Від бліндажів Авдіївки до золота Європи: як гросмейстер Ігор Коваленко після років на передовій допоміг збірній України стати чемпіонами
…Місяць тому ним захоплювалася світова преса: український військовий, що від початку війни був на передовій, не тільки поїхав зі збірною України на чемпіонат Європи, а й зробив ключовий внесок у командне золото, набравши на четвертій дошці 6,5 очок з 8!
У тому, що Ігор Коваленко заслуговує на такий резонанс і повагу, "Цензор.НЕТ" був переконаний ще влітку 2022, коли одним з перших зробив бойове інтерв’ю з тоді ще сапером Коваленком.
Минуло більше трьох років – і ми знову спілкуємося з Ігорем. Про те, як сприйняли його повернення у топ-турніри в шаховому світі; про довгі місяці радіорозвідника Коваленка під Авдіївкою, які змінили його погляд на багато речей; про те, як християнська віра допомагає долати складнощі війни і перемагати на найвищому рівні.
- Ігорю, розпочнімо з вашого допису у Фейсбуці про перемогу на Євро. Там ви, окрім іншого, пишете: "по-перше, все змагання спав на підлозі під відкритим вікном, бо військовому стандартні готельні місця для сну, немов гамак".
Поясніть далекому від фронту читачеві, чому вам було важко спати на звичайному ліжку.
-Я провів 2 роки+ у бліндажі на досить жорстких покриттях. Навіть якщо це не бліндаж, то - підлога якогось забутого розваленого будинку. І ти спиш на карематі плюс спальник. Після цього спати на більш-менш м’якенькому диванчику чи ліжку – майже неможливо. 27 травня я останній раз був у бліндажі. Скільки часу пройшло - навіть зараз я не можу спати. Все одно сплю або на підлозі, або на жорсткому дивані - в японському стилі. Не знаю, скільки це триватиме – роками чи десятиліттями. А може це вже на все життя…
- Всі на євротурнірі знали, звідки приїхав військовий Ігор Коваленко. Всі дивилися на ваші партії, на вашу манеру поведінки з особливим інтересом. Чи заважало вам це концентруватися за дошкою?
- Ні. Десь 90% учасників висловлювали свою повагу, респект. Хтось виказував навіть безумовний респект. Один мій колега майже розплакався, коли підійшов до мене: дякую, що ти живий, нормальний, здоровий, можеш грати у шахи. А у кінці турніру, після закриття, азербайджанці з національної команди навіть підійшли до мене і сказали: це добре, що ми програли саме тобі.
- Отакої! Респект їм за це.
- Я вважаю, що це найкращий меседж. А щодо сторонньої уваги - мені це не заважало взагалі. Я був після такої перерви, що був готовий грати що завгодно і скільки завгодно. Навіть цей ендшпіль у одному з турів грав 151 хід. Гадаю, у будь-якій іншій ситуації я б це не робив. Але я просто був зголоднілий до шахів, тому що мені зараз будь-які позиції цікаві, аби просто пограти…
- Ви сказали про 90% позитивної реакції на вашу участь. А інші 10% - що це були за люди?
- Наскільки я знаю, серед самих шахістів на Європі не було нікого з тих, хто підтримує Росію. Це по-перше. По-друге, були деякі пенсіонери, які так чи інше замазані у зв’язках з Росією. Але що вони могли зробити? Хіба що максимально холодно ставитися як до мене, так і до української делегації. Вони не критикували, не пхали палки в колеса. Але були максимально холодні. І це нормально. Це життя, і я на це не ображаюсь. Деякі люди проявляли пасивну повагу. А ще багато хто, особливо молоде покоління спортсменів - не знають, хто я такий. І це нормально!
- Під час турніру як ви для себе сформулювали мотивацію грати і змагатися? Чого було більше: задоволення від процесу чи відчуття відповідальності?
- Знаєте, я під таким кутом на це не дивлюся. Для мене жити у стані відповідальності - це просто норма. Я не вільний художник, як багато шахістів: мовляв, я так бачу, я так чую. У мене філософія життя така: дорослий чоловік живе у стані відповідальності. В деякі часи у нього відповідальність більша, в деякі - менша. Але взагалі він повинен так жити. Тому я взагалі не відчував особливого тиску. Це нормально.
