"Двобій із ворожим снайпером? В ефірі пролунало: будьте обережні, у ворога в секторі з’явився "одноокий…", - снайпер та мінометник на позивний Чуб

Автор: Євген Кузьменко

До Великої війни Антон на позивний Чуб підключав киянам Інтернет, а у вільний від роботи час - працював у одному з волонтерських центрів. Коли на Київ впали перші бомби - пішов у військкомат, де його записали у тероборону. Ну, а далі - три роки по-своєму непересічної воєнної кар’єри, де одні рішення ухвалював сам Антон, інші - командування, а час від часу у перебіг подій втручалася доля…

Зараз Чубу- 27, хоча виваженість та досвід у його оцінках - тягнуть на 47. За ці три роки він пройшов шлях від стрільця до снайпера і від снайпера - до в.о.командира мінометного розрахунку. Але починалося усе з 24 лютого 2022.

- Довго довелося чекати у чергах біля військкоммату у перші дні війни? - питає Антона "Цензор".

- Я пішов до військкомату ще до початку повномасштабки. Ще 23 лютого, коли було оголошено збір ОР-1 (оперативного резерву першої черги), я вже пішов до військкомату. Прийшов до військкомату, кажу: беріть. Але оскільки досвіду військової служби не було, моя кандидатура їм не знадобилася. Мене відправили звідти. Що найцікавіше, 24 лютого у першу чергу також набирали людей з військовою службою і бойовим досвідом. Тому 24 лютого також не був затребуваний. А я хотів потрапити хоч кудись. Навіть не думав, що повернуся 24 лютого додому. Думав: все, квіти полив, пішов з хати, як зібрав усе найнеобхідніше... 25 лютого сказали, що набирають в тероборону. Всіх, хто без військових квитків, без досвіду служби в армії – тероборона приймала з розпростертими обіймами. І якось закрутилося.

- Тобто, з одного боку, ви два дні простояли в чергах, а з іншого — до тероборони вас записали відносно швидко.

- Записали – так. Але все одно там зброї на всіх не вистачало. Тоді ж ще перебирали людьми. Багатьох відправляли додому. Але зважаючи на те, що там уже були знайомі, люди, з якими я в черзі познайомився, я околицями зайшов і отримав зброю. Ми чергували на блокпостах біля лікарні, і так далі.

- На початку вас відправили у піхоту, 126 батальйон 112 бригади.

- Да, поставили на посаду водія. Внесли до штату. До цього я жодного разу не сидів за кермом. Але штат потрібно було заповнити. Була вакантна посада водія – поставили водієм.

- І що було далі?

- Далі я пояснив ситуацію. Тому що у нас вже водіїв почали збирати у березні, коли почався контрнаступ під Києвом. Зібралися відправляти на Жуляни. Зібрали нашу роту. Якийсь підполковник зібрав нас і каже: всі можуть бути вільні, крім водіїв, залиштесь, ви будете керувати транспортом. Я стою, не розумію – як це, що це. Куди? Який транспорт? Про що ви? Пане підполковнику, кажу, є такий нюанс. Чудово, що ви мене внесли на посаду водія, а я, мало того, що прав не маю, ще і їздити не вмію. Ну, загалом узгодили це питання. Я став звичайним стрільцем.

- Де довелося воювати стрільцем?

- В Білогорівці. Там були снайперські гвинтівки, одну з них я отримав. Але оскільки посади снайпера не було, залишався звичайним стрільцем. Тобто у мене був і автомат, і гвинтівка - СВД 84 року.

- Тобто до снайперської справи вас тягнуло від початку?

- Навички стрільби я отримав ще у цивільному житті — тривалий час займався кульовою стрільбою. Тому в принципі малокаліберною спортивною зброєю володів ще до повноліття. Знав, як цілитися, як тиснути на спуск, дихати при цьому і так далі.

