, так і те, що з цим ми пересічно відпрацьовуємо. Мені це цікаво. Знову ж таки ніхто не знає, що буде через 20 років. А навчити можна. Тому от два місяці – це з гарною програмою підготовки, це класний піхотинець.

– А ви, я людина не військова, в штурми ходите?

– Ні.

– Ви керуєте?

– У нас є проблема взагалі з ланкою управління. У нас дуже часто приїжджають високі чини і розповідають, що отут треба відділенням кудись піти, а тут – взводом. Так командир бригади не має думати, куди взводу піти, це не його питання точно, прям 100%. Командир батальйону може ще там порадити командиру роти, а може ти там взвод на посилення відправиш? Це взагалі на етапі ще планування, це більше рекомендації. Все. І ми зараз намагаємось, вже рік часу, прийти, що кожен має виконувати свої обов'язки. Командир відділення, командир батальйону. Адже, фактично, якщо там всі такі "О, штурмують батальйон, значить так, два медики, скоріш за все комбат, начальник штабу, якісь командир рот і всі штурмовики." У нас є мінометна батарея одна, мінометна батарея інша, БПЛА-взвод один – розвідувальний, БПЛА-взвод – ударний, БТ-техніка, прикомандировані постійно танки, взвод РЕБу, взвод РЕРу, розвідка. І цю всю інформацію треба моніторити, обробляти і приймати вчасні рішення і під час планування бою, і під час підготовки, коли ми відпрацьовуємо маневри вже на місцевості, так і безпосередньо під час бою. Все. Тобто навіть коли я був командиром роти, ми вже намагалися це зробити. Яким чином воно працює? На полі бої у нас присутні, якщо ми от беремо штурмові дії: по-перше, різна кількість особового складу може бути залучена. Якщо треба взяти бліндаж, це може бути умовно два, чотири військовослужбовці, можуть бути вісім, а може бути і взвод. Ну, тут фактично від задачі залежить і умов для виконання поставленої бойової задачі. У нас як? На полі бою працюють сержанти, взводами по радіостанціях, по радіоефіру керують командири взводів. У кожного командира взводу, ми ставимо, наприклад, розрахунок БПЛА, який працює виключно в його інтересах. Командир роти має вже просто контролювати, що робить кожен командир взводу. Ну, наприклад, якщо ми одразу тримаємо взводами, працюємо. Як працює бронегрупа, чи влаштовує робота, чи ні, хоча це командир відділення, командир взводу максимум. Як працює ротне БПЛА і як працює ротний взвод вогневого прикриття, тобто як працюють вогневі засоби. І якщо він бачить, що чогось не вистачає, чи умовно автоматичний гранатомет не справляється, він тримає зв'язок з командиром батальйону, наприклад, вже зі мною і каже: так, мені треба один 120-й міномет, розхід такий, допоможеш? Все, допоможу. Або я йому кажу, наприклад, зі 120 мінами проблема, але я знаю, що я можу там або з суміжним батальйоном зв'язок налагодити, ну, ми і так підтримуємо, зрозуміло, попросити його відпрацювати, аналогічний якийсь вогневий засіб залучити, звернутись на бригаду відпрацювати засобами старшого начальника. Тобто якщо ротний почне керувати командирами відділенні піхотою, то більше він нічого робити не буде. І інформацію ніяку він не збере, і висновків ніяких  не зробить. І оперативно відреагувати на зміну в ситуації, а вона там змінюється постійно, в бойовій ситуації, він просто не зможе. Тому що він думатиме – один командир роти - про всіх піхотинців разом. Так само і командир батальйону. Їжджу на рекон? Так, їжджу. Тобто рельєф це важливо. Чи дивлюсь позиції? Так, дивлюсь, це роблю або я, або головний сержант батальйону, або ми разом, або заступник командира з бойової підготовки. В принципі все. Якщо ми беремо, наприклад, як у нас була Херсонська операція визволення, звичайно, командир батальйону їде з усіма. Тут питань немає, він не сидить, бозна-де, тому що це пошуково-рейдові дії у нас тоді були. Ми не можемо знати, яка це буде глибина, де ми зустрінемо спротив або не зустрінемо, де ми залишимось, які задачі поступатимуть, нові. Не зрозуміло, там командир батальйону звичайно, йде за особовим складом.

