Позивний Таксист: "Над позиціями нашої піхоти ворожі дрони зависають практично нон-стоп. Їх дуже багато"

Автор: Ольга Москалюк

Його військовий шлях почався у 18 років зі строкової служби, яка через повномасштабний напад росії на Україну перетворилася із навчання на протистояння ворогу. Перші кілька днів великої війни він слідкував за порядком на столичному вокзалі. Потім охороняв київські блокпости. Далі були бої на Донбасі, контузія, лікування й реабілітація, цікавість до БПЛА.

 Сьогодні він не лише пілот, а й командир взводу FPV 25-ї бригади Нацгвардії України. Має позивний Таксист. Отримав такий за своє "хобі" – повернувшись з нуля, любить "покатати" своїх побратимів, щоб поспілкуватися.

- Розкажіть, як для вас все почалося. Як ви взагалі потрапили до армії?

- Та все просто. Закінчив школу, пішов далі вчитися. Думаю: треба визначитися, що далі робити. Вирішив: відслужу, щоб потім, так би мовити, не чіпали. На строковій службі мені сподобалося. Затягнуло. Вже під час повномасштабної війни підписав контракт і залишився у тій самій частині.

- З огляду на те, що ви були на службі до повномасштабного вторгнення, чи розуміли, що така війна можлива?

- Так, певне відчуття цього було. Бо нас вже тоді почали закидати на аеропорт, до чогось готувати. Хоча ми ще не до кінця розуміли, що саме відбувається. Направду, не хотілося вірити, що можлива велика війна. Здавалося, що це просто чутки, розмови.

- Згадаймо 24 лютого 2022 року. Де ви були і що робили?

- Я спав у казармі. Раптом нас розбудили, сказали, що щось почалося. Ніхто толком нічого не зрозумів. А потім із новин стало очевидно: все серйозно.

- Якими були ваші перші завдання?

- Спочатку ми перебували в нашій частині 3030. Потім нас відправили на Центральний залізничний вокзал Києва - патрулювати, слідкувати, щоб не проносили вибухівку, не було терактів чи якихось підозрілих дій. Чергували позмінно.

Взагалі у нашій 25-й бригаді кожен батальйон відповідав за свою ділянку. Хтось займався блокпостами, інші – патрулюванням чи охороною об’єктів і так далі. Особисто я ходив у патруль кілька днів.

- Наскільки я пам’ятаю, на вокзалі нічого серйозного у ті дні не сталося, правильно?

- Та ні, нічого надзвичайного не було. Потім нас почали перекидати на блокпости, там і стояли.

- Ви спостерігали за тим, що люди в паніці масово виїжджали з Києва – і потягами, і машинами. Росіяни напирали, обстрілювали нас. Про що ви думали, дивлячись на те, що відбувається? Чи було відчуття тривоги?

- Я б не сказав. Якось я був більш спокійний. Не панікував. Не відчував й страху. Я б сказав, що мені було більше цікаво, аніж моторошно. Мабуть, тоді ще до кінця не усвідомлював, що насправді робиться.

- Що було на блокпостах, коли ви чергували?

- У мене на блокпості не було чогось грандіозного. Раз біля зупинки знайшли вибухівку. Певне, підкинули. Але ДРГ у нас не заходили.

- Скільки часу ви провели на таких чергуваннях?

- Ми були там довго. Навіть точно вже не пригадаю. Зима, потім весна... Виїхали, мабуть, десь всередині літа.

- Ви закінчили строкову службу й підписали контракт?

- Ні, до закінчення строкової служби ще залишалося десь три місяці. Але я вже для себе вирішив: треба залишатися в армії. Перший рік дуже хотілося на фронт. Прямо рвався. Але тоді не виходило.

- Куди ви після цього потрапили?

- Залишився в цій же частині у 25-й бригаді. Поїхав до Львівської області навчатися на командира відділення. Коли повернувся, став уже на цю посаду. Тоді ще не було нашого взводу БПЛА, то я служив у батальйоні. По суті, була та сама робота, що і раніше – блокпости на в’їздах до столиці. Потім з’явилася пропозиція поїхати на Донбас. Ми з хлопцями поговорили і дали згоду. Це була моя перша ротація в піхоті. Ми поїхали на Селидове (Покровський район Донецької області. – О.М.).

- Ви там вперше на власні очі побачили, що таке війна. Якими були перші враження?

- Пам’ятаю, що як і до того, страху не було. Мабуть, і тут я ще не до кінця усвідомлював, у що втрапив. Але ж ми не одразу приїхали під саму бойову лінію. Спочатку трохи на "відтяжечку", щоб звикли, знайшли де жити, освоїлися. Але довго це не тривало - надійшла команда: частина групи вже заїжджає на позиції. Нас було вісім чоловік. Сказали на ранок бути готовими. От тоді вже з’явився "адреналінчик" (посміхається. – О.М.) - починаєш трохи розуміти, куди ти йдеш, і що може бути.

- Яке завдання вам поставили?

- Зайти у селище – такий пригород Селидового. Після того, як штурмовики зроблять зачистку, ми мали зайняти позиції та утримувати їх. Ми такі були (всміхається. – О.М.) серйозно налаштовані. Все у нас було класно. Впевнені один в одному. Перед виїздом нам, звичайно, розказали план дій: що робимо, як все відбуватиметься. Дали рації. Зранку зібралися, завантажилися в машину, виїхали. Приїхали на місце. Згідно плану, розкидалися під деревами та кущами – таким чином, щоб у нас залишався і голосовий контакт. Була тільки одна проблема: наш автомобіль поїхав, натомість приїхав танчик і почав працювати. Ну, це такі незабутні враження (посміхається. – О.М.). Кажу: "Хлопці, треба йти далі кудись вглиб - у кущі, де більше дерев. Бо якщо по танчику почнуть працювати у відповідь і його спалять, ми теж отримаємо". То ми по двоє відійшли трохи глибше в іншу посадку. Потім зв’язалися по рації з нашим керівництвом— повідомили, де ми приблизно є. Вони знайшли нас дроном. До речі, саме тоді я зацікавився темою БПЛА – мені сподобалося. Нас вели, розказували, що там попереду. Ми пересувалися двома групами – по четверо. Посадка була дуже довга, посередині ще й розрив, який треба було пробігти. Знову виходимо на зв’язок: "Ми – в кінці посадки, готові рухатися далі". Нас трохи притримали на місці, то чекали. Потім нам треба було перебігти через відкрите поле до цього селища. Це було найважче, адже були обстріли, ворог працював навіть зі стрілецької зброї. Але ми добре справилися. Нас зустріла штурмова група. Тільки проблема була в тому, що ми прийшли разом з ними (посміхається. – О.М.). Вони на той час ще не встигли здійснити штурм та зробити зачистку.

- Тобто ви почали працювати разом з ними?

- Так. Назад уже було нікуди і ніяк повертатися (всміхається. – О.М.). Та й не можна. Ми домовилися зі старшим їхньої групи. Одразу сказали, що у нас хлопці вперше на такому виїзді. Попросили, щоб нам підказували. Поділилися, хто з ким буде й почали працювати.

- Виходить, це було ваше таке бойове хрещення?

- (посміхається. – О.М.) Саме так! Добре, що ми потрапили до досвідчених військових. Не знаю, чому, але з ними відчував впевненість, що все буде добре.

- Як пройшло?

- Дуже важко. Бо загарбників було багатенько. Ми зі штурмовиками пройшли одну вулицю - дуже складно було і їм, і нам. Далі рухатися не було змоги, бо ворог підтягував нові сили. То ми зайняли позиції у будинках на цій вулиці і відбивали атаки, коли приходили їхні підкріплення. Це все зайняло день. Я переживав, як пройде ніч. Але нас дуже виручали "Вампір", FPV та "Мавіки" зі скидами. Там, де накопичувався особовий склад противника, прилітав важкий борт і розбивав їх повністю. Спали ми по черзі, як була можливість. Вранці наші побачили, що під@ри починають по нам працювати з кулемета, готують РПГ. Добре, що вчасно помітили - знешкодили. Мабуть, під@ри передали по рації, де ми знаходилися, то нас почали обстрілювати ще й з міномета. Мене сильно контузило. Тиск посилювався. Ми передавали керівництву, що нас уже підтискають. Прийняли рішення відходити разом зі штурмовиками. Пересуваємося тією ж дорогою, якою заходили. Забігли в посадку, по якій йшли, і нас почали накривати вогнем. Один із хлопців з моєї групи отримав уламкове поранення в руку. Так під обстрілом і вийшли. Побули трохи на місці евакуації, де нас мали забрати. У те селище наша група більше не поверталася.

- Ви сказали, що зазнали контузії. Вас відправили на лікування?

- Це була моя перша незабутня контузія. Так, мене відправили лікуватися. Потім я був у одному з реабілітаційних центрів. Тоді мені подзвонили й розказали, що у нас в частині формують взвод БПЛА. Запропонували долучитися. Я подумав: оце якраз шанс спробувати! Погодився. По завершенню реабілітації поїхав на навчання. Вони були дуже класні! Все сподобалося. Інструктори — дуже толкові. Ті, хто вже мав бойовий досвід, і знали, як воно все працює на фронті.

- На чому спочатку вчилися літати?

- На "Мавіках". Я їх досі прямо обожнюю (посміхається. – О.М.). Можливо, через те, що з них почав.

- Куди ви поїхали після навчання?

- Наш новосформований взвод 25-ї бригади відправили на Донбас - прикомандирували до бригади "Рубіж", щоб нас піднавчили. Класні хлопців! Прийняли дуже добре - як своїх. Тих, хто вмів літати і мав сертифікат, брали з собою на виїзд. Решту навчали, давали сильну базу, коли була така можливість. Адже роботи було багато. Якраз відбувалися штурми. То іноді доводилося вчитися на ходу.

- Згадайте свій перший бойовий виліт.

- Це вже була друга моя ротація. Бо після першої ми повернулися до Києва. Ще навчалися. Я освоїв "Вампір". Отримав сертифікат...

- Він складніший?

- Принцип той самий. Але він стабільніший, бо у нього більше пропелерів, і це дає впевненість у польоті. Коли вперше його підняв у повітря, мене хлопці спитали, чи я раніше літав на ньому? Кажу: "Та ні! Тільки зараз пульт від нього взяв до рук" (посміхається. – О.М.). Були здивовані, що у мене так добре одразу виходило. Сказали, що здібний.

Так от ми повернулися на Донбас. Всі були готові заїжджати на позиції. Мене відправляють. Їду з хлопцями з "Рубежу". Нас було четверо. Заїжджали ми вдало - погода була на нашому боці: такий густий туман, то нічого не летить. Ми могли спокійно вигрузити речі, щоб нас не бачили. Позиція пуста - там зовсім нічого не було. Лише бліндаж. Все потрібно розгортати з нуля. Зробили. Правда, виникла проблема: треба було виставити дві антени. Одна працювала шикарно, а другу ми не могли налаштувати. Уже й нерви брали (посміхається. – О.М.), тому що робиш же правильно, а воно не виходить. Потім сіли, подумали, перевірили по черзі всі варіанти, що може бути не так, і дійшли до того, що просто кабель був перебитий. Добре, мали запасні - поміняли, і все запрацювало. Запустилися. Зробили пробні вильоти. Нам озвучили нашу зону роботи з конкретними завданнями. Ми полетіли. Побачили під@ра. Він махав якимось білим кульком чи чимось подібним – показував, що готовий здаватися у полон. Я якраз сидів за пультом. Мені сказали: "Вдягай на "Мавік" гучномовець, лети, вестимеш під@ра". Я записав текст…

- Що говорили?

- "Якщо хочеш жити - йди за дроном". Щоб зрозумів, говорив російською. Прилетів до нього. Почав він йти за "Мавіком". А відстань така чимала. Веду цього, а тут десь з кущів ще другий виліз. То перший, виходить, взяв собі товарища, щоб не нудно було чи що (всміхається. – О.М.).

- Мені військові, які так само брали у полон росіян, розказували, що навіть скидували їм по дорозі воду та цигарки. Ви таке робили?

- Ні, нічого не скидували. Через гучномовець ще й прискорювали їх: "Давайте швидше, бо зараз прилетить другий дрон зі скидом" (посміхається. – О.М.). Вони довгенько йшли. Дісталися зрештою наших позицій. Потім їх вивезли.

- Ви з ними не спілкувалися?

- Особисто я не спілкувався. Навіть не було такого бажання. Я вам більше скажу - і зараз немає.

- Що було далі?

- Ми займалися розвідкою. Працювали у своєму секторі. Побачили, що ще один лазить. Нам сказали вилітати зі скидом. Знаєте, я звернув увагу, що вони ніби чимось наколоті. Ми прямо біля ніг скидаємо, він падає, але піднімається й починає йти далі.

- Часто хлопці говорять, що вони якісь чумні.

- Причаровані (всміхається. – О.М.). Ми його добили. Все добре.

- Ви говорите про ураження живої сили. Це ж вони зараз таку тактику використовують - йдуть малими групами, а не залітають на техніці, як раніше…

- Так, це у них тепер така тема – по дві-три людини. Переступають через трупи своїх, їм нічого не йокається, та йдуть далі. Далеко не заходять, бо наші скиди роблять свою справу.

- Головнокомандувач ЗСУ Олександр Сирський заявив, що росіяни послідовно збільшують кількість особового складу. Ви відчуваєте, що їх стало більше?

- Є таке. Складається враження, що вони якісь нескінченні. От йдуть двоє – ми їх "задвохсотили", вони лежать, а за ними вже наступні. І так постійно.

- А на мотоциклах штурмують?

- І на мотоциклах під’їжджали, і "УАЗіки" бувають.

- Так же простіше по них працювати?

- В принципі, простіше. І нам, і нашій піхоті. Головне – не проґавити момент, щоб ті далеко не заїхали. Але ми робимо все можливе, щоб не доїжджали.

- У бригаді "Рубіж" нещодавно повідомили про те, що на вашому Сіверському напрямку противник кілька тижнів застосовує хімічну зброю. Вам прилітали ці боєприпаси з отруйними речовинами?

- Прилітали. Скидають з дронів гази. Бліндаж весь в диму. Поки розвіється, сидимо в протигазах. Потім знімаємо й працюємо в стандартному режимі.

- На чому, окрім FPV, яких зараз дуже багато, вони у вас найчастіше літають?

- Дуже часто на "Мавіках". До речі, хлопці сіткою по ним працюють...

- Як цікаво!

- Я ще з такою штукою не працював. Бачив, що воно застосовується, як скид. Ти просто зависаєш над під@рським дроном, сітка накриває його пропейлери, і він падає.

- Чи збільшили вони кількість оптоволокна?

- Так. У порівнянні з минулою ротацією зараз набагато більше. Поля всіяні. Роблять ставку на ці дрони, б їх не бере РЕБ. Хіба збивати стрілецькою зброєю. Водії розказують, що з’явилося багато "ждунів", які чергують на маршрутах. Такий дрон прилітає, сідає на дорозі, чекає на машину, щоб злетіти і відпрацювати по ній. Дуже добре, що під@ри поки що погано справляються з посадкою на землю, бо більшість таких дронів на дорогах перевернуті, і вони вже не злетять.

- Коли вам легше працювати – вдень чи вночі? Чи немає значення?

- В принципі, немає. Хоча мені більше подобається літати, звичайно, вдень, але треба пристосовуватися і до нічних польотів.

- А коли ворог більш активний?

- Складно сказати. У них вистачає ресурсів на постійну роботу. Наприклад, ми збили один "Мавік", тут же летить наступний. Вони не зважають на ці втрати. Не те, що ми.

- Мені те саме нещодавно розказувала Сірі, яка командує відділенням FPV. У них на Курахівському напрямку ворог запускає "карусельку" з дронів і не переймається, що можуть їх втратити.

- Так і є! Над позиціями нашої піхоти вони зависають практично нон-стоп. Їх дуже багато.

- Ворог змінює свою тактику як на фронті, так і в тилу – обстріли цивільних міст стають все агресивнішими та тривалішими. Думаю, ви теж за цим спостерігаєте, правда?

- Звісно! Знаєте, дивлячись, що зараз відбувається в тому ж Києві, таке відчуття, що тут на Донбасі безпечніше.

- Ще ми звертаємо увагу, що останнім часом спеціально гатять по наших ТЦК. Очевидно, таким чином хочуть зірвати нам мобілізацію, яка і так, направду, йде важко. А люди на фронті потрібні. Впевнена, що і вам теж…

- А як же! Було б більше людей, результати були б кращими. І ми мали б змогу частіше тренуватися, трохи перепочивати, а також більше навчати. У нас є полігон. Тим, хто до нас приходить, все розказуємо, показуємо свої фішечки, які можуть допомогти в різних ситуаціях на бойових, щоб з нашого досвіду знали, що і як робити. Коли формується екіпаж, обов’язково їде хтось досвідчений, який підказує і навіть навчає на ходу. Так і працюємо.

- А про своє майбутнє ви думаєте?

- Стараюсь жити сьогоденням. Я не знаю, куди мені повертатися у цивільне життя, адже до армії прийшов у 18 років. Зараз мені 22. Скоріше за все, після завершення війни продовжу службу.

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото надані героєм