Тому, як потрапив до війська, по-перше, захотів придбати гвинтівку. А по-друге – потрапити у снайперський підрозділ. Вийшло так, що я просто став умовно піхотним снайпером. Хоча завдання, пов’язані з піхотним снайпінгом, не виконував. На той момент, як і всі інші, заступав на спостережні пости, ходив на зміни. Ніс службу в районі водокачки у Білогорівці. Але ще у 2022 році сталося найцікавіше.

- Що саме?

- До нас прийшли снайпери з 81 бригади, до якої ми були прикомандировані. Вони вирішили скинути зайві речі, лишитися у нас на ночівлю - і від нас уже ходили на свою роботу. І одного дня приходить старший їхньої групи, каже: хочеш прогулятися? – Так. – Тоді вдягай бронежилет, шолом, бери зброю - і пішли. Пішли. Завдання було скоригувати вогонь артилерії і, можливо, відбити орієнтири. Коли перетнули лінію фронту, тобто перейшли до сірої зони, по нам ледве не відпрацювала наша ж серйозна артилерія. Вона, як виявилося, не дострілювала приблизно 150-200 метрів до ворожих позицій. Дуже вчасно ми почули наростаючий свист - і надшвидко з пагорба з пагорба скотилися. Одразу повідомили нашим, що вони трошки недострілюють. Вони одразу скоригували свій вогонь. І чомусь, я зараз не можу пояснити, чому, - було прийняте рішення провести ще дорозвідку боєм. Ми розділились на групи. Одна група з хлопців-штурмовиків мала іти з флангу, відкрити вогневий контакт по ворогу. А ми – група прикриття плюс один снайпер – мали залишатися для прикриття. Це і був мій перший бій в житті. Жовтень 22-го року. Перший стрілецький контакт, коли я бачив ворога, ворог бачив мене, і ми обмінювалися пострілами.

- І які були відчуття?

- Не було відчуттів. Було дуже багато адреналіну. Коли встав на ноги і почав бігти, ноги просто запліталися. Не міг бігти. Але саме під час бою все було нормально. Відстрілявся, скинув магазин, зарядив новий і знову ведеш вогонь. Короткими чергами, одиночними, не витрачаючи велику кількість БК. Я ще поділився з побратимом, який поруч лежав, боєприпасами, тому що він відстріляв все, що мав. Тобто у мене ще вийшло заощадити якимось чином. Взагалі… нормально. Не можу сказати, що страшно.

- Цей перший бойовий вихід вашу снайперську долю не змінив, але скоригував?

- Скоригував. Я зрозумів, що хочу бути снайпером, працювати саме в цій сфері. І з того часу почав готуватись до посади. Закуповувати необхідне спорядження, розбиратися у великому спектрі калібрів, набоїв куль. Занурюватися у цю історію.

- Без зміни підрозділу?

- Буду відвертим: намагався. Але щось комусь, напевно, не подобається, тому що перевестись досі не вдалося. Я, звісно, не полишаю спроб, але, як показує час, з переводом з тероборони є певні нюанси. Простіше просто взяти людину з вулиці, ніж перевести з тероборони будь-куди.

- Ваша друга ротація  як снайпера була у Серебрянському лісі, з середини літа 2023 року до січня лютого 24 року. На тому етапі вже відчували себе більш підготовленим у снайперській справі?

- Так, завдячуючи інструкторам з Десни. Там гарна снайперська школа. Не знаю, як зараз, але тоді вона працювала досить непогано. Незважаючи на скорочений курс, вони наділили мене тими знаннями, які дозволили прогресувати. Дали базу, від якої ми відштовхувалися. У нас був виділений чіткий сектор нашої оборони, закріплений суто за нашим батальйоном. Тобто всі позиції, які я проходив по дорозі на роботу, у переважній більшості були свої позиції. Я міг з ними зв’язатися. Це набагато полегшує завдання, коли радіостанції на твоїй прошивці працюють. Принаймні ти можеш безпечно дійти до місця роботи; не так, як завжди.

- У Серебрянському лісі тоді був крутий заміс. Що найбільше запам’яталося?

- І хороше, і погане. Хороше було на початку, коли тільки приїхали. У нас ще був запал, ще були сили. Ворог тоді… не сказати, що зовсім слабкий був - але навпроти нас стояли регулярні підрозділи. Не еліта. Поводились вони досить розслаблено. Я спокійно міг спостерігати, як вони проводять свій день. Бачив, що вони роблять, що ремонтують, будують, якось побут свій поліпшують. З ранку до вечора міг сидіти, за цим спостерігати. Не те, щоби я це робив - але міг робити. Стосовно роботи - також цікавий досвід. Тому що дистанції, зважаючи на те, що це ліс, - короткі. Від 100 до 200 метрів. Це досить близько. Я міг чути їхні розмови. Чув, як хтось курить з бліндажа. І адреналін грав досить суттєво. Тому що будь-яка помилка може призвести до смерті.

- А якою могла бути ця помилка? Хруснула гучно гілка під ногою?
- Так. Хруснула гілка. Дрон висить, якого ти не чуєш, міг повернути камери і побачити твоє пересування. Один раз я зловив у бронежилет вночі. Вночі зайняв позицію — а перед заходом зміни росіяни нічним продивилися всі підступи, всі підходи - і знайшли мене під деревом. Минуло трошки часу, поки вони передали на спостережний пункт. І зі спостережного пункту одним пострілом прибрали мене з позиції. Так швидко я ще не перекочувався. Ворожа куля надала енергії.

- Тобто бронік вам врятував життя?
- Бронік і трипод перед гвинтівкою, який стояв перед мною. Куля влучила у трипод, а вже потім - у бронік.

Вона вже не мала такої енергії, тому кілька днів покрепатурило - і минулося.

- Однак, то були часи, коли у Серебрянському лісі було непогано. А коли стало погано?

- Коли заїхала новостворена російська 25 армія. Тому що вони були забезпечені, треновані — і почали нас потроху витісняти. З нашого батальйону на той момент залишилося, можливо, півтори роти. Це люди, які виходили на позиції, тримали оборону. І ми їм протиставити практично нічого не могли. Основна проблема була в сусідах, які оголили нам фланг, після чого шлях до позицій ускладнився за рахунок постійних обстрілів і прострілів. Якраз під час тієї зими загинули четверо хлопців: Чех, Апачі, Футбол і Динамо. Двох з них я добре знав, Чеха і Апачі. Ми разом починали в березні 2022 року, я дуже болісно пережив їхню втрату. Це сталося в один день. Росіяни просто не шкодували боєкомплекту на кожну позицію. Тобто вони знаходили потенційну позицію, яку можуть зайняти бійці ЗСУ – і знищували її. Якщо раніше я міг і пройти по лісу і бачити – там схованка, там схованка, там якийсь бліндажик, там ямка, то після того коли заходив, - всі ямки, бліндажики, перекриття були зруйновані. Вони знайшли і знищили абсолютно все. І та сама доля не минула позицію Груша, на якій загинули Чех і Апачі. Апачі загинув під час евакуації пораненого Чеха, неподалік від Груші. Хлопці, які разом в один день прийшли, в один день і пішли. Евакуація потрапила під прицільний вогонь 120-го міномету.

Взагалі-то, за нормами, якщо не помиляюсь, аби зробити пряме влучання у бліндаж, потрібні витрати розрахунку у 34 міни.

- А у нас і у них норми однакові?

- Відповідно статуту – так. А фактично - звісно, ні. Ми не можемо собі дозволити таких витрат. У нас 34 можуть бути витрачені на кілька цілей. А тут - на один бліндажик. Тобто вони з ранку і до пізнього вечора розбирали цю Грушу. Мало того, що там був мінометний обстріл, fpv, скиди і все-все-все, цю позицію не оминули і піхотні штурми. Я не застав таких інтенсивних боїв, але були випадки, коли ворожі штурмовики ішли в наступ. Це при тому, що з нашого боку була підтримка і хлопці з позицій активно відстрілювались. Там якісь люті берсерки ішли в атаку. Не знаю, під чим вони були, що вживали. Але людина після черги з кулемета встає і продовжує далі бігти. Навіть, якщо у бронежилет влучає кулеметна куля, там… важко далі якось рухатись. А тут він встає і продовжує бігти, ведучи бій з нашими хлопцями. Там сильні воїни під’їхали, підготовлені. Вони знали, куди ішли, знали стратегію.

- Антоне, якою є специфіка снайперської роботи у лісі?

- Прийшов на заздалегідь заготовлену позицію, відпрацював, бігом пішов. Все. Ти не чекаєш, не сидиш, як у фільмах, по тижню на одній позиції. Прийшов, побачив першого-ліпшого, зробив постріл - і пішов. Одразу, без затримок. Будуть якісь затримки - тебе просто СПшки почнуть розстрілювати. Плюс короткі дистанції. Потрібна напівавтоматична зброя, як не крути. Тобто можна навіть з автомата, щоб не видавати себе. Знову ж таки коротка дистанція – це і мінус, і плюс. Плюс в тому, що ти не схибиш.

- А мінус в тому, що у ворога до тебе – та сама відстань.

- Так, звісно. Якщо уважний спостерігач – можуть бути великі проблеми.

- Коли ви були снайпером у Серебрянському лісі, чим більше доводилося займатися? Вичікувати малі групи ворога, прикривати штурм своїх військ чи пильнувати ворожу бійницю?

- Перше – вичікувати погану погоду. Тому що сонечко у небі – це проблема. Бажано, щоб дощ, мряка – те, що ми у цивільному житті вважаємо поганою погодою, для снайпера це - чудова погода. Це можливість приховано підійти до ворога. До того ж, у нас був режим вільного полювання. Я намагався за власною ініціативою наводити по ворожих позиціях міномет, інші вогневі засоби на кшталт АГС чи американського аналога. Але не дуже у мене це вийшло, тому що треба було узгоджувати з командуванням.

- Але вас вже тоді тягнуло до мінометів.

- Так. І міномети до мене, і мене до них.

- Ваш колега-снайпер, позивний Санта, казав мені таке: "Як мені здається, снайпер – це та людина, яка звикла лише собі довіряти, не розраховувати на чиюсь підтримку. Тобто особисто мені спокійніше, коли я роботу роблю сам. Бо я знаю, що якщо я помилюсь, то нікого не зможу звинуватити, окрім себе. І в собі я впевнений, наскільки це можливо. Принаймні у своїй голові. Піхота ж схильна до стадного інстинкту, розумієш? А слід вміти перехоплювати ініціативу, адже ситуації бувають різні". У чому ви тут з колегою згодні, а в чому — не дуже?

- В принципі згоден. Єдиний мінус: я не можу працювати один. За 1,5-2 години, як не крути, увага зменшується. Ти не зможеш 6 годин безперервно дивитися в оптику. Просто замилюється око. Да, я розумію, працювати одному добре. Ти розраховуєш тільки на себе, і помилки, яких припускаєшся, –суто через себе, звинувачуєш тільки себе.

Але різні ситуації бувають. Якась людина поряд має бути так чи інакше. На жаль, коли ми проходили навчання, снайперський розрахунок намагалися збільшити навіть до 4 осіб. (На той момент існувала практика груп з трьох). Я не знаю, як воно зараз складається - з оцією великою кількістю дронів. Як на мене, чим менше, тим краще. Але один працювати я ще не готовий. У мене, звісно, є така мрія — спробувати попрацювати одному. Але...

- Але зараз ви (це забігаючи вперед) командуєте мінометним розрахунком. При цьому продовжуєте себе відчувати снайпером.

