"Те, що ветеран просить зменшити гучність музики в автомобілі чи в якомусь закладі, не означає, що він висловлює претензію. Йому просто може бути боляче", – ветеран Руслан Пелехатий

Автор: Тетяна Бодня

До повномасштабної війни Руслан Пелехатий служив у поліції, а коли сформувалася штурмова бригада "Лють", пішов на фронт піхотинцем-штурмовиком. І розповідаючи про цей період, каже, що це було усвідомлене рішення. Як і згодом рішення про те, щоб повернутися працювати в поліцію, але вже на цивільну посаду і займатися питаннями ветеранської політики.

Оскільки під час бойових дій Руслан зазнав важкого поранення, говорили не лише про події на фронті, але й життя після нього. В інтерв'ю "Цензор.НЕТ" провідний консультант ГУ НП в Тернопільській області з питань ветеранів розповів про те, як шукати роботу людям, які внаслідок бойових травм отримали інвалідність, що потрібно враховувати цивільним, щоб не створювати конфліктні ситуації  у спілкуванні з ветеранами, і як повернутися "під погони" тим, хто хоче продовжувати службу після повернення з фронту.

"НА ПОЛІГОНІ В БРИГАДІ "ЛЮТЬ" Я ЗРОЗУМІВ, ЩО МЕНІ ТРЕБА НАВЧАТИСЯ ФАКТИЧНО З НУЛЯ"

– Пане Руслане, поліцейським часто дорікають, що вони мають воювати, бо вміють поводитись зі зброєю. Наскільки складно вам було навчитися воювати, навіть маючи такі навички?

– Я не раз публічно казав, що поліцейські мають справу зі зброєю, але та зброя, з якою вони працюють, абсолютно не підходить для війни. Поліцейських вчать стріляти з короткоствольної зброї – з пістолетів. В бойових діях ці навички мені абсолютно ніяк не знадобилися.

Окрім того, не в усіх поліцейських гарна фізична підготовка, переважно вона така у тих, хто служить у підрозділах спеціального призначення. Якщо, наприклад, поліцейські працюють в дізнанні чи слідстві, в штабі чи аналітичних підрозділах – це в основному кабінетна робота. Я перед тим, як перевівся в штурмову бригаду "Лють", працював в обласному апараті у відділі організації діяльності груп реагування патрульної поліції. Основною моєю роботою був аналіз і контроль роботи патрульних нарядів поліції. Фактично це кабінетна сидяча робота. І хоч фізичну форму підтримував, не сказав би, що вона була ідеальна.

Звісно, громадяни для того, щоб вступити в поліцію, повинні здати нормативи з фізичної підготовки. Це допомагає відсіяти людей, які не підходять для навантажень, передбачених службою в поліції. Також поліцейські здають щорічні заліки з фізичної підготовки. Але вони не складні, їх зможе здати 60% і цивільних громадян.

А коли ми почали тренуватися вже на полігоні в бригаді "Лють", я зрозумів, що мені треба навчатися фактично з нуля. Робота з автоматичною зброєю і важким озброєнням, тактика ведення боїв. Навіть елементарне для військових метання гранат. Нас поліцейських такого не вчили.

У поліцейського є рівень знань і самодисципліни, він розуміє військову ієрархію і як ця система працює. Бо поліція і військо дещо схожі.

Ми звикли виконувати накази і нормативні документи. Тут нам простіше, ніж цивільним. А так, якщо поліцейський потрапляє в бойову бригаду або починає тренуватися у складі того самого стрілецького батальйону, йому доводиться, як я вже казав, навчатися майже з нуля.

– В "Люті" вас готували для ведення штурмових дій?

- Так, "Лють" – це штурмова бригада.

– Чула від інших поліцейських, що було складно набрати людей, коли бригада формувалась. Боялись, казали, що стати штурмовиком – це як обрати дорогу в один кінець. А ви пішли добровільно чи за наказом?

– Мене ніхто не примушував, це був мій свідомий вибір. Він спочатку дещо здивував моїх колег, бо я це рішення їм попередньо не озвучував.

– Чому пішли? Що мотивувало?