- А як загалом вам грається під час війни? Я розумію, що ви практикуючий християнин, ще й капелан, тому каркас віри у вас незмінний. Але ж війна оцей центр тяжіння у цінностях в будь-якому разі у людині якось зміщує. То які відчуття від гри на високому рівні у воїна Ігоря Коваленка?
- Після років війни, і особливо після Авдіївки, все, що відбувається на шаховій дошці, зменшило цінність - це точно. А загалом не знаю, як відповісти на це питання. Просто знаю, що віддав багато здоров’я і розумію, що без Божої допомоги не можу грати на високому рівні. Якщо відверто - взагалі не розумію, як я показую таку гру. У мене є розуміння, звідкіля ця сила - але немає пояснення, чому вона є. Я просто молюся, і маю відповідь від Господа. У християнина часто присутня така філософія: ми віддаємо все у руки Господа, а Господь сам вирішує, яку дати відповідь, і це не завжди те, що нам подобається. У Батумі була відповідь, яка нам всім дуже подобається. Але так буває не завжди.
- Є такий відомий вислів, що поразка у партії – це маленька смерть. Вам після Авдіївки цей афоризм не здається награною літературщиною?
- Коли в житті були лише шахи, то мені так здавалося. А після Авдіївки, після того, як я ходжу до тих воїнів, які повернулися з полону, мені вже так не здається. Відбулося переосмислення життя. Після дотику до реальності в найбільш відвертих розуміннях цього слова, та перебуваючи дотичним до болю та жахіття, через яке проходять люди, неможливо сприймати світ шахів, як щось величне і потаємне.
- А до бійців, що повернулися з полону, ви ходите як капелан? Чи просто як Ігор Коваленко?
- Намагаюсь бути капеланом, та не залишаючись Ігорем Коваленком (посміхається. – Є.К.)
- Це люди, яких ви знали до полону?
- Ні. Спочатку я шукав тих, з якими воював на сусідніх позиціях. А потім - пішло-пішло-пішло. Там є багато людей, з якими ми пережили приблизно однакове. Просто вони потрапили у полон, а я, на щастя, ні. Але головна особливість моя в тому, що я не зовсім капелан, а скоріше "капеланствующий" військовий, і бувають ситуації, де мені легше "відкрити" закритих побратимів. Бо все просто: ти звідкіля? Він називає позицію, а я кажу: а я з цієї позиції. І все. Ми порозумілися. Він розуміє, що я робив. Я розумію, що він робив. І за 5 хвилин він вже відкрився.
- А ви можете сформулювати, чого вони більш за все хочуть від вас як капелана: розуміння? Чи їм просто потрібно, щоб їх вислухали? В чому їхнє бажання спілкуватися з вами?
- Їм потрібно, щоб їх вислухали. Коли їх слухають і по очах вони бачать, що їх розуміють.
В середньому люди, з якими я спілкуюся, потрапили в полон найпізніше у 2023 році. Вони по кілька років були у полоні. Їх катували. То ж інколи їх просто треба вислухати, висловити співчуття, створити сімейну атмосферу. Бо загалом в них все є: лікування, держава піклується, волонтери. Наче все чудово. Але отакої сімейної атмосфери їм бракує. У них порожнеча в душі, яку треба заповнити. Оце ми й повинні робити.
- Відвідувати звільнених з полону, готуватись до турнірів ви нині можете тому, що вас перевели до столиці?
- Так, з 1 червня де-факто (і з кінця липня де-юре) мене перевели до ЦСКА. Після багатьох розмов.
- Розшифруйте, що таке ЦСКА, бо дехто вже не пам’ятає, а більшість молоді – не знає.
- Центральний спортивний клуб ЗСУ, який розташований у столиці. Це все, що я можу сказати. І вже в ЦСКА мені дали ті умови, які потрібні для підготовки; та напевно найголовніше - час просто жити і відпочити, для перезапуску своєї нервової системи. Хоча в Києві все одно у спальнику досі сплю. Війна періодично сниться… Мені потрібно відновитися і стати хоч якось шахістом. У будь-яких питаннях, що мені потрібно, вони йшли назустріч. І ми бачимо результат. Треба розуміти, що мова про шахіста після трьох років перерви. Та я ще й не молодий – чи повернуся взагалі на той рівень, щоб заробляти медалі? А вони зробили від себе все можливе, і я їм вдячний. Вийшло так: вони від себе зробили все можливе. Я від себе зробив все можливе. Бог від себе зробив все можливе. І маємо результат!
