Піхотинець Роман Бойко: Газ дуже швидко заповнював простір підвалу, я відчував, як починають пекти очі, горло, ніс. Дихати було важко.

Автор: Тетяна Бодня

Коли Роман Бойко вирішив піти добровольцем на фронт, він усвідомлював, що доведеться чимало тренуватися, щоб потрапити у підрозділ, який він обрав. І розповідаючи про курс молодого бійця, так званий "нульовий день", 28-річній нацгвардієць каже, що для нього було честю отримати шеврон "Азову".

Півтора року Роман воював на сході, зазнав важкого поранення ніг, але, попри інтенсивний обстріл, отруєння газом, вибрався з території, яка контролювалась ворогом.

Зараз він на протезуванні у Франції, тому говорили не лише про події на фронті, а й про те, що потрібно робити, щоб реабілітація поранених була успішною.

"НУЛЬОВИЙ ДЕНЬ – ЦЕ ІСПИТ, ЯКИЙ МАЄ ПОКАЗАТИ, ЧИ ЗМОЖЕШ ТИ ФІЗИЧНО І МОРАЛЬНО ЦЕ ВИТЯГНУТИ"

- Романе, ви давно служите в "Азові"?

- З 2023 року. Тоді з полону повернулися командири і почався набір в цей підрозділ.

- Не страшно було туди йти після подій у Маріуполі, на "Азовсталі"? Бо ці хлопці і дівчата довели, що вони виконуватимуть наказ до останнього, і ми бачили, скільки часу вони провели в полоні, з якого багато хто ще не повернувся.

- Страшно не було, була довіра саме до цієї бригади. Хоч на той момент нікого там не знав, але усвідомлював, що там будуть теж вмотивовані люди, адже усі приходять добровільно.

- Чула, що там досить серйозний відбір і треба бути в гарній фізичній формі. Вам теж довелося проходити такий відбір?

- Можливо, ви бачили відео про те, як проходять в "Азові" базовий курс бойової підготовки і "нульовий день". "Нульовий день" - це іспит, який має показати, чи зможеш ти фізично і морально це витягнути. Ти знаєш, що він має бути, ти до нього готуєшся, чекаєш, коли прийде твоя черга, але все відбувається неочікувано. Бо коли саме це буде і як - ти не знаєш. Вас шикують в якийсь момент, щоб нібито донести звичні вже речі, і тут несподівано починається стрілянина – набої холості. Усіх кладуть на землю і примушують повзти або бігти по свої речі в намет. І з моменту, як ти їх забрав, постійно маєш носити речі з собою, повзти з ними, стрибати, бігати, присідати і т.ін. Тобто, робити багато фізичних вправ.

- Якщо не витримуєш таке навантаження, що робити?

- Стукаєш в дзвін і для тебе все закінчується. Але якщо раніше ти б їхав додому, то зараз все одно залишаєшся в бригаді, бо військовий стан, і люди потрібні, тому задачі знайдуться для кожного.

Якщо ж не стукаєш, то проходиш далі цей курс, який триває п’ять тижнів.Також потрібно здати іспити, які стосуються і теорії, і практичних навичок, і фізичної підготовки. За умови, що ти набираєш певну кількість балів, отримуєш шеврон "Азову". І є честю його отримати.

А якщо не вистачило балів, то можна його отримати згодом вже за бойові заслуги.

- Ви коли отримали свій шеврон?

- Коли пройшов БКБП.

- Не виникало бажання здатися на якомусь етапі?

- Ні, не виникало. Я прийшов з чіткою ціллю, розумів, що хочу в цей підрозділ і усвідомлював, що буде важко. В ситуаціях, коли ти більше нічого робити не можеш, падаєш від утоми, а інструктора кричать, що ти слабкий, це тебе підбадьорює, і ти з усіх сил намагаєшся встати. Може так вони хотіли виявити слабших, але я навпаки думав, що інструктор бачить, як сильно я стараюся і спеціально тисне, щоб ще більше мотивувати. І бувало таке, що руки тремтіли, але я з останніх сил робив відтискання.

- Згадався фільм "Солдат Джейн", слоганом якого був вислів: "Failure is not an option".

- Не дивився.