- Так. Скажімо так, я тимчасово виконувач обов’язків командира мінометного розрахунку. Але нема нічого більш постійного, ніж тимчасове. На цій посаді я вже тривалий час. На жаль, поки немає альтернативи. Тому що снайперське відділення не може складатися з однієї людини. На те воно і відділення. А снайпером бути не так просто і дуже недешево. Це дуже дорого задоволення, яке потребує багато часу на вивчення, підготовку. Це не просто – взяв гвинтівку і пішов. Ні. Це тривалий процес навчання. І витрата грошей.

- Я в курсі. Колись ми з колегами збирали снайперському підрозділу гроші на набої для тренування. Вони казали: тупо немає набоїв для тренування - у той час, як російські снайпери просто навпроти нас – такі набої і таку можливість - мають. І за такого розкладу хто буде кращий у двобої?

- У мене вже був двобій з ворожим снайпером.

- Розкажіть.

- Це був день з незрозумілою погодою - сонце, хмари, вітер — плюс крайній день нашого перебування на позиції. Ми мінялися з іншою парою, вона заступала на чергування. І ми не знали, чи варто нам виходити, чи ні. Я прийняв рішення, що потрібно. І по дорозі на місце нашої охоти в ефірі пролунало, що у ворога, скоріше за все, в секторі з’явився "одноокий". Тобто дрон "спалив" пересування групи, яка супроводжувала одну людину з гвинтівкою за спиною. І попередили з позиції: будьте обережні. А ми вже пройшли пів маршруту – до місця роботи було 3,5 км іти. По всіх стежках, доріжках обхідних. І ми щось зупинилися на точці, де перевдягалися у маскування. (Тому що до позиції ми йшли в звичайному пікселі чи мультикамі. Намагалися не відрізнятися від звичайного піхотинця. А уже наближаючись до місця роботи, ми вдягали камуфляж, маскували зброю). І ми стали, куримо. Кажу: слухай, треба воно нам чи не треба? Бо якщо снайпер прийшов на місце роботи, в секторі краще не з’являтися. Бо він собі зробить візуальні орієнтири, і як тільки побачить якийсь рух, буде туди стріляти. Якщо він вже зайняв позицію – все. Там краще не працювати і взагалі голову не підіймати. Стоїмо, думаємо – іти нам туди чи ні. Ми просто по своїй роботі знаємо, що не варто в принципі. Але так ще постояли, подумали. Кажу: в принципі, ми працюємо в цьому секторі майже пів року, а він – перший день. І прийняли рішення, що було би непогано спробувати. Навіть якщо ми не побачимо цього снайпера, будемо відпрацьовувати по цілях, які знайдемо. Перевдягнулись, пішли. Напевно, години 1,5-2 сиділи на нашій точці, спостерігали. І зрештою дочекались. У нас є пристосування для запису відео на оптику. Після того, як я відпрацював, ми розвернулися, пішли назад. Вже сидячи у себе в бліндажі, переглядали відео - і на відео чітко видно, що людина повзе з гвинтівкою в руках до нашої крайньої позиції. Я не знаю, для чого він туди повз - але в поле він виповз...Тобто в той день нам пощастило не тільки попрацювати, але і ще ліквідувати снайпера (або помічника снайпера). Я не впевнений на 100%, що то був саме снайпер, але хтось з його оточення точно постраждав. Звичайна людина з СВД в поле не поповзе. Плюс білий снайперський камуфляж. Він припустився помилки у маскуванні і в тому, що поліз там, де переважно немає рослинності. Виліз практично на відкриту місцевість. Це було його помилкою. За що він і був покараний.

- Антоне, а яке загалом у війську ставлення до своїх снайперів?

- Різне. Здебільшого погане -бо якщо ти в піхоті і десь поряд з твоєю позицією відпрацював снайпер (або, ще гірше, з твоєї позиції), і ворог це помітив, - очікуйте на артилерію, на дрони, на всі вогневі засоби, які є у ворога. Так було у 2023 році; так, напевно, ще було у 2024 році. Зараз, у 25-му році, снайпери відійшли на другорядні ролі. На перші вийшли дрони і екіпажі дронів. Вони від ворожих вогневих засобів страждають найбільше. Все, що у ворога є, - диверсійно-розвідувальні групи, артилерія –все працює проти дронщиків. В першу чергу. Тому за снайперів зараз трохи підзабули. І зараз з цілодобовим моніторингом околиць важко зайняти позицію. І важко по комусь відпрацювати, як це було навіть минулого року.

