Коли я побачив, що влучив у Т-80, то це було феєрично! Краще, ніж секс, - колишній оператор Bradley Євген Шевчук

Автор: Ольга Скороход

Якщо в мережі шукати запит "Bradley проти T80", то випаде відео феєричного влучання воїнів 47-ї бригади, які 8 травня ліквідували російський танк. Воно розлетілося інтернетом, а екіпаж машини після цього мав ще кілька бойових звитяг.

Цензор.НЕТ поспілкувався з оператором-навідником цього екіпажу - Євгенієм Шевчуком (псевдо Псіх). "Мій творчий бойовий шлях не дуже великий, але дуже насичений", - говорить він. На даний час Шевчук у складі Нацгвардії охороняє секретні об’єкти, а до переведення в НГУ встиг побувати піхотинцем на самому нулі. Зазнав контузії.

У США ВІЙСЬКОВІ ЦІЛКОМ ОПАНОВУЮТЬ BRADLEY ЗА 6 РОКІВ. МИ Ж ВЧИЛИСЯ 25 ДНІВ

- Я прийшов у військкомат Солом’янського району сам - у листопаді 2023-го, тобто трохи більше як рік тому. На мене там подивилися, як на довбой#ба, бо я тоді мав майже дві броні. Моя тодішня, а тепер вже колишня дружина, - підполковник ЗСУ. Плюс я тоді працював в ДСНС інженером. Плюс хронічний бронхіт і купа болячок.

- Що тебе підштовхнуло піти добровольцем восени 2023 року, через півтора року після початку повномасштабного вторгнення, а не у 2022-му?

- Чесно скажу: хотів врятувати свою сім’ю від розпаду. Маю дві вищі освіти: бухгалтера-економіста й інженера-будівельника. Я працював на великі будівельні фірми кошторисником у Києві ("Основа", "Альтіс"). Після початку повномасштабного вторгнення будівельна галузь просто вмерла. Почалися фінансові проблеми, як і у всіх. Дружина наполягала їхати в Польщу на заробітки, і я поїхав. У Польщі все було добре, аби не поляки, але це окрема історія. Через три місяці отримав травму на складі, та повернувся, але дружина була від цього не в захваті. Посил загальний був такий: на війну ти все одно не підеш, то давай будемо з тобою розлучатися, п#здуй назад в Луцьк (17 років у шлюбі). Тож я вирішив довести і собі, і їй, що порох ще є, і поп#здував у військкомат. Мені на той час було 46 років і я зовсім не військова людина, тому для мене був найтяжкий крок – прийти туди. Але я цей крок зробив.

Я собі йшов і думав так: піду на війну, зроблю подвиг, х#йну Х#йла і живим повернуся додому, де мене чекає щаслива родина – це був такий собі "план мінімум". Однак розлучення це не зупинило і мій план, щоб довести дружині, що я можу, не спрацював, але невеличкий внесок у перемогу зробити встиг.

- Мобілізованих направляють туди, де потрібні люди. І зазвичай це піхота, причому бригади, які мають імідж, що їхнє командування не береже людей. А ти потрапив у 47-му бригаду, яка тоді заявлялася як бригада високого бойового духу і патріотизму. Як так вийшло?

- Та я вас прошу, хіба ж я у військкоматі думав, що стану оператором-навідником Bradley в 47-й?! Та ніхріна. Так склалося, що я прийшов у потрібний час в потрібний військкомат.

- Спершу ти місяць провів в учебці, ще місяць у навчальному центрі "Десна", потім – місяць у Німеччині, де навчався власне управляти Bradley. Як би ти оцінив рівень підготовки?

- Перед Німеччиною нас направили у "Десну", щоб ми отримали сертифікати операторів-навідників БМП-1, бо без них мене не допустили б до навчання на Bradley. Досі не розумію, навіщо це треба – повна дурня. БМП-1 важить залежно від навантаженості від 12 до 18 тонн, а Bradley – від 28 до 35 тонн. Це зовсім різні типи озброєння та безпеки машин.