- Це супер, що ось так усе склалося. Але про ваш військовий шлях я усе-таки розпитаю. Ігорю, скільки часу ви воювали у радіоелектронній розвідці?
- Понад 30 місяців.
- Я загалом не дуже люблю штучні порівняння будь-чого з шахами. Але тут можна сказати, що, як і шахи, радіорозвідка - увага, концентрація, вміння аналізувати і виокремлювати плани – як свої, так і супротивника.
- Так, саме моя позиція найбільше підходить до шахової професії. Я вважаю, що я був "шахістом" у ЗСУ.
- Який вигляд мав типовий день РЕРівця Ігоря Коваленка? Де і з якими матеріалами ви працювали?
- Вибачте, не можу це казати. Навіть зараз. Після війни – зможу.
- Ви отримали з рук Володимира Зеленського орден "За мужність" ІІІ ступеня. Вдалося перекинутися кількома словами з Президентом? Чи це була така церемонія-конвеєр (у гарному сенсі слова)?
- Я йому підморгнув, а він мені - у відповідь (сміється. – Є.К.).
- Чим для вас стала Авдіївка, яке місце у вашому житті відтоді займає?
- На Авдіївці мене спочатку виводили раз на місяць. Потім мене не виводили 4,5 місяця. Взагалі. А коли почалися найважчі часи, мене не виводили 5 місяців і 2 дні. Я там топив сніг, щоб голову помити чи ще щось. Все зі снігу. Тому що води бракувало.
Перше, що я зрозумів під Авдіївкою, - це те, що людині для життя треба мало. Солдат знає: якщо бліндаж сухий, то життя чудове. Ти розумієш, що дуже багато речей цивільного життя, за які ми чіпляємося, через які ми нервуємося, - взагалі дрібниці. Ти спокійно ставишся до багатьох речей, яких у тебе немає. Немає - і немає. Буде так.
Багато цивільних цього не розуміють. І коли зараз я бачу поведінку цивільних людей, для мене це - просто поведінка вередливої капризної дитини.
- Тобто після Авдіївки ви вмієте радіти простим маленьким речам.
- Так. Ти живий – радієш. Повзе їжачок – радієш. Встиг зробити каву – радієш. У тебе є вода, щоб зробити каву – радієш. Іде дощ на вулиці, а в бліндажі не промокає – радієш. Десь холодно, а тобі тепло – ти радієш. Про дуже багато речей розумієш, що це просто частина життя - і тобі легше проходити ці повсякденні некомфортні речі. Бо те, що для цивільної людини нонсенс, для мене - просто некомфорт.
- А що для вас віра саме на війні? Це насамперед вірш з послання ефесянам: "Вдягніть обладунки бога, щоб вам протистояти в день, коли зло піде в наступ…"? Ось є зло, певне уособлення диявола, і ось є ваша можливість протистояти цьому?
- Так. Якщо ми не вдягаємо, то не можемо протистояти. Ми все розуміємо, але протистояти цьому дуже важко, навіть коли "вдягнувся", а коли "голий", то скиглити можна довго…
У мене інші місця з Біблії, які є моїм фундаментом, щоб не з’їхати з глузду під час війни.
- Розкажіть, які саме.
- Перше - це місце, у якому "…а до тебе не наблизиться" (Пс.90:7). Це місце – обітниця від Бога, обітниця про те, що навіть, якщо навколо тебе все буде палати, і все буде погано, і навіть будуть втрати, ти виживеш. Тобто я про це молився - і отримав це місце в серце; у мене було внутрішнє розуміння, що я виживу.
І інше місце з Біблії: "Пильно бережи серце своє, бо з нього - витоки життя" Прип.4:23. Для мене це значить, що Бог сторожить наше життя, але наше серце - це наша відповідальність. Ми повинні боронити наше серце від злоби, від ненависті, від озлоблення, від озвіріння під час того всього, що ми бачимо.
