Піхотинець Євген Скоропад: "Якщо за тобою полює дрон, головне – не лягати і не зупинятись на одному місці"

Понад три роки Євген Скоропад у піхоті. За цей час воював на Київщині, Харківщині, Запоріжжі, Донеччині. Став командиром взводу. Зазнав 7 поранень. І зараз, поки він проходить лікування і реабілітацію після останнього, досить важкого поранення, ми встигли трохи поспілкуватися саме про особливості служби в піхоті і міфи, які за ці роки породили різноманітні тіктокери.

 А також з піхотинцем бригади Національної гвардії України "Спартан" поговорили про те, як на хід війни впливають дрони і як від них рятуватись на фронті.

"В БУХМУТІ МИ БОЯЛИСЬ НЕ ДРОНІВ, А НАТРАПИТИ НА ЗАСІДКУ"

- Євгене, як сталося, що ви родом з Черкас, а на початку повномасштабного вторгнення приєднались до підрозділу територіальної оборони в Ірпені?

- Я тоді жив і працював у Києві. Тому 24-го прийшов до Деснянського районного військкомату. Там була величезна черга. І щоб в ній не стояти, поїхали ще з деякими чоловіками, з якими там познайомився, у військкомат на Святошин. Звідти нас вже направили в тероборону Ірпеня.

- Дійсно, тоді були довгі черги і багато бажаючих стати на захист країни. Не те, що нині.

- Один з моїх знайомих простояв в черзі три доби, аби його взяли до війська.

- Перш, ніж воювати, було у вас хоч трохи часу підготуватись, чогось навчитись, чи воювали одразу з перших днів, бо тоді усе дуже швидко розгорталося?

- Поки їхали, хлопці, в яких був військовий досвід, розповіли, як заряджається автомат, які є патрони, як правильно споряджати магазин. А воювали вже з 25 лютого. Але такого, щоб одразу кинули в ближній бій, слава Богу, не було. Бачили противника в перші дні десь з трьохсот метрів. Далі все йшло якось поступово, і було трохи часу перебороти страх і навчитись.

- Звідки у хлопців військовий досвід?

- У когось після строкової служби, хтось був в АТО. Наприклад, один з побратимів був колись в миротворчій місії в Іраку. Він був командиром нашого взводу. І нам дуже пощастило з ним, бо в нашому взводі було найменше втрат. Він розумів, коли треба зайти з флангу, як правильно поводитись під час бою, коли варто перечекати. Наприклад, росіяни штурмують посадку. Він каже нам: один стріляє, інші чекайте, коли вони підійдуть ближче для того, щоб дати другий бій – більш яскравий, і одразу з кількох автоматів.
Загалом в перші дні хлопці, які були старші за віком і більш досвідчені, намагалися мене не запускати в перший ряд, тримали в другому. Дали гранатомет і сказали: "Ти маєш бути від противника за 200 метрів і нас прикривати".
Шкода, що не думав раніше, що війна може підійти так близько. Треба було хоча б на рік поїхати в зону АТО.

- А загалом готувались до повномасштабної війни? Вірили, що росія можете напасти?

- Ми 23 лютого їхали з другом з роботи, якраз говорили про те, чи може початися війна. І навіть сперечалися на каву. А о 5-тій ранку вже й почалося.

- Випили з ним кави?

- Ні, ми з того часу більше не бачились. Мама і моя дівчина виїхали в той же день з моїм кумом з міста, тому я одразу зміг піти до військкомату, а йому знадобилося кілька діб, щоб вивезти дружину з дитиною, тому він пішов служити в ЗСУ в іншу бригаду. І так склалося, що жодного разу за ці роки не бачилися. Але головне, щоб повернувся живим, а кави вип’ємо.

- Ви перейшли в батальйон Нацгвардії імені Серія Кульчицького після звільнення Київщини?

- Так, навесні 2022-го. У нас був час потренуватися на полігоні, потім була контрнаступальна операція на Харківщині. Ми тоді були між Балаклією і Ізюмом. А в листопаді ми поїхали в Бахмут.

- Пам’ятаєте, яким було місто, коли ви туди заїхали?

- Живим. Тоді в центрі міста ще риночок працював, ми купували там продукти. Дороги ще теж були. Все обстріляне, але ще не так сильно.
Наприкінці грудня я перевівся до іншої бригади, яка теж була в цьому місті. І ми там тримали оборону до березня 2023-го.
На момент, коли росіяни повністю перейшли через Бахмутку, під контролем українських Сил оборони залишалось півтора житлових квартали. Ми теж там ще були. Потім нас вивели.

- А місцеві жителі ще залишались в місті?

- Коли в місті велись бої, і ми були в приватному секторі, то це було так. В одному будинку ми, в іншому – росіяни, а ще в одному сім’я – чоловік, дружина і дівчинка років 10-12.

- Чому люди не хотіли виїжджати? Якось пояснювали це?
- Хтось із місцевих посилав нас і казав, що ми – причина руйнувань в місті. Хтось навпаки нам допомагав в розвідці, підказував, а небажання їхати люди пояснювали тим, що це рідне місто і вони не хочуть його залишати. Різні люди – різні думки.
Був серед місцевих чоловік років 45, який постійно ходив вулицями, і як тільки "засікав" нас в якомусь домі, йшов назад. І одразу будинок починали обстрілювати міномети.

- Ви якось на це відреагували?

- Ми його зловили і передали в штаб, а там вже мали передати в СБУ. До речі, в той же вечір туди, де був російський склад з БК, прилетіло. І горіло яскраво близько двох діб. Хоч, може, це збіг.

- В Бахмуті були ближні бої?

- Так, тут противника бачив вже метрів з п’яти - з вікна, за рогом, за огорожею з шиферу, коли росіяни йшли нас штурмувати.

- Це були кадрові військові чи так звані "вагнерівці"?

- Були різні. Серед них і "вагнерівці". Вони чітко воюють, розуміються на тактиці. Без зайвих рухів.
Були просто зеки – молоді, недосвідчені. Вони блукали містом. Кілька разів було таке, що якийсь із них несподівано заходить до нас на позицію, в будинок. Помилково. Таке враження, що їх повитягували з в’язниць, кинули в місто і ніхто не розповів, що саме треба робити.
Були і добре підготовлені військові. Після одного зі штурмів, який ми відбили, залишились тіла. Вони були укомплектовані як спецназ.
Добре, що на той час не було такої кількості дронів, як зараз. Якщо ти два-три "Мавіки" бачив у небі за весь день, то від них ніхто не тікав. Ти розумієш, що тебе бачить противник і може стріляти з міномета чи СПГ. Але ти також розумієш, що поки він в тебе влучить, ти встигнеш спокійно перейти дорогу.

- Тобто дронів ви там тоді не боялися?

- В Бахмуті ми боялися не дронів, а натрапити на засідку. Бо вулиця могла бути умовно поділена – десь наші позиції, десь орків. І з вікна якогось з будинків міг несподівано почати стріляти кулеметник.

- Дрони сильно вплинули на перебіг війни в подальшому?

- Безперечно. Піхота це особливо відчула. Як є користь, так і мінуси.

- Відчуття, що за тобою полює дрон, у вас було?
- Було в Роботиному, Липцях, Запоріжжі. Я ж три роки в піхоті. Перерва була лише коли нас вивели з Бахмуту на доукомплектування. Мені тоді запропонували пройти курс інструктора по тактиці. Подумав: навіщо сидіти на КСП, якщо можу поїхати на полігон і мене там чогось навчать.
Я пройшов цей курс, став на посаду інструктора. Пробув там вісім місяців. Але ми так само виходили на позиції. То я був водієм, то ходив з хлопцями літати на дронах. Були різні задачі і можливість багато чого навчитись. Зокрема, зрозуміти, як працювати з дроном, що ти бачиш, коли він літає, і які дії мають бути в тебе, коли за тобою він летить.

- Що треба робити, якщо за тобою полює дрон?