У Німеччині ми вчилися 25 днів у американських інструкторів, дуже ґрунтовно. Наприкінці отримали сертифікати, де явно є нюанси перекладу, коли американці говорять одне, а наші військові перекладають дослівно. У США керувати Bradley вчаться 2 роки – спершу на механіків-водіїв, потім за бажанням на навідника ще 2 роки і потім ще 2 роки за бажанням на командирів екіпажу. Тобто в сумі 6 років людина опановує Bradley. Ми ж навчалися 25 днів.

Але у наших американських сертифікатах написано, що ми отримали "сертифікат для навчання інших". Вони мали на увазі – це той, хто навчився і ще вчитиметься далі й даватиме приклад іншим. В українській же мові вчитель – це "інструктор" . Тепер я після 25 днів є інструктором, згідно з записом у військовому квитку, тоді як фактично нам показали ази, з перспективою подальшого самонавчання.

- Наскільки знаю, своє псевдо Псіх ти отримав саме в Німеччині. Розкажи, чому так відверто?

- Я змінив два позивні. Дункан - мене так знали ще з 95-го року в неформальній тусовці Луцька, та не прижився Маклауд на війні. А Псіх усі сприйняли на ура.

В Німеччині вчили на оператора-навідника, але був передбачений один день, коли ми усі мали проїхатися на Bradley на місці механіка-водія. Там стоїть коробка-автомат, тобто фактично кермо та дві педалі. Мені пояснили: швидкості не чіпай, з ручника знімеш, шоломофон надінеш та вйо; інструктор з перекладачем будуть їхати в башті.

Варто зробити флешбек. Мені 47 років і так склалося, що я ніколи не їздив за кермом транспортного засобу. Робив по життю багато чого – від головного бухгалтера та начальника тендерного відділу до охоронця нічного клубу та баристи, а цього не вмію. Однак фізику процесу розумію.

Ну я і рушив. "Тапок в пол" та вперед-вперед… Такий кайф був. Ґрунтова дорога у сосновому німецькому лісі. Ранок. Я їду з відчиненим люком, вітер приємний. Словом, "мрія а не робота". Перед поворотами скидаю газ, по вказівниках повертаю. У шоломофоні мовчок, тому думаю, що їду нормально. Через велику масу машини та габарити я не відчуваю швидкості. Під’їжджаю до розвилки, обережно зупиняюся, бо не знаю куди далі їхати. Визираю з люка і бачу два ошалілих тіла на башті – охрипші, зі скуйовдженим волоссям і випученими очима. Виявляється, що шоломофон не повністю приєднаний був, тому не чув їхніх криків. А кричали вони, тому що я гнав зі швидкістю 65 км на годину при ттх машини 70 км на годину. За внутрішніми правилами полігона, я мав їхати не більше 15 км на годину, але мені цього не сказали. Мабуть передбачалося, що я і так мав це знати.

За конструкцією Bradley, з башти можна низом перейти до мене. Сказали, що я так швидко їхав, що вони боялися спуститись. І тут я вивалив їм інформацію, що це мій перший досвід водіння в принципі, на що в інструктора ще більше випучились очі.

Цю історію на другий день я хотів розповісти нашій іншій перекладачці. Починаю говорити, а вона здивовано дивиться на мене: "Так? То ви той самий Псіх, що нашого Вову (перекладач) повозив?". Виявляється, що цю історію уже всі знали.

КАЦАПИ НАВЧИЛИСЯ ЦІЛИТИ В ЄДИНЕ СЛАБКЕ МІСЦЕ BRADLEY

- Твої перші враження на нулі – які?

- Перший бойовий виїзд відбувся 6 квітня, і перші враження – надійна та потужна тачка. Стріляв – не знаючи толком навіть по чому. Я влучаю а воно горить, красота! Це була якась кацапська мотолига з мангалом, це потім мені сказали. Далі колошмачу підарів, і це все настільки вражаюче! Вже потім до мене доходить, що і мене ж могли колошматити, але над цим не задумуєшся, коли стріляєш. Потім я ще спалив БТР, танчик х#йнув.

