Позивний Тихий: "Ми нищимо русню у промислових масштабах"

Автор: Ольга Москалюк

Сергій не любить галасу й метушні, тому позивний обрав відповідний – Тихий. Його робота завжди зосереджена, точна, без зайвих слів і рухів. Він – зовнішній пілот батальйону безпілотних систем "Привид Хортиці" 15-ї бригади оперативного призначення НГУ.

Каже, що з часом став більш стриманим, навіть трохи інтровертом: тиша й самотність дають йому відчуття рівноваги. До війни мав власний бізнес - займався дистрибуцією мобільного зв’язку, згодом перейшов у банківську сферу. У 2015 році був мобілізований. Після базової підготовки в рідному Миколаєві пройшов ще місячне навчання в "Десні". Звідти потрапив до одного з розвідувальних батальйонів, де служив старшим розвідником.

- Де ви перебували, коли потрапили на службу?

- По лінії фронту від Авдіївської промки до Світлодарської дуги. Там я вперше пізнав, що таке загибель командира, якого дуже поважав. Ми його виносили. Він помер у нас на руках.

- Можете розповісти, як це сталося?

- Так. Його звали Сергій, позивний - Піранья. Командир роти. Він завжди був з нами, постійно йшов попереду, повсякчас тренував нас. Навіть відбір до нашого підрозділу був дуже суворий: без алкоголю й всього зайвого - хто витримував, той залишався.

От ми виїхали працювати у Троїцьке (це за Луганськом). Пішли групою на розвідувальні дії у сіру зону. Попереду командир, потім сапер, третій - радист, а я четвертий. Натрапили на ОЗМку. Підірвалися. Один "200-й" і командир - "300-й". Сказав: "Залиште мене, я вже все". Ми все одно витягли його, поклали в БТР, довезли до лікарні, але він помер.

- Я вам співчуваю.

- Дякую. Це була така перша важка втрата. Загинула прекрасна людина, яка дала нам знання, які я досі використовую.

- До якого часу ви були в армії?

- До жовтня 2016 року. Ще тоді сказав: "Сподіваюся, що здаю автомат назавжди" і повернувся до мирного життя. Хотів поновитися у своєму банку, але він збанкрутував, поки я служив. Тож мене скоротили з роботи. Я шукав себе у комерційному секторі й перейшов займатися зерновою логістикою.

- Яким для вас стало повномасштабне вторгнення?

- Неочікуваним. Хоча усі напередодні говорили, що таке можливо, але я якось не міг цього прийняти. Не хотілося навіть думати про це. Я якраз закінчив у Миколаєві робочі справи, готувався побути з сім’єю пару тижнів і у березні мав їхати працювати у польській логістичній компанії. Вже отримав візу. Але сталося повномасштабне вторгнення.

- Де ви були 24 лютого?

- Вдома. Ми всі прокинулися о четвертій ранку. Я почув вибухи, адже у нас атакували аеропорт. Одразу зрозумів, що почалася війна. У мене – дружина й однорічна дитина. Тому поки не відправив їх за кордон, до квітня, на війну не пішов.

- Цей місяць ви провели у Миколаєві?

- Так, у Миколаєві. Я хотів повернутися до свого ж батальйону. Але мені сказали: "Місць немає, ми тебе взяти не можемо, у нас усе заповнено. Чекай". До речі, мій батальйон тоді потрапив до Маріуполя, а потім - в полон. Багато хлопців, на жаль, і досі там.

- То чим ви займалися до того, як мобілізувалися?

- Допомагав нашій Теробороні. Тобто був на місці, але без прямої участі у бойових діях. А 18 квітня мобілізувався до Національної гвардії України. Спочатку ми були в Миколаєві. Займалися охороною, тренувалися. Але нам хотілося воювати. То ми зведеною групою поїхали на оборону позицій біля Снігурівки.

- Ви залишилися розвідником?

- Ні. Був звичайним піхотинцем у стрілецькому батальйоні. Тоді не зізнавався, що я – розвідник (посміхається. – О.М.).

Ми повоювали на позиціях. На той час ще не було дронів. Лише артилерія, танки й БТРи.

- Які емоції тоді переважали?

- Знаєте, я став дуже стриманим. Усе сприймав рівно, без надмірних емоцій, з "холодним розумом". Потрібно працювати - працюємо. Не відмовляєшся - йдеш, як би не було.

До речі, я там був зі своїм кумом (позивний Монах), з яким ми разом пішли до армії у 2015 році, а у квітні 2022-го знову удвох мобілізувалися. Воювали ж під Снігурівкою. А потім нам сказали, що йде набір до підрозділу "Кара-Даг", який тримає оборону на Запорізькому напрямку в районі Малої Токмачки. Ми погодилися перевестися. І в січні 2023 року переїхали до іншої частини. Знову ж – піхота. Кум – головний сержант, я - старший солдат. Так от тут на позиціях ми зустріли цей дуже гіркий контрнаступ.

- Як думаєте, чи нашкодив нам той розголос, який передував контрнаступу?

- Нашкодив, адже про нього знали всі, тому на нас там чекали. Ми знали, що все заміновано, тому "в лоб" пройти неможливо. Важко говорити про те, скільки ми там втратили людей. І ніхто за це так і не поніс покарання.

- Військові, які до й під час цього контрнаступу також були на Запорізькому напрямку, розказували, що росіяни настільки ретельно готувалися, що задіяли навіть будівельну техніку…

- Щоб ви розуміли, прямо перед нашими позиціями працювали екскаватори - спокійно заїжджали й копали. Ми все це спостерігали, фіксували та передавали всю інформацію. А як тільки з’являвся наш екскаватор - одразу по ньому йшло "відпрацювання". Якщо ми стріляли два-три рази, то по нас летіло десь 10–12.

- Ви про артилерію?

- Так. Інколи ще працювала наша авіація.

- А у них?

- Все, що тільки може бути! Хіба не було ще такої кількості КАБів та дронів – це вже трохи пізніше.

- До речі, про дрони. Як ви почали літати? Як з піхотинця стали пілотом?

- Я познайомився з дронами, коли мій кум зазнав поранення. Це було вже під Вербовим, коли ми пішли тримати крайню посадку. Там були дуже важкі позиції, які дорого нам коштували. Стояла не тільки наша бригада, а й суміжники, які поступово залишили позиції, а під@ри почали на нас насідати, щоб віджати цю посадку.

Ми опинилися в оточенні. Жодного робочого автомата, адже всі заклинило. Були лише гранати й "Форт". А нас в бліндажі – троє (я, кум і побратим) та один "200-й". Наша арта трохи відганяла під@рів, а хлопці йшли до нас на підмогу. Кум вийшов їм на допомогу й дістав поранення ока. Я затягнув його назад, перев’язав і наказав подати на евакуацію. Зрештою, він з одним із побратимів своїм ходом вийшли. Потім потрапив до лікарні. На щастя, все з ним добре. Із армії списався та отримав інвалідність другої групи, адже втратив око – в результаті кульового поранення воно просто витекло.

Так от я залишився у бліндажі з двома побратимами, з якими ще дві доби тримали оборону в оточенні під@рів, які постійно намагалися нас "викурити". Вони думали, що там сидять офіцери, тому обрали таку тактику. Ми запросили "вогонь на себе". Тоді встигли перестрибнути до сусіднього бліндажу, який був нашим. Уже працювали FPV-шки, скиди та гази. До нас підтягнулися суміжники, хотіли нібито відбити цю посадку. Але вони виявилися дуже "зеленими" - неготовими протистояти ворожим дронам. Нас набилося 8 чи 10 людей в маленький бліндаж, який почали потихеньку "розбирати", ще й кидати сюди гази. Хлопці давай вискакувати. Я залишився, впав на землю. Потім вибрався, щоб забрати назад у бліндаж поранених. Кого можна – перебинтували. Чекали на команду, що нам робити далі, чи відходити. Нас почали пресувати вже з трьох боків. По нас працювало все – арта, танчик, дрони. У підсумку з цього бліндажа вийшло троє. Першими я відправив двох поранених. Потім забрав радійки й батареї, автомат побратима і теж рушив полями до наших позицій.

Йду – наді мною вже висить скид. Падає – не спрацьовує. Я відкатуюсь. А до другого був прикріплений газ. Добре, що пішов у бік. Дрон полетів на дозаправку, а я швидко побіг далі, поки він не прилетів повторно.

- То після цієї ситуації ви перейшли на дрони?

- Просто наш підрозділ якраз в цей час переформатовувався у батальйон безпілотних систем. Ми пройшли навчання й почали літати на "Мавіках", "Аутелах" і "Матрасах". Працювали на Харківському напрямку.

- Ви займалися розвідкою?

- Так. Знаєте, при всій моїй великій повазі до артилерії, зараз боги війни - це дрони. Саме вони сьогодні багато  вирішують.

- В одному з репортажів з Добропілля від цивільної бабусі почула таку фразу: "Зараз дронів в небі більше, ніж птахів". Військові з усіх напрямків говорять про засилля БПЛА…

- Їх, справді, дуже багато. На жаль, ворог модернізується, нарощує обороти, швидко навчається та змінює тактику. Ми також розвиваємося й намагаємося завжди бути на крок попереду від нього й передбачати його можливі дії. Взагалі ми нищимо русню у промислових масштабах.

До речі, у нас пілоти не тільки літають. Розкажу вам випадок, який трапився тут у травні. Ми екіпажем із трьох людей стояли на позиції. Ворог мінометом та дронами "розбирав" і її, і піхоту, яка була перед нами. Там був поранений військовий. Ми вирішили допомогти йому добратися до евакуації. Пішли під обстрілами. Він повз по траншеї. Ми близько 300 метрів його дотягли до бліндажа. Потім приїхав евак, забрали і успішно доставили його до пункта евакуації.

- Зараз на вашому напрямку ситуація, м’яко кажучи, дуже непроста, правда ж?

- Так, але ми стабільно тримаємо наш сектор. Завчасно виявляємо ворога, знищуємо його і не даємо просочитися до наших позицій.

- Пілотам додається ще одна проблема - змінюються погодні умови…

- Тумани та дощі грають на руку ворожим піхотним групам, які можуть просочуватися, адже наша техніка не завжди може вилітати. Вони намагаються використовувати погодні умови на свою користь, щоб пересуватися далі. Ми все одно спостерігаємо, піднімаємо борти, знаходимо ворога й знищуємо. Просто тепер складніше, бо вони встигають дійти до кущів чи укриттів, тож їх важче шукати. Але під@рам теж нелегко. Адже зараз наш батальйон безпілотних систем - це злагоджений механізм, який постійно вдосконалюється, розвивається та набирає обертів по виявленню й знищенню ворога. У нас існує братерство, традиції, взаємоповага та допомога один одному. Ми маємо адекватне бойове керівництво. У нас дуже гарний комбат, який поруч із солдатами, що надзвичайно допомагає. Знає кожного з них. Часто з ними спілкується, в курсі їхніх проблем, з якими розбирається. Виходить на передній край. За таких умов нам легше працювати. Розкажу про нього на власному прикладі. Коли наша позиція опинилася у напівоточенні, та ми вже були готові тримати оборону, як піхота, комбатом було прийнято рішення вивести нас, поки це було можливо, зберