"Ветеран уже все довів суспільству. Тепер питання до суспільства", – Максим Колесніков про життя військового після війни

Автор: Анна Тохмахчі

Після повернення з полону і демобілізації Максим Колесніков, світлини якого – схудлого, у старій брудній формі, зі свіжим яблуком у руках, облетіли обкладинки медіа, продовжив сам допомагати військовим, ветеранам, та їхнім родинам.

Окрім роботи за фахом – в маркетингу, він консультує ветеранів як психолог. А в освітньому проєкті "Трайб", який започаткувала команда Amnesty International Ukraine спільно з партнерами, Максим навчає ветеранів та ветеранок бути змінотворцями у своїх громадах.

Про те, що проживають ветерани після повернення з армії до цивільного життя, хто має допомогти в реінтеграції тим, хто боронив країну, – вони самі, чи влада та цивільне суспільство, чому варто звертатися до психолога і в чому шукати сенси життя після війни, читайте в інтерв’ю з Максимом Колесніковим.

– Максиме, ви – військовий, ветеран. У лютому 2023 року повернулися з полону Росії, де провели майже рік. Як ви проживали цей період повернення, як перебудовували своє життя, обирали, чим займатися далі?

– У мене перехід був доволі плавним і не було особливо складного навантаження. Вперше, коли повернувся ще після АТО – у 2016-му році, якось миттєво знайшов роботу, буквально протягом кількох тижнів після демобілізації. Вдруге, вже під час повномасштабної війни, я демобілізувався в кінці жовтня 2023 року, а 1 грудня вже пішов на роботу. Ще встиг з’їздити за кордон, побачити свою дитину. Ззовні все видавалося доволі легко. А по внутрішніх станах відчувалось, що хоча я й повернувся працювати за своєю спеціальністю, але це була нова компанія, була більша потреба в цьому "періоді входу", ознайомлення, трошки більше терпіння до мене. Майже два роки до того я не працював. Не можу сказати, що це прям лякало, але був дискомфорт. Колеги намагалися допомагати, це додавало стабільності.

Мені пощастило, що колега, близький до мене по посаді, теж ветеран. Ще з першого року "повномасштабки" його списали. Як тільки я дізнався, що він також ветеран, це одразу все якось полегшило. Не те щоб мені було складно з іншими спілкуватися, але, все одно, це давало відчуття, що людина розуміє тебе і твій стан. Він ходив на регулярні реабілітації, я також ходив періодично. Не хочеться всім розповідати, що мені треба до реабілітолога, до фізіотерапевта, чому пізніше приходиш на роботу. Про це було не дуже комфортно говорити. А тут у нас якось зайшла мова і я дізнався, що він теж на реабілітації: "А ти чого? Того". Ми про це могли поговорити і стало простіше.

– Максиме, ви кажете, що у вас був більш-менш легкий, якщо можна так сказати, шлях адаптації. А від чого це залежить? Від самої людини? Від рідних і оточення, з яким спілкується ветеран/ветеранка?

– Я думаю, що це двонаправлений процес. По-перше, багато чого залежить від самої людини: наскільки вона зберегла емоційну гнучкість, наскільки був травмувальним досвід, чи отримала вона відповідну допомогу. Зараз, коли я працюю як психолог, дуже багато є запиту на нормалізацію цього стану. Люди щось відчувають і виникає питання: "Чи нормально це? Що зі мною таке"?

Ветеранам треба давати розуміння, що це нормально, що це зрозуміло, що на це є підстава, це поширено. Багато кому важко навчатися, багато хто має проблеми з пам'яттю – це наслідок бойового стресу. Це можна покращити, є певні практики. От таке заспокоєння – воно потрібне.

Багато залежить і від бажання шукати допомогу. Психологічна допомога – це питання навченості, бо існує багато стигматизації. Буває так, що людина мала потребу, звернулася до психолога й отримала неправильний підхід. Через обмежені можливості держави цивільні психологи іноді працюють з військовими. Але вони не розуміють контексту. І часто роблять помилки. Такий неприємний досвід може перекрити цю можливість звернутись по допомогу, підсилити цю стигматизацію.

Ще багато чого залежить від підтримки оточення і рідних. Наскільки вони самі підготовлені, наскільки вони розуміють стан близької людини. Зараз це вже масово і буде ще більш масово після закінчення війни. Це питання навчання: оточення має розуміти, куди не варто лізти, не варто зосереджувати увагу. І навпаки, як треба допомогти нормалізувати стан, в якому людина перебуває.

Дуже багато міфів, наприклад, що у всіх ветеранів ПТСР (посттравматичний стресовий розлад, – ред.). Так, воно є, але це певний відсоток людей. І тут важливо знати, як зустріти цю людину, що ви можете певною реакцією підсилити цей розлад, а можете допомогти простіше перейти до цивільного життя.

Я б сказав, що тут 50 на 50 відповідальність. Людина має проявляти своє бажання реінтегруватися, ресоціалізуватися. Має робити вольові зусилля. Елементарно, треба займатися спортивними вправами. Це просто загальна така порада після стресових подій – потрібна фізична активність, зарядка, прогулянки. Спорт вимагає просто "на вольових" витягати себе – трішки самопримусом. І якщо людина знаходить у собі сили, то це вже дещо спрощує. А якщо людина налаштована сидіти і чекати, то це набагато гірше. Можна дати найкращий у світі протез, можна дати найкращого реабілітолога, але якщо людина не має волі, то не вийде. Так само і навпаки. У людини може бути безліч волі, але якщо в нього немає професійного та зацікавленого реабілітолога, який хоче допомогти, теж результату буде дуже складно досягти.

– Ветерани і ветеранки, коли питаєш про складнощі після повернення з армії до цивільного життя, скаржаться на бюрократію і черги на ВЛК та МСЕК. Інші розповідають про складний емоційний стан – зачинялися вдома і не розуміли, що робити далі. Знову ж таки, складнощі працевлаштування. Які ви бачите головні проблеми, з якими стикаються ветерани та ветеранки? І чи можна їх повністю усунути, чи це утопія?

 – Перший кластер проблем – це соціальна адаптація. Тут важлива роль держави, яка має систематизувати пільги і можливості, які надаються. Дуже важливо про них комунікувати. Насправді можливостей багато. Є освітні програми, є програми підтримки малого бізнесу, є програми професійного перенавчання та працевлаштування. Є програми з ветеранським спортом.

Всі, хто проходять цей шлях ветеранів та ветеранок, – проходять його через ТЦК та СП. Територіальний центр комплектування та соціальної підтримки. І ця функція соціальної підтримки, коли я демобілізувався і зараз те, що я чую, виконується абсолютно недостатньо. Комплектуванням займаються, мобілізація – це реальна потреба. Але коли людина демобілізується, в неї немає ніякої централізованої точки, де можна отримати інформацію про те, на що вона має право, чим її готові підтримати, які в неї є курси і так далі.

Щодо МСЕК та ВЛК, потрібно, щоб ця система швидше працювала. Ще питання до кількості людей, які там можуть працювати. Чи можна прямо повністю зробити зручними ці ж МСЕК та ВЛК? Боюсь, що ні, тому що в цій системі потік людей в десятки разів більший, ніж той, на який вони розраховані.

Другий великий кластер – це психологічні проблеми. Це історія з розладами адаптації. Коли людина дійсно не може знайти себе, визначити свій шлях у цивільному житті. Після війни, коли ти бачиш на власні очі, що твоє життя швидкоплинне, ти собі дуже чітко говориш: якщо я можу загинути, то я не хочу з цим миритись. В тому числі я не хочу ходити на роботу, яку не люблю.

Це специфічна хвиля, вона потребує терпіння, з нею можна працювати. На більш ранніх стадіях з цим можна працювати просто словом і психологічною підтримкою з наданням певної психологічної едукації (навчання, виховання, – ред.), щоб розуміти свій стан.

І третій кластер – це історія стосунків і взаємодій, яка дуже впирається в реакції громади, особливо в невеликих населених пунктах. Це не завжди проблема. Дуже багато залежить від свідомості керівництва громади і людей у цій громаді, і чи вони вже стикалися з ветеранами.

