Позивний Маніяк: "Коли нас вивозили, мені довелося лежати на трупі. Потім підходили психологи, запитували, чи не треба допомога"
Роман бачить смерть та робить все можливе, щоб зберегти життя. Зізнається: щоб не втратити самоконтроль, завжди пам’ятає, навіщо робить свою роботу. Він - військовий медик 36-ї бригади морської піхоти та інструктор з такмеду. Має позивний Маніяк. Отримав його від товаришів через те, що викладається на сто відсотків. Вважає, що рятувати українців – краще, аніж вбивати ворогів.
- А я можу ще й навчити, завдяки чому ці люди надалі зможуть допомагати ще більшій кількості наших. Це круто! - пояснює мені в інтерв’ю. – Таким чином я примножую результативність своєї роботи в рази. Мені по кайфу!
- Чому ви обрали саме морську піхоту?
- 28 квітня 2022-го, коли я пішов у Збройні Сили, мене відправили навчатися на медика. А у травні якраз стояло питання заводу Ілліча та "Азовсталі". Я розумів, що після тих подій у морській піхоті точно не вистачає людей, зокрема медиків. Тобто я дивився, де можу бути найбільше необхідним. Тому 36-та бригада морської піхоти. Крім того, строкову службу я служив у Військово-морських силах. Це наче моя стихія. Мене туди тягнуло.
- Коли ви були на строковій службі?
- 2012-2013 роки. Це ще були "бородаті" часи пострадянської армії. Я служив у Севастополі. Навіть особливо нічого розповідати про той період.
- У 2014-му росіяни захопили Крим. Як ви до цього поставилися?
- Мені було відверто шкода. Крим – дуже гарний регіон.
- А люди там які, на вашу думку?
- Скажу так: не всі були згодні бути на боці України. На жаль, було чимало задоволених, що прийшли росіяни.
- Ви про військових чи загалом?
- Загалом. Згадайте, проблема ж була у тому, що у нас там не було українських історичних центрів, бібліотек та шкіл, хоч мову й викладали. Тобто людей не привчали до нашої культури.
- А з Донбасом яка історія?
- На мою думку, не така. Я достатньо добре знайомий з жителями Донбасу. Росіяни там просто наскочили нахрапом та використали малоосвічені верстви населення. Десь українська влада трохи "дала задню". Могла застосувати силу проти терористів, на що мала повне право. Звісно, все було б інакше. А так ворог відчув, що ми даємо слабину, й скористався цим.
- Ви розуміли, що росіяни можуть піти повномасштабним наступом?
- Після анексії Криму виникла реальна загроза застосування росіянами армії для повномасштабного вторгнення. Ми з хлопцями займалися страйкболом - тренувалися діяти як партизанський підрозділ на випадок подальшої війни. Хоча ми усі були молодші, то до кінця всього не розуміли.
- Де ви були 24 лютого 2022 року? Яким для вас був той день?
- Я був у Києві. Мене розбудили, коли почали обстрілювати Бориспіль. Я жив неподалік. Відкрив телеграм. Побачив, що почалася повномасштабна війна. У нас була зібрана тривожна валізка, тож ми з сім’єю виїхали на Захід України. Я вирішив вивезти рідних за кордон. Повернувся дев’ятого березня. Далі понеслося!
- І куди ви пішли?
- Доєднався до ТрО. Заходив надавати допомогу в Ірпінь та Бучу. Як медик-волонтер, тому що бойовик з мене – такий собі.
- Чим для вас стали Ірпінь та Буча?
- Це була катастрофа! Не лише для мене, а й усієї України. Те, що там відбулося, це "шрам", який залишиться на "тілі" нашої неньки назавжди. Не тільки через те, що там творили росіяни, а й наші стосовно своїх.
- Що ви маєте на увазі?
