Народний герой України Олег Давиденко, позивний Чуб: "Люди платять гроші, щоб піти з армії. А я хочу назад!"

Автор: Віолетта Кіртока

Таке відчуття, що цей чоловік поновлював важко поранену у 2014 році руку спеціально до повномасштабного наступу, щоб знову вступити в бій з ворогом. Під час боїв за Бахмут і Кремінну в 2022 році доброволець-десантник знову дістав поранення. Попри те, що його визнали не придатним до служби в армії, він займається інструкторською справою і прагне повернутися в армію

Такого визначення наче немає – "десантник-доброволець", але війна, яка точиться у нашій країні понад десять років, принесла багато нових визначень і для бійців, і для людей, які допомагають армії. А в Олега Давиденка, уродженця Жовтих Вод, все просто – у 2014 році пішов на війну добровольцем у складі підрозділу ОУН, після першої ротації вирішив оформитися в армію і потрапив у 25-ту десантну бригаду. Тому його сміливо можна називати добровольцем-десантником. Тим більше, що зараз, коли його списали з армії після численних поранень, він, за власною ініціативою, залишається неподалік від неї і вчить новачків усього, що вміє сам. А він уміє багато.

Ще у 2015 році Олег Давиденко отримав найвищу недержавну нагороду "Народний герой України". І відтоді неодноразово підтвердив це високе звання вчинками.

"З ТОГО СЕЛИЩА, ДЕ ВИРІС, НА ВІЙНУ Я ПІШОВ ПЕРШИМ"

- Чому саме в ОУН ви потрапили у 2014 році?

- У військкоматі не могли знайти мою справу. Тоді я всюди намагався влаштуватися – в "Азов" подавав заявку, в "Донбас"… Ні, кажуть, у тебе чистий військовий квиток – до побачення! Вже пізніше моя тітка, яка працювала у військкоматі, розповіла: "Коли переводили військкомат з одного місця в інше, ми КамАЗи справ палили. Там була і твоя"… Я постійно моніторив інтернет. Там і побачив: добровольчий батальйон ОУН. ОУН-УПА – це все мені дуже близьке по духу. Я туди подзвонив, мені кажуть: "Без питань – приїжджай". Сказав батькові, куди їду, а він: "Це твоє рішення – вперед. У нас в родині всі Україну захищали. Я тебе цього вчив. Не хочу, щоб була ця війна, але що зробиш". Ніхто не вірив, що я піду на війну. А я розвернувся і пішов. Виявилося, що з того селища, де я живу, я пішов першим – взагалі першим.

- Я так розумію, що Майдан якось позначився на вашому рішенні йти воювати…

- На Майдан мене не пускали, я його тільки дивився по телебаченню. Не пускав саме батько: "Я ж тебе знаю. Ти зараз поїдеш – там все почне палати й вибухати". Мама моя померла дуже давно – 27 років тому… Я з батьком і залишався. Коли в Києві почало палати й вибухати, я кажу: "Тепер поїду!" Він відповідає: "Не їдь, бо почнуть стріляти". Почали стріляти – я: "Вже час їхати", а батько: "Тобі вже там робити нічого".

У Ніжині ми швидко пройшли підготовку і згодом опинилися в Пісках. Це було в кінці серпня. Вже ішли бої прямо в селищі. Саме збили Іл у Луганському аеропорті з 25-кою на борту… В підрозділі я очолив розвідку батальйону. Підібрав собі людей, почав їх виховувати... Але на війну ми приїхали без зброї: на 20 чоловік чотири автомати й один РПК (сміється.). Нам казали: все необхідне здобудете в бою.

