Командир десантного батальйону, Народний герой України Сергій Кужелюк: "Багато позицій втрачено тому, що ми туди не змогли посадити особовий склад – жодної людини не знайшлося, щоб закрити позицію"

Автор: Віолетта Кіртока

До повномасштабного наступу Сергій служив… бортовим техніком вертольота Мі-8, у 2014 році вилітав на бойову роботу у складі екіпажу, який зміг уникнути зустрічі з ворожою ракетою. Доля склалася так, що у 2022 році Кужелюк прийшов у десантний підрозділ і затримався в ньому досі. Зараз батальйон у складі 46-ї бригади воює біля Курахового.

31 серпня 2014 року Сергій Кужелюк у складі екіпажу вивозив поранених у Іловайському котлі. Але черговий політ міг закінчитися збиттям – Сергій побачив, як по їхньому вертольоту випустили ракету з ПЗРК. Як вдалося від неї відвернути, не може пояснити ніхто з тих, хто був тоді у машині. Але екіпаж мало того, що врятувався сам, ще й встиг повідомити про засідку іншому екіпажу, який летів по тому ж маршруту, тим самим врятувавши ще один вертоліт і всіх, хто в ньому був. За той вчинок весь екіпаж вертольота отримав недержавні нагороди "Народний герой України" у 2017 році.

Коли почався повномасштабний наступ, невдовзі стало відомо, що командир того екіпажу Василь Мулік палить колони російських окупантів під Києвом, а Сергій Кужелюк опинився у десантних військах. А з часом обійняв посаду командира батальйону. Для мене це було трохи дивним – як борттехнік вертольота може бути командиром десантного батальйону? Але – було б бажання. Тоді кожній людині знайдеться місце, щоб ефективно захищати країну.

Ми зустрілися і змогли поговорити із Сергієм у Києві, куди він приїхав ненадовго по необхідні для підрозділу "ніштяки". Через пару днів, коли я була неподалік Курахового, він, очікувано, не зміг зі мною зустрітися, бо це один з найгарячіших напрямків війни. І відволіктися там немає ніякої змоги. Тож я пораділа, що у нас була змога поговорити трохи більше як годину в столиці.

"Я ПРАЦЮВАВ У ЦИВІЛЬНІЙ АВІАЦІЇ, У ЛЮТОМУ 2022 РОКУ ОФОРМЛЮВАВ ДОКУМЕНТИ ДЛЯ ЧЕРГОВОГО КОНТРАКТУ. АЛЕ 24 ЛЮТОГО ПІШОВ У 95 БРИГАДУ – ЩОБ СКОРІШЕ ЗБРОЮ В РУКИ"

- Як довго ви перебуваєте біля Курахового?

- На Мар’їнському напрямку - раніше він був Мар’їнський, тепер посунулися до Курахового - ми з 6 грудня 2023 року. Якщо не помиляюся, поміняли 79-ту бригаду. Тоді Мар’їнка була вже втрачена, лишився маленький клаптик землі, який ми намагалися утримувати. Позицій не було, самі розвалини.

- Люди в Кураховому ще залишаються?

- І багато - від тисячі до півтори місцевого населення, яке зараз грає не на нашу користь, а допомагає ворогу: водить, здає наших… Ми намагалися вивозити, евакуйовувати людей – відмовляються. Деякі відмазки ліплять: "Ми виїжджали, нас там ніхто не чекає, жити немає де…" Хто хоче, хто не ледачий, той завжди знайде роботу, буде працювати і знайде собі житло. А там звикли, що їм привозять гуманітарну допомогу, всі підвали, всі квартири забиті допомогою.

Вже понад місяць для пересування нам лишилася одна дорога. "Дорогою смерті" вона вже називається: прилітають ФПВ, скиди…

- На якій ви посаді в 46-й бригаді, в якому батальйоні?

- Командир 1-го аеромобільного батальйону. На цій посаді вже, мабуть, півтора року.

- Я вас знала як вертолітника…

- Так сталося. У 2018 році я звільнився з армії, пішов у цивільну авіацію, в авіакомпанію "Українські вертольоти". Відпрацював - Північний Судан, Малі, Сомалі, Центральноафриканська Республіка… Після того пішов у молдовську авіакомпанію, від неї в Афганістані працював. Потім – Туреччина, 2021 рік, коли були сильні пожежі, гасив їх.

- Де страшніше – пожежі заливати чи на війні?

- І там, і там люди гинуть. Коли з повітря бачиш, що все горить, люди намагаються гасити і самі гинуть у вогні… Зверху ж добре видно, як плантації горять, сади горять – все, що люди нажили своїм трудом за роки.