- Наприклад, як здавали тих, хто був в АТО та ООС. Були такі наші "товариші" – гірше за ворога! На жаль. Через них постраждала частина адекватного нормального населення, яка просто не встигла втекти від російської чуми.
- Розкажіть історію з тих часів, яка найбільше запам’яталася.
- Найбільше вразила атмосфера і те, що бачив навколо. Усі пам’ятають у Бучі дорогу смерті – вулицю Яблунську, яка була усіяна трупами. Мене це дуже зачепило... Ми заходили ще затемна. Спочатку усього не бачив – сидів на відтяжці, адже цивільного одразу в таке не закидають. Коли трохи розвиднілося, допомагав по місцю. До нас зверталися люди. Літній чоловік просив їсти. Він був дуже голодний і сильно худий. Дали йому консерви. Також пам’ятаю, як виносили з підвалу трупи. Багато моментів, які вкладаються у загальне сприйняття суцільного жаху.
- Було страшно?
- Коли десь прилітало чи розривалося і ти розумів, що обірвалося чиєсь життя, було дуже неприємно. Був не стільки страх за власне життя, скільки розпач через те, що загалом відбувається.
- Як з цим впоратися? Що робити в такому стані?
- Працювати й робити далі те, що ти можеш. Тільки так! Без варіантів.
- Де ви були після Київської області?
- Повернувся додому. Вирішив долучитися до ЗСУ. Мене вдома зрозуміли та підтримали.
- І вирішили залишитися медиком?
- Звісно! Це далеко не для кожного. Я знав, що таке підготовка медика. Я пройшов цивільні курси та курси "Медицина катастроф". Так, не все до кінця розумів та знав. Але отримав орієнтири. Хоч це не для кожної людини, але мені подобається.
- А що вам було найскладніше опанувати?
- Це зараз прозвучить самовпевнено, але нічого. Повторюся: мені дуже подобається моя робота, тому для мене не було чогось занадто складного. Це жахливо, коли є "300-ті". Я не радію, коли люди страждають. Але я радий надати допомогу й зробити все необхідне.
- Куди вас направили, коли потрапили до 36-ї бригади?
- У піхоту в новостворений батальйон. Спочатку ми були на території в’язниці. Я вам скажу, що це унікальний досвід (посміхається. – О.М.). Ми там жили, проходили навчання. Така армійська двіжуха.
- Чому там?
- Це непогане прикриття та можливість розмістити велику кількість людей. Хтось розумний "зверху" подумав, що так буде краще.
- Що було після цього навчання?
- Ми вирушили під Березнегувате Миколаївської області, де наш батальйон вже став обстріляним. Там пішов основний двіж. Я потрапив у повноцінний бій. Злякався, як маленька дівчинка (сміється. – О.М.). Чесно! Я ридав. Кажу, як є. Цього не треба соромитися. Такою є реакція на гострий стрес. Звісно, перший вихід був складним та важким. Були "200-ті" та "300-ті". Загалом було багато моментів, які ніколи не забудуться...
- Наприклад?
- У серпні 2022 року у нас був випадок, коли зв’язківці мали їхати на завдання. Ми з ними перед тим пили каву, розмовляли. Потім вони сіли в "беху" (БМП-1) та вирушили на виконання. За пів години повертається "беха". Водій щось кричить, махає нам. Я до задніх дверей. Відкриваю, а мені на ноги – болото. Дивлюся, у машині ці зв’язківці. У одного – знищена половина тіла. На обличчі - "маска" жаху. Перед смертю він усвідомив, що відбулося. Другому відірвало ногу вище коліна. Плюс баротравма. Він навіть не встиг зрозуміти, що з ним сталося. Я не можу забути не лише цю картину, а й запахи, які там були. Ви ж розумієте... Я тоді вчинив дуже неправильно – пропустив усе через себе. Подумав, а якби був на їхньому місці? Так не можна робити. У мене був важкий день. Я просто відбував зміну.
- Вам доводиться бачити такі страшні речі. Як не втратити самоконтроль?
