Командир 95-ї десантної бригади Руслан Маришев: "Заступник подарував пакетик M&M’s і попросив: "Командире, не виходьте сьогодні з укриття, щоб вас не вбило у день народження"
У лютому-березні 2022 року цей офіцер перебував на посаді командира батальйону іншої десантної бригади та був відряджений з частиною свого підрозділу в Ізюм. Про тиждень, протягом якого росіяни знищили місто, і яке б’ють досі, Руслан розповів в інтерв’ю.
У перші дні повномасштабного наступу у 2022 році російські війська планували зайти з Харківщини в Ізюм і дійти до Слов’янська. З іншого напрямку – з півдня – мали б підтягнутися інші війська. Так можна було б оточити угрупування української армії, яке розташовувалося в Луганській та Донецькій областях. Але задум окупантів не вдався. Ізюм, особливо його правий берег, став тою висотою, об яку розбилися колони російської армії. Не дуже правильно казати "об берег". Ворога зупинило зовсім невелике за чисельністю з’єднання українських бійців 81-ї аеромобільної бригади та група 3-го полку спецназу. Саме вони загальмували швидкість наступу на цьому напрямку та примусили ворога шукати інші шляхи, щоб продовжити свій рух. І цей час дав змогу нашим армійцям підтягнути сили і не дати росіянам здійснити задумане. Це вже історичні свідчення того, що відбувалося у перші тижні повномасштабного наступу в нашій країні. Рік тому ми публікували хронологічну розповідь про події в Ізюмі від розвідника цього ж батальйону Романа Сеня, позивний Браво.
Командир доповнює її.
"О 10-Й РАНКУ Я ВИПИВ КАВИ В КАФЕ, А О 12-Й ХАЗЯЇН ВЖЕ ВІДДАВ МЕНІ КЛЮЧІ І СКАЗАВ: "Я ЇДУ. ЖИВІТЬ ТУТ, КОРИСТУЙТЕСЯ ВСІМ"
- Як ви опинилися в Ізюмі у лютому 2022 року?
- На той час я був командиром 90-го окремого батальйону 81-ї аеромобільної бригади. Той напрямок не був ніким прикритий. Це Харківська область. Всі чекали нападу з Луганської, Донецької областей. А росіяни зайшли на Куп’янськ, Балаклею і насувалися на Ізюм. Там тоді було тільки ТрО. У мене одну роту забрали у 25-ту бригаду, під Авдіївку. Я залишався з двома ротами, коли мені дали команду їхати в Ізюм, організовувати там оборону.
В Ізюм я приїхав з двома ротами, розвідувальним взводом та ПЗРК-шниками. Там я познайомився з командиром групи спецназу – позивний Яшка, Романом Косенком. Він там був з невеликою групою, чоловік шість-сім, як я пам’ятаю. І місцева ТрО – їх було чоловік до ста, всі з Ізюма. Почав організовувати оборону, шукати карти міста. Перекривали вулиці, обкопували їх, мінували. Але ж Ізюм – місто, всі люди в ньому перебували. Важко готуватися до оборони, коли місто повне цивільними людьми.
Я приїхав в перших числах березня. Біля автовокзалу є торгівельний центр "Марс". Вранці о десятій я ще купував каву американо в кафе, а о 12-й його хазяїн віддав мені ключі і сказав: "Живіть тут", і поїхав з Ізюма. Все тоді відбувалося дуже швидко.
- Було розуміння, що росіяни саме до Ізюму підійдуть і будуть його оточувати?
- Ні! Було очікування, по яких напрямках вони будуть йти. Ми прикривали Харківську трасу і трасу на Куп’янськ через Борову. На якомусь з цих двох напрямків вони могли з’явитися. Яшка займався розвідкою. У нього завжди був зв’язок з якимось старшим начальником, він багато інформації давав щодо просування противника в глибину і наближенню до Ізюму. Він мені сказав, що вже Балаклея не наша, Чугуєв не наш… Тож ми ці дві дороги якраз і контролювали.
В глибині Ізюму організували оборону, замінували всі мости – їх було три. Лишився один - металевий пішохідний, тому що не вийшло його підірвати. Сам Ізюм розташований наче в ямі, а над містом є гора, з якої видно все.
На фото: З цих напрямків ішли колони техніки в Ізюм
Перший танк заскочив з боку Борової – це була розвідка боєм. Ми його знищили. Пройшла доба – і Ізюм почали рівняти з землею літаками, ракетами – "Іскандерами", "Калібрами".
Місто знищили навіть не за добу. Не знаю, скільки з вечора до ранку було літако-вильотів, скільки було ракет, але кількість була неймовірна. Ракетами вони знищили ресторан "Сім вітрів", який розташовувався на горі, - думали, що там КСП мого батальйону чи якоїсь бригади. А там були мої зенітники, рота снайперів бригади, яка приїхала на двох машинах типу КрАЗ "Спартан". Мабуть, побачивши саме ці машини росіяни вирішили, що там оперативний пункт, і туди прилетіло дві ракети. Після першої ракети мені повідомили по радіостанції, що загинув командир роти, але потім вияснилося, що він живий. Потім прилетіла друга ракета…
П’ятиповерхівки біля мостів деякий час залишалися цілими. Але згодом туди теж прилетіло по ракеті. Все решта – військкомат, школа при в’їзді, міліція, центр міста, біля лікарні - все було знищено авіабомбами, які скидали з літаків. Ми їх не бачили, тільки чули: заходить літак – відбомбився – відходить... До ранку Ізюм перетворився на місто з фільму "Чистилище". Ми їхали на БТРі по місту – все горіло, було у вогні, завалах… Але місцеві люди ще були. Когось евакуйовували – місцеві ТрОшники займалися вже не обороною міста, а евакуацією. Лікар місцевої лікарні працював до останнього, ми самі його евакуювали, коли відходили. Також вияснилося, що в місті було два дитячі будинки сімейного типу – по 10-15 дітей. Вони до нас звернулися, ми їх вивозили в сторону Слов’янська.
- В сторону Харкова вже все…
- …було закрито – нам передавали, де противник просувається. Але ще день був такий, що людей по максимуму можна було вивезти. Ми намагалися це організувати.
Одночасно треба було замінувати мости, а мінувати не було чим. Зі складів нам везли "Піони", ТМ-ки, деякі ТрОшники крутили коктейлі Молотова. Треба було розставити "Стугни" на висоті. Короче, колоритно було… І в один прекрасний момент пішла колона російської армії зі сторони Борової. Я її бачив на горизонті… Вона стояла по трасі. Артилерія на той момент була не в найкращому стані. По наших Д-30 "Точка У" прилітала. І ось я бачу колону, можу коригувати вогонь артилерії по ній, але у нас нічого туди не дістає. Зв’язок був дуже поганий, бо він був через мій БТР, який стояв трошки далі, в районі Довгенького, на горі. Лише з БТРа я міг зв’язатися з командиром.
- "Старлінків" не було…
- Не було. Сотовий зв’язок ще ловив, але тоді всі боялися по ньому щось говорити. А я говорив по сотовому напряму, тому що не було інших варіантів. "Харіс" – це теж довго. От якраз чому загинув Яша – тому що інтернет ловив тільки на другому поверсі телевежі. Потрібно було вийти з бомбосховища… Там дуже потужне бомбосховище, не знаю, для кого воно будувалося. Але коли ми вже з Ізюма виходили в ніч з 13 на 14 березня, то моє крайнє КСП було саме в тому розваленому бомбосховищі. Ми ще намагалися витягнути тіла… (Детально про те, як через пів року дістали тіло Яшки та обох зенітників)
- Там же двоє ваших було.
- Так, мої зенітники. Коротше, тільки там ловив інтернет, більш ніде. І от через те Яшка вічно там стояв, якусь інформацію ловив і сам перекидав.
Коли вже стояла колона, а артилерія не діставала, а якщо стріляла, то незрозуміло, куди, росіяни почали реально заходити в місто. Зайшли два танки – ми їх знищили NLAW, РПГ, бо у мене були гранатометні групи. Але я розумів, що двома групами по 60 чоловіків з розвідвзводом і якимось ТрО, з якого майже всі вже "пішли у далину", місто з тієї сторони ми не втримаємо. Розрахунок був покинути місто, по максимуму знищувати їх до мостів. Тому що втриматися ми не зможемо. Тому переходимо через річку, зриваємо мости, стаємо з того боку міста – і вони далі не підуть. Так і сталося: вони заскочили в місто, ми їх понищили-понищили, пару гранатометних груп, на жаль, потрапили у полон. Я їх спеціально переодягнув у цивільне, вони їздили на цивільних машинах, але з NLAW, гранатометами. І вже коли противник почав підходити далі, ми всіх витягнули і підірвали мости. Задумка була така: затягнути колону в місто… Вони йшли колонами по вулицях. Я думав діяти по класиці: зайде колона, одиниць шість на міст, і ми їх хлопнемо. Хай сиплються у воду. А з іншими вже будемо якось розбиратися. Та не вийшло. Солдат трохи сцикнув: як перші почали в’їжджати на міст, він хлопнув, міст осипався, і вони почали задкувати.
Тоді росіяни почали з іншої сторони об’їжджати. Ми ще пару одиниць техніки знищили, другий міст підірвали. На цьому все закінчилося. Нас почали методично стирати артилерією, з літаків. Залізний міст ми не встигли підірвати. Чому? Ті п’ятиповерхівки, по яких прилетіли ракети…. Якщо чесно, я цього не очікував. В них на четвертих-п’ятих поверхах були кулеметники, які прикривали залізний пішохідний міст. І коли росгвардія, перші 15 "джекічанів" заскочили на цей бік, то засіли у невеличкій церковці. Мої розвідники пішли туди зачищати. Пірнають туди. Питають: "Ви хто?" - "росгвардія". Ну, мої зрозуміли, що не наші. Заміс… Цих-то знищили, але я зрозумів, що росіяни починають переходити через міст. Ми їх косили там – вони від цієї акції відмовилися. І в ту ж ніч в оці дві п’ятиповерхівки прилетіли ракети – туди і туди. У мене що там загинула група людей, що там… Отак ми трималися, а вони методично намагалися нас вибити…
- Ви вже з "Марсу" переїхали, коли вони почали підходити ближче?
- Ні, я ще був на "Марсі".
- А коли переїхали?
- Ми воювали. Місто горить. Пам’ятаю, пішов у школу, зайшов в якийсь клас і ліг на парту. Чую – літак летить. Ніколи цього не забуду… Заходить на бомбометання, скидає бомбу якраз в той квартал, де був двір школи і п’ятиповерхівки, - і мене просто зносить. Мій зам питає по рації: "Що, по вас НУРСами стріляють?" Кажу: "Та які там НУРСи – бомби кидають!" Він перебував трохи вище в місті, все чув, але не розумів, що саме відбувається.
Чому ми стояли у "Марсі"? Росіяни спалили БТР, який стояв поруч замаскований. Здогадувалися, що ми там можемо бути. Але у торговому центрі був нормальний підвал – колишній спортзал. Ми там були з розвідниками. У мене посипалася 1-ша рота, бо командира поранило, його евакуювали. Бійці почали зніматися з позицій і переходити вище у місто. Тоді я поїхав на заправку, спіймав цих своїх "бігунів", сказав: "Все, стояти, банда!" Вони подумали, що командир загинув – а він живий, якраз їхав БТР: він махає рукою, посміхається. Дуже шкода Сергія, вже пізніше він загинув. Був реально справжній офіцер, толковий командир роти. Він потрапив у госпіталь, його прооперували, зашили, а через чотири дні він втік з лікування і приїхав назад на війну.
Я повернув своїх бійців назад, зв’язком їх забезпечив. Все - бодаємося, воюємо. Мої ж розвідники воюють. Все ніби трошки устаканилося. Артилерія стріляє, літаки літають, але, в принципі, ми все контролювали, бачили, де ішов рух. У нас "Стугни" стояли: якщо танк виїжджав і потрапляв в поле зору, ми його одразу знищували.
В якийсь день мене викликав до себе командир бригади. Я виїхав з міста, ми поспілкувалися. І тут передають: знову починається прорив на Ізюм. Думаю: мости підірвані – куди вони можуть йти? А вони спробували через цей залізний міст, та він тільки для піхоти, технікою туди не заїдеш. Я сідаю в машину, лечу назад. Їхав на легковій машині, щоб швидше. Неслися на всіх парах. Зв’язку немає. Долітаю до Ізюма – зв’язок починає з’являтися. Розумію, що замкомбата мій рулить, обстановка контрольована. Залітаю до "Семи вітрів", починаю спускатися вниз, і тут з того боку ріки БМП російська стріляє по машині, хоча машина була цивільна. Ми біля заправки "Маршал" залітаємо у провулок зліва – сидимо під забором, "беха" розбирає сусідній будинок. У воділи такі очі: "Що робити, командире?!" Кажу йому: "Сідай в тачку, їдь назад", написав йому координати. Сиджу під будинком сам. Дійшов до "Маршала". Бачу, що артилерія працює, а я думаю, як перейти до "Марсу". По центральній вулиці вирішив не йти, а через кладовище, де меморіал, через нижній квартал. Гадав, що по кладовищу не будуть стріляти.
- Наївний!
- Якось зовсім не по-людськи… Чую виходи "Градів" - пакети саме по кладовищу лягли… Думаю: "Та ні, треба бігти!" Прибігаю до "Марсу", а там нікого немає. По рації їх чую, а сам вийти не міг – не добивало. А тут нарешті пробився: "Ви де?" Мій зам: "Ми тут у будівлі СБУ" . Кажу: "Скинь мені приблизно точку, прийду". Так я гуляв по Ізюму… Навіть думки не було, що можу загинути.
- А втрата управління?
- У мене був толковий замкомбата, завжди був зі мною. Він бачив, як управляти. Зараз Владислав Циба начальник штабу у 77-й бригаді.
Я всіх знайшов у будівлі СБУ. Всі живі, все нормально. Налагодили зв’язок – все, тримаємося далі. Я кажу: "Треба з’їздити на вишку, подивитися, що там". Бо ми після ракетного удару туди не заїжджали. А "Сім вітрів", сам ресторан, ще був цілий. Беру одного зі своїх заступників, сідаємо в мій командирський БТР і заїжджаємо під накриття заправки "Маршал". Стоїмо – я, мій зам, водій-навідник, "екіпаж машини бойової". І тут під’їжджає цивільна машина, сім’я всередині – виїжджають з Ізюма. Мужик до мене підходить. А заправка вже трохи розбита. Питає, чи можна набрати води. Кажу: "Та бери, звичайно". Він відкриває багажник, жінка воду вантажить, ще щось вони взяли. І тут мужик цей йде з оберемком пива, кладе його в багажник – і поїхали… А ми стоїмо під козирком. І чуємо: прилітає снаряд прямо біля балона на газовій заправці. Балон починає горіти, факел вогню… Мій воділа: "Що робити?!" Кажу: "Стрибай в машину!" Поїхали ми подалі від того "Маршала". Піднялися наверх. А росіяни нас пасли. Я вийшов, пройшовся по телестанції, спустився в підвал – не з центрального входу, де був завал, а справа – через боковий вхід. В підвалі нікого немає, купа кинутих речей. Піднявся до центрального входу, побачив під завалами людей – було видно ноги двох тіл під плитами. Без рухів, захололі… Я упевнився, що там реально бомбили, але бомбосховище міцне. Повернувся в будівлю СБУ, забрав свою групу управління, і ми перемістилися вже на телестанцію. Перебували там ще днів три.
"Я ЗАЙШОВ УСЕРЕДИНУ РЕСТОРАНУ "СІМ ВІТРІВ" - ЩЕ ВСЕ БУЛО ЦІЛИМ. А ЧЕРЕЗ ДВАДЦЯТЬ ХВИЛИН ПО НЬОМУ ПРИЛЕТІЛА РАКЕТА"
- Скільки людей у вас залишалося з двох рот, з якими ви зайшли і місто?
- Близько 30-35 було загиблих і поранених за Ізюм. В кожній роті залишалося десь по 45 військовослужбовців, плюс-мінус, і розвідувальний взвод. Зенітники, на жаль, загинули під завалами. Ще дві групи залишилися. Але я розумів, що вони тут не потрібні, ми не зіб’ємо жоден літак, і я їх вивів.
- А бійці 3-го полку? Чи ця група вже вийшла?
- Після того, як на телевежі завалило Яшку, залишки групи з міста виїхали.
- На той момент ви розуміли, що стримуєте великі сили ворога, які мали намір дійти до Слов’янська?
- Це ми розуміли. У ворога була переважаюча сила. Але я розумів географію міста. Річка – це бар’єрний рубіж, який вони ніяк не перейдуть. Якби ставили понтони, ми би їх знищили.
Ми трималися. Відійшли до "Семи вітрів". Я ходив, перевіряв позиції, мені передавали, де бачать росіян. Зайшов за будівлю ресторану "Сім вітрів". Мені там панорама страшенно сподобалася. У мене там "Стугна" стояла. Приїхав "Урал", привіз людей на підкріплення, - небагато, до 20 військовослужбовців. Я їх одразу розподілив, їх забрали командири підрозділів, спустили в Ізюм на позиції. Водій "Уралу" і ще один військовослужбовець якраз зайшли в ресторан "Сім вітрів", коли в нього прилетіла ракета. Дах завалився. Вони, на жаль, загинули...
Я заходив всередину, коли все ще було ціле. Повернувся в укриття. І тут мені передають, що прилетіла ракета. Я вийшов – а там вже нічого немає. Пройшло хвилин двадцять між тим, як я там був, і як ресторан запалав.
- Скільки ви пробули на горі? Тиждень?
- Трохи більше, до десяти днів. Паніки, хаосу не було. Навпаки, всі були заряджені, не було навіть якихось "підтікаючих" моментів. Всі розуміли, що ми робимо. Але, на жаль, росіяни пішли далі. Вони вперлися тут, спробували – не вийшло. І війна змістилася на лівий фланг - Тихоцьке, Донецьке, Комишуваха. Там вони кинули понтонну переправу.
Вони зрозуміли, що в Ізюмі нічого не зроблять, і пішли далі, по Сіверському Донцю. Сили оборони, які там стояли, знищити ту переправу не змогли. Мені дзвонив командир бригади, каже: "Дивись, зараз "Точками У" будуть працювати". Я навіть бачив грибки, але не попали. І росіяни перейшли ріку технікою і вийшли з Комишувахи на Ізюмський блокпост з боку, як їхати на Слов’янськ.
- Під гору, де ви були, але з іншого боку…
- Так, так. Розумію, що я в Ізюмі з двома ротами, а на блокпосту вже стоїть ворог. Я виставив відділення на напрямку, як спускатися з гірки і їхати в бік Слов’янська, щоб вони не зайшли нам в тил. Але вони не заходили в Ізюм, а одразу "сквозняком" поїхали на Кам’янку. Мені дзвонили, питали: "Ти там ще живий?" Кажу: "Та живий" - "А ти знаєш, що там?..." Війна пішла вже в тил. В мене майже не стріляють, не вбивають, я нікого не бачу, літаки не літають – все пішло далі, в глибину. Мені кажуть: "росіяни пішли в Кам’янку, там вже інші підрозділи 95-ї бригади бодаються". Питаю, що мені робити: залишатися і триматися чи прориватися і відходити? "Поки тримайся, зараз щось придумаємо", - почув у відповідь. Це було 12 березня.
- А як же підвіз боєприпасів? Їсти було що?
- Все було, всього вистачало. За соляру для БТРів я не переживав, бо були заправки. За їжу не переживав, бо були магазини. Та й ми мали свої припаси. З цим питань взагалі не було. З БК теж питань не було, тому що ми були заряджені заздалегідь. Реальна проблема була зі зв’язком. У мене зі всіма моїми в Ізюмі зв’язок був нормальний, я все знав, все розумів, де що відбувається. Комунікація була. Але я не розумів, що відбувається позаду мене. Я дзвонив по відкритому зв’язку: "Алло, що там?" 12 березня – якраз мій день народження, мені виповнилося 30 років. Прийшов мій зам, знайшов десь "М&M’s" - знаєте, такий пакетик. Каже: "На, командире, тільки не виходь нікуди, щоб тебе не вбило у день народження". (Сміється.)
- Хороше побажання у тих обставинах…
- І ми ще просиділи добу. Трималися. На мене виходили такі, скажемо, поважні люди з нашого генералітету, питали особисто, чи я протримаюсь, якщо до мене будуть прориватися війська. Кажу: "Звісно. Мене поки ніхто не штурмує, ніхто не вбиває. Ми стоїмо, все тримаємо, у нас кругова оборона". – "Ну, все, якісь війська їдуть. З Кам’янки тих прорвуть, деблокують. Заблокуємо і будемо відбиватися далі". Цього не сталося, і мені дали команду на вихід.
Для виходу у мене був тільки один маршрут. Я знайшов дорогу на генштабівській карті якогось 1980 року - вздовж Сіверського Донця. Інтернету не було, Google Maps відкрити не міг, щоб перевірити, чи досі там є та дорога. "Старлінків" немає, нічого немає. Я сподівався лише на удачу. Прикинув, що дорога з Ізюмського блокпосту спускається до річки. Якщо вони тут взяли блокпост, то спустилися до річки і там взяли перехрестя. Тож іти по трасі на Кам’янку не варіант...
Зібрав командирів рот, командира розвідувального взводу, груп бригадних снайперів і ставлю задачу: снайпери висуваються першими на це перехрестя, займають його, доповідають мені, що там противника немає – і виходить спочатку одна рота з машинами, групами, з командиром роти на чолі, доходить аж за Кам’янки і мені доповідає по зв’язку, що вийшли. Тоді виходить друга рота, а потім вже крайнім я зі своїм зв’язківцем, замкомбата і розвідувальним взводом. Всі зрозуміли, все прийняли чітко.
Снайпери пішли – немає доповіді, немає та й немає. Вже сам виходжу на зв’язок: "Ви де?" Мені командир групи каже: "А ми вже за Кам’янкою". Кажу: "Олень, тобі була поставлена задача зайняти перехрестя, щоб я був упевнений, що через тебе пройшли всі роти і всі підрозділи!" Треба все перегравати. Ставлю командиру 1-ї роти задачу, він веде своїх людей – спочатку групу, вона там закріплюється, потім виводить свою роту повністю. Потім через його групу людей проходить ще одна рота, забирає цю групу і вони всі уходять. В кінці – я, замкомбата, зв’язківець і взвод, що залишався.
Тож виходили під Сіверським Донцем. А рання весна, холодно, сніг. Ми всі йшли заряджені, бо незрозуміло, що буде. Вийшли з Ізюма, дійшли до Кам’янки. Там – війна, просто неймовірне рубілово… Якщо чесно, я думав, що нас ще на підходах до Кам’янки положать всіх… Там на підході до Кам’янки річечка є і дамба через неї. І я розумів, що там нас можуть чекати. Ми пройшли через цю дамбочку, і далі – через ферму. Так ми вийшли з Ізюму.
- І куди ви дійшли?
- Повз Кам’янку майже до повороту на Довгеньке. Звідти нас забрали. Росіяни вперлися в Кам’янку, і далі просунутися не змогли.
Можливо, у росіян щось би й вийшло там, але коли вони пройшли через понтонну переправу, то ще й на Комишуваху сили відправили. Чим розпорошилися.
- Скільки вам дали поспати і прийти до тями?
- Три доби десь. І ми поїхали воювати в Кам’янку. Воювали з ними там десь п’ять діб. Тримали лінію оборони, позиції по підвалах, десь хтось копав. Але ворог був на горі. Танк виїжджав і все, що їхало по трасі, тупо хреначив. Евакуація ніяка, тільки через ферму або з іншої сторони. Але росіяни намагалися обійти всі наші сили через дамбу з іншого боку, не через ту, яку ми оминули. На жаль, у мене там загинув командир взводу. Я його послав на підкріплення з двома розрахунками ПТУРистів. Хлопці знищили дуже багато техніки ворога. Але командир взводу загинув, і розрахунки також, тому що по них почали працювати і артилерія, і танки. Командиру розрахунку, Олександру Леунову, дали Героя України, але, на жаль, посмертно.
- Скільки ви в Кам’янці провоювали?
- Чотири доби, недовго. Противник більше не ліз. Був такий день – приїхало 20 танків, стали на горі, як їхати на Ізюм. А у нас тоді був лише один Мавік. На КСП, де заправка – з правої сторони є вуличка, отам в підвалі був КСП, це на горі. Я, коли виходив на вулицю, бачив ті танки… Підняли Мавік – порахували навіть. Чотири танки спускалися трохи нижче і розбирали край Кам’янки, хати – хаотично стріляли. Ми били зі "Стугни", двох знищили. Два уїжджають, знову спускаються чотири штуки, розбирають будинки далі. Тепер ми поцілили в одного. Так вони простояли добу. Ми п’ять танків знищили, більше вони не спускалися.
Наступної доби піднімаємо Мавік – їде автомобільна колона, одиниць 80, напевне, техніки. Ідуть, якщо подивитися на Ізюм, з лівої сторони. Заблукали, починають розвертатися, уїжджати. Трохи не доїхали до блокпоста і заховалися в посадці. І через якийсь час виїжджає колона - я стояв і рахував. Одиниць 300 техніки! Навіть самоходи "Мста" йшли в цій колоні, три самоходи з їхньою "КШМкою". БТРи штабні, БМП, МТЛБ… Армія… Як їхати з Комишувахи, внизу блокпост оцей ізюмський: одна колона стала коло неї…
Я давай дзвонити старшому начальнику, щоб накрили ту колону "Ураганами". Кудись стрельнули, але не попали. Отак виїхала колона і поїхала на гору - в Ізюм. Передаю, скільки одиниць техніки, яка. Ще й колона танків поїхала. Перший став на перехресті, на блокпосту. Постояв і поїхав до нас… В наш бік прийшли штук 40 танків плюс БМП. Ще ж ті залишалися, яких ми ганяли. Божевільна кількість! І вони не зупиняються, об’їжджають ті танки, які стояли, і починають з’їжджати в Кам’янку, спускатися вниз. Я розумію, що все, нам кінець. Вони реально спускаються. Перший танк підривається, другий… Коротше, шість одиниць ми знищили NLAW, але вони все ж таки прорвалися в Кам’янку. БМП з піхотою залетіла у вулиці. Почали воювати, перестрілюватися. Моє КСП танки об’їхали за спиною і пішли в бік Слов’янська. Я це передаю, мені кажуть: робіть щось. Ми тримаємося, але розуміємо, що все, мабуть, нам хана. Мій зам каже: "Ми всі тут помремо", я йому: "Побачимо!" Бодалися-бодалися, потім мені кажуть: "Виходьте, намагайтеся вийти". Ми з заступником повзли по полю, мабуть, кілометр на пузі. Інакше б звідти не вийшли. Але вийшли. І мої роти також. Вони нас реально масою задавали – піхотою, технікою.
Кам’янку вони прорвали, наступний воєнний рубіж для них було Довгеньке - поворот на село, саме село і, як я його називаю, Шервудський ліс. Це стик двох областей – Донецької і Харківської. Якраз я тримав Шервудський ліс і все, що прилягає до нього. Мене вже призначили командиром батальйону в 81-шу бригаду. А 95-та - Довгеньке і туди далі.