- Розкажи про ту славнозвісну битву з танком 8 травня.

- Коли ми виїжджали на завдання, нас супроводжувала наша пташка і вказувала напрямок. Передали: попереду танчик, стріляйте. Принцип роботи ПТРК TOW у Bradley такий, що для пострілу машина має зупинитися. Атакуємо, я маю її вести візуально і на маніпуляторі, допоки вона не влучить. Прикол у тому, що це був мій перший постріл TOW з Bradley. До того я стріляв лише на симуляторах в Німеччині.

Це було дуже довго, мені здається, що вона летіла вічність (відстань 1.5 км, а не 400 м, як хтось на Ютубі ляпнув). Та коли побачив, що влучив, а цілився під башту – це було неймовірно феєричне відчуття! Краще, ніж секс. Так ми відстрілялися, поїхали, приїздимо на віраж, а там вже наші кажуть: "Ви – звьозди ютуба".

- Піхота часто бачить ворога вживу візуально, а оператор-навідник переважно чує, якщо є результат?

- Ніколи я кацапів не ідентифікував як людей. Я виконував свою роботу і обов’язок, от і все. Емоцій з цього приводу – жодних.

- Як щодо премії за знищений танк? У 47й бригаді їх мали б давати.

- За танчик на екіпаж дали грошову винагороду, але мені тільки на папері. Я мав ще одне фінансове нагородження за ліквідацію іншої техніки, його також не виплатили.

- Які завдання ви отримували більшість часу?

- Bradley не лише підбивають техніку, а також працюють на вивіз і привіз піхоти, на евакуацію поранених і тіл загиблих. В принципі, це 80% усіх завдань, решта – власне бій. Ми працювали 3 доби і 3 відпочивали – з квітня по червень.

У червні в нас почали закінчуватися Bradley і до середини місяця в нашій роті їх вже не було. Кацапи навчилися їх підбивати, тому сталася така прикрість.

- І це єдина причина?

- Bradley настільки конструктивно добре зроблена та захищена, що мало елементів корпусу, через який його можна пробити. І кацапи одне таке місце знайшли. У нас троє навідників 200 через такі влучення. Це сумна правда.

- Машину вашого екіпажу ви втратили у бою?

- Ми під обстріл потрапяли пару раз. Криво-косо прилітали ефпівішки. Але якби я виїхав з нашими на виїзд, у якому знищили наш Bradley, то мабуть не давав би зараз інтерв’ю. Екіпаж Bradley складається з трьох людей: командир, оператор-навідник і механік-водій. Однак бувало не раз, коли і двоє людей справлялося. Того дня ми мали вивозити піхоту. Командир наказав мені залишатися на віражі. І під час виконання в них дебело попали з ПТУРа якраз в місце навідника, потім мені командир це розповів. Механіка-водія попалило, отримав осколкові поранення, а так то всі вижили і їх евакуювали іншим Bradley.

- 47 бригада завдяки публічному формуванню була доволі розпіарена і забезпечена західною технікою. Тому коли західні партнери побачили, як у перших же боях ця техніка горить і втрачається, то мали певний шок. Вони не очікували таких масштабів війни. Що би ти сказав їм та як би пояснив швидку втрату техніки?

- Вирішальне значення мала активна броня навколо самого Bradley - реально класний захист. Однак підари все-таки навчилися цілити в слабкі місця, тому така сумна статистика. Тодішні мангали (наварений каркас на башті) не вирішував проблему.

- Тобто питання не в кількості машин і не у відсутності підтримки артилерії чи дронів?

- Зовсім не в кількості. На нашому напрямку – Покровському - в той час ми дійсно програвали по дронах і РЕБу. Підарські дрони нас кошмарили дуже. Ми не стільки арти боялися, як ворожих FPV.