- Я просто знаю, навіщо роблю свою роботу. Є таке поняття – вище благо. Для військових зараз це територіальна цілісність та незалежність країни. Я розумію: якщо у мене "поїде шифер", якщо я "дам задню", люди почнуть гинути або ставати інвалідами (а мій фах дозволяє упереджувати інвалідність). Питання навіть не в тому, що я отримуватиму "по шапці". Україна втрачатиме своїх військових, свою боєздатність, що дозволить негідникам прийти сюди, щоб творити по всій країні те, що в Ірпені та Бучі. Тому я зобов’язаний ставитися до своєї роботи з відповідальністю та кайфом. У мене просто немає іншого вибору.
- Але ж ви теж – жива людина з почуттями та емоціями. Як з ними справлятися? Як збирати себе докупи у надважкі моменти?
- Треба вміти розмежовувати: рідні-близькі та служба. Хоча, звісно, і тут з’являються друзі. Саме в армії я знайшов справжнього друга. Якщо такого втратити, можна вийти з ладу на довгий час, як це було зі мною. Але головне – захистити свій тил та мати можливість повноцінно займатися службою, робити свою роботу. Ця думка має бути у тебе в голові, як орієнтир. Ти корисний, ти потрібен. Тоді, повірте, все буде окей та тіп-топ!
- Можете поділитися історією про найкращого друга? Що трапилося?
- Я його втратив… Коли я потрапив до свого батальйону, там був ще один медик Всеволод. Чудовий хлопець. Ми з ним здружились. Разом пройшли Херсонщину. Потім нас відправили на Донбас під Авдіївку. Він визвався поїхати на одну з передових позицій. Коли прийшов час мінятися, тактичні обставини змінилися настільки, що ворожа диверсійно-розвідувальна група змогла підібратися до місця розташування наших та закидати їх гранатами. Із семи людей вижив один, який сховався під трупами, і бачив усе, що там відбувається. Він потім почав пити, взагалі зараз десь в СЗЧ. Але це можна зрозуміти, бо він двічі попадав у подібний п@здарез. Так от мій друг отримав першу гранату - прикрив собою, щоб врятувати пацанів. Але негідники закидували далі, влетіли в бліндаж й забрали все, зокрема рації. Я того дня якраз був на чергуванні в ефірі. Чув, що відбувається… До останнього не міг повірити. Поки не привезли тіла. Коли відкрилася машина, я побачив свого товариша й усвідомив, що це правда. Уявіть, всередині живота у нього нічого не було – все зовні... Після того я "поплив". Не міг себе тримати в руках. Він же мені був, як брат. Я дуже тяжко переживав. Мій начальник тоді сказав: "Тобі треба відпочити. Ти взагалі розібраний". Дали три дні відгулів. Далі робота змусила мене потроху оговтуватися.
- Я вам співчуваю. Це найгірше, що на цій війні ми втрачаємо людей. Особливо боляче, коли йдеться про близьких…
- Пані, ви абсолютно праві! Ти цей біль проводиш через себе. Просто не можеш інакше. Всередині щось ламається. Знаєте, він був у матері єдиним сином. Я ніколи не забуду, як вона кричала на похованні... Такі речі лишаються у пам’яті назавжди.
- Ви тоді не зверталися до військового психолога?
- Ні. Не мав на це часу.
- Це теж зараз важлива тема. Знаю, що у нас не вистачає військових психологів.
- Особисто мені вже не так треба. Ставлюся до цього з відносною прохолодою. Коли нас вивозили під час операції в Кринках, мені в шлюпці довелося лежати на трупі. І нічого. До мене потім підходили психологи, запитували, чи не треба допомога. Мені особисто ні. Але я знаю чимало прикладів, коли у хлопців після втрати друзів, поранень з’являється ПТСР, коли починають вживати наркотики, алкоголь. Військовий психолог – це дуже потрібна професія, щоб люди не лізли у тяжкі речі.