Так вийшло, що на той момент у 81-й бригаді був тільки один мій батальйон, другий воював у Рубіжному, а 5-та БТГр воювала на півдні. У батальйону була смуга відповідальності - 40 кілометрів. Я ще виділяв людей допомагати тримати натиск чи 19-ї, чи 20-ї армії з боку Борової. Вони ішли у напрямку Піски Радьківські, Яцьківка, Кримки. У мене одна рота там з ними бодалася, щоб ви розуміли… Де ми змогли зачепитися з ними, - це в Олександрівці. Бо до того мої лише вигрібали. До самої Олександрівки. Тільки там змогли зачепитися, стати в нормальну оборону і почати давати їм нормальну відсіч. Ще дві роти у мене стояли в Шервудському лісі. Виходить, на одному напрямку був я – в Олександрівці, де було більш жорстко на початку, а на другому – мій заступник: ми розділилися, щоб було нормальне управління. В Олександрівку росіяни не зайшли. Пішли далі, туди, де стояла 79-та. Це такі населені пункти, як Коров’ячий Яр, Шандриголове. Так вони обійшли все і з боку Ярової почали заходити у Святогірськ. Тобто, нас вони обійшли, 79-ту продавили – вона відійшла до Лиману, - і підійшли до Святогірська. Мені дали команду, щоб я вивів людей з Олександрівки через Соснове на Святогірськ і вже тримав його. Але… Вже були підірвані всі мости у Богородичному. Лишився один міст біля Святогірської лаври – і все. Там лишився один мій взвод.
Почалася війна у Богородичному і в Шервудському лісі. Там ми трималися до Харківської операції.
"ЛІС БІЛЯ СВЯТОГІРСЬКА Я НАЗВАВ ШЕРВУДСЬКИМ, БО В НЬОМУ ПОСТІЙНО БЛУКАЛИ БІЙЦІ, ЯК У ЗАЧАРОВАНОМУ"
- Ви стримали росіян неподалік Слов’янська завдяки чому? Адже у вас було менше сил, менше техніки, не було переваги в повітрі – все в мінусах. Але зупинили оту страшенну кількість техніки і живої сили…
- Втримали, завдяки стійкості наших солдат і офіцерів. Було реально важко. Але на той момент у мене всі офіцери, всі командири рот були солдатами на першій лінії. Всі! Зрозуміло, що командирів роти треба берегти. Але тоді ще не було ФПВ, скидів. Ну, артилерія працювала… А коли солдат бачить, що командир роти сидить з ним на позиції, копає поруч, обходить інші взводи, він на це реагує позитивно і впевнено, за таких умов бійці проявляють стійкість, не тікають. А ТрО, яке нам присилали, тікали страшенно, всі тікали... При цьому мої солдати воювали. Йому казали, куди стріляти, - і він стріляв.
- А коли їде танк, який б’є прямою наводкою, хто не втече?..
- NLAW – і вперед!
- Над головою летить літак…
- У мене є випадок для прикладу. Це було на кордоні областей, там, де стела. Дорога, а у кюветі вже позиція, де перебувають два бійці. Літак скинув авіабомбу з протилежної сторони дороги. І хлопці вижили, просто щебінкою їх присипало – і все. Щоб ви розуміли, аби підбадьорити хлопців, я по Шервудському лісу, перевіряв позиції. Навіть коли вже уходив з посади командира батальйону на підвищення у 95-ту бригаду, то, як завжди, пройшовся по позиціях, потрапив ще під артилерійський обстріл, від якого солдат загинув... Всі були трохи на "ізжогє", але, знаєте, не переживали, не боялися смерті. Люди воювали, нормально трималися. Але, на жаль, у мене було дуже багато втрат. За період з лютого по червень, коли я уходив, було вже 138 загиблих – це не в бригаді, а в батальйоні. І понад 700 поранених. 21 – безвісти зниклий. В полон потрапили 15 бійців. На цей час майже всіх обміняли. Але… Втрати були колосальні. Я як командир все це страшенно переживав.
- А як тоді поповнювався підрозділ? Хто до вас приходив?
- До мене потрапляв мотивований особовий склад. Всі прийшли добровільно, були заточені на перемогу. Були, звичайно, прецеденти, коли командир роти розставив людей, а потім скидає фотографію, як дорослий мужик зробив собі позицію в "Шервудському лісі": стовбур дерева, біля якого той склав купу хворосту у вигляді стіночки… І сидить за нею. Я сам сміявся з такого облаштування укриття. І це доросла адекватна людина… Прийшлося йому пояснювати, що потрібно закопуватися в землю.
- Це ви назвали ліс Шервудським?