- Дуже схоже до того, про що ви розповідаєте. Там теж були складні тренування і випробування, а також спокуса зійти з дистанції раніше.

- Спокуса була. Лежиш обличчям в сніг, бо сильно втомився. Але в цю мить згадуєш, навіщо тобі усе це і продовжуєш далі щось робити.

- Романе, а ким ви працювали до повномасштабної війни?

- Керуючим декількома магазинами в Дніпрі. В різний час це було від 3 до 5 магазинів однієї мережі. Ми продавали голландські сири.

- Чому вирішили добровільно піти служити через рік після нападу росії, коли багато хто вже ховався від мобілізації?

- Я донатив до того, але мені було соромно, що фізично не в армії, бо чоловік має захищати країну. І хотів піти до пацанів на фронт, розумів, що їх немає ким замінити, люди виснажуються морально і фізично, є поранені, загиблі. Тоді ж якраз стала з’являтися реклама "Азову", відео про перше БКБП.

Було страшно, певний час не наважувався, а потім все ж вирішив, що піду, подав заявку і почав готуватися.

- Ви займалися раніше спортом чи фізично теж довелося готуватись?

- Я працював до шостої вечора щодня, тому часу особливо на спорт не було, але після роботи ходив в тренажерний зал. Займався силовими вправами. А для БКБП потрібні були витривалість, відповідно – кросфіт. Почав активно бігати. З цим у мене була проблема, я її відчував.

- Подолали?

- Щоб отримати на іспиті з БКБП 100 балів, треба було пробігти 3 200 метрів за 13 хвилин. Я до БКБП долав цю дистанцію за 17-20 хвилин. А іспит вже здав за 14 хвилин. Я до БКБП бігав і під час курсу теж, і так покращив результат.

- Це ж треба мати характер, щоб не лише добровільно піти на фронт, але й виборювати право служити в конкретній бригаді.

- Я жалкую лише про те, що пізно пішов. Якби я знав, як там кайфово, то зробив би це раніше.

- Про "Азов" чула чимало добрих слів, але таку оцінку вперше.

- Там все тримається на людях, які туди прийшли служити, ти там почуваєшся як в сім’ї. А в сім’ї завжди кайфово.

Тут дійсно дуже потужна підготовка. Немає такого, що на тебе "забивають". Якщо в тебе щось не виходить, тебе продовжують навчати. Бачать, що ти погано відтискаєшся – фізично будуть тебе "закачувати". Або стріляєш, або бігаєш погано – над цим працюватимуть. Інструктори придивляються, допомагають виправити помилки. Кричать, що "Азов" для сильних, але не ображають. І з часом розумієш, що усе це направлено на те, щоб ти ставав сильнішим, хоробрішим. Вони просто хочуть, щоб ми відчули, що таке служба, що це не буде просто і так, як ти хочеш, бо треба виконувати накази. Вони готують до цього морально і фізично.

- Ви воювали в піхоті?

- Так, з часом став командиром відділення, але починав стрільцем.

- Починали на фронті зі штурмових дій чи оборони?

- Першим був просто захід на позиції, треба було змінити людей. Там були "напливи" ворога, але не було активних штурмів.

Хоч цей перший захід на позицію запам’ятався.

- Розкажіть.

- В теорії ми знали, що треба з собою брати, у хлопців теж порозпитували, які вже давно служили. Але стільки тоді їжі набрали, ви б бачили (сміється,-авт).

А коли доїхали до точки, де треба було вивантажити усе це, почався обстріл. Ми скинули усі речі і побігли в укриття без них, щоб потім повернутись по них після обстрілу.

Хлопці потім жартували, що ми занадто голосно увірвались в окопи, бо до нас усі тихо заходили.

Повернулись на місце, де залишили речі, ми десь за дві години. Вже було темно, тому свій рюкзак я не знайшов. Але знайшов якийсь інший, теж з їжею і водою.