- Наскільки порівняно з минулим роком збільшилася кількість дронів там, де воюєте ви?

- Я воюю на тому ж напрямку і практично на тому ж місці – Лиманський напрямок. Єдине, що в тому році ми були на тому березі, зараз - вже на іншому березі. Тому що нас просто з того берега вибили. Бронетанковий прорив – проти нього мало дієвих засобів. Якщо вдалося накопичити техніку і почати прорив, на жаль, тут уже нічого не вдієш. Змінилися дрони технологічно. Зараз вони на оптоволокні. Я час від часу все одно виходжу в поле, просто прогулятися. Коли не чую, що в небі щось висить, коли погана погода, я виходжу на прогулянку. Якщо раніше бездротових fpv падало дуже багато, я їх часто знаходив, то зараз я бачу тільки оптоволокно. А оптоволокні дрони досягають цілі практично у 100% випадків.

- Тобто за якісь місяці з обох сторін відбувся різкий технологічний стрибок.

- Так. Хоча технологія насправді досить давня. Це буквально дротові дрони. РЕБи проти них не працюють. Все, що стоїть на машинах, практично можна знімати. Окей, бувають якісь мавіки. але ти скоріше свого мавіка заглушиш, ворожий – навряд чи буде підлітати впритул.

- Ще раз стисло поясніть читачеві, що таке дрони на оптоволокні.

- Оптоволокно –це волокно, сигнал по якому передається за допомогою світла. Я працював з оптоволокном у цивільному житті, підключав людям інтернет. Фактично оця волосинка – дуже міцна і тоненька. Єдине, що вона не любить, це перегини під прямим кутом. Ламається, тому що у середині - скло. А так вона дуже міцна на розрив. Дрони на оптоволокні можуть залетіти на значну відстань. При цьому акумулятор не витрачає енергію на сигнал. Тільки на відео. За рахунок цього дрони на оптоволокні дозволяють робити засідки, залітати на значні відстані. У військовому сенсі це напевно великий прогрес. Я з дронами не працюю, але результати переходу на оптоволкно я відчуваю. І це проблема. Поки що протидії я не знаю, окрім рушниці, дробовика. Впевнений, мине час — і ми знайдемо рішення. Але поки це небезпечно.

- В третю свою ротацію в районі Лиманського напрямку ви теж їхали снайпером. Як робота там відрізнялася від роботи у Серебрянському лісі?

- Робота в новому секторі – це поля і дуже великі дистанції. Зброї на такі дистанції тоді в принципі не було. Зараз вона з’явилася, а на даний момент, я вже снайпером не працюю. В лісі я за кожний вихід на "рибне місце" міг прийти з доказами роботи. А на цій ділянці – війна посадок. От в посадці життя є, за межами посадки – немає. Спалитися, щоб тебе дрон знайшов, взагалі дуже просто.

- Тим більше, що і посадка без листя, без гілок – голі стовбури.

- Переважно так. Я думав, що Серебрянський ліс – це погано, це неможливо. Тепер я за ним сумую. Тому що там я міг зайти в ліс - і загубитись. А тут – ти з посадки нікуди не втечеш. Твоє пересування обмежене у просторі. Тому робота снайпером фактично нереальна. Принаймні, коли я говорив з побратимами, з бригадними снайперами — а у них зона відповідальності набагато більша, ніж у ТРО-шних снайперів — вони мали досить обмежений список місць, звідки можна було б працювати. Фактично не було секторів для нормальної роботи. Зараз вони вже з’явилися, але наразі я - не снайпер…

- Якраз хотів до цього перейти. Ви виконуєте обов’язок командира мінометного розрахунку. Мінометами якого калібру ви працюєте? Яка дальність і темп стрільби?