- Після полону теж потрібні психологи. Ви, до речі, розказували, що чимало ваших побратимів та посестер з морської піхоти туди потрапили. Як склалися їхні долі?
- По-різному. Деякі вже повернулися.
- Ви з ними спілкувалися після обміну? Що вони розказують?
- Розмовляючи з ними, одразу розумієш, що це – професійні військові, які зробили свій свідомий вибір. У них таке ставлення: вже так сталося - треба вижити. Є цікаві історії. Один мій товариш бився на рукавицях із "кадирівським" бійцем на чесних умовах. Загалом, звісно, спогади не найкращі. В’язниця – не цукор і не дитячий табір з пригодами. Люди виживають. Розповідали, як їх утримували. Їсти було майже нічого. Говорити українською забороняли, то були й такі, що за цигарки здавали своїх – на жаль, і таке трапляється. Негідники є усюди. У нас також.
- Є серед ваших знайомих ті колишні полонені, хто повернувся воювати?
- Так, є такі – продовжили воювати аж бігом. Але не всі можуть повернутися. Я з розумінням до цього ставлюся.
- Ви у нашій розмові згадали про Авдіївку...
- Дивіться, як тільки нас перекинули туди – звільняють Херсон, де наша бригада до того втратила дуже багато людей. А в місто заходять й ті, хто не брав участь у тих боях. Було образливо.
А до Авдіївки наш батальйон приїхав вже бойовим та обстріляним. Трохи на той час набрали "м’ясця". Робота налагодилася. Наявність досвіду грає колосальну роль. Тому тут ситуація уже була іншою.
- Але за будь-яких умов дуже важливо, щоб бійці мали укомплектовані аптечки. Як у ваших з цим?
- О, так, пані, ваша правда! Знаєте, тоді у 2022 році це був наш біч! Не через відсутність аптечок. Благо, ми їх мали. Проблема була в іншому. Людям пояснюєш, що не треба все вигрібати з аптечок, щоб сховати там цигарки. Все настільки банально та просто! Але ж бували такі ситуації. Ще почалося з Херсонщини. Деякі з пацанів приходили на точку збору й скидали там аптечки. Це неправильно та неадекватно. Тому що коли таких потім "трьохсотило", інші "потрошили" свої, щоб допомогти, хоча так теж не можна. Але робили це тому що, вибачте, процитую, як говорять у таких випадках: інакше будеш п@дарасом. З одного боку, такий вчинок можна зрозуміти. А з іншого – один неадекват скинув аптечку, а тепер хтось інший має йому віддати свою. З якого переляку?! Такий от дисонанс.
Взагалі по-хорошому у бійця має бути дві аптечки: одна на броні, друга – на розвантажувальному поясі. А деякі навіть єдину викидали, розумієте?! Через це виникали певні складнощі. Я з ними боровся. На Авдіївці у нас таких проблем вже не було. Більше того, медики менше були задіяні, тому що наша розвідка вже "підкачала м’язи" і, як правило, хлопці встигали першими надавати допомогу пораненим. Бувало таке, що ми їм щотижня завозили мішок медицини. Все у нас працювало дуже чітко.
- А з турнікетами проблем не виникало? Пам’ятаю, на той час хлопці жалілися на їхню якість.
- Було й таке. Брали якісь свої, бо кум прислав. Але коли знаєш, як рвуться ці турнікети, то куди?!
- Тобто бувало, що не дослухалися до вас?
- Спочатку. З часом почали дослухатися. Адже турнікети рятують життя. Віддавалося все найкраще. Бо це ж – свої пацани!
- Знаю випадки, коли військові, які були важко поранені, під час евакуації просили медиків добити їх, наскільки було несила терпіти пекельний біль. У вас були такі випадки?