Оцей запит на справедливість, який дуже посилений у ветеранів, трошки вгамовується: тебе визнають, твій вклад приймають з вдячністю, йому надають цінності. Якщо ж виникає несприйняття або знецінення цього вкладу, то тут виникає дуже жорсткий конфлікт. Якщо людина повертається з відчуттям виконаного найбільшого обов’язку зі збереження країни, життя своїх знайомих і сусідів, а його зустрічають, наприклад, відсутністю підтримки, це буде дуже важко сприйматися ветераном. І замість того, щоб стати ресурсом своєї громади, людина стає незадоволеною і може провокувати конфлікти. І не можна її тут звинувачувати, бо тут скоріше йдеться про спільні помилки. Моя особиста думка, що ветеран уже все довів, проявив все важливе для суспільства. Тепер питання: що суспільство має проявити? Люди дякують "нашим сонечкам в ЗСУ", а коли це "сонечко" потім повертається, треба допомогти з пандусом, а пандуса немає. І на питання "А де пандус?", скажуть: "Що ти тут права качаєш". І потім продовжують постити картинки із "сонечками в ЗСУ". Отут треба зрозуміти, що прояв вдячності, має бути дієвим.

– Максиме, після демобілізації ви працюєте з військовими, ветеранами і їхнім родинам. В чому роль і мета вашої роботи зараз?

– У мене є звичайна цивільна зайнятість. Я продовжую займатися маркетингом, консультувати. Але, крім цього, великою сферою моєї діяльності стала робота з ветеранами у фонді Vesta.

Це намагання зробити системні речі, які можуть покращити життя ветеранів. Це кілька напрямків: юридична підтримка, допомога з оформленням документів, отримання пільг, встановлення статусів, розв'язання інших проблем.

Другий системний напрямок – це психологічна підтримка. Досвід полону давав мені можливість не тільки перебувати  в цій травмувальній події, але і якось намагатися допомогти товаришам. Я маю освіту з глибинної психології за спеціалізацією "психоаналітик", пройшов додаткове навчання для сертифікації з військової психології, щоб під щільним супервайзерством (управлінням, контролем – ред.) почати працювати з військовими травмами. Мені це дає реалізацію бажання займатися чимось більш корисним для людей і бути серед товариства ветеранів.

Також я займаюся аналітикою проєктів. Це пов'язано з третім моїм дуже важливим напрямом роботи – це інформаційна й просвітницька робота.

– У межах проєкту "Трайб" ви працюєте з командою з 25 ветеранів і ветеранок. Чого їх навчаєте, яким досвідом ділитеся і як ветерани зможуть застосувати ці знання у своїх громадах?

– Ця ініціатива відносно невелика за кількістю, але, маючи правильний підхід, можна зробити достатньо багато для того, щоб вирішити всі потреби ветеранів.

У людей часто є велика потреба щось робити. Саме таким чином ми відбирали людей на цей проєкт. В них має бути оце горіння всередині. Вони мають хотіти щось вміти, розвивати, досягти. Це дуже важливо.

Це можливість здобути системні нові знання або підходи. Юридичне навчання, розуміння освітніх і психологічних аспектів, щоб усвідомити, як реалізувати свої потреби і потреби своїх громад. Це як постійно вчитися будувати велосипед. Ефективніше просто показати, що велосипедів вже багато побудовано. Люди, які мають завзяття і бажання, можуть витратити багато часу, щоб знайти більше інформації. А проєкт здатен дати їм це знання у фокусованому варіанті на вже перевірених практиках. Всі організації, які беруть участь у проєкті "Трайб", вже мають величезний досвід практичної реалізації. Це не теорія, коли ти просто перечитав якийсь законопроєкт, тут важливо знати, як це в житті працює. Як це працює в реаліях нашої країни, в реаліях країни, яка воює. І один з основних наших блоків – це медійна робота. Ми живемо у світі медіа, у світі, коли питання можна вирішити завдяки залученню суспільної підтримки. Оскільки громадський активізм має працювати із суспільною думкою, ми навчимо, як впливати на неї, як доносити до своєї ж громади і своїх людей плани і потреби. В учасників "Трайбу" буде можливість дізнатися нове і побудувати особисті зв'язки. Коли ти десь навчаєшся, то велику частину своїх знань і навичок отримуєш від своїх товаришів по навчанню, тому що ви ділитесь думками, випадками, прикладами, як вирішувати ті чи інші питання. Головне, це мати бажання, головне – мати ціль і тоді все вийде.

Анна Тохмахчі