- Міномет 82. Дальність до 3,5, кілометрів. До 3 кілометрів працює ідеально, ледь не точка в точку влучає. Темп стрільби залежить від вимог. Якщо день і є якийсь штурм, то досить швидко можемо працювати. На 1 постріл - до 10 секунд, навіть менше. Це якщо вже стала позиція, працюємо давно, міномет всівся, у ґрунт занурився, не рухається уже під час пострілів. А так –по-різному. Залежить від умов, обставин і навідника.

- Скільки людей у вашому розрахунку і яка функція кожного з них?

- Троє. Я — командир, керую процесом. У нас для зв’язку використовується Google-meet. Це найбільш захищений варіант зв’язку. Мені дають команду, і я передаю її особовому складу. Слідкую також за небом – щоб там не було дронів. Обов’язково у мене рушниця - про всяк випадок. Наступна людина – заряджаючий. Він допомагає навіднику: підготовує міни, вкручує підривачі, навішує пороху стільки, скільки я сказав. Готує міни до бою і підносить їх до навідника. А навідник наводить міномет, вносить поправки, які я йому диктую, і робить постріл, закидає міну мінометом.

Також я орієнтую міномет на місцевості. Обираю позицію для міномету, з навідником дивлюся, який кут виставити. З навідником ми працюємо фактично постійно. Тому що якщо для мене незначне гілляччя залишається незначним, то для мого навідника це певна проблема. Бо у нього вже був досвід, коли міна врізалася в гілляччя і розірвалася за 2 метри від ствола. Більше такого досвіду він не хоче. Тому ми активно працюємо над обрізанням дерев.

- Що відчуває людина, якій увесь час доводиться працювати з вибуховими боєприпасами? Лише у одній міні, наскільки пам’ятаю, - більш ніж 2 кіло тротилу.

- Для 82-го, як у нас. Нічого страшного. У мене зараз і так дуже багато вибухівки - з fpv-дронів, зі скидів. Тобто якщо знати як вона працює, це не страшно. Проблеми починаються тоді, коли ти дуже самовпевнений. Наприклад, підходячи до ворожого fpv-дрона, я дивлюся, і якщо там халтурно зроблений боєприпас, я просто ножем відрізаю і забираю. Якщо ж я бачу, що якісь дроти пішли в дрон, чи на розрив контакту чи на батареєчку – там я вже дуже обережно. Туди я можу навіть не лізти, можу відстріляти його з дистанції... У вибухівці нічого страшного немає. Головне - знати, як вона працює. І коли мені кажуть, мовляв, прибери пластид з бліндажа, я відповідаю: друже, у тебе 30 мін під головою лежить. – Ні, це одне, а пластид – це інше. – Почекай, пластид горить так само, як тротил. Щоб їх ініціювати, потрібен вибух, схлопування повітря. Якщо станеться тут вибух, нам неважливо буде, чи здетонують ці міни і пластид, чи ні. У будь-якому разі нас загорнуть в пакетики і мамам завезуть додому. Тому сенсу перейматися немає.

- Зараз ви у кімнаті — тобто у вас є зміни. Скільки триває зміна у вашого розрахунку?

- Графік зараз ненормований. Моя попередня зміна тривала 12 діб. Пробув вдома 4 доби — і зараз мушу вирушати знову. Тому що хлопці, які там сидять, з однієї позиції перейшли на нашу позицію – щоб ми виїхали додому, помилися, перевдягнулись, закупились і повернулися назад.

- Ці 4 доби вдома ви переважно спали і їли?

- Переважно так. Ще з’їздив у місто.

- Антоне, а поранення у вас були? Чи бог милував?

- Якось обійшлося. Але з тиском тепер маю певні проблеми. Коли поряд щось вибухає чи щось таке шумне ( зазвичай, коли вибухає), тиск зростає одразу.