- Якщо за тобою полює дрон, головне – не лягати і не зупинятись на одному місці. Якщо це поле – намагайтесь зайти в посадку, де більше гілля. Якщо з посадки не повністю вибили ворога, все одно треба шукати дерева і просто йти між ними. І слухати дрон. Коли він іде на зближення, зробити ривок в протилежну сторону.
Якщо FPV-дрон тебе бачить - ти його ціль. Просто якщо лягти чи сісти в якомусь окопчику, дронщик може його туди скерувати і він спокійно до тебе туди залетить.

- А куди йти і як довго?

- Якщо ти ідеш з точки А в точку Б і за тобою ув’язався дрон, повертайся і йди в сторону точки А. Бо ти вже йшов по тому маршруту, знаєш, що там всі свої, немає ніякої засідки.

- Щоб не вийти на ворога і спробувати врятуватись?

- Якщо дрон за тобою прилітає, то ймовірність 70%, що ти будеш "трьохсотий". Але, якщо зробиш усе правильно, то будеш легкий "трьохсотий". І через кілька тижнів зможеш повернутися назад у свій підрозділ.

- Ви сказали, що треба йти в сторону своїх, щоб не нарватися на засідку. А як при цьому не здати ворогу позиції, де знаходяться свої?
- Я ж вам кажу, що нікуди заходити не треба. Бачиш бліндаж, де сидять свої "літуни" чи своя артилерія, до них точно не треба заходити. Просто старайся "вести" дрон по посадці, щоб він десь зірвався в гілля. Коли він чіпляється за якусь гілляку, він зривається.
В Липцях у нас була така ситуація. Ми з лісу виносили тіло побратима. Йдемо понад краєм лісу, поруч поле. І тут зі сторони поля у наш бік летить ворожий FPV-дрон. Ми починаємо заходити в ліс, він чіпляється за якусь бур’янину в полі і вибухає. Це все відбувалось метрів за 20 до нас.
Якщо дрон зачіпає якісь гілки, дерева, кущі – він вибухає або падає. І ти можеш іти далі.
Ще раз повторюся: не сідайте і не лягайте. Навіть під дерево. Бо дронщик бачить, що людина зайшла під дерево, але не вийшла звідти. І він вдарить в дерево, а уламки вже людину достануть.

- Але ж ходити годинами – це складно, людина втомлюється.

- Дрон теж не може багато годин тримати акумулятор. Наприклад, якщо я бачу, що летить семидюймовий дрон, то розумію, акумулятора у нього вистачає приблизно на 40 хвилин. Але ж він до мене летів як мінімум 20 хвилин. Тобто, мені залишається ще десь 20 хвилин бігати.
Або, якщо летить дрон 12 дюймів, то я розумію, що в полі я йому один точно не потрібен. Він шукає техніку чи бліндажі. І я просто йду далі і "слухаю" небо, щоб знати, в яку сторону він полетів. І якщо є можливість, передаю про нього інформацію по рації.

- Можна візуально відрізнити дрони чи для цього треба спеціальна підготовка?

- FPV-дрони і "Мавіки" відрізняються звуками. І летять вони по-різному. FPV-дрон не летить на висоті 50-100 метрів. Коли я його чую в небі, то шукаю одразу очима. І якщо я бачу, що у нього висота 30-40 метрів – це не мій дрон. Він летить на якусь певну ціль і ми йому не цікаві. Якщо ж він шукає когось з нас, то летить на висоті 10-15 метрів. Тоді починаємо діяти.
FPV-дрон ти чуєш і бачиш, а "Мавік" зі скидом дуже складно почути. І якщо хороший спеціаліст літає за пультом, то він може піднятися на висоту 50-70 метрів і скинути на тебе скид. Це підступна річ. Бо часто поранення бувають саме через скиди.

- Я спілкувалася з хлопцями, яким "прилетіло" в окоп і вони втратили кінцівки.