Взимку 2022 року я мав поновити документи з молдовською компанією, щоб влітку з ними працювати знову. І тут повномасштабна війна. Я якраз був вдома, у Житомирі. Зранку 24 лютого бомбили місцеві аеродроми, ракети прилетіли… Я одразу поїхав у ТЦК – моя особова справа після звільнення була саме там. Мене запитали: "Куди підете, ви вертолітник?" Кажу: "Куди направите, аби скоріше зброю в руки". Ворог вже наступав на Коростень і Овруч. Прибув у 95-ту бригаду. Вийшов на плац. Командири побачили, що я у званні майора і зразу дали завдання: "Формуйте загін на Київ. Не проти?" - "Не проти". Почав формувати загін.

- Як це робиться?

- Формували загін із тих, хто бажав іти на захист Києва. Охочих на той момент було багато. Записалися 238 осіб, але не всі влізли в транспорт, який нам виділили. Нам дали три невеликі автобуси і дві вантажівки. Ми сформувалися за добу, отримали зброю. Вже тоді до мене потрапив Володимир Шевченко, власник мережі київських кав’ярень "ВетераноКава". Він під час АТО служив у 95-й бригаді, тому в першу ж добу приїхав у бригаду. З того часу ми з Шевою постійно разом. Тоді ж я познайомився з Народним героєм, який раніше служив у 2-му батальйоні 95-ї бригади, Віталієм Юрчуком, позивний Старий.

24-го прибігли в частину, а 26-го вже вирушили. Отримали зброю, аптечки, БК і вийшли на оборону Києва. Заїхали в місто з боку Василькова, отримали завдання і пішли в район Борисполя, оскільки була інформація, що росіяни намагатимуться захопити Бориспільський аеропорт. Очікували висадку повітряного десанту по полях. Літаки уже не сіли б - полоса була перекрита, на неї повитягували і транспорт, і літаки. Ми очікували висадку повітряного десанту. Кожну ніч бачили ворожі ракети – червона, зелена, так, як в авіації. Червона – заборона коридору польоту, зелена – відкритий коридор. Отак ми спостерігали, пильнували.

У росіян були плани взяти під контроль всі аеродроми в Києві і біля міста – Жуляни, Бориспіль, Гостомель, Васильків. Вони ж у Василькові висадилися... І в лісі той десант одразу і закінчився… Найбільше прийняв на себе Гостомель, де росіяни змогли в перші дні висадитися. Там же ж вони зазнали вагомих втрат.

- Працюючи в цивільній авіації, ви уявляли, що буде велика війна?

- Десь за два тижні до повномасштабного наступу я відчував, що буде війна. Десь за тиждень до цього я їздив у Полтаву, до побратимів. Військові частини вже були приведені у повну бойову готовність. Відчувалося, що щось буде. Тому ми з дружиною підготували підвальне приміщення, я переніс туди найнеобхідніші речі…

- І те, що на Київ будуть іти, також допускали?

- Що на Київ підуть, - не розраховував. З Криму – так, був впевнений, що підуть. Заспокоював рідних і близьких, що не будуть бити по цивільному населенню, а в першу чергу будуть нападати на військові частини, на аеродроми, щоб літаки не злетіли. Так і сталося в перший день наступу. Це логічно, кожен військовий міг у себе в голові прокрутити ці сценарії.

- Ви багато часу провели в Африці. Хотілося б туди повернутися?

- Кот-д’Івуар, Кенія – там є дуже гарні міста. Але вдома найкраще. Кудись їхати вже бажання відпало. У відпустку хочу лише додому, до сім’ї. А що – у нас все є: річки, озера, ліси. Україна – найбагатша країна у світі, це всі знають. Найбільше земельних ресурсів має Україна. Просто не було, як кажуть, тих хазяїв, які могли б мудро цим розпорядитися і підняти Україну. Побиті міста, будинки відновляться. Якщо не ми це зробимо, то наші діти.

У 2015 році, коли я був у Демократичній Республіці Конго, там вперше побачив Сирського – простого офіцера у званні полковника, познайомився з ним. Я не очікував, що зараз Сирський буде на такій керівній посаді. І так сталося з багатьма військовими, з якими десь колись пересікалися. Командир нашої бригади… Чи я міг очікувати, що він стане командиром, знаючи його в Африці як перекладача. З Максимом Миргородським, позивний Майк, який очолював десантні війська, ми також пересікалися в Африці, літали разом в одному екіпажі…

"БІЙЦІ НОВОЇ ДЕСАНТНОЇ БРИГАДИ ПЕРШИМИ ПОЇХАЛИ НА НАВЧАННЯ У ФРАНЦІЮ. МИ ПЕРШИМИ І ТЕХНІКУ ЄВРОПЕЙСЬКУ ОТРИМУВАЛИ. ДОСІ НЕЮ КОРИСТУЄМОСЯ"

- Під Борисполем ви скільки були? 

- До квітня. Першого-другого квітня до нас приїхали представники вищого командування, сказали, що приймають загін. Я на той момент був командиром резервного взводу, а неофіційно – начальником штабу загону. Сказали, що буде формуватися бригада, особовий склад їде у Житомир, на полігон. Я вирушив туди на два-три дні раніше. Ще вертався по Житомирській трасі, на якій тіла вбитих цивільних лежали. Жахливі спогади…

Ми почали відбирати особовий склад, який бажає служити в 46-й бригаді. Охочих тоді було багато.

- І всі були з досвідом?

- Ні, всі були цивільні. Я спілкувався з усіма: "Підніміть руку, хто служив в армії". З двадцяти чоловіків піднімали руки п’ять-вісім. Далі запитував: "Хто має якусь медичну освіту чи ветеринарну?" - реагували два-три чоловіки. "Я маю ветеринарну клініку, уколи робити вмію, перев’язувати…" - "Будеш медиком?" - "Буду". Так ми відбирали тоді особовий склад. Спочатку формували розвідвзвод – одразу казали, що це таке, що потрібно робити. Потім я питав: "Хто має бажання?" З двадцяти міг підняти руку один-два молоді хлопці.

Так само і снайперів відбирали. На той момент же не було підготовлених снайперів. "Хто мисливець? Хто ходив на полювання? Хто бажає пройти підготовку і стати снайпером?" - питав. Один-два піднімали руки. Так само – хто хоче бути водієм. Хоча на той момент навіть уявлення не було, який у нас буде транспорт. Ми не знали, яке у нас буде озброєння. Зрозуміло, що в руках буде АК. А що ще… Так ми скомплектували відсотків, мабуть, 95-98 бригади. Це було гарне комплектування особовим складом – лише охочі.

- В той момент у вас не виникло бажання повернутися в армійську авіацію?

- Було, але ніхто не відпустив би… та й мене вже затягнуло… З перших днів ми всі здружилися. На той момент всі тягнулися за мною, це накладало відповідальність. Тоді я і став на посаду заступника начальника штабу. Розпочалася підготовка особового складу.

- А хто був командиром батальйону, кого призначили?

- Андрій Леонідович Хорунжий, він зараз заступник командира бригади. Толковий, розумний офіцер. Тоді він саме закінчив військовий інститут, і його послали на формування нашого батальйону. А управління бригади, відсотків, мабуть, на 15-20 складалося з кадрових офіцерів. Це командири батальйонів, начальники штабів. Їх прислали з 79-ї, 25-ї, 80-ки – з усіх бригад… Командиром бригади був Валерій Вікторович Скред, толковий офіцер, якого б, чесно, в майбутньому хотілося бачити на високих посадах. Мабуть, найкращий командир, якого я побачив за всю свою службу.

- Як відбувалася підготовка особового складу?

- Спочатку ми розгорнули палатки, збивали нари, щоб розмістити особовий склад. Коли розпочалася вогнева підготовка, тактика, то на цьому етапі почала надходити закордонна техніка й озброєння. І ми почали відправляти водіїв на навчання у Францію - на різний тип техніки.

- Це були перші закордонні навчання?

- Так. Після цих навчань ми почали отримувати техніку. Різні батальйони отримали різні типи техніки. 1-й – британські "Хаскі". Чесно скажу, найкращий бронеавтомобіль, який існує на цей час. Ми їх експлуатуємо досі. Їх мало збереглося у нас, але є…

- Їх можна ремонтувати, є запчастини?

- У нас є взвод технічного забезпечення. Ці хлопці перебирають всі машини, знають кожен автомобіль до болтика, всю проводку. Ремонтують не лише "Хаскі", а й французькі ВАБи, "Івеко", совдепівську техніку: ЗІЛи, "Газони"… Маємо своїх мотористів. "Хамери" ремонтуємо самі. У взводі толкові, розумні хлопці, які неодноразово брали участь у бойових діях, були поранені, а потім вже пішли у цей підрозділ. Але були моменти, коли і вони теж залучалися до бойових дій – після Мар’їнки були такі моменти, коли треба було залучати сто відсотків особового складу на обладнання фортифікаційних споруд: бліндажів, траншей. Це було 500-800 метрів від самої Мар’їнки, у найближчій до містечка лісосмузі. Там ми почали облаштовувати позиції з таким розрахунком, щоб ФПВ їх не розбили. Старалися перекрити траншеї. Не те що зараз, наприклад, обладнує фортифікації держава: поставили бетонні доти, накопали траншеї, огородили їх стінками, але ніхто зверху не перекрив! Вони наче накопані і на вигідних висотах, все красиво, але… Як туди зайде військовослужбовець? Ніяк! Бо це відкриті зверху позиції, куди прилетить ФПВ, куди прилетить мавік зі скидом.

- Ці споруди треба робити по-іншому.

- Так, з урахуванням реальної війни, з урахуванням ФПВ, мавіків зі скидами. Окопні лінії мають бути повністю перекритими. Навіть туалети потрібно робити в бліндажах. І ми все обладнували вже саме з таким розрахунком. Повністю працювали взвод технічного забезпечення, матеріального забезпечення, медики, які не були задіяні під час оборони. Задіяний був весь особовий склад.