- Чим ворог працює по вас? Переважно дронами? Чи і ворожі мінометники не забувають?

- Оцей попередній виїзд, з якого я повернувся зараз, був досить цікавий, тому що удар по нас був комбінований. Я кажу хлопцям: якщо по вас працюють, ще и більшим калібром, ніж ви, це визнання. Працювали по нас зараз 152-м калібром – бо вирва по пояс. Також працювали дронами на оптоволокні, це вже класика. Скиди з мавіка робили. І 120-м також. А в крайній день перебування мого розрахунку по нам ще відпрацювали газом. Ми якраз були на дворі, наводились вночі. Чую, як завжди, вихід, свист характерний і прихід. Але цікавий прихід. Таке враження, що боєприпас не розірвався. Секунд за 6 стало важко дихати, сльози з очей потекли, печіння в районі носа. Якщо б ми були десь в бліндажі, і воно прилетіло б в бліндаж, - думаю, було б дуже несолодко. А так на відкритому повітрі хвилин за 7 хмара розсіялася, і більш-менш нормально стало. Я зрозумів, як солодко дихати. І яке повітря смачне на запах.

- Як вважаєте, що це було?

- Хімія. Міна - 82, можливо, 120. Оскільки розриву не було, я не зрозумів. Плюс я в той час був трошки зайнятий. Але розриви мін з газом ми могли спостерігати ще Серебрянському лісі. Уже тоді ворожий міномет відпрацьовував по нашим позиціям цими мінами. Після розриву навколо утворюється хмара диму. Але ніякого вогню чи диму там немає. Насправді то газ.

- Наостанок спитаю про мирні перемовини імені Трампа. Вірите в те, що перемир’я можливе?

- Х*рня то все, панове. Воюємо до кінця.

- Чекайте. Одне – це те, чого ви хочете. Інше – чи вірите, що буде перемир’я. Це два різні питання.

- Якщо на це поведуться, якщо перемир’я укладуть, я… не хочу сказати, що перепливатиму Тису чи ще якимось чином тікатиму з України. Але на другу війну не піду. А вона почнеться в будь-якому разі: росіяни помилок не пробачають. Вони роблять роботу над помилками, вживають заходів і пробують ще раз. Друга війна буде фатальною. Перемовини – це дуже добре. Але це час аналізу для Москви.

- Їхні яструби кажуть те саме про нас: мовляв, хохли зберуться з силами, перегрупуються, зроблять далекодистанційні ракети, ще крутіші дрони, будуть ще сильнішими, тому нафіга ми це робимо? Отже, ви вважаєте, що Росія цим часом скористається більш ефективно?

- Я просто беру до уваги першу і другу чеченські війни. Як довго і криваво тривала перша, і як швидко і переможно - друга. Тому, на жаль, вони зробили тоді суттєву роботу над помилками. Я розумію, що Ічкерія тоді була обкладена санкціями. Захід повірив Москві, що там терористи. Але вони там часом скористалися. Думаю, що скористаються і зараз.

P.S. Так завершилося інтерв’ю ввечері 25 березня. І того ж вечора, повернувшись на позицію, Антон  зазнав численних поранень від скиду з ворожого дрона. "Поранило скидом під ноги, - розповів авторові герой цього інтерв’ю з однієї з лікарень Донеччини. - Куди поранило? У голову, праву лопатку, сідниці, праву гомілку. Дякую професійній роботі хірургів з Лиману — все залізо вже дістали. Зараз під уколами. На щастя, поранено лише мене, мої хлопці цілі. Взагалі, зважаючи, на масштаб засідки, і використаних вогневих засобів проти нас, ми дуже легко все це пережили...".

УВАГА! Охочі допомогти Чубу та його розрахунку, прохання донатити сюди:

https://send.monobank.ua/jar/4h1pTgEZD3

Євген Кузьменко, Цензор.НЕТ

Фото і відео — з архіву Антона