- Якщо ми не підготуємо свою позицію, то розуміємо, що рано чи пізно по нас може прилетіти. 2024 рік показав, що українська армія трохи змінилась в тому плані, що починають накривати окопи сітками, якимись листами і т.ін.
Бо в 2023-му була думка, що коли не накриваєш, противник не розуміє, де ти, адже тоді було мало дронів. А тепер навпаки треба накривати, облаштовувати свої окопи так, щоб FPV-дрон заплутався в сітці. І якщо вибухне, то на якійсь висоті, а в тебе був час втекти. Так само зі скидами. Треба накривати свої окопи і не боятись того, що противник дізнається, де ти є. Він і так рано чи пізно дізнається, бо дронів в небі зараз вистачає. І якщо окоп буде накритим, у тебе більше шансів залишитись живим, ніж в ситуації, коли дрон вдарить прямо в тебе.

- Наскільки піхотинцеві важливо розбиратися в дронах?

- Піхотинцеві багато чого важливо знати. Я коли був інструктором, чи як командир взводу навчав своїх людей, завжди казав: "Хлопці, чим більше ви знаєте і розумієте, тим вище ваші шанси вижити". І це стосується не лише дронів. Так само з мінометами чи іншою зброєю. Можна зрозуміти, скільки в тебе є секунд на те, щоб перебігти в інше місце, в яку сторону ворог наводить свою арту.
Зараз, слава Богу, ми живемо в такий час, що в YouTube можна знайти чимало корисної інформації про різну зброю, роликів. Якщо інструктор не встиг тебе чогось навчити на полігоні, ти можеш довчитися так. Чим більше піхотинець знає, тим легше йому на передку. Хоч, звісно, рано чи пізно ти можеш стати "трьохсотим".

- Ви – фаталіст?

- В мене за три роки вже сьоме поранення. Хоч удача мені поки що посміхається. Багатьом хлопцям не так пощастило.

"СПОДІВАЮСЬ НА ПЕРЕМОВИНИ, АЛЕ РОЗУМІЮ, ЩО В ОКОПІ МИ ЩЕ СИДІТИМЕМО ДОВГО"

- Як зазнали останнього поранення?

- Вийшов на штурм. Ми виїхали на Запорізький напрямок. Вийшли о 4 ранку на позицію, де стояла наша піхота, а коли почало розвиднятися, пішли вперед. Окопна лінія проходила через посадку. Вона була наша, потім її противник забрав. І був там близько місяця. За цей час росіяни понаставляти там розтяжки. А я йшов першим, попав на одну з них і підірвався. Хлопці наклали турнікет і затягнули на найближчу позицію. Я там вже сам затампонував рану і чекав на повернення хлопців після штурму. Потім – шпиталі. Спочатку був у Запоріжжі, потім у Києві, зараз – у Тернополі.

- Читала в одному з ваших інтерв'ю, що постраждала стегнова кістка.

- Так, туди залетіла металева шайба і кістка лопнула. Вочевидь, вибуховий пристрій був саморобним.
В Запоріжжі медики поставили мені апарат Ілізарова для фіксації. Через півтора місяця витягнули. Зараз – у відпустці на 30 днів, маю пройти ВЛК, але кістка ще не зрослася, на це треба пів року.

- Як ви витримали такий страшний біль і ще й самі собі надавали допомогу?

- Коли тампонував рану, звісно, було так боляче, що текли сльози. Але розумів, що якщо не наддам собі допомогу правильно, то спливу кров’ю або втрачу ногу.
Ми поки тоді на евакуацію їхали, то теж було "весело". Пікап за нами не міг заїхати, був квадроцикл з причепом. І ми удвох з побратимом, якого сильно поранило в руку, туди заскочили. А потім десь пів години їхали в ньому по ямах. То і плакали, і сміялися, і кричали…

- Ви багато, де встигли повоювати за ці три роки. Буде про що розповісти дітям?

- Дітям це точно не потрібно.

- Взагалі не будете з дітьми говорити про війну?

- Буду, але розповідати все, що бачив, точно не хочу. Я заради того і воюю, щоб моя дитина не мала розуміння, як це страшно, коли три роки ти думаєш, що це може бути твоя остання позиція і ти останній день живеш.

- А якби була можливість розповісти лише одну історію про цю війну, що вам спало б на думку?

- За три роки багато чого було, так одразу і не виокремиш якусь історію. Найбільше, певно, запам’ятався Бахмут, коли нас було 12 чоловік в одному будинку, і нас штурмували росіяни.
Ми були по ту сторону Бахмутки, яку вони вже контролювали. Майже усі будинки вони навколо розвалили, а нас наполовину оточили.
Вони пішли на штурм, а ми оборонялися в тому будинку. Понад 8 годин з ними бодалися.

- А підтримку якусь вам не могли надати?

- Суміжний підрозділ пробував нам відправити підмогу і наша бригада. Але група не змогла до нас

- Чим усе скінчилося?

- Через вісім годин ми розуміємо, що у нас закінчуються БК, гранати, люди вже усі втомлені. Але в полон не було ні у кого бажання здаватись, тому вирішили якось вибиратися звідти. Вибрались, на жаль, не всі.
Скільки тоді було росіян, ніхто не міг зрозуміти, бо як тільки ти підбігаєш до вінка, починаєш в їхню сторону стріляти, вони стріляють у відповідь і під цим прикриттям закидають гранатами. Але їх точно було не менше, ніж нас.

- Скажіть, Євгене, за три роки не було бажання перейти в інший підрозділ, наприклад, служити оператором БПЛА чи інструктором? Піхота – це ж найскладніше.

- Була можливість, але не було бажання. Можливо, я не сильно досвідчений, але в мене більше досвіду, ніж у людей, які воюють перший місяць. Я краще їм допоможу. Мені подобається те, що я роблю.
Людей загалом треба налаштовувати на позитив. А не на те, що в піхоті є лише смерть і лише погане. У нас і хорошого чимало.

- Існує певний стереотип, що в піхоті дуже страшно і це невдячна служба. Тому туди бояться йти.

- Бо є багато тіктокерів, які постійно запускають якийсь негатив. На кшталт: я дістав поранення, а мені платять 500 грн. І ніхто ж його не розпитує, чому. І він не пояснює, що його вивели поза штатку. Але ж нікого просто так не виводять. Це треба зробити якийсь злочин, порушити правила, щоб так сталося. Є такі, що втекли в перший же день з позиції, а вже записують і викидають відео, що їм в армії погано, що їм чогось не дають. Це неправда. Піхотинцю видають усе.
Як на мене, якби було менше "відеоекспертів", люди змінили б свою думку. Так, в армії не солодко, є проблеми, але захищати країну – це наш вибір. Тому раджу людям питати тих, хто воює, а не тих, хто втік чи ховається від мобілізації.

- Як зараз проходить лікування і відновлення?

- Нормально. Мені, на жаль, в Запоріжжі поставили апарат Ілізарова таким чином, що попали в колінний суглоб, і воно тепер не сильно згинається. Але в цьому теж шукаю плюси – так ще довше лікуватимусь (посміхається, -авт).

- Система реабілітації в закладах МВС зараз масштабується, відкривають басейни. Як ви загалом оцінюєте те, що робиться для бійців, які зазнали поранення?

- Поранення – це ж не смерть, живемо далі. А умови, які нам створюють, нормальні. Коли ти лікуєшся в шпиталі, і щоб не лежати увесь день на ліжку, треба рухатись. Соцслужба працює добре, кілька разів на тиждень, окрім процедур, є можливість піти в театр чи в кіно. Деякі хлопці відмовляються, а я вважаю - чому ні. Хай на короткий час, але ти можеш пожити життям поза фронтом. Та й трохи пройшов – значить розробив м’язи. Разом зі мною в шпиталі – хлопець, який втратив ногу. Але він теж старається, рухається, а не лежить цілодобово, і за три місяці вже став на протез. Ходить з нами в театр.

- Плануєте повертатись до війська?

- Сподіваюсь на перемовини, але розумію, що в окопі ми ще сидітимемо довго. Бо навіть, якщо буде перемир'я, рік чи два будемо нести службу на лінії розмежування. Та й в подальшому в країні має бути сильна армія.

- Готові стояти на позиціях і після перемир’я?
- Головне, щоб не обстрілювали ракетами і дронами, не гинули побратими і мирне населення. А знадобиться, я ще рік чи три служитиму, якби ж ніхто не вмирав.

Тетяна Бодня, "Цензор.НЕТ"
Фото надані Євгеном Скоропадом