- Ніхто не жалівся: що це командир таке придумав?

- Ні, навпаки, всі йшли, ніхто не примушував. Ми пояснювали, що це не наказ, а прохання – для того, щоб зберегти в майбутньому життя військовослужбовців, які перебувають на передній лінії. Звичайно, були один-два відказники, а де цього немає? Скрізь є ті, що відмовляються іти в бій. Їх використовували по-іншому.

- Це ви вже про Мар’їнку розповідаєте. Згадайте, куди ви після підготовки вийшли з усією новою для нас технікою?

- На Херсонський напрямок. Це літо, серпень 2022 року. Ми пішли на звільнення Херсону. Розпочалися наші штурмові дії в напрямку Білогірки. Ми тоді нарощували, намагалися поставити переправи через річку Інгулець. Це нашій бригаді вдавалося. Плюс допоміжні бригади, які займалися цим обладнанням. І ми переправилися через річку. Там була лісосмуга, яку ми називали "Шервуд". Там ми накопичувалися і вже звідти розвивали свої штурмові дії. Були задіяні тоді всі батальйони, окрім 4-го – він ще формувався. Ми йшли трьома батальйонами. Я скажу, що дуже ефективно працювали. Ніхто не очікував, що новостворена бригада буде так воювати. Противник там пручався сильно… Навпроти нас була 76-та дивізія, морпіхи, "ДНР", "ЛНР". Вони по руслу річки були добре окопані, мали переваги у висотах – бачили нас як на долоні, коли ми прямували до річки.

- Як вдалося тоді поставити переправи?

- Тоді на ентузіазмі працювали всі, на патріотизмі. Не скажу, що не було втрат. Якщо враховувати наш штат на той момент - десь до 800 осіб, не буду казати точні цифри, то з цих 800 триста пройшли 2014-2015 роки, бачили війну на власні очі, розуміли, що це таке. Хто прослужив не один контракт в армії, знав, що таке зброя, що таке автомат, що таке граната. А ми ж пройшли хорошу підготовку: особового складу, злагодження підрозділів, починаючи зі взводу, потім – роти, батальйону і бригади і в цілому трьох батальйонів одночасно. Ця підготовка дала свій результат. Якби її не було, то, звичайно, ми б і результату не принесли. На той момент і техніка, і особовий склад зробили вагомий внесок.

- І боєприпасів більше було.

- Звичайно, і більше боєприпасів. Але якщо порівнювати теперішню артилерію і засоби БПЛА і ті, які були тоді, то, як кажуть, ми всліпу вистрілювали снаряди. Були засічки, ми знали, звідки по нас стріляють, і туди летіли наші боєприпаси. Тоді у нас було п’ять-шість пілотів, яких ми намагалися підготувати, але не вистачало засобів, бо було лише три-чотири БПЛА. У ворога працював сильний РЕБ, і ми втрачали пташок. Тоді ми ще не знали, як виносними антенами користуватися. Навіть прошивки на безпілотники тоді ще не робили. Тому ворог виявляв БПЛА і глушив, ми їх втрачали. Виліт був, як правило, в один бік… Але з розвитком всім цих засобів стало зрозуміло, що тепер без них на війні неможливо.

"БІЙЦІ ВИСКАКУВАЛИ З УКРИТТІВ І СТРІЛЯЛИ ПО ЛІТАКАХ З АВТОМАТІВ. ТАК ТА АВІАЦІЯ ВЖЕ ДІСТАЛА"

- Куди ви дійшли на Херсонщині? Які населені пункти звільнили?

- Ми перейшли через Інгулець, звільнили всі найближчі лісосмуги навкруги Білогірки, зайняли передню лінію ворога - вибили його звідти. В полон тоді ми не взяли нікого – вони не здавалися, це вже пізніше були полонені.

- Не здавалися – в сенсі підривалися?

- Ні, воювали до останнього. Були такі моменти, коли з одного боку асфальтованої дороги ми, а з іншої – ворог. Перестрілювалися і перекидувалися гранатами. Якби у нас вже тоді були такі засоби, як мавіки зі скидами чи ФПВ, було б набагато краще. Тоді у нас заволодіння передньою лінією пройшло без жодної втрати, а під час зачистки ми втратили трьох військовослужбовців. Надалі були втрати особового складу при обороні, тому що ворог сильно нас місив артилерією і танками. Ті місця ми утримували пару місяців, мінялися батальйонами. Потім вище керівництво прийняло рішення про прорив, рейдові дії. Сформувався невеличкий загін з нашого 1-го батальйону і з танкової роти 57-ї бригади. Нам вдалося прорватися до Сухого Ставка і піти далі по лісосмугах. Ми вскочили до ворога так, що він був всюди - на 360 градусів. Ми заволоділи однією лісосмугою – звідти ворог втік, все кинувши. Потім наступною…

- Там вже ворог тікав?