Та на тому пригоди не скінчилися. Оскільки ми йшли вперше, провідник вирішив повести нас вздовж окопної лінії. А це вдвічі довше, ніж ми зазвичай потім ходили. Він просто тоді переймався за нас, бо ми ж без досвіду, тому повів через окопи, що в разі небезпеки ми могли сховатись. У підсумку ми заходили на позицію десь півтори години. Бо вздовж окопної лінії постійно літає ворожий дрон і ти постійно повинен десь ховатись. І поки дійшли, були втомлені і мокрі. Думали: "Це щоразу так? Поки дійшов до позиції, вже нічого не хочеш. Сів такий,  все болить" (посміхається, -авт). А я ще й змерз, бо у рюкзаку, який загубив, були теплі речі, а ввечері різко похолодало…

Назад нас виводили хлопці вже через ліс, на це пішло хвилин 15. Ця історія навчили більше не ходити через окопи, бо дуже втомлюєшся.

До речі, це було ще й на Новий рік, ми були на позиції в ніч з 31 грудня на 1 січня. "Весела" видалася ніч – нас крили чим могли. Тоді думали, що гірших обстрілів вже не буде. Але було…І так не раз. Ти думаєш, що більше такого не буде, а війна доводить – ще не кінець.

- Ви воювали тоді на Донеччині?

- На Луганщині. Серебрянський ліс під Кремінною. Потім був невеличкий перепочинок у вигляді тренувань на полігоні.

А за кілька тижнів нас ранком збирають і кажуть, що триває штурм і потрібна група добровольців. Я був одним з них.

Але попереду нас пішла ще одна група, хлопці вдало відштурмували і ми вже прийшли на закріплення. Ця група відтягнулась назад, тому що хлопці втомились, а ми зайняли оборонну позицію.

З того часу переважно була оборона на різних позиціях.

- Часто вас штурмували?

- Часто штурмували на болотах. Там було дуже зелено, видимість метрів 5, а далі – кущі і дерева. І було легко підповзати. От там вони часто намагалися нас штурмувати.

- Вірите у фарт на війні?

- Вірю. Не знаю як, але це працює. Коли щось поруч прилітає, думаєш іноді, як воно тебе не зачепило.

- Були ситуації, про які можна сказати, що тоді дійсно пощастило?

- Була одна історія під Кремінною. Коли ми виходили з позицій в Серебрянському лісі і йшли до транспорту евакуації, розпочався мінометний обстріл. Швидко усі поховались, де могли. Але один з побратимів не встиг, його поранило. Він кричить від болю, обстріл продовжується. Що робити? Побіг до нього.

Йому зачепило праву руку і праву ногу, масивна кровотеча. Наклав турнікети. І почав шукати, може хтось є поруч. Бо сам витягнути його не міг. Але нікого не було. Тому підсунув побратима під дерево і вийшов на зв'язок по рації, щоб хлопці прийшли і допомогли.

І ось цей момент і називаю фартом. Бо тоді міни летіли безперервно, але жодна, на щастя, не влучила в те дерево, під яким ми були.

- Вдалося його евакуювати?

- Так, хоч і не одразу. Ми з хлопцями його донесли до бліндажа, де був медик. Він йому затампонував рани і надав усю можливу медичну допомогу. Та в тому бліндажі нам довелося провести ніч, бо над нами завис ворожий дрон і як тільки ми йшли на вихід, починався обстріл.

- Романе, коли бігли тоді під обстрілом до побратима, надавали йому на місці допомогу, розуміли, що можете загинути?

- Розумів. За правилами ти в такій обстановці не можеш надавати допомогу, повинен кудись відтягнути пораненого. Але була можливість надавати тоді допомогу тільки там під обстрілами. Добре, що ми обидва залишились живими.

"МИ ВИХОДИЛИ ОСТАННІМИ. ЄДИНА ПОЗИЦІЯ НА ПІВТОРА КІЛОМЕТРА. НАПІВОТОЧЕННЯ"

- Який бій вважаєте найважчим?

- Останній, в Неліпівці, коли зазнав поранення. Ми тримали це селище досить довго.

- Його інтенсивно штурмували?

- Спочатку противник посилав туди групи з 3-4 чоловік. Вочевидь, їм казали, що в селищі українських бійців немає, що, вони у сусідньому, бо росіяни йшли дуже розслаблені. Можливо, це робилося для розвідки. Хоч бували й ситуації, коли штурмували, заїжджали на бронетехніці.

Ми виходили звідти останніми. Єдина позиція на півтора кілометра. Напівоточення. Але ворог спочатку не знав, що ми там залишились, тому передавали своїм інформацію про техніку і "живу" силу, яку чули по перехопленнях і частково бачили. Це давало змогу знищувати ворога.