Добре пам’ятаю першу розвідку. Поруч з нами стояли танкісти 93-ї бригади. Виявилося, ніхто не був готовий до умов, у яких ми опинимося. Усі замерзали. Тому ми пішли по розбитих будинках в пошуках ковдр, пледів. Я поставив єдину умову: не дай Боже, хто в зачинений цілий будинок зайде – голову відірву! Ми ж тоді всі сподівалися: зараз швиденько накостиляємо, люди повернуться додому, держава компенсує розбиті будинки. Вулиці Миру у Пісках тоді виглядала так: одна сторона ціла, друга побита страшенно… Кудись були влучання, десь не було вікон, а двері злетіли... Ми понабирали там ковдр і повернулися. Один хлопець – він потім у мене в розвідці служив – несподівано вирішив мене повиховувати: "Я думав, ти нормальний, а ти мародер!.." Відповів: "Ну, мародер так мародер". Пороздавав всім речі. Він вночі приходить: "Чубе, ти не мародер – дай ковдру!" - "Ні-ні, - відказую, - мародер!" (сміється.) Таким був мій перший вихід.

Там, у Пісках, ми чудили на свій страх і ризик, робили цікаві речі, ходили до ворога в тил, робили диверсії, щось мінували… Тоді війна була майже за розкладом: до обіду противник спав, після обіду, коли не спекотно, працював на городах, а всю ніч ми з ними воювали.

- На городах – в прямому сенсі?

- Так, у себе на городах.

- Тобто, це місцеві були?

- Місцеві. Москалі вже пізніше нам попалися.

- В аеропорт ви не заїжджали?

- Це було вже восени. Ми як підрозділ туди заходили. Коли почали питати "хто поїде в аеропорт", зрозуміло, я відгукнувся. На що командир підрозділу сказав: "Ти розвідку очолюєш, нікуди не поїдеш". І невдовзі знадобилася наша постійна допомога тим, хто був у терміналах. У кінці вересня – на початку жовтня, коли почалися договорняки, ставили умову заходити в аеропорт з чотирма магазинами й не більше, ми повз ворожі пости заносили нашим бійцям БК і воду. А вони дивувалися: звідки все береться, звідки хлопці мають чим воювати. Максимально, скільки я пробув в аеропорту, - півтори доби. Просто не вийшло вийти, і ми там прийняли бій разом з усіма хлопцями. А так, в принципі, ми через день або кожного дня туди повзали. Крім своїх завдань, ще доставляли все необхідне туди.

Повз їхні позиції ми на пузі, по-пластунськи, проповзали. Я зараз розумію, який це був ризик. А тоді це сприймалося як гра у войнушку. Тоді не було такого щільного мінування, не було у них такої пильності. Ми їх обходили, у тил до них заходили. Якось навіть втрьох зайшли у сам Донецьк. Перевдягнулися у цивілку й пішли у місто. Єдине, що мали з собою, - ножі й гранати. Більше нічого.

"ПЕРШЕ ПОРАНЕННЯ Я ДІСТАВ У ДЕНЬ СВОГО НАРОДЖЕННЯ"

- Навіщо ви вирішили піти в Донецьк?

- Хотілося подивитися, як у них все облаштоване було. Відчайдушним був! Нарваним. Зараз згадую – мурашки по шкірі… Ідіот! Я ж навіть примудрився до них в ополчення записатися! Робив усе це, добре знаючи, що вони добровольців у полон не брали. А я їм лишав на сторінці формату А4 зображення свого вовка і підпис "Вітання від Чуба". Вони розуміли, що ОУНівці до них приходили. Так ми їх залякували. Навіть якщо нічого не зробили, все одно залишали вітання.

З нами служив хлопчина на позивний Монах. Якось він мені каже: "Ти не просто Чуб". – "В сенсі?" - "У тебе три великі букви – ЧУБ: чемний убивця бидлоти". Такий військовий гумор. Бо хлопці переповідали один одному, як я під час рукопашки у ворожих окопах казав: "Вибач, але ти сам сюди прийшов". Монах дивувався: "В тебе ще вистачає часу вибачитися?"

Там, в Донецьку, ми спалилися саме, коли записувалися. Мій довгий чуб був схований під кепкою. Як розписувався, як чемна людина, її зняв. Мало того, що у мене вуса довгі, козацькі, ще й чуб випав… Довелося в рукопашну кидатися, кидати гранату й відходити. Ми 15 годин уходили. Нас ганяли по посадках, мобільні групи нас шукали… Прийшли додому, а на столі стоїть три чарки з хлібчиком… (сміється.) Ми заходимо, а хлопці сидять сумні. "Це по кому?" - питаємо. Ті кажуть: "По вам!" Вони чули перехвати, чули стрілянину – з краю в край. Коли ми виходили на завдання, я завжди розраховував час з усіма форс-мажорами, і верталися ми завжди більш-менш вчасно. А тут – плюс 15 годин, це дофіга… От хлопці й розстроїлися.

Головною задачею нашого виходу було промацати їхню оборону, знайти, куди варто влупити, як пройти в місто. Думали ж, що зараз нам підтягнуть боєприпаси, зброю, і ми підемо в наступ їх вибивати. В принципі, до весни 2015-го в Донецьк можна було зайти без питань. Якби Збройні сили України тоді реально включилися і блокували Донецьк, ми б його взяли.

Саме у Пісках, на свій день народження, я дістав перше поранення. Це було 11 жовтня. Ми готували акцію разом з ГУР. Їхній командир, пан Адвокат, на жаль, загинув навесні 2022 року. Це мій друг, побратим. Він приїжджав до нас в Піски, вони готували задачу, давали нам попередньо, що треба розвідати, про що дізнатися. Дзвонить: "Ми приїдемо, привітаємо тебе з днем народження…" А ми готували зробити фаєр-шоу. Всі погодилися, що лупанемо по ворогу. 93-тя пообіцяла "огірків" насипати. А ми замінували їхні склади. Протягнули, не знаю, напевне, п’ять з половиною кілометрів польовки, тому що у нас нічого другого не було для підриву.

І от хлопці винесли мені крісло-гойдалку… Запустили генератор, протягнули мені розетку й два дроти: "Чуб, давай!" І ми о 12.00 тільки – шу-у-у! Все красиво запалало. Та ми не знали, що на той бік саме прийшов гумконвой. І за дві години після нашого шоу почався охєрєнєйший обстріл. Пізніше ми взяли полонених, вони казали: "Ми навіть на облік не ставили те, що нам привезли, одразу з машин завантажували в гармати й херачили по вас". Страшне, що робилося…

Того дня хлопці з сотні "Крим" пообіцяли зробити плов і шашлик з баранчика. Кажу: "Я не їм баранину". – "Я так все зроблю, що будеш". Враховуючи, що ми до цього півтора місяця сиділи лише на консервованому тунці, то раділи будь-якій їжі. Нам привезли "Газель" тунця – і це єдине, що у нас було. Лише нещодавно я почав потроху їсти консервований тунець. А то не міг. Півтора місяця без хліба, без нічого, тільки тунець – по шість баночок в упаковці, вранці, в обід і ввечері. А тут м’ясо… Кажу: "Добре, давай". А я застряг у першому до лінії зіткнення будинку, і не міг звідти вийти – бо обстріл. Мені дзвонять: "Чуб, давай, тут вже плов готовий!" Уявіть собі: через чотири будинки війни вже немає, туди фактично нічого не прилітає, а там, де я, все сиплеться. "Давай, - кажуть, - перебігай!" Я побіг, чую - виходи. Ну, думаю, встигну. Не встиг…

Прилетіло з "Василька". Чотири снаряди підряд – лусь-лусь-лусь. Ті, хто спостерігав з протилежної сторони вулиці, кажуть: "Ми думали, тобі капець, тому що літав ти, що жаба…" Два уламки влучили мені в спину, два в плече. Уламки потрапили мені під броню, відрикошетили від внутрішньої сторони пластини й тоді вже зайшли в спину. Це й врятувало, тому що якби вони увійшли зразу, капець би був – влупило би в ділянку серця. Я підвівся, зрозумів, що загубив бандану – знайшов її. Взяв автомат і почесав далі на карачках. Ще роз’юшило мені судину на носі, тому лилися криваві соплі… Забігаю до хлопців, Факір кричить: "Чуб поранений! Чуб – "триста"!" Пацани давай мене обдивлятися. Я кажу: "Нічого страшного". – "Та це шок, ти у шоці!" - "Все нормально, спина тільки болить". – "А де бронепластина?" - "Не знаю". Вийшло так, що бронепластини ззаду вже не було, я її наступного дня знайшов.

- У сенсі – наступного дня? А в лікарню?

- Та яка лікарня? Медика 93-ої бригади привели. У нього також того дня був день народження. Він обдивився мене й каже: "У мене сьогодні день народження". – "Так і в мене", - кажу. "Олег". – "Олег Олегович", - представилися один одному. "Ну що, тобі треба в лікарню". А у нас 19-го жовтня мала відбутися ротація. Якийсь тиждень – і я вже додому поїду, там у мене знайомі хірурги, вони мені все зроблять, заштопають. Так і вирішив.

Ми вранці збираємося у розвідку, йдемо о п’ятій ранку. Я знайшов новий бронежилет, пластину свою. Приходимо назад - стоїть командир нашого підрозділу, репетує: "Як ти нікому не повідомив про поранення?!" - "Ну, роботу робити треба, вона запланована. Нічого не одірвало, кров не юшить – та ради Бога…" - "Бігом у шпиталь!" Коротше, приїхали ми у шпиталь у Красіку - згодом його перейменували у Покровськ. Зі мною був хлопчина на позивний Хан, йому в нервові закінчення прилетіли два уламки, один у руку, один в ногу, і він репетував без кінця. А поранених у лікарні море. Виходить лікар, на пупса схожий, і каже: "У мене лишилася одна ампула лідокаїну, більше немає взагалі ні хріна. У когось з собою є знеболювальне?" А звідки? Тут саме моя черга. Кажу: "Вколи лідокаїн моєму побратиму". Тому мені все обробляли й зашивали по живому. Єдине, попередив: "Буду балакати". – "Добре". Анекдоти травив увесь час, поки лікар не попросив: "Припиняй, у мене руки тремтять, коли сміюся. Розповідай щось друге". Кажу: "Якщо зараз заткнуся, то всцюся – так боляче". А той: "Основне ти витерпів". Він дістав ті два уламки зі спини. Я попросив: "Дай пляшечку від пеніциліну, я відправлю додому батькові. Залий маслом, щоб вони не іржавіли…" Я всі свої уламки від різних поранень зберіг. Давай я вставати, а він: "Почекай. Покажи тільняшку". Я її зняв, він каже: "Йди знову "фотографуватися". Тільняшка нова?" - "Була нова". - "У тебе ще дві дірки". Отак на плечі він знайшов ще два входи. Подивився знімок і каже: "Ці не дістану. Вони сидять у тебе в суглобі, я не можу туди лізти". Нас хотіли відправити у Дніпро, але я написав відмову – і нас хлопці забрали в підрозділ. І вже коли нас поміняли, таки відбулася ротація, вдома пішов у лікарню. Мені зняли шви – й усе розійшлося. Операційна медсестра зашила мене заново, потім ходила робити мені перев’язки дома, доглядала. Якщо не враховувати, що то моя друга дружина, яка приходила до третьої, з якою я на той час був одружений, то можна сказати, що все було нормально.

"НАДАТИ РОБОТУ БЕЗ НАПРУЖЕННЯ ГОЛОВИ І РУК"

- Під час ротації ми з побратимами вирішили "здатися" в ЗСУ. Оформлювалися через Броварський військкомат. Саме моєму молодшому брату повістки поприходили. Батько подзвонив: "Збережи мені молодшого сина, забирай його з собою, у тебе є бойовий досвід". Так ми всі пішли в Десну. Під час розподілу трохи посварилися, бо кожний хотів іти в ту частину, яка ближче до його дому знаходиться. У решті двоє пішли у 95-ту, а ми вчотирьох – у 25-ту. Ми з братом служили у розвідувально-десантній роті. У 2015 році працювали на Авдіївському напрямку. У квітні 2016-го нас демобілізували. Під час тієї ротації у мене перестала працювати права рука.

- Через уламки в суглобі?

- Виявилося, що рука була частково відірвана, просто за рахунок мого хорошого фізичного стану все довго трималося. А потім несподівано плече почало випадати. Я за тиждень зжер і виколов всі знеболювальні, які були в бригаді. Бригадний медик Славік Прохоров вирішив: "Так діла не буде". І відправив мене на лікування. Після того знімка, який виявив уламки, більше ніхто нічого не робив. А медкомісія, коли я призивався, не дуже зважала навіть на те, що у мене були наліпки на швах на спині, що вони сочилися…

Мене направили у шпиталь в Ірпені. Приїхав мене перевідати Слава Прохоров і, скажімо так, здивувався, що мене не лікують як слід. Після того, як він поскандалив з лікарями, мені призначили операцію. Але уламки не дістали, бо артроскопом не можна їх захопити. Але лікар сказав: "Що було відламане, я прикрутив, що було відірване, пришив, що було порване, зашив".

- Довго рука поновлювалася?

- Довго. Вона почала всихати... Як мене звільнили, я повернувся додому. Жив у троюрідного брата, бо розлучився. Брат – любитель "цієї справи", можна сказати, не любитель, а професіонал. Він кожного дня: "Давай вип’ємо, давай вип’ємо…" "Ні, - кажу, - я цього не хочу. І не буду".

- Добре, що не втягнувся.

- Я потім сам втягнувся… У брата стало незручно – куди подітися? У нас з батьком є своя деревообробна майстерня. Я прийшов, включив станок – і зрозумів, що не можу працювати: звук мене бісив, все скрипить, гуде, пищить, мене починає тіпати, виникає паніка. Займатися немає чим. Гроші, які армія виплатила, швидко закінчилися. Наша адміністрація виділила мені гуртожиток: невеличку кімнату – та сама казарма. У мене розвинувся депресняк… Вдень я нікуди не виходив, щоб нікого не бачити, тому що задовбався від усіх чути питання: "Ну як там?" Усе, що я міг сказати: "Йди і подивись…" Або жаліти починають, або допитуватися. Я вночі виходив в нічний магазин, затарювався і потім цілий день бухав.

Якось подзвонив побратим Клик (теж вже покійний), каже: "Командир, ти задовбав. Я тобі вночі дзвоню – ти п’яний, зранку дзвоню – п’яний, в обід, ввечері – п’яний. Ти просихаєш чи ні?" - "Йди в сраку!" Але він не здавався: "Дивись, є реабілітація для твоєї руки. Як вона?" - "Взагалі не питай". А я не міг ніс почухати. Всі маніпуляції з туалетом робив тільки лівою рукою. Тобто, розумію, що все, життя закінчилося. Навіть з’являлися думки: може, в петельку? Та навіть петельку не вийде однією рукою зробити. Ну, й дитина. Вона рятувала. Донька постійно прибігала. Ми з нею десь ходили. Це були ті моменти, коли я був тверезий, тримався на емоціях. Клик покликав мене у Київ. А у мене грошей лишилося лише на квиток туди й назад. Він каже: "Тут годують, є де жити". Приїжджаю. Реально хороша реабілітація.

Мене почала перевідувати Оля – волонтерка… Ми з нею зустрічалися, коли мене оперували в Ірпені. Постійно дзвонила, питала, що до чого. Але був важкий період для мене. І наші стосунки тоді не мали продовження. А тут - шалене кохання. І тут мене виписують - грусть-печаль. Мені їхати назад у гуртожиток, а вона залишається в Києві. Оля запропонувала: "Навіщо ти будеш їхати? Залишайся у мене". І я лишився. А рука продовжувала всихати, стала коротшою. Знайшли ще лікаря, щоб мене подивився. І він взявся мене прооперувати. Ще й гроші на втручання досить швидко зібрали. Хірург Максимець перешив мені короткий біцепс таким чином, щоб суглоб тримався. Було багато маніпуляцій, довго йшла операція. Після того лікар каже: "Десять місяців ти руку не витягуєш, нічого нею не робиш. Віджимання, бруси, що-небудь кидати – на все життя забудь". Ну, десять місяців я слухняно відходив. А потім потроху почав займатися. І якось Максимець спіймав мене на тому, що на спортмайданчику я підтягувався - ми поруч жили, і він мене за цим застукав. Він спочатку сварився: "Я для чого тебе збирав?! Щоб ти зараз все порушив?" Кажу: "Міхалич, дивись, все нормально, я можу займатися". Він призначив мені обстеження, сам повірити не міг, що рука працює. Знімав відео. Попросив: "Пиши, як реабілітувався. Я переслав твої дані в Штати, де мене навчили робити ту операцію, - вони не можуть повірити, що ти так відновився. Я їм пояснив, що це розвідник-десантник, наші воїни можуть все".

У 2016 році я почав працювати в "Каскад-15". Це центр військово-патріотичної підготовки. Мене взяли туди інструктором завдяки моєму досвіду. Ми їздили по військових частинах, тренували пацанів. Але у 2019 році нам несподівано припинили фінансування. Новий президент почав розповідати, що готувати нікого не потрібно, ми воювати не будемо, шашлик-машлик…

Я пройшов усі комісії, і в 2020 році отримав інвалідність. Третя група, 50 відсотків втрати працездатності. У красивому папірці написано: "Надати роботу без напруження голови й рук".

- А чому голову не можна напружувати?

- Через контузії. Я питав членів комісії: "Чим мені займатися? Велотренажери крутити за когось?" - "Ну, у вас такі хвороби, вибачайте…" Ще є такий нюанс: всі прогнозували, що мені світить друга група, бо ж рука… Ніхто не знав, що я її відновив, а за документами вона не працює. Я-то відновлював її не для людей чи комісій, а для себе. Отримавши папірця, спитав: "Чому третя, чому не друга група?.." - "Якби ви заплатили три тисячі…" - "Три тисячі чого?" - "Три тисячі гривень". Ольга каже: "Я тобі зараз "наліком" дам". - "Ні, вже документ оформили, приходьте через рік, тоді ми вам все зробимо". Це був 2021 рік, а у 2022-му почалася повномасштабна війна, мені вже не треба було нікуди їхати – я вже воював.

"ПІД БАХМУТОМ УПІЙМАВ УЛАМОК, ЯКИЙ ПЕРЕКРИВ АРТЕРІЮ. ЛІКАРІ ЙОГО ВЛОВИЛИ ЗА ЧОТИРИ САНТИМЕТРИ ВІД СЕРЦЯ"

- Куди пішов 2022-го?

- У 25-ту. Командир роти 24 лютого в обід подзвонив, каже: "Чубако, давай, у мене три місця є – для тебе, Мамона і твого кума. Лети бігом!" Приїхав у село Тимофіївка біля Очеретяного неподалік Авдіївки. 20 березня я дістав перше поранення вже на цій війні – на "Царській охоті". Ми туди приїхали працювати снайперською парою. Мав прийти командир взводу нас забрати. З комбатом і комроти все було узгоджено, все обговорили – де працюємо, кому підпорядковані. "Ну, - кажуть, - зараз за вами взводний прийде". І тут зв’язківець по рації передає: "Швиденько прийди, тут снайпери приїхали". Я аж обматюкав його. Ну хто таке говорить в ефірі? Виходимо з командиром роти покурити – і тут 120-та міна тільки лусь поруч! Добре, що вони її на заривання зробили. Командиру роти гомілку посікло, мені – два уламки в гомілку, два в стегно. Ми – назад в підвал.

Починається обстріл… Медсестричка прибігає: "Що у вас?" - "Та, - кажу, - контузило". А у мене з берця юшечка ллється! Ух, я тоді кричав! І не тільки я один. Мені тільки передали термуху "Коламбія". Кажу: "Не ріж, я сам зніму. Тільки не ріж! Мені не боляче, я зніму".

На той час на промці противник вже добре рубався. І обстріли постійні були. У них була перевага. Намагалися вони й штурмувати. Чому мене туди й відправили: я поїхав з 50-м калібром, щоб зупиняти легкоброньовану техніку. Вони намагалися заходити по дорозі, і я мав зупиняти колони. Але пройшло хвилин п’ятнадцять. Командир мене привіз, поїхав, і тут про мене повідомляють: "Вертайся, Чуб – "триста". Той: "В сенсі?! Я ж тільки від’їхав!" Але через тиждень я знову був на бойовій. Усі уламки пройшлися по м’ясу. Кістки не постраждали. Два тижні займався поповненням, а потім втік на тиждень на бойові. То мене подали у розшук. Командир сміявся: "Зі стройової, з бригади, прийшов папірець: чого ваш сержант не ходить на перев’язки? Я їм сказав, щоб звіти почитали, що ти на бойових".

Потім нас кинули під Бахмут. Всю весну й літо ми провели під Бахмутом. А на початку осені 2022 року звільняли Ізюм, звідки нас перекинули на Лиман і Кремінну. От на Кремінній я з танком не розминувся. Це було десь 20 жовтня. Єнот, командир роти, поставив задачу снайперам прикривати штурмові групи. Ми пішли виконувати. А москальський танк працював просто куди прийдеться. Йдемо з напарником, попереду Редис з тепловізором. Оглядаємося, вибираємо місце, перегукуємося між собою. Обстріли йдуть, але посадка така, що нас не видно. Вона трішки на підйомі. Танк лупить, але він не міг нас бачити, просто стріляв: то там розірвалося, то там. Коротше, снаряд між нами вибухнув. Слава Богу, не уламково-фугасний був, а бронебійний. Я об дуба спиною вдарився, навіть трохи знепритомнів. Але отямився, пішли далі, відпрацювали, прикрили наших і повернулися. А саме дощі пішли – ми весь час мокли. Хлопці знайшли пасіку, де ми ночували, але підвал залило водою… Всі спали у воді. Ні обігрітися, ні світла запалити. Генератор робить, щоб хоч "Старлінк" працював, зв’язок був. Зранку підніматися – не можу, мене скоцюрбило. Підняли, а я ходити не можу. От тоді мій напарник розповів про той снаряд. "Чого ви не доповіли?" - "Та ж усі цілі. Скільки у нас контузій, ніхто не рахує". Мене в лікарню. Контузія, спина. Я потрапив у Дніпро, потім перевезли мене на Київ, поклали в отоларингологію, лікували контузію. Відправили робити флюорографію. А лікарка каже: "Прибери хрестика". Кажу: "У мене немає хрестика, я все познімав". Вона: "Я вас вітаю, у вас метал в грудях". - "В сенсі? Звідки?" Потім вже, як мене розрізали, сказали, куди уламок зайшов. Тоді лише згадав, в який період він міг зайти.

- Це старий уламок якийсь був?

- Так, під Бахмутом піймав, просто не знав. В легеневу артерію зайшов уламок шість на шість, такий кубик, повністю перекрив артерію. Десять годин ішла операція, порізали все, що могли, вловили його в чотирьох сантиметрах від серця. То тепер я дихаю на півтори легені – якось це не дуже зручно. Але звикаю, роблю вправи для дайверів, щоб розтягнути легені.

Потім давай мою спину дивитися: "Та що у вас там – забій? Нічого немає". А я вже дійшов до того, що ноги за собою тягав. Мало того, що груди порізані, то мені ходити немає як. Знайома влаштувала мене до нейрохірурга Печиборща в госпіталь прикордонників. Той тільки подивився на всі знімки: "Ти - мій". Прооперував спину, сказав, ще півтора року потрібно відновлювати. Пів року не можна було сидіти – або стояти, або ходити в корсеті, або лежати без корсета. У військкоматі мені сказали: "Ми тебе будемо списувати, тому що ти не годен". Але нейрохірург, у якого я проходив комісію, грошей захотів. Каже: "Ти прикидаєшся. Після такої операції наступного дня люди вже ходять". Відповів: "Або ти нічого не розумієш, або чогось хочеш". Ну, він написав на папірці, чого хоче, - п’ять тисяч гривень готівкою. Але під час мого наступного візиту передумав. Пояснив: "Я подивився, що у вас військова спеціальність небезпечна". – "А, побачив, що я снайпер?"

Але я просив мене не списувати. Пульмонолог аж зацікавився, коли читав мої папери. А я просив: "Мені служити треба. Прибирайте мене з ДШВ, ставте хоч у піхоту". – "Хто тебе оперував?" - "Професор Гетьман". – "Брешеш!" Кажу: "Ні, професор Гетьман". Той дзвонить до професора, звертається на ім’я, по-батькові, він каже, що пам’ятає мене й питає: "А що він хоче?" - "Служити". - "Списуй його на хрін, у нього всередині нічого цілого немає. У нього всі артерії порізані. Списуй!" Щось вони ще поговорили, і той лікар каже: "Пішли зі мною". Він примусив мене підніматися на третій поверх. Я два прольоти пройшов – і почав хапати ротом повітря. От він і спитав: "Ти все зрозумів?"

Списували мене аж три місяці. Довідка на довідку, довідка на довідку…

- Але ж ви після списання займалися цивільним розмінуванням…

- Холдинг "Шериф" це запровадив. Ми зробили все з нуля, але нас просто перестали фінансувати. Держава сказала, що нічого не збирається відшкодовувати приватній компанії за роботу. Хоча на мільйон доларів придбано обладнання, техніки. Держава мала 70 відсотків відшкодувати, а сказали: до побачення, гуляйте лісом. Оті 300 мільйонів доларів, що дали на розмінування, десь поділися, зараз їх немає взагалі. Хоча у нас в країні на 750 років є що розміновувати.

- Я так розумію, що й на Київщині ще не все розміноване, на Житомирщині…

- Далеко не все. До прикладу, ми взяли у роботу ділянку – трішки лісу, трішки поля, трішки ставку. Наші підприємці примудрилися продати німцям близько п’ятдесяти гектарів у Миколаївській області, де були бої. Молодці! Німці зайшли туди, у них комбайн підірвався, і вони одразу подали на розмінування. Там роботи на п’ять років. Тим більше, взимку морози – сапер не працює, у дощ сапер не працює. Ще й держава, виявляється, не зацікавлена в цьому…

- Але ж ви зараз займаєтеся інструкторською роботою?

- Так, у 48-му загоні спеціального призначення. Домовилися поки тільки на інструктаж. Але ж дайте мені хоч зачепитися! Я одразу пояснив командирам: якщо я не буду вдосконалювати свій бойовий досвід, я нічого не навчу новачків. Як було в радянський армії? Хто такий інструктор? Це той, хто ні хера не вміє і нічого не знає. Але ж це не про мене. Командири кажуть: "От ти хитрий!" - "Я не хитрий, я об’єктивний". "Подивимося", - відповіли. Я на все згоден. Люди платять гроші, щоб піти з армії. А я хочу назад!

Віолетта Кіртока, Цензор. НЕТ