- Так, тікав. Коли ми на бронеавтомобілях вскочили між лісосмугами і почали робити зачистки, тоді росіяни реально тікали. Всі лісосмуги були в озброєнні, БК, яке в подальшому нам принесло користь.

- В тих місцях було щільне мінування.

- Все було замінованим. Мінні поля ми проходили з великими втратами техніки. Багато хто потім критикував командування за ці втрати. А як без втрат техніки звільнити окуповані території? Звичайно, будуть втрати і техніки, і особового складу.

Противник втік з двох лісосмуг, куди ми вскочили. На другий день після цього нас місили авіацією. Ми нічого не могли зробити. Рельєф місцевості і лісосмуги, які були цілими, не просвічували, не дозволяли нам застосовувати ПЗРК, які у нас на той момент були. Ми не могли збити літак. Потрібно 9-12 секунд, щоб зафіксувати і здійснити пуск – нам не вистачало ще п’яти-шести секунд. Були моменти, коли бійці вискакували з укриттів і стріляли з автоматів – так вже ця авіація сиділа в печінках… Але нічого, пережили і це. Після того ми і далі штурмували лісосмугу за лісосмугою, витискали і витискали росіян. Наша бригада тиснула з цього напрямку, інші йшли зліва, біля Дніпра. В результаті утворився невеличкий мішок. Ми зайшли у Велику Олександрівку, Малу Олександрівку, Дудчани, ішли цим напрямком. Там теж тривали бої, штурмові дії. Там ворог вже встиг замінувати місцевість, тому нам було тяжко з технікою. Тоді ми почали використовувати невеличкі штурмові загони – по чотири військовослужбовці, по вісім. Малими групами витісняли ворога. У нас це виходило навіть без техніки.

В результаті ворог втік. Ми аж до Дніпра йшли за ним, дійшли до Дарівки. Також там ворог полишав БК, багато чого. Ми переправлялися через річку Інгулець знову на іншу сторону, міст полагодили, понтонну переправу, яка була розбита нами разів десять, – це була переправа ворога, ми відновили, між населеними пунктами Інгулець і Дарівка.

Потім нас на пару днів відвели, після чого в перший раз відправили на Донецький напрямок. Озарянівка, Курдюмівка, Кліщіївка.

- Це все якраз під Бахмутом.

- Там штурмували лісосмуги, де були втрачені позиції. Ми їх відновлювали… Інші батальйони бригади працювали на інших напрямках: 2-й на той момент вже був під Мар’їнкою, допомагав 79-й, 3-й і 4-й – в Бахмуті.

Під Кліщіївкою ворог ліз сильно, там у той час якраз "вагнерівці" ішли. Після того нас відвели на відновлення.

- Скажіть свою думку: коли бригаду розпорошують по різних напрямках, надають в підпорядкування іншій бригаді, - це ж не дуже добре. Про це багато говорять, що краще, щоб бригада воювала єдиним цілим, а не висмикувати підрозділи і кидати у відрив…

- Це погано. Якщо бригада, наприклад, в резерві командування і з неї висмикують один батальйон, аби допомогти штурмовими діями чи прикрити якусь щілину, це нормально. Бригада стоїть у резерві, один батальйон попрацював, виконав свої завдання і повернувся назад до своєї бригади. А якщо розпорошувати воюючі батальйони по різних напрямках… На цей момент кожен батальйон має свою артилерію – небагато, але має, є мінометний взвод. Але цих засобів мало. От коли вся бригада працює, батальйони працюють своїми засобами плюс ми знаємо, що старший начальник нас підтримає своїми засобами, це набагато краще, більш сплановано йде робота.

Та й кожен командир намагається берегти свій особовий склад, а до прикомандированих ставиться… От у нас є придані, ми стараємося до них ставитися, як до своїх, намагаємося їх всім забезпечити, одразу показати: ви наші, забудьте, що у вас є свої командири. Якщо ви хочете, щоб ми про вас турбувалися, то на даний момент слухаєте нас. А ми будемо вами опікуватися, як своїми. Але ж буває, що до приданого батальйону ставляться як до "невістки". І кидають його на найнебезпечніші напрямки, не думаючи про втрати, не плануючи дії… На жаль, таке буває…

"ВЕЛИКИЙ ПРОЦЕНТ СОЛДАТІВ ІДЕ З ПОЛЯ БОЮ, БО РОДИНА ЧИ ДРУЖИНА СТАВИТЬ УЛЬТИМАТУМ: ВИБИРАЙ…"

- Коли бої ішли у Бахмуті, було зрозуміло, що ми втратимо місто. Сили ворога переважали. Так і Курахове… Було зрозуміло, що його втрата – справа часу…

- Що Курахове, що інші населені пункти - Гірник, Гостре, Красногорівка та сама. Ми могли не допустити їхньої втрати. Там були обладнані непогані позиції, але була нестача особового складу і боєприпасів, снарядів до артилерії. Озброєння вистачало. По особовому складу були великі санітарні втрати. Чого санітарні – тому що найтяжче було завезти особовий склад на позиції і вивезти звідти. Скільки разів таке було: військовослужбовець відсидів два тижні на позиції, в окопах, без виїзду, - і все нормально, відчув себе воїном, давав відсіч ворогу. І ефективно. А при виході став інвалідом або дістав контузію. Після цього, як правило, він не повертається в стрій, навіть якщо зазнав мінімального поранення, невеликої контузії. Військовослужбовець вже сам не хоче повертатися, шукає будь-який спосіб звільнитися, або, якщо це не виходить, йде у СЗЧ. Це чисто психологічні причини. У нас працювали групи по психології – не всі можуть після всього побаченого воювати…

- У вас лишилися бійці, штурмовики, які не мають поранень?

- Немає, мабуть. Хіба з молодих, які прийшли недавно. Але з тих, хто з перших днів повномасштабної війни воює, не лишилося таких. По три, по чотири рази поранені. І вони поверталися в стрій – хтось через місяць, хтось морально відновлювався пів року. Але поверталися. Найгірше, коли солдат боїться. Страх призводить до втрати особового складу. Так само погано, коли солдат втрачає відчуття страху. Треба, щоб він тримав баланс. Наведу приклад. Ідуть танк і дві БМП на обладнані позиції. Військовослужбовці, які лишилися в окопах і зустріли ворога, лишилися живі. Той, хто вискочив з траншеї і побіг через поле, загинув. Саме страх його погубив. Є у мене і інший приклад, коли військовослужбовець був три рази поранений, пройшов пекло скрізь – Херсонський напрямок, Запорізький, Мар’їнка, - повернувся і під Мар’їнкою загинув. А загинув тому, що втратив страх. Два сержанти вирішили потихеньку заповзти на позиції ворога і знищити його. Та не доповзли. Вони невиправдано ризикнули. Таких випадків небагато, але в таких ситуаціях ми втрачаємо найкращих бійців.

Сам я не був поранений за весь період, - Сергій стукає по дереву. - Не знаю, хто оберігає – чи мама покійна, чи інші якісь сили… Не знаю. Був у багатьох важких ситуаціях. Але, на щастя, цілий.

- Над вашими позиціями точно літали вертольоти…

- Літали.

- Жоден кацапський не збили?

- Ми – ні.

- Це злило? Ви ж знаєте, куди влучати…

- На той момент ми на вертольоти не реагували. Вони нам шкоди не приносили, ані по втраті техніки, ані по втраті особового складу. Найбільшої шкоди завдавали літаки авіабомбами – спочатку некерованими, а потім і керованими. А вертольоти. Я бачив, як російські зависали над нами, стріляли. Знаю технічні характеристики і Ка-шек, і будь-яких Мі-восьмих, двадцять четвертих, двадцять восьмих… Часто згадую польоти, та не можу повернутися в авіацію. Мене ніхто не відпустить.

- Але небо не відпускає також…

- Звичайно. Постійно виникають моменти, коли дізнаєшся, що загинули побратими-вертолітники. На моїх очах збили наш вертоліт під Костянтинівкою. Тяжко таке бачити. В такі моменти дуже хочеться повернутися, але і тут вже утворилася своя військова сім’я. Якщо я піду, то й інші підуть за мною. З перших днів хотілося повернутися в авіацію, тому що я маю досвід не одного типу вертольота. Маю досвід експлуатації і бойових, і транспортно-бойових, маю всі допуски, бойовий досвід і наліт. Там я також був би корисний.

Коли я потрапив в окопи, бліндажі, думав: як легко піхоті! Сидиш в землі, схований, а льотчики підлітають – і їх збивають. Потім я думку свою поміняв. Тому що немає чого порівнювати, це зовсім різні речі, зовсім різна війна: війна в повітрі і війна на землі. Якщо в авіації ти завдання можеш виконати за півтори-дві години, то в піхоті за такий час жодна задача не виконається. Тому що навіть якщо особовий склад зробить штурмові чи рейдові дії, їм потрібно закріпитися, їх постійно обстрілюють. А оскільки зараз помінялася війна на більш технологічну – прилітають ФПВ, скиди, постійно треба розвивати радіоелектронну боротьбу, БПЛА, вигадувати щось нове. Але найважче те, що ми не встигаємо підготувати особовий склад.

- Щоб замінити поранених та вбитих?

- Не тільки їх. Навіть не сам військовослужбовець не витримує, а його сім’я. Великий процент солдатів іде з поля бою або тікає від війни, бо родина чи дружина ставить ультиматум: вибирай… Бувають і інші моменти. Наприклад, військовослужбовець відпрошується за кордон у відпустку, йому підписують документи на виїзд в Італію чи Францію. Він телефонує дружині: "Мене відпускають, їду до тебе". А вона каже: "Чого ти будеш їхати? У мене тут нова сім’я". – "А чого ти мені до цього не казала?" - "А навіщо? У мене ж діти, ти гроші присилав". І все. Такий військовослужбовець їде до батьків і каже: "Я не повернуся на війну, не можу, я морально вбитий".

- Багато ви таких прикладів бачите?

- З того, що я знаю у своєму підрозділі із спілкування з солдатами, - ситуацій п’ять таких було. І це лише в одному батальйоні! Велике значення має спілкування з солдатами. Потрібно говорити з кожним. Крайні рази я вже не встигаю виїжджати до нового поповнення, але пів-року, рік тому особисто спілкувався, дивився, хто на що в майбутньому спроможний. Вони бачили комбата, могли поставити будь-яке запитання. Це морально підносило дух солдат. Я вже тоді проводив відбір: з оцього не буде воїна – ми його забирали на так звані посади писаря. Цей військовослужбовець начебто стоїть на посаді штурмовика, але по суті займається списанням – це теж необхідно, тому що якщо ми не будемо списувати майно, яке використовуємо, це призведе до великих проблем у майбутньому для командира роти, командира батальйону і для всієї бригади. Хтось каже: "Я хочу бути водієм". – "Ти розумієш, що таке бути водієм, де тобі доведеться їздити?" - "Розумію". – "Добре, ти спробуєш, проїдешся стажером збоку". Деякі такі бажаючі після першого виїзду, коли 30-40 снарядів розриваються біля дороги, плюс ФПВ лупане, говорять: "Ні, я краще буду штурмовиком… Штурману – сяду в бліндаж і буду сидіти". І такі були моменти. А деякі водії кажуть: "Так, мені це піде, я буду!"

"ЧАСТО ЛЮДИ ПІСЛЯ НАВЧАЛЬНИХ ЦЕНТРІВ КАЖУТЬ: У ВАС НА ПОЛІГОНІ МИ ЗА ОДИН ДЕНЬ НАВЧИЛИСЯ БІЛЬШОГО, НІЖ ЗА МІСЯЦЬ ПІДГОТОВКИ"

- Чи дійсно можна з цивільної людини, яка не мала уявлення ні про армію, ні про дисципліну, ні про командування, за місяць можна зробити військовослужбовця?

- Можна, якщо людина має бажання. Навіть з тієї, яка не має бажання, теж можна зробити нормального військовослужбовця, навіть штурмовика.

- Це як?

- Я не хочу ображати навчальні центри та інші підрозділи, але скажу так: після підготовки навіть у десантних навчальних центрах ми у підрозділі ще десять днів з ними займаємося, наші сержанти батальйону проводять з ними злагодження. Лише тоді ми можемо зрозуміти, що солдат вміє, чого не вміє, на що звернути увагу. Тоді з нього виходить гарний військовослужбовець. Але коли поповнення прибуває до нас з інших навчальних починають з ними працювати, вони після першого дня підготовки кажуть: "Ми за один день більше навчилися, ніж у навчальному центрі". – "А чого вас там навчали?" - "Дали пару раз стрельнути, в наряди ходили…" - "Вас медицини вчили?" - "Та ні, розгорнули аптечку, показали, і все…" - "Інженерку вчили?" - "Ні…" І ми отак за десять днів проганяємо, і вони кажуть: "Якби нас так готували місяць, ми б…" Вважаю це халатним ставленням до підготовки особового складу. Це само по собі деморалізує людей. Зрозуміло, що вони рідним і друзям розповідають про те, що нічому не навчаються. І іде поголос про те, що краще уникати потрапляння у армію. І маємо ухилянтів і відказників.

- З цим пов’язані і втрати, власне.

- Так і є. Великі втрати серед тих, кого не навчили ховатися від ФПВ-дронів.

- А від них можна сховатися?

- Звичайно, можна. Порівняймо. Машина – це ціль, яку ворог хоче знищити насамперед, тому що в ній їде особовий склад. Щоб бронеавтомобіль або гусянку не знищили, її потрібно підготувати: обварити ФПВ-екраном, знайти РЕБ. Держава не може всіх забезпечити РЕБами, тому доводиться шукати їх через волонтерів. Але це потрібно розвивати і ставити. Можливо, РЕБа вистачить на два-три виїзди чи навіть на один, та він врятує хоча б одне життя військовослужбовця. Коли ми цим переймаємося, боєць бачить, що він може безпечно доїхати до позиції і його звідти можуть безпечно забрати, евакуювати, якщо він буде поранений, і в нього виникає впевненість, що його не кинуть напризволяще. Це дуже важливо для загального настрою в підрозділі. І це треба враховувати. Мені самому іноді тяжко дивитися: їде машина іншого підрозділу на нуль не підготована, гола й боса, як то кажуть, потім вона горить, військовослужбовці гинуть. Прямо скажу: це халатність командирів, починаючи від командира роти і закінчуючи комбатом. У командира батальйону в підпорядкуванні є взводи технічного та матеріального забезпечення. Якщо бригада не може забезпечити необхідним, потрібно шукати якісь виходи, вирішувати ці питання. Хто старається, завжди знаходить можливість. Завжди можна знайти якийсь метал, зварити з нього захист на транспорт - це вже забезпечить живучість цьому транспорту і виживання особовому складу.