- Мені перед боєм казали: "Раптом щось таке станеться – добий мене!" Відповідав: "Ага, зараз! Від болю не помирають". До речі, больового шоку теж не існує. Хто вам скаже протилежне – поганий медик. Біль сам по собі не викликає шок. Так от, повертаючись до вашого питання: у мене був товариш із суміжного підрозділу, якому вирвало здоровенний шматок спини. Я його рятував. Він корчився від болю. Спочатку просив дати щось знеболювальне типу морфіну. А не можна було, адже цей засіб зменшує частоту дихання. У нього ж і так з цим проблема через поранення. Якщо в такому випадку застосувати морфін, шанси на смерть стають вищими. Тоді він якось напівжартома сказав добити. Але, як кажуть, проблеми індіанців шерифа не хвилюють (посміхається. – О.М.). Потім телефонував мені, дякував. Правда, не знаю, чи повернувся на службу.
- Якою була ваша найскладніша евакуація?
- Складно, коли ти дивишся на накладені турнікети й розумієш, що людина залишиться інвалідом. Повідомляти про такі перспективи – не мій обов’язок. Але ж питають. Я не можу збрехати. А сказати правду не хочу. Як і будь-який професійний військовий, я це делегую (посміхається. – О.М.), мовляв, це не моя зона відповідальності, тому нехай на питання відповідає профільний лікар. Хоча я і сам бачу, що там без шансів, але не говорю про це.
Якщо брати конкретні випадки, то розкажу історію з Херсонщини. У військового були множинні влучання в таз із його руйнуванням. Це й внутрішня кровотеча. Ми не намагалися його стабілізувати, тому що на місці нічого особливо не зробиш - людина може померти. Це складно, коли ти бачиш, що як медик не можеш нічого вдіяти. Навіть заборонена гемотрансфузія (переливання крові в польових умовах) не допоможе, оскільки кровотечу неможливо було зупинити. То ми просто летіли на стаб. Стрілка спідометра просто "лягала"!
- Він вижив?
- Вижив! Це був офіцер, який ще в машині пробував на мене буксувати (посміхається. – О.М.). Але для мене в такі моменти все одно, хто людина за званням. Я маю не на це звертати увагу, а рятувати її.
- На фронті медики у ворога в пріоритеті на знищення. Ви це відчуваєте?
- Звичайно, пані! Так було, є і буде. Ворог прекрасно розуміє, що один медик в середньому може врятувати сто бійців. Тож порахувати не складно – тут проста математика.
- Ви додатково маскуєтеся?
- Робимо все можливе. Я, наприклад, намагаюся зайвий раз не знімати броню та шолом. Тобто дуже відповідально ставлюся до засобів особистої безпеки. Проводжу серед колег таку пропаганду. Постійно капаю на мізки (посміхається. – О.М.). Але треба розуміти, що ми живемо в час FPV - якщо тебе засікли, то максимально старатимуться знищити. Тому намагаємося швидко пересуватися, не потрапляти ворогу на очі, маскуватися, наскільки це можливо.
- Що б ви порадили тим цивільним, які вирішили йти на війну, але вагаються, чи ставати бойовим медиком?
- Взагалі ті, хто хотіли стати медиком, вже давно це зробили. Зараз, наприклад, в морській піхоті приходять ті, кому це пропонують на навчаннях (не знаю, чи у всій армії така ситуація). Як правило, йдуть люди, які не досить добре почуваються як бійці. Тобто трохи змінилися пріоритети.
- Наостанок хочу вас запитати, чи вірите ви в те, що найближчим часом можливе якесь хоча б умовне перемир’я?
- Я, справді, хочу перемир’я хоча б для того, щоб зберегти якомога більше людей. Але чи станеться це – велике питання, на яке я вам точно не зможу дати відповідь. Я ж не військовий експерт, тому не розповідатиму про два-три тижні, як би мені не хотілося, щоб так сталося. Уже як буде.
Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"
Фото надані героєм