І ще важливе: "В будь яких обставинах дякуйте Богу, бо в цьому воля в Ісусі Христі щодо вас." 1 Сол.5:18 - я теж прийняв для себе дякувати Богу за будь яку дрібничку, і така щоденна "вправа" дуже пом'якшує серце - профілактика від ПТСР.
Дуже важливо "захищатись активно" від цього "цунамі" злих думок.
- Знаю про такі думки від інших, хто воював і воює.
- Так от, я зрозумів, що це дуже погано для серця християнина. Та й взагалі для людини це дуже погано. І в цей час згадую це: багато хто не вірять, що я був у таких місцях стільки часу, через те, що вони бачать мою спокійну поведінку. Вважаю, що через постійну рефлексію над собою, щоби не дати своєму серцю укорінити ті погані емоції, які дали ростки - їх, немов бур’ян, вирубаю, поки вони не зробилися великими деревами. Тобто на ранній стадії все це лише бур’яни… злоби, ненависті, жаги зробити такі, дуже важкі, речі.
- Коли ми розмовляли з вами понад 3 роки тому, те інтерв’ю було російською мовою. Ви тоді сказали: краще давайте російською. Я спитав: а що з українською? – "Все краще, йде до того, що колись буде українською. Але поки що давайте російською".
І от зараз я вас слухаю – і чую: ваша українська мова краща за мою. І вона не штучна. Спілкувалися на фронті переважно українською?
- Коли просто спілкування, то усе-таки краще російською. Але у мене були роки, коли я повинен був віддавати команди і слухати команди – десь більше року. В цей час я багато спілкувався українською.
- Повернімося до шахів. У ЦСК ЗСУ, де ви зараз інструктор, ви з дітьми маєте справу? Дітьми, які вчаться грати у шахи?
- Дійсно, ця сторінка у моєму житті знову відкривається. Вона не пов’язана з ЦСК ЗСУ, але там йдуть назустріч, щоб була така можливість. У мене вже є учні.
- 3 роки тому у заголовок до нашого інтерв’ю я виніс "Гросмейстер і сапер Ігор Коваленко". Тобто мені тепер до трьох слів у заголовку – гросмейстер, РЕБівець, капелан, ще додавати – "вчитель"?
- Ні, я вже не ребівець. У мене є компетенції, але я вже не ребівець. Просто шахіст, віруючий і… я не знаю, як це сказати. Я вважаю так: віруючий у пікселі, який грає в шахи. Ось так краще.
- Я дивлюся на дітей, які грають в шахи. - і бачу, яка це подвійно крута штука під час війни. Це для дитини і просто радість, і офігезний засіб для ескапізму. Граючи, ти ментально уникаєш вибухів та сирен. Ви бачите, як це працює з дітьми?
- Шахи – це терапія. Шахи – це альтернатива до того стресового інформаційного поля, яке є навколо нас. Окрім того, це тренування багатьох ділянок головного мозку, - щоб голова людини була більш захищена від потоку інформаційного лайна. По-іншому це неможливо назвати. Шахістам легше аналізувати те, що ми чуємо. Це 100%. Але і серед дітей, і серед тих, хто повернувся з полону, і взагалі серед військових я бачу багато тих, хто грає в шахи. І я розумію, що вони самі собі роблять терапію. Тобто їхній організм вже потребує, щоб вони пограли в шахи, щоб їхня голова відійшла від тої реальності, в якій вони живуть, і знайшла щось таке, де вони можуть брати найкращі емоції. Це – шахи!
- Після командної перемоги на Євро, думаю, ви прочитали про себе дуже багато приємного, гарних побажань і слів. А що б ви сказали нашим читачам з позиції людини, яка прославляє країну у спорті і захищає її усіма можливими засобами?
- Менше песимізму. Апостол Павло сказав, що зараз є три фундаментальні речі: віра, надія і любов. Тому якщо в боротьбі до справедливості, свободи слова, перемоги України тощо, ми втратимо надію, віру і любов (в першу чергу – любов), - тоді нас чекають дуже темні часи у нашій вільній Україні. І ми цього не маємо допустити!
Євген Кузьменко, "Цензор.НЕТ"
Фото, відео – з архіву Ігоря Коваленка