– Мій вибір був здебільшого пов'язаний з тим, що дуже багато друзів, знайомих, колишніх колег ще по міліції, які вийшли на пенсію, з початком повномасштабного вторгнення росії долучились до Сил оборони. А я приєднався до бригади "Лють" в 2023 році, коли її створили. На той час багато колег-поліцейських вже були на фронті. Я теж хотів захищати країну в умовах бойових дій, тому і прийняв таке рішення.

– Якось відрізняється підготовка піхотинців, які беруть участь саме у штурмових діях?

– На таке питання більш чітку відповідь дадуть інструктори, які проводять навчання. Зі свого досвіду скажу: будь-який штурм будь-якої миті може перетворитися в глуху оборону. І навпаки – якщо хлопці бачать, що є можливість "продавити" ворожу оборону, вони підуть на штурм, хоч до цього самі тримали оборону.

Підготовка, скоріш за все, загальна для усіх підрозділів піхоти. Бо піхотинці – це універсальні бійці. Ми здійснювали і штурмові дії, і тримали оборону зайнятих позицій.

– Ви воювали на Бахмутському напрямку, коли зазнали поранення. Це були бої за Кліщіївку?

– Тоді Третя штурмова воювала за Андріївку, а наші підрозділи разом з ЗСУ включилися у відбиття від ворожих сил Кліщіївки. Але нашим основним завданням була Курдюмівка. Туди були задіяні основні наші сили. Це були затяжні бої. За той час, поки росіяни перебували в цьому селі, вони мали можливість досить добре окопатись, укріпитись. Вибивати їх з позицій було дуже складно. Тим паче, нашому поліцейському підрозділу без особливого досвіду ведення бойових дій.

– На той час там були ще місцеві чи вже усі виїхали?

– Наскільки мені відомо, вже нікого з місцевих там не залишилось. Бо в цих селах були суцільні руїни, росіяни все "зносять" на своєму шляху.

– Зараз здебільшого кажуть про те, що нинішня війна - це війна дронів. Тоді їх ще так багато не було?

– На той час на нашому та інших напрямках вже активніше працювали дрони. Зокрема, на Запорізькому. Чув про це від побратимів. На нашому напрямку наприкінці вересня почали з’являтися перші fpv-дрони. А от "Мавіками" противник працював досить активно і в день, і вночі. Скиди, корегування мінометів.

Війна дронів – це, звичайно, добре. Але остаточна "зачистка" позицій, заняття їх – це найближчим часом все ж робота штурмових підрозділів.

– Тобто, потрібні люди?

– Саме так. З більшим поширенням fpv-дронів і іншої безпілотної техніки, людям, особливо піхотинцям і штурмовикам, працювати стає все важче і важче. Зараз, у зв'язку з активністю ворожих дронів та і наших також, штурмові дії, що і з нашого боку, що і з боку ворога – це вкрай великий ризик. І як діє ворог ми усі бачимо. Їм особовий склад не дуже цікавий. Їхнє основне завдання – накопичитись і просунутись в якомусь певному напрямку. Якою ціною це буде зроблено, їх абсолютно не цікавить. Вони беруть кількістю, "живою силою".

– Наскільки цінними були люди для ваших командирів? Бо коли формувалася бригада, деякі поліцейські, які не хотіли їхати на фронт, казали, що ніхто за особовий склад переживати не буде, головне, мовляв, відрапортувати, що сформували бригаду.

– Планування військових операцій схоже з грою в шахи. Ніхто не може на 100% передбачити, який хід зробить противник. Тому планування операцій потрібне, над ним працюють. Але, як піде хід самої операції, ніхто на 100% впевненим бути не може.

На рахунок того, чи цінувалися бійці, скажу так: якщо немає підрозділу, то немає і командира. Тому в нашому підрозділі командири були зацікавлені в тому, щоб повернути своїх людей живими. Я кажу за тих, хто безпосередньо йшов з нами в бій – це командири відділень, командири взводів, командир роти, який безпосередньо керував операцією. З їхнього боку було повне сприяння і повна зацікавленість. Скажу більше. Коли мене поранили, хлопці мене виносили, можна сказати, на руках. Погода була несприятлива – дощ, болото під ногами, не було можливості відправити транспорт, бо він міг застрягнути і це б наразило на ще більшу небезпеку людей. А нести мене було далеко. Тому на зустріч цій групі, яка мене виносила, вийшла група для допомоги. В її складі був один із заступників командира батальйона. Це, думаю, багато про що говорить.

Фраза: "Командири не цінують людей" - це як дві сторони медалі. Були випадки, коли хлопці нарікали, що за ними не відправили автомобіль. І їх мусили евакуйовувати під обстрілом на руках. Я був свідком випадку, коли по хлопцях, які виїжджали на транспорті, вдарили з протитанкового гранатомета. Було багато поранених, вони просили командування про допомогу, щоб їм направили транспорт. Командири їх послухали, направили транспорт і тим самим ПТУРом був "запрутурений" і другий автомобіль, який приїхав на евакуацію.

Тобто, командир завжди тверезо повинен оцінювати реальну обстановку і реальні можливості щодо евакуації особового складу.

У мене були змішані почуття, коли сказали, що машина за нами не приїде. Спочатку була думка, що не хочуть ризикувати транспортом заради мене. Але потім, коли хлопці почали виносити мене на руках, я побачив стан дороги, то зрозумів, що напевно не хотів би, щоб машина за мною їхала. Тому що техніка – це найперша ціль на полі бою. І, можливо, безпечніше мене було б евакуйовувати вручну, не зважаючи на ті зусилля, які доклали хлопці і той ризик, на який вони самі себе наражали. Бо по машині, з високою долею вірогідності, почав би відпрацьовувати міномет або інша важка техніка. Тобто, в таких ситуаціях дійсно дві сторони медалі.

– А як ви отримали поранення?

– По дорозі, де ми мали йти, москалі "насипали" міни – так звані "пелюстки". І на виході з позиції я одну таки "знайшов".

– Не помітили і наступили?

– Було близько четвертої години ночі. Темно, хмарно, пішов дощ. Під ногами взагалі нічого не видно. Ледве розрізняли дорогу, якою нам потрібно було йти.

Як я згодом дізнався, тоді ще кілька хлопців з інших підрозділів також "знайшли" ці "пелюстки".

– Коли ви повернулися додому, колеги не говорили вам: "От бачиш, ти втратив ногу. Не шкодуєш, що пішов? Воно тобі загалом треба було?". Вибачте, якщо некоректно сформулювала, але, на жаль, і такі ситуації бувають.

– Я чудово розумію, про що ви питаєте. Але мені пощастило. Я повернувся у той самий підрозділ, в якому працював. І мої колеги, які ще до того мене досить добре знали, віднеслись з розумінням. Запитань на кшталт: "Руслан, для чого ти то зробив?" не було. Вони усі прекрасно знають, що моє рішення було цілком усвідомленим. Також знають, що я за людина. Тому ні від кого дурних запитань не було.

– А самі собі не ставили таке питання? Знаєте, як буває, коли щось стається і починаєш думати, що було б, якщо б обставини склалися інакше?

– Знаю – це синдром постраждалого. Коли людина починає розмірковувати: а що було б, якби не пішов. Картає себе, мовляв, навіщо я таке зробив, як буду жити далі….

Таке саможаління не для мене. Це не тільки допомагає в подальшому житті, але й шкодить. Коли стало відомо, що буде ампутація ноги, я усвідомив, що потрібно шукати рішення щодо того, як з цим справлятися і що робити далі. Я "переключився" на свою нову реальність.

Зараз у мене є протез, його досить добре зробили. Протезувався в Україні, у своєму рідному Тернополі. Якщо виникають якісь проблеми з протезом, тут на місці їх вирішують.

Я працюю і живу своїм життям. Займаюсь спортом, зустрічаюсь з колегами, з побратимами.

У мене все нормально. Головне – це те, що ти живий, тому не варто зациклюватись на тому, що сталося. Якщо ти вибрався звідти, значить тобі вже пощастило. І немає чого жаліти самого себе, треба рухатись вперед.

"КОЛИ Я ПРИБУВ НА СТАБПУНКТ В ДРУЖКІВЦІ, ХІРУРГ МЕНІ ОДРАЗУ СКАЗАВ: "В ТЕБЕ БУДЕ ІДЕАЛЬНА АМПУТАЦІЯ"

– Коли прийшло це усвідомлення?

– Одразу після поранення. Я побачив свою ногу і зрозумів, що її вже практично немає. А коли наклали турнікет, відслідковував час. І поки добрались до лікарні, знав, що буде ампутація.

– Скільки допустимо тримати турнікет, щоб не було ампутації?

– Ідеально 2-2,5 години. Бо коли до трьох годин, то на розсуд лікаря. А відстань, яку хлопці мене несли, близько п’яти кілометрів. Вкластися в цей час було неможливо. Та й переміщувались ми під мінометним обстрілом, прилітали міни. Вони ховали мене і самі ховались на певних ділянках. Тому ця дорога була досить довгою і важкою.

Коли я прибув на стабпункт в Дружківці, хірург мені одразу сказав: "В тебе буде ідеальна ампутація". Потім мені вкололи наркоз і я не встиг його запитати, що означає "ідеальна".

– Перший ранок після операції пам’ятаєте?

– Я вже знав, що ноги немає. Я підвівся, подивився, переконався. Далі лікарі робили перев’язки, а потім мене перевезли в лікарню в Дніпрі. Там мені провели первинну операцію по вшиванню культі і через п’ять днів перенаправили у Тернопільську обласну клінічну лікарню, де мені зробили ще низку операцій і сформували ногу під протез.

– Дізналися, що таке "ідеальна ампутація"?

– Так. Мій лікар протезист сказав, що якби ногу ампутували трохи вище, то була би проблема – протез не мав би на чому закріпитись. Якщо ж ампутація низька, тобто залишають багато ноги, то потім можуть бути проблеми з кровообігом в кінцівці, бо вона затиснута в протезі і порушується відтік лімфи.

Мені пощастило з побратимом, який в правильному місці і розумно наклав мені турнікет. Бо якщо б його мені тоді наклали, як вчать на цивільних курсах – максимально високо, то у мене не було би ноги повністю.

Зустрічались такі випадки, особливо на початку бойових дій, що в метушні і паніці накладали максимально високо турнікет. Потім подальшого огляду пораненого не проводили. Привозили його на стабілізаційний пункт, а там виявлялось, що взагалі масивної кровотечі не було. Тобто, достатньо було давлючої пов’язки. В результаті усього цього – випадки високої ампутації ноги, що дуже прикро.

– Побратим, який вам допоміг, - бойовий медик?

– Ні, він теж штурмовик, але воює з 2014 року.

Окрім того, наші бойові медики нам постійно проводили курси з такмеду. Навіть перебуваючи уже в бойовому відрядженні на місці постійної дислокації на Донеччині. Коли між бойовими виходами у нас був час, вони проводили нам додаткові навчання. Щоб ми повторювали, дізнавались щось нове, у нас відпрацьовувались навички.

– Наскільки складним для вас виявився курс реабілітації після протезування? Бо хлопці розповідали мені різне. Комусь пощастило з реабілітологами, а декому зустрічались такі, які зовсім не розумілися на роботі з військовими травмами.

– Я не відкрию якоїсь дуже страшної військової таємниці, якщо скажу, що у нас на даний час є велика проблема з фізіотерапевтами і реабілітологами, які вміють працювати саме з військовими травмами. Фізіотерапевти і реабілітологи, які працюють в клініках, як правило, мають досвід роботи з пацієнтами, які проходили реабілітацію після побутових переломів або після інсультів. Не в кожному лікувальному закладі не кожен фізіотерапевт і реабілітолог знають. як працювати саме з військовими, коли у них ампутація чи роздроблена нога після мінно-вибухових травм і т.д..

Зараз відкриваються нові кафедри, де проводяться відповідні навчання. Нарешті дійшло до людей, що у нас є нагальна потреба в таких спеціалістах. Добре було б, щоб працювали постійні курси підвищення кваліфікації чи їх відправляли за кордон в спеціалізовані реабілітаційні центри для набуття досвіду роботи саме з військовими.

Мені, можна сказати, пощастило. Бо я потрапив у руки до кваліфікованих спеціалістів у протезному центрі. Вони мене підготували до протезу, а потім ще тиждень навчали, як ним користуватись. Як ходити по різних поверхнях, як підніматися і спускатися сходами.

Під час цього процесу протезисти підрегульовували сам протез. Тобто, тут було все нормально. Але що я хочу сказати побратимам і посестрам? Дуже багато залежить і від самого пораненого. Фізіотерапевт або реабілітолог може дати просто базові навички. А от подальший процес реабілітації і самої ходьби на протезі вже залежить від нас.

Знаю, що дехто з хлопців, отримавши протез і трохи на ньому походивши, кидає його на полицю або під ліжко. Бо незручно, давить у ногу, натирає, болить. Я порівнював для себе це відчуття з тим, як купити нове взуття і пробувати в ньому ходити. На початку нога буде до нього звикати. Навіть, якщо воно хороше і якісне, десь все одно можуть бути якісь нюанси. Але, чим більше ти ходиш, тим скоріше нога звикає до протезу. Зрештою вони стають єдиним цілим.

– Довго вчилися ходити?

– Спочатку міг пройти десь триста метрів. Потім нога починала набрякати і треба було присісти, зняти протез, трохи відпочити. Потім я знову його вдягав і знову йшов. Так продовжувалось декілька тижнів. Потім я собі поставив ціль – дійти пішки до тернопільського озера. Це десь 650-750 метрів. І через п’ять днів я до нього дійшов. Далі поставив за мету щодня проходити по кілометру. З реабілітаційного центру через 21 день я вийшов без милиць і без палиці.

Було складно, важко, нога боліла, набрякала. Знімав протез, відпочивав і йшов далі. Бо якщо хочеш ходити, то треба це робити.

– Як себе мотивувати після такого важкого поранення щодня вставати і щось робити? Це ж усе робиться ще й через біль…

– Я не вважаю, що моє поранення важке. Є хлопці з набагато серйознішими травмами. Ми зараз займаємось з побратимами ветеранськими адаптивними видами спорту. Я бачу хлопців, які без руки грають у настільний теніс. Хлопців, які без обох ніг грають у волейбол сидячи. Хлопці жмуть штангу, займаються на кросфітних тренажерах.

Незрячі люди також їздять на змагання по Україні, займаються спортом.

У нас в поліції працює хлопець з подвійною високою ампутацією нижніх кінцівок. Він приїжджає на роботу, відпрацьовує свій час в колективі, а не сидить дома.

Люди – в соціумі, вони не закриваються в собі. Тому я намагаюся донести до усіх ветеранів, з якими спілкуюся, думку: люди, ви зможете, головне – захотіти. Закритись в собі, залишитись вдома зі своїми проблемами, думаючи, як вам важко, – не варіант. Потрібно вставати і йти. І якщо ти хочеш, щоб тобі відкрили якісь двері, треба для початку в них постукати.

– Невже у вас не було моментів, коли хотілося психанути?

– Були. Тоді протез летів по хаті. Але потім я на одній нозі до нього скакав. Бо розумів, що без нього я взагалі не мобільний. Тому піднімав, вдягав і йшов на ньому далі.

Коли боліло так, що вже не міг іти, знімав і давав нозі відпочити. Потім продовжував.

– Коли ви повернулися додому після реабілітації, вас запросили знову працювати в поліції. Не думали тоді над якимись іншими варіантами працевлаштування?

– Коли мене покликали, я ще був на реабілітації. Мені подзвонив колишній керівник і каже: "Руслане, досить вже лікуватись, повертайся назад, бо багато роботи". Ми з ним пожартували, поспілкувались і я вирішив повернутись. Він мені не дав часу подумати, а я й не особливо обдумував. Хоч до того в мене було чимало планів, вирішив, що піду в поліцію працювати вже як цивільний і в мене буде більше часу.

– Тобто, посада була вже інша?

– Так, робота була вже дещо інша, але той самий колектив.

– Коли почали займатися ветеранським напрямком?

– З березня цього року. Мене тоді викликав начальник нашого головного управління поліції Сергій Зюбаненко і каже: "Будеш моїм заступником по ветеранах?". Відповідаю: "Буду".

Можливо, мене спонукало те, що дуже багато моїх колег, які перебували на фронті, дзвонили мені, щоб порадитись, запитати, як їм оформити документи, до кого звернутись, щоб отримати якусь довідку чи щоб я роз’яснив норму якогось закону. Я намагався допомагати, сам для себе читав багато інформації щодо ветеранів. Тому я цю роботу на своєму рівні вже по суті робив. І ця пропозиція допомагати хлопцям вже на офіційному рівні мене, звісно, зацікавила. Я побачив шанс зробити щось важливе для побратимів, для хлопців, які ще воюють. Можливо, це хтось сприйме, як пишномовні фрази, але я рахую, що мій обов’язок – допомогти, чим зможу людям, які зараз мене захищають.

– Чи можуть ті, хто зазнав поранення і демобілізувався, повернутись працювати в поліцію?

– Розкажу на своєму прикладі. Військово-лікарська комісія визнала мене непридатним для подальшого проходження служби в поліції. Тому що той наказ, яким вона керувалася на той час, коли я її проходив, був не підлаштований під тих поліцейських, які можуть отримати травми на війні. І я працюю на цивільній посаді.

Зараз ця проблема вже врегульована. Внесено зміни до наказу, якими пом’якшили вимоги до медичних показників і фізичного стану поліцейських, які отримали поранення під час бойових дій. Це зроблено для того, щоб залишити їх служити в поліції. Зроблено розподіл по категоріям посад. Є тилові посади, які потребують меншого фізичного навантаження. Це аналітична робота, кадрова та ін. На усі ці посади ми приймаємо і готові далі приймати колег, які отримали поранення на фронті.

До того ж, зараз розробляється механізм працевлаштування і військових, і всіх бійців Сил оборони на роботу в поліцію при наявності інвалідності. Причому на атестовані поліцейські посади.

– Тобто, йдеться про службу в погонах?

– Так. Для діючих поліцейських така можливість вже є. Наприклад, я можу відновити своє звання і продовжувати службу в погонах.

– Посад для ветеранів достатньо?

– Зараз найбільша проблема з ветеранами, які отримали інвалідність у зв'язку з важкими пораненнями. Я намагаюся влаштувати їх на роботу не тільки в систему МВС. Я вже налагодив контакт з центром зайнятості, контактую з підприємцями. Щоб знайти більшій кількості людей саме з інвалідністю роботу. Але є певні труднощі. Бо в таких випадках роботодавцям треба розраховувати на те, що можливо буде більше лікарняних.

Не завжди роботодавці готові працювати з ветеранами з інвалідністю. В поліції посади є, але штат також обмежений. Певний відсоток людей з інвалідністю ми можемо взяти, але на посади, які не передбачають значного фізичного навантаження. Бо у нас все ж силова структура. І нам в основному потрібні люди, які здатні ходити, бігати і виконувати службові завдання.

Наразі у нас працює близько 10 людей з інвалідністю. Також ми влаштовуємо людей на роботу в сервісний центр.

Окрім того, активно долучається до працевлаштування управління поліції охорони. До речі, є досить великий запит серед ветеранів працювати в охоронних структурах.

Тобто, я шукаю ветеранам, які до мене звертаються, роботу в різних сферах і різних структурах, в залежності від їхніх потреб і фізичних можливостей.

– Що саме ветерани роблять в поліції охорони, яка передбачає швидке реагування і виїзди на об’єкти?

– Є різні варіанти. У нас в поліції охорони є люди з другою групою інвалідності. Працевлаштували також ветерана з першою групою інвалідності. Це була охорона приміщення. Для нього встановили систему відеоспостереження, завдяки якій він міг спокійно контролювати територію і будівлю, сидячи в кабінеті. І при потребі він викликав групу швидкого реагування.

Але, як згодом виявилось, ця людина не могла довго сидіти. Тому я не знаю, чи він продовжує працювати чи звільнився.

– Якщо людина одинока і маломобільна внаслідок поранення, якось їй можна допомогти?

– Єдиний можливий варіант взаємодії цієї людини з суспільством і державними структурами – це через фахівця із супроводу ветеранів. Бо функціональні обов’язки такого фахівця – це підтримка і надання допомоги ветеранам.

– Як ветеран може його знайти?

– Через сімейного лікаря або лікаря первинної медицини, яка зараз діє в громадах. Він може знайти контакт і вийти на зв'язок з офіцером супроводу ветеранів і тоді через нього підтримувати взаємозв’язок з навколишнім світом. Ми зі свого боку активно співпрацюємо з фахівцями супроводу ветеранів. Наприклад, фахівці з супроводу, як правило, не забезпечені автотранспортом. Але автомобіль є у поліцейського офіцера громади. І він працює в тій самій громаді, що і фахівець з супроводу ветеранів. Тому, якщо треба фахівцю направити ветерана з якогось віддаленого села до районного центру для оформлення документів чи соціальних пільг, він звертається до поліції. Поліцейський офіцер громади оформлює у себе в системі службове завдання і вони разом відвозять ветерана і надають йому необхідну допомогу.

Чи може бути інша ситуація. Є спеціалізований автомобіль, який перевозить ветерана. Але людину треба пересадити з поїзда у цей автомобіль чи з іншого виду транспорту. Чи з дому забрати, допомогти його вивезти, якщо не обладнаний пандус. В таких ситуаціях фахівець з супроводу теж може розраховувати на допомогу поліцейських. Тобто, звертається в поліцію, приїжджає наряд і допомагає.

– Не дратуються поліцейські? Бо ж люди різні бувають.

–Так, є різні. У ветеранів Збройних сил іноді виникають конфлікти з поліцейськими. Але, коли ветеран розуміє, що поліцейський приїжджає і надає йому допомогу, то ця агресія або не проявляється, або не так яскраво виражена. Зі свого боку, ми проводимо з поліцейськими тренінги, де їх навчають тому, як треба спілкуватись з ветеранами з інвалідністю, просто з ветеранами. Що можна говорити, що небажано, як розпочинати розмову, вести спілкування. У нас є психологи, ми постійно проводимо навчання. Зараз плануємо провести виїзні практичні тренінги в райвідділах поліції, щоб відпрацювати вже на практиці можливі конфлікти і шляхи, які допоможуть їх згладити і вирішити.

Ми розуміємо виклики, з якими стикаємось зараз, і з якими стикнемося в подальшому. Тому готуємось, працюємо над тим, щоб підвищувати свої знання, свій професійний рівень.

– А що б ви порадили цивільним стосовно спілкування з ветеранами в конфліктних ситуаціях? Наприклад, людина пережила кілька контузій і зреагувала на гучну музику. А той, хто її увімкнув, не хоче виключити, не розуміє суть претензії. Чи склалася якась інша ситуація, яка викликала у військового чи ветерана агресію. Як не поглиблювати конфлікт? Може для цивільних теж варто проводити тренінги?

– Це було би дуже добре. Можливо, хоча б хтось зробив серію відеороликів. Бо ситуації дійсно можуть бути різними. Наприклад, як ви і сказали, є люди після акубаротравм. Вони болісно реагують на голосні звуки. І те, що ветеран просить зменшити гучність музики в автомобілі чи в якомусь закладі, не означає, що він висловлює претензію. Йому просто може бути боляче. Тому треба доносити до суспільства, що це не примха ветерана, а фізіологічна потреба. Людина може проявляти певною мірою агресію, причому вона її не контролює, їй здається, що все нормально. Але люди, які цього не розуміють, так само можуть відповідати агресією. Чого робити не можна. Бо це у ветерана буквально за декілька хвилин пройде. А якщо піде агресія у відповідь, це може спровокувати конфлікт.

У мене особисто було декілька неприємних випадків. Наприклад, стою в банку в черзі. Я в шортах і видно, що я протезований. І усі поголовно починають пропонувати мені або присісти, або наполягають, щоб я проходив поза чергою.

Чи, наприклад, ситуація в транспорті. Буває, що у мене болить нога і мені сидіти не зручно, тому я стою. І коли пропонують в агресивній формі мені, щоб я присів, це трохи дратує.

Якщо ветерану потрібна допомога, він, як правило, про це каже. Якщо мені потрібно, щоб мене пропустили в черзі, то я підійду до віконця, покажу посвідчення, попрошу вибачення у людей, які стояли переді мною, і скористаюся можливістю як ветеран. Коли мені комфортно і нічого не заважає, я можу постояти в черзі чи в громадському транспорті.

Деяких хлопців тригерить, вони не знають, як реагувати, коли незнайомі люди підходять до них і починають обіймати, цілувати. Дуже бісить, коли пропонують гроші. Так робити взагалі, я рахую, нетактовно. Мені, наприклад, набагато комфортніше, якщо людина, яка проходить повз і хоче висловити вдячність, просто скаже "дякую". Цього цілком достатньо.

Тетяна Бодня, "Цензор.НЕТ"