– Вам 32 роки, ви зараз вважаєтесь молодим командиром?

– Я думаю, що середній.

– Для цієї війни?

– Для цієї війни, думаю, що також середній. Якщо взяти, що з початку повномасштабного вторгнення був солдатом, а зараз командир батальйону, то це реально швидко. Якщо взяти просто звання, посада, вік – це незвично, тому що я лейтенантом став командиром батальйону. Взагалі, в армії це нереально. Фактично, мінімум майор має бути. Колись, може, там десь капітан обіймав таку посаду. Тобто майор там же, на комбата трішки схожий. В ЗСУ так було. Коли лейтенант стає командиром батальйону, то це прикольно насправді. Але знову ж таки, як ви кажете, командир і лейтенант, так це, ти закінчуєш просто навчальний заклад військовий, і ти виходиш лейтенантом, і ти стаєш командиром взводу і тобі там плюс-мінус скільки, ну, нехай там 21-22 роки, щось таке.

– Ви сказали, що у вас служить чоловік, якому 52 роки. От я хотіла поговорити про вік. Все ж таки сучасна війна – це справа молодих? Ваше улюблене слово, я знаю, у ваших побратимів "фізуха" має бути, оце все, авантюризм, адреналін. Чи все ж таки, старшого віку, там, де вже є якийсь певний досвід... От хто має воювати? Це війна молодих? Похилого віку чи середнього?

– Якщо ми хочемо перемогти в цій війні, це війна усієї країни. Воювати має так чи інакше, бути дотичним до бойових дій до цієї війни вся країна.

– Це неможливо, ви це розумієте?

– Можливо, я доведу, що можливо. Дивіться. По-перше, ми беремо вік, наприклад. У нас насправді є велика проблема, ми не вміємо розпоряджатися правильно особовим складом. Тобто, ви правильно кажете, приходить, наприклад, дід. Дід Бобер, 52 роки, але він вів здоровий спосіб життя, він займався фізкультурою і у свої 52 він дасть фору молодим. Хочеш бути штурмовиком? Він каже: "Я буду штурмувати". Велкам, друже, питань немає. Які проблеми? Приходить інший дід, якому 55, але якому все, ну гайки по здоров'ю.

– А його відправляють штурмувати, буває таке? А він каже: я не можу. А потім у нього інсульт, інфаркт, все. Забрали в бус і повезли.

– Ну, якби слухали кожного, хто каже, я не можу, то воювали б, скоріш за все, ви з Марією. Можливо. Якби всі всіх слухали. Але насправді от у нас приходять нещодавно - 55 років. Я дивлюсь, розумію, що це не штурмовик. Але він каже: я – класний механік, я розбираюсь в ремонті автівок взагалі без питань. Друже, велкам, ось СТО, наші батальйони, іди, крути гайки. Приходить теж, у нас, кращі механіки-водії це не 100%, тому що є і молоді дуже круті хлопці, кращі механіки-водії, це якраз такі чоловіки-чоловіки. Він там собі фури якісь возив, на війні в АТО якийсь там БМП водив, досвід вже є, він нікуди вже не поспішає. Плюс, це ж, все ж таки, машина, БТР, за ним треба доглядати, знаєте? Це більше все-таки притаманне чоловікам за 40, все. Все, ти йому дав БТР, навчив, провів йому курси, все пояснив. І оце він ходить, його облизує, обтирає, все. І класно справляється зі своїми обов'язками. Те саме стосується зв'язківців, РЕБівців, РЕРівців. Приходить людина, каже: от у мене проблеми з колінами, я не буду штурмувати. Але я настільки вмотивований, от все, що скажете, я вивчу. І йому не треба буде самостійно вчити, ми його навчимо. Просто розумію, що людина хоче служити і приносити користь. У РЕР його посаджу. Я відправлю його на курси на два-три тижні, на місяць. Потім ще власними курсами, як то кажуть, доб'ємо його знання та навички. Проведемо практичні заняття і буде він сидіти на радіоелектронній розвідці слухати перехоплення. У чому проблема? Не проблема.

– Як ви вважаєте, чи досі країни світу бояться путіна, бояться ескалації? Через те ми не отримаємо такі довгоочікувані дозволи. І президент їздить на Рамштайн, але все ж таки результатів немає звідти. Таких, яких би нам хотілося.

– Давайте спочатку подивимось на МАГАТЕ, результат роботи. Потім ми з вами подивимось на ООН, результат роботи.

– Червоний хрест?

– Червоний хрест і НАТО. Ну все. Хлопці у нас були на підготовці в багатьох країнах Європи. І вони приїжджають просто з жахом. Кажуть, там армії немає. Є технології? Технології є, питань немає. Є озброєння? Озброєння є. Знову ж таки, кількість озброєння, яке реально готове до виконання поставлених бойових завдань, яке в БГ знаходиться, є також питання. Про допомогу, як там у нас піарились колись, лендліз. Та ні, ну давайте чесно, ну лендліз був в 1943-1944, коли просто десятки тисяч одиниць автотехніки, бронетехніки, снарядів, літаків, всього просто йшло. Оце наші партнери тоді працювали на перемогу. Зараз у мене, як у військового, таке враження, що це допомога, знаєте, аби ми не крякнули. Щоб трималися, там щось собі трималися, десь нещодавно читав, вчора чи сьогодні, хтось там нам передасть 77 "Леопардів". Ну яких 77 "Леопардів"? Ну 7700 "Леопардів" – ну це добре. 770 "Леопардів" – це непогано. Ну яких там 20 "Бредлі"? Ну яких навіть 50 "Бредлі"? Ну от 5000 "Бредлі" – оце врахується. Ну 500 "Бредлі", щоб там хоча б декілька бригад можна було б нормально, ефективно, якісно комплектувати. Питання нема. Далі. Уніфікація. Уніфікація техніки, боєприпасів та озброєння просто відсутня. У нас є всі автівки світу, як це лагодити – незрозуміло, як налаштувати логістику запчастинами або для розбитої техніки, яка потребує відновлення. Як розгорнути ефективні якісь бригади ремонтно-відновлювальні, щоб вони були настільки уніфіковані, такого у світі ні у кого немає. Тому знову ж таки, проблема? 100% проблема. Проблема калібрів боєприпасів. У нас же просто все: від 60 мінометів, 81, 72, 120, 120 якісь там, нарізні з реактивними мінами. Там же просто капець. 122, 152, 155, 105...там же просто. Як це все забезпечувати? Як це все підвозити? Як це все лагодити? А знову ж таки, це добре, що у нас українці просто дуже винахідливі, дуже потужні, що вони вчаться ось так, будь на чому, просто 5 хвилин, вони самі створюють таблиці стрільб під свої різні типи боєприпасів.

– Та в нас вибору немає.

– Вибору... Просто жити хочеться, а вибору немає. Хлопці в окопах, а ти з мінометом позаду, тобто вибору немає. І росія. Пару калібрів, пару танків таких, пару БМП таких, пару БТРів таких. Їм треба на всі БТРи умовно там, на всі, які там тільки є, три запчастини і все. Ось тобі уніфікація. Швидкість ремонту, швидкість відновлення знову ж таки. І швидкість, якщо ми кажемо там, вони ж все ж таки щось будують на своїх заводах. Тому, ви знаєте, від західних партнерів хотілося б не трішки, а набагато потужніше.

– Вони не хочуть, щоб ми виграли?