По-друге, річ у браку людського ресурсу. Люди втікали у СЗЧ, були 200, багато 300, були що переводились в інші частини. Врешті лишилося не так і багато адекватних бійців.

З МОЄЇ РОТИ БРЕДЛІСТІВ ІТИ В ПІХОТУ ПОГОДИВСЯ ЛИШЕ Я

- Як ти опинився у піхоті?

- Це вже коли остаточно закінчилася епопея з Bradley, то нас почали сватати у піхоту. Це було право вибору: написати рапорт про відмову від виконання бойового розпорядження за станом здоров’я та чекати ВЛК (а потім списатись або перевестись в Рембат); піти в СЗЧ; або все-таки стати до лав піхотинців. З мого призову погодився лише я. Повернувшись з нуля сказав ротному, що другого виходу не буде, бо я попросту не витягую по здоров’ю. Та і на штурмовика мене зовсім не вчили.

Історія піхотинців, яку я реально бачив – шість людей приблизно передпенсійного віку. Вони щойно приїхали з учєбки. Вранці їм кажуть, що вони ще тиждень будуть тренуватися перед відправкою на нуль. В обід їм говорять, що вони поїдуть на полігон, дві години потренуються. Увечері їм кажуть, щоб опівночі вони були зібрані, бо їдуть на нуль ВЖЕ. Опівночі вони їдуть на передок. Через чотири дні з шести людей вертається один, легко поранений. Ось така статистика піхоти у 47-й бригаді влітку 2024 року.

- Це відома історія, що коли в артилеристів закінчуються снаряди, у операторів БПЛА – дрони, у танкістів чи бредлістів – машини, то їх усіх агітують іти в піхоту. Багато хто відмовляється. Чому ти погодився?

- Ну, я ж солдат. Був налаштований на "подвиг"! Це вже був період, коли нас видавлювали артою з Новопокровська. Ми заїхали туди як піхота, що тримає посадку. Але майже одразу потрапили під мінометний обстріл 120-ки.

Заїжджаємо ми увечері на посадку. Нам командують: "Окапуйтеся". А там ґрунт такий, що якщо саперною лопатою покопаєш 40-60 см, то далі йде некопабельна земля, яку треба підривати або динамітними шашками або екскаваторами рити. І потім ми чуємо в рацію від наших батьків-командирів: "Пацани, ви окопалися? А тепер рийте лисячі нори". І від цього просто ох#єваєш. "Лисяча нора" - це паралельна окопу ніша в глибині на рівні близько метра. Ми і так ледве прокопали 60 см. І ось лежимо ми в цих 60 сантиметрах обличчями в землю і чуємо як над нами зависає ворожий дрон-навідник. Далі дрон полетів і метрів за 20 прилетіла 120-та міна. Через 30 секунд над нами зависає той же дрон. Тепер 120-та міна прилітає вже ближче. І так повторюється 5 разів, нас вже землею накриває. Я кажу кулеметнику: "Шостий раз точно буде наш". Ми мусили перегрупуватися звідти.

- Досвід піхоти не порівнюваний ні з чим. Було відчуття, що ти десь між світів потрапив?

- На війні багато містики й алогічного. Якби раніше такий момент побачив у фільмі, то подумав би, що або сценарист з режисером довбой#би, або актори шопопало.