- Так. Бо в ньому люди постійно блукали. Карти не працювали. Генштабівську відкриєш: є просіка. По ній йдеш-йдеш, наче все правильно, а відкриваєш "Гармін" - ти вже на 150 метрів вліво змістився, ти вже не там, де потрібно. Починаєш вертатися, бо це вже не та просіка. І мої люди там втрачали орієнтування, а росіяни взагалі… Був випадок, коли на 3-тю роту вийшов противник, який ніс боєприпаси і їжу своїм, і просто загубився. Заходить на позицію, йому кажуть: "Ти хто?" - "3-й взвод, 3-тя рота, російська федерація". – "Заходь!" Він зайшов, його пов’язали…
- Ліс густий…
- Сосняк і дуби. Якось йде група, яка евакуює солдата. Назустріч йде група москалів. І проходять одні повз інших, наче стіна між ними, не бачать за дерев одне одного. Мій солдат побачив тільки крайнього, почалася перестрілка. У росіян там дуже грамотно працювала розвідка – ГУР МО рф. Ми з ними теж бодалися - 13-та бригада спецназу була проти нас, ми їх там дуже багато завалили. Коли завалили одного капітана, у нього знайшли годинник з даними… Побачили, що він ходив по нашому тилу, по позиціях і розкрив весь наш передній край. У нього були позначені точки: генератор там стоїть, спостережний пункт… Він досвідчений, був у Сирії, воював під Києвом, у Харкові.
Ми намагалися поставити бійців так по передній лінії, щоб вони бачили один одного, ущільнювали. Але все одно вони якось просочувалися. У мене в засаду попав командир роти з групою саперів – ходив по позиціях перевіряти і наштовхнувся на таку групу. На жаль, загинув… Але начальник інженерної служби Олександр Сіпов, позивний Анубіс, відстрілявся сам, завалив двох москалів, забрав пораненого командира роти, рацію, сам себе замотав – у нього було п’ять кульових поранень обох ніг – і тягнув його в тил. Ми БТРом підскочили, забрали їх, евакуювали. Так ми зрозуміли, що противник у нас в тилу, і почали шерстити ліс. Цим займався Рома Сень зі своєю групою. Потім, коли людей стало менше, розвідників вже використовували як піхоту, ставили на позиції. Якраз тоді Рома дістав тяжке поранення. Дуже багато розвідників, мотивованих, навчених, загинуло. Та й людей справжніх, які мали досвід війни 2014-2015 років, і які повернулися у 2022-му…
Згадую ті дні, і немає слів. Дуже важко було.
У мене було КСП в центрі Богородичного. Інше, запасне, ми зробили в землі, бо розуміли, що в хатах довго не просидимо. І от ми переїжджаємо, а в цей день злітає вертоліт К-52, біля лаври пролетів, – і вдарив точно у КСП. Спалили місце, де ми сиділи. Загинув водій 1-го розвідувального відділення Олексій Знайко, позивний Монгол, головного сержанта мого поранило – Андрія Репняка…
Чесно скажу, що зараз мені страшніше, коли спостерігаю, як просуваються росіяни, як вони вдосконалилися, технології наші перейняли, навіть ФПВ оптоволоконні застосовують, РЕБи. Вони зараз сильніші, ніж були на той момент. А ми ослабли. Чому ослабли – не в технологічному плані, а в людях.
- А що найстрашніше?
- Особисто для мене – авіація, літак. До повномасштабки я думав, що жахливий 152-й калібр. Не "Град", не танки, а саме 152-й калібр – як шваркає, то шваркає. Але коли почалася повномасштабка… "Іскандери", "Калібри" - також літають, як у себе вдома. Але це не так страшно… Може, ракета більш потужна, ніж коли літак бомбу скидає. Але літак психологічно тисне. Коли заходить на піке, просто думаєш: все, ти вже вмер!.. Навіть ще нічого не вибухнуло, а ти вже думаєш, що вмер.
- А ви за кордоном де були за своє життя?
- Ніде. Планував у 2022 році поїхати до Єгипту. Зробив паспорти дітям, дружині (сміється), і трапилося таке… Тепер планую поїхати у 2025-му.
- Тож, виходить, спочатку все-таки з’їздив до росії…
- Так. Це була моя перша закордонна поїздка.
- І як?
- Та ніяк, якщо чесно (сміється.).
- Були у 2014 році якісь прогнози: та ми зараз все це закінчимо! Чи ви тоді вже розуміли, що це надовго?
- Я з 2014 року в АТО, з командира взводу 90-го батальйону, потім був командиром роти…
- Всі щаблі пройшли.
- Я був у найгарячіших точках АТО - Донецькому аеропорті, на Світлодарській дузі, в Ізвариному, коли там був прорив, на Авдіївській промзоні. Тобто, я всюди був. На той момент розумів, що все це буде довго, що все дуже затягнеться. Ніколи не з’являлося відчуття, що воно якось має закінчитися.
Перед повномасштабним наступом ми їздили, обирали райони на кордонах Харківської області. Начальник штабу ставив мені задачу, я як комбат дивився райони – на випадок, якщо там щось станеться… Сталося.
Віолетта Кіртока, Цензор.НЕТ