- Чому йде постійна втрата нашої землі? З чим це пов’язано? З тим, що людей немає?

- Так. Багато позицій втрачено тому, що ми туди не змогли посадити особовий склад – жодної людини не знайшлося, щоб закрити позицію. Не вистачає особового складу - не те що підготованого, ніякого. Підготувати людей можна, тільки треба знайти цей особовий склад. Дайте нам особовий склад – ми його підготуємо самі. І не треба тих півтора-два місяці в навчальному центрі – ми можемо і за місяць підготувати, і за десять днів. Просто немає кого готувати. А розмови про те, що в окопи кидають не підготованих, оце формулювання "нас кидають на м’ясо" говорять ті, хто намагається або втекти, або зробити когось крайнім.

- Можна почути, що офіцери, командири не знають, що таке війна, не бувають на позиціях підрозділу…

- На яких би посадах не був, постійно був на виїздах з підрозділом, і в рейдових діях, і скрізь ми були разом. Багато хто думає, що командно-спостережний пункт батальйону розташований за чотири-п’ять кілометрів, а дехто вважає, що й за десять від переднього краю… Хтось каже: "Ти сидиш за десять кілометрів в штабі…" У нас в 46-й ніхто ніколи за десять кілометрів не сидів.

А під час рейдових дій…

- Облаштували пересувний командний пункт?

- Пересувний згорів, коли в нього танк влупив...

- Що найстрашніше? Коли по тобі працює танк, КАБи, чи коли артилерія б’є безкінечно?

- Все страшне, бо все прилітає і забирає життя людей. До КАБів звикли. Ну, летять – хай летять, бахнули збоку… Я ще був начальником штабу, комбатом був інший офіцер. Пакет "Градів" ліг дуже близько від нашого розташування. Головний сержант батальйону дістав поранення. І це страшно. І артилерія. І танк - також страшно. Скид з мавіка страшно, і ФПВ страшно. Мабуть, якщо порівнювати, сьогодні від цих засобів можна якось сховатися. А від КАБу… Ну, прилетить…

ФПВ зараз найнебезпечніша зброя для солдата. Після такого влучання найстрашніше – лишитися інвалідом на все життя.

- Ви бачите, яка важка ситуація, кожен день у нас забирають шмат землі. Як ми вистоїмо? Завдяки чому?

- Якби ми мали всі ті засоби і сили, які були на Запорізькому напрямку перед контрнаступом, могли б піти в рейдові штурмові дії і забрати Донецьк за три дні. Реально – я впевнений. Реальність сьогоднішнього дня каже про те, що навіть якщо нам нададуть техніку, озброєння, БК, без піхоти ми все одно нічого не зробимо. Зараз немає особового складу. Силою ми не заберемо вже ці території, не відвоюємо – можна сказати, це вже втрачені території. Не скажу, що назавжди, але втрачені. В майбутньому, я так бачу, все реально повернеться. Повернеться, можливо, в політичній площині. Але військово ми вже не зможемо їх відвоювати, тому що немає вже тих патріотів, які йшли на захист країни.

Скільки у нас людей ховається по квартирах, погребах, а скільки відкупилися від ТЦК… Це реальність сьогоднішнього дня. Немає вже тих, хто готові військовим способом звільняти українські землі. Можливо, вони з’являться – через п’ять років, ті, кому було 15-18. Або підростуть через десять років ті, кому зараз 10-12.

- У вас є в підрозділі такі молоді бійці, які у 2014-му були зовсім дітьми?

- У мене такі хлопці загинули, в прямому ефірі попрощалися з життям… Шість чоловіків, яким було 19, 20, 21. Це сталося в Мар’їнці, коли їх штурмували цілий день, вони були всі поранені, а ми не могли нічим допомогти. І вони в ефірі попрощалися: "Дякуємо за службу" - і підірвали себе. Мама одного з них досі дзвонить, проклинає командирів… Їй не зрозуміти вчинку сина. Ти розказуєш правду, а рідні не вірять, трактують по-своєму. У них власне горе… Але і я той день ніколи не забуду.

Дуже важко, коли розмова з дорослим чоловіком закінчується сльозами на його очах. І на моїх також…

Віолетта Кіртока, Цензор.НЕТ