– Знову ж таки, це зрада й особисто моя думка, ну що вигідніше? росія – серйозний гравець на міжнародній арені. Це розуміють хто? ЄС розуміє? 100% розуміє. Китай розуміє? Розуміє. США розуміють? Розуміють. Так, значить, хто у нас виграє через війну росії з Україною? По факту. Виграє ЄС? Ну, так собі насправді, тому що вже без газу сидять, скоро самі будуть у нас дрова купувати. Китай виграє? Виграє. А США? Так. Якщо хтось або росія переможе Україну дуже швидко або навпаки, чи це ослабить росію? Економічно? Точно ні. Чи це виб'є велику кількість, як вони там кричать, "я русский, славянин"? Ні. Чи це знищить велику кількість боєприпасів, озброєння, техніки, авіації росіян, наприклад? Ні. Тобто, їм потрібна дистанція, фактично дистанція, на якій впродовж великого проміжку часу щоденно будуть втрачатися танки, літаки, БТРи, БМП, озброєння, люди, велика кількість санкцій, велика кількість коштів, золото-валютні резерви якісь і таке інше. А це вигідно. А це вигідно. І кому? І Китаю, тому що можна буде потім за патрони купувати тих самих росіян в рабство, фактично. З усіма територіями, корисними копалинами тощо. І так само вигідно і для Сполучених Штатів Америки. Чому ні?

– Що робити в цій ситуації? Бо насправді ви говорите зараз дуже страшні речі. Об'єктивно.

– Це моя думка.

– І ви маєте право її озвучувати і в ефірах, і в принципі. І те, що ми зараз чуємо – це страшно. Можливо, хтось просто боїться це проговорювати. Знаєте, є ще така категорія людей, які бояться це проговорювати вголос, але ви говорите. Тоді питання: що з цим робити? Як нам протриматися далі? І яким може бути фінал?

– Ви знаєте, я один просто приклад наведу. Коли тобі пропонують на території твоєї держави побудувати завод з виготовлення "Байрактарів", то не треба завалювати якісь мільйони за підключення електроенергії просто фактично до виробничих потужностей. І все в тебе в країні стане добре. От не треба. Можна ж їсти, проте трішки ж менше просто. І фактично розставляти пріоритети. Нам потрібні "хазяйські люди", знаєте, такі "менеджери хазяйські", які будуть дивитися на перспективу. Тобто фактично ми там два роки будуємо якийсь там завод умовно. Три роки, ще рік ми його запускаємо, налагоджуємо виробництво, два роки ми щось продаємо і на третій ми його відбиваємо. Але це ж треба дивитись у майбутнє. А у нас, на жаль, чомусь усі просто прошарки населення звикли так: ага, сьогодні я вкраду 50 гривень або 5 мільярдів доларів і мені на все життя вистачить. Ну, можливо, і вистачить. Що дітям завтра твоїм робити? Що твоїм нащадкам робити? Яку ти державу залишиш своїм нащадкам? Треба думати так.

– А як же заяви - що в нас є балістична ракета? Дрон, ракета, "Паляниця"?

– Питань немає. І навіть щодо випуску FPV-дронів й іншого озброєння. Ми крокуємо вперед, питань немає. Але знову ж таки, от якби це був наш максимум, от все знаєте, то ми там виробляємо одну "Паляницю" на тиждень і ми розуміємо, що фізично більше не можемо. Все питань немає. Я точно знаю, що наша країна, що наш ВПК, наша влада, всі-всі-всі ми можемо більше. Значно більше. І значно краще. І у нас все для цього є. У космос ракети запускали, гелікоптери придумували, літаки збирали, то що ми не можемо зібрати балістичну ракету? Та ну, не смішіть. Просто цих дідів треба 80-річних десь подіставати з гаражів, де вони там зараз свої Москвичі-Жигулі крутять і все вони зберуть, все вони пам'ятають, як це робиться. Ну і потім не забувати про те, як ми колись здали ядерний потенціал нашими бомбардувальниками стратегічними. І не повторювати таких помилок. І все буде чудово.

– Що ще позитивного на фінал?

– Багато позитивного. Ну, правда, багато позитивного.

– Дуже не хочеться закінчувати інтерв'ю такими песимістичними настроями.

– Жити будемо і перемога за нами. Проте треба також буде трішки хитрощів. Треба бути розумними і готовими до хитрощів. І все ж таки грати вдовгу. І це стосується не лише і війни, а і підготовки до майбутніх дій, які все ж таки нас будуть чекати. Питання в тому, хто підготується краще. Росія - і завдасть третій удар по Україні. Або ми будемо до нього готові, або завдамо перші цей третій удар і повернемо свої території.

Анна Мірошниченко, "Хто з Мірошниченко?"