Наприклад. Коли ми залишали Новопокровське і виходили з позицій… Уяви: я йду з кулеметом, бо сам кулеметник контужений ще більше за мене, тому він несе два наші автомати, які легші за вагою. Переходимо в посадку, йти нам десь кілометр серед білого дня в чистому полі влітку. Обабіч немає взагалі нічого, навіть кювета. У мне включилося все одразу: бронхіт, вік, втома, контузія, плюс кулемет, який не можна кинути. Мій напарник рвонув вперед - ого думаю, така "контузія" сильна. Чую за спиною голоси п#дарів з тієї посадки, звідки ми вийшли. А мені так погано, що навіть не маю сили озирнутися. Починаються постріли в мій бік, по мені не влучають. Йду далі. Справа ефпівішка прилітає – раз, через пару секунд – два. Я не біжу і навіть не швидко йду. Не падаю, не ховаюся, просто йду. Раптом чую, як наді мною метрів за 20 зависає дрон, і я розумію, що не наш. І розумію, що тут мені п#зда. Ну, думаю, ладно. Піднімаю повільно руку, криво посміхаюсь. Думаю: зараз покажу йому фак – типу "а на последок я спою"… Але в останній момент замість фака показую люкс (великий палець вгору) і стою. Дрон ще трохи повисів, полетів, і тиша, жодних ефпівішок та пострілів ззаду, кулеметника мого вже майже не видно.

- Чому ти зрештою показав люкс?

- Солдат має зробити все для того, щоб вижити, і у мене це розуміння увімкнулося в останній момент. До того ж, на мені була форм морської піхоти США, де піксель дуже схожий на кацапський здалеку. Тоді серед бредлістів нашої роти ЗСУшний піксель не вітався, і всі ходили в різних мультикамах. Все це разом, мабуть, зіграло свою роль.

Або інша історія. Вже на новій позиції. Ранок. Я з автоматом, за 10 м кулеметник, також окопаний. І раптом крик: "П#дари йдуть, вали". Я взагалі не зрозумів що і де, нікого не бачу. Кулеметник стріляє, та не влучає. Потім у моєму секторі бачу діда років 60 у ЗСУшному пікселі, АК в руках – йде зі сторони кацапів. Кричить російською: "Не стреляйте". Я не розумію наш чи не наш. Цілюсь діду в голову, натискаю курок, і тишина - автомат не знятий з запобіжника…але я його не ставив на запобіжник!!. У момент, коли я другий раз прицілювався, щось мені замуляло, ніби я цей голос десь чув. Кричу "Позивний"! Той крикнув Гагауз. Я кричу пацанам "Не стріляти, СВІЙ"!! Я в рацію його чув ще коли на Bradley воював, він з іншої роти. Впізнав його суто за голосом. А він реальний гагауз, дуже погано знає українську. Дід дуже добре допоміг нам рити окопи у тій посадці потім. А якби не запобіжник, завалив би 100%.

- Від другого виходу з піхотою ти відмовився…

- Коли мене вдруге почали сватати у піхоту, я написав рапорт про відмову від виконання БР за станом здоров’я та поки чекав ВЛК ще рапорт на переведення у Національну гвардію написав.

- І без проблем перевели?

- Так, наш діловод був в ах#ї. Я власне також, бо не вірив, що переведуть. Але кажуть подали в ДБР документи 47-ма, не знаю що там далі буде, навіть не цікаво.

- Банальне, але важливе питання. Як долав страх?

- Кожен по-різному свої методи винаходить – аж до вживання певних речовин. Коли потрапили під мінометний обстріл, я в цей момент згадав розмови з учєбки, що мужики на перший раз в ступор впадають  або обсцикаються, або ще гірше…. від страху. І мене реально заулибало від тих розмов. Я інтуїтивно знав, що не тут і не від цього обстрілу помру. Не можу це пояснити.

- Є ще неймовірна історія, коли тебе мало не визнали чи то загиблим, чи то полоненим. Розкажи.

- Я з собою мав ксиву ДСНСника, інших документів на позиції не брав. І про#бав її. Через пару місяців мені почали дзвонити, дивні питання ставити: чи я не в полоні, чи я живий. А виявилося, що на російському сайті спливли мої документи, а звідти вже наші у телеграм-чаті написали, що Шевчук Євгеній зник безвісти. Я зв’язався з адміністраторкою і вона все виправила.

- Про такі випадки кажуть: значить, довго житимеш.

- Не хочу довго….хочу яскраво та цікаво.

Ольга Скороход, Цензор. НЕТ