Якось ввечері отримали наказ про те, що дроном "Вампір" нам будуть скидати протипіхотні міни, а ми маємо замінувати дорогу. Розрахунок був на те, що росіяни або побачать, що там заміновано і не поїдуть далі, або поїдуть і підірвуться. Вночі нам скинули 8 мін.

- Складно було мінувати в таких умовах?

- Це був асфальт, там складно було замаскувати міну. Але ми це зробили, і помітили вони їх не одразу. За кілька днів бачимо, що прилетів на це місце ворожий дрон. Згодом ще один – вже зі скидами, і починає ці міни підривати.

А ми сидимо в трьох метрах за стіною і думаємо: "Дай Боже, щоб жодна з цих мін до нас не залетіла".

Коли передали інформацію своїм про те, що відбулося, отримали новий наказ – ще раз замінувати дорогу. І цього разу це було робити простіше, ніж минулого, бо дорога була вся в ямах. Тобто, було де поставити міну і замаскувати. Ми їх позакладали і закидали землею. І ми це настільки класно зробили, що наш тепловий дрон, який туди прилетів, не зміг їх знайти. Нас навіть перепитали, чи ми дійсно поставили міни.

Наступного дня ми отримали ще одну задачу – замінувати іншу частину дороги, щоб було дві лінії замінування. Але в перший раз ми мінували в трьох метрах від своєї позиції, і нас складно було виявити, бо ти вибіг, поставив, забіг назад. А на іншій ділянці – відкрита територія, без дерев, вона далі від укриття.

Ми натаскали туди міни і встановили. Потім нам сказали, що почули з перехоплень, що росіяни бачили, що ми встановлювали міни, але не виявили, куди ми після того пішли. Отримали команду сидіти далі в укритті. Але наступного ранку ворожий дрон вирахував нашу позицію. І почався масований обстріл скидами з дронів.

- Ви де в цей момент були?

- В погребі. Приміщення було у формі букви Г. Зручно ховатись, бо прямо дрон не залетить. Ми ще й напередодні накрили його зверху дверима, щоб було зовні ніби розвалений підвал.

Але вони ці двері розбили і побачили, де саме вхід. І туди почали пробиватись ударні дрони. Залетіти їм не вдалося, але стіну розтрощили. Потім ворог використав звичайний СПВ-скид миттєвої дії. Він падав і вибухав. Нам нічого не було. Далі нас почали закидати гранатами. Але ми й до цього були готові. Зробили собі невеличку кам’яну стіну на вході. Щоб граната билася об неї і вибухала там на вході. Тебе може трохи контузити, буде порох і пилюка, але осколки в тебе не полетять.

- Як ви звідти вибрались?

- Військова вдача. Пішов дощ, дрони перестали літати, ми змінили позицію, перебравшись в будинок на околиці. Пробули там три дні. А потім нам сказали готуватись до виходу, бо ворог активізувався.

- Як виходили?

- Видавали себе за росіян. З нас уже за 18 днів увесь скотч позлазив. Наші знали, як ми будемо йти, у що вдягнені, бійців на найближчій позиції попередили, щоб вони не відкрили по нас вогонь. І нам вдалося дійти навіть трохи за цю позицію, коли нас помітив ворожий дрон. Скинув скид. І наскільки нам щастило 18 днів, настільки не пощастило в цей момент. Скид впав чітко мені під ноги. Обидві ноги одразу відмовили. Я нижче коліна нічого не відчував. Різке заніміння і масована кровотеча. Я собі наклав турнікет на ліву ногу, побратим – на праву.

Нас вчили, що турнікет треба кидати на саму високу ділянку стегна, прямо під пах. На випадок, що ти не бачиш, де саме поранений і щоб ти точно "не стік". А я бачив, де поранений, тому вирішив накладати вище коліна. Подумав, якщо щось станеться погане, то хоча б до коліна ноги збережуться.

- А обстріл припинився?

- Ні. Тому побратим побіг в укриття. А я залишився лежати у відкритому полі. Лежу і думаю, що це вже кінець. Шкодував, що щось комусь не сказав, що з мамою мало розмовляв перед виходом.

Тим часом скиди далі летіли. Після п’ятого скиду вирішив вдати, що я мертвий. Прийняв таку позу нібито завмер і задубів.

- Повірили?

- На мене скинули ще два скиди. Один з них мені зламав два пальці. Я стримався. Після цього прислухався – тихо.

- Але ж іти ви не могли вже…

- Відчув приплив адреналіну. Можливо, тому що в цей момент усвідомив, що буду жити. Далі - скидаю з себе броню, рюкзак, РПС і повзу. Проповз десь 150 метрів. Добрався до побратима, який був в укритті. Але як тільки я заліз в укриття, а побратим кинувся до мене поправляти турнікети і дивитись, що може ще зробити для мене, почався обстріл. А потім сталося найжахливіше – в цей підвал закинули газ. А нам нічим було захиститись. Мій протигаз залишився в рюкзаку, який був там, де мене поранило. У побратима теж, на жаль, не було протигазу. Тому ми швидко прийняли рішення, що він вибирається, а я залишаюсь. У нас не було часу розмірковувати, ми розуміли, що якщо газ смертельний, то хоч один спробує врятуватись. Я з підвалу сам виповзти не міг, а він сам теж не зміг би мене витягнути звідти. Бо підвал був спеціально завалений, щоб туди нічого не залетіло.

- Страшно питати, що було далі.

- Газ дуже швидко заповнював простір підвалу, я відчував, як починають пекти очі, горло, ніс. Дихати було дуже важко. Коли вдихав, було відчуття, ніби всередині тебе полум’я. Це було жахливо. І тривало десь 1,5 години.

З доброго – обстріл припинився. Вочевидь, коли побратим вибіг з підвалу, росіяни подумали, що там більше живих немає.

- Побратим повернувся?

- Коли я трохи прийшов до тями після цього газу, почав думати, що робити з ногами. Турнікети були затягнуті. Я подивився на годинник, було за 15-ту годину. А мене поранило о 9.30. Думаю: "Це кінець, бо конверсію вже не можна робити". Її можна робити тільки в перші дві години. Максимум чотири. Тому вирішив робити все, щоб не "витікти". А нога кровоточила. Добре, що згадав про ще один турнікет, який був у кишені штанів. Але в мене не було сил його закрутити. Допоміг хлопець, з яким я спілкувався по рації. Я почув радєйку, коли отямився після газу, вийшов по ній на сусідню позицію. І от я йому кажу, що немає сил, а він мені: "Ти зможеш, не здавайся. П’ять хвилин відпочинь і покрути". Коли мені це вдалося, він сказав, що мене заберуть, але треба чекати, бо територія небезпечна, невідомо, коли зможуть дійти до цього місця. Мені жахливо усе боліло, але не обстрілювали, тому чекав терпляче.

Побратим, з яким ми вибирались з Неліпівки, повернувся, а потім ще прийшов той хлопець, з яким ми спілкувались по рації. І ми чекали на евакуацію.

Сама евакуація – це окрема історія. Хоч від підвалу до машини було десь 5 метрів, поки мене несли, нас знову обстріляли і два осколки попали в медика. На щастя, він залишився живим. І ми усі разом звідти вибралися. Потім я дізнався, що заради мене розмінували дорогу. Вона була замінована з нашої сторони, щоб ворог не заїхав. І хлопця, який ї розміновував, теж поранило. Тому ця ж машина забрала і його теж.

А познайомились ми з ним уже в лікарні.

- Якою була реакція, коли опритомніли після операції?

- Я не здивувався, що в мене немає ніг. Переживав, як мама це прийме. Я прийняв нормально. Бо знав, куди йшов і це не найгірше, що могло зі мною статись.

- Знайшли слова, щоб їй сказати?

- Мені допомогла дівчина з "Азов"-супровід. Вона перша, кого я побачив після лікарів. І коли ми спілкувались, я пояснив про свої переживання, а вона запропонувала, що сама подзвонить мамі. А згодом, коли мама була вже поруч, я не давав їй сумувати. Вона посміхалась і була такою, як я, бо я не змінився – жартував, розповідав, як у мене справи. Просто стандартне життя з пораненням.

- Не давали шансу на депресію ні собі, ні оточуючим?

- Не давав. Бо коли до тебе приходили знайомі або побратими, по очах було видно, що вони не знають, як себе поводити, що говорити. Але за кілька перших хвилин я показував, що такий самий, яким був раніше (посміхається,-авт). І тоді люди теж не соромились пожартувати, не відчували себе ніяково.

- Слухаю вас і думаю про тих інструкторів, які були у "нульовий день". Все ж таки вони зміцнили не лише тіло, а й дух. Складною була реабілітація?

- Я пролежав близько трьох тижнів. Не міг сісти, бо було дуже боляче. Але потроху піднімав ліжко, змінюючи положення. І так згодом навчився сидіти.

Я вдячний лікарям і медсестрам шпиталю МВС за те, як вони до цього ставилися. Постійно приходили, питали: "Ти сидів сьогодні?"

А як тільки сів повноцінно, лікар каже: "Раз ти сидиш, то давай вже - на візок. П’ять хвилин покатаєшся і ляжеш". А я 4 години катався. Бо це такий кайф був після того, як місяць пролежав. До побратима з’їздив, який теж був в шпиталі після поранення. Влаштував йому сюрприз.

Далі була реабілітація. Я займався щодня, не пропускав. Прийшов навіть 31 грудня і 1 січня. Реабілітолог мені казав напередодні жартома: "Щоб я тебе тут не бачив на Новий рік". А я о 9 ранку: "Добрий день!" Бо я добре розумів, що м’язам треба сформуватись, що у подальшому мені це допоможе навчитись ходити. І це дійсно допомагає. Зараз я на протезуванні у Франції і реабілітологи кажуть, що в мене гарна стабільність. Зараз я вже стою на тренувальних протезах.

- Теж щодня зараз тренуєтесь?

- Так, по 3-4 години з перервами.

- А як ви навчились плавати? Бачила ваше інтерв'ю після поранення, ви були в басейні.

- Я й до цього добре плавав. Любив дуже воду і літо. Тому перше, що хотів зробити, коли повністю одужаю – це піти в басейн. Реабілітолог дозволив спробувати, коли загоїлись культі. А в МВС є проєкт "Незламні", де передбачені спорт, і зокрема, басейни. І можна туди піти. Що я й зробив.

Перший раз було не дуже зручно, бо коли ти добре плаваєш, ти балансуєш у воді усім тілом. І як тільки я потрапив у басейн, одразу пішов на дно, бо тіло було важким, не було ніг, які можуть тримати баланс. Почав гребти руками. Так поступово й вчився триматися на руках. Це зайняло час і потребувало зусиль. Але навчився. І коли повернуся в Україну, буду далі тренуватися.

- Ви в інтерв'ю ще розповідали, що хочете стрибнути з парашутом. Не відмовились від цієї ідеї?

- Ні. Хоч розумію, наскільки це буде складно. Бо самому мені не можна це зробити. А в тандемі стрибати – це теж проблема. Бо невідомо, чи зможе людина додатково витримати на собі 60 кілограм. Бо я ж не зможу спертися на землю, коли ми приземлятимемось. Але я сподіваюсь, що колись це все ж здійсниться.

- Плануєте надалі служити в "Азові"?

- Я мало що можу робити. Можна, звісно, бути діловодом, але проблема в тому, що мені потрібно розвивати м’язи, ходити. Я не можу довго сидіти. Тому мені важливо знайти якусь роботу, щоб я не тільки сидів, але й був адаптований. І в мене є ідея, але поки про неї нікому не розповідав.

- Хоч натякніть.

- Мені здається, що в служби супроводу було б доречно залучати людей, які пройшли реабілітацію після важких поранень, і хочуть допомагати іншим бійцям. Наприклад, приходить такий, як я, до бійця з двома високими ампутаціями. Позитивний настрій, розуміння того, що з ним відбувається. Не треба казати: "подивись на мене", він сам все бачитиме і розумітиме, що я прийшов не для того, щоб сказати: "Не переживай, усе буде добре", а для того, щоб просто з ним поспілкуватись, запитати як справи, що йому потрібно. Сподіваюся, це мотивуватиме людей після важких поранень жити повноцінно далі.

Тетяна Бодня, "Цензор.НЕТ"

Фото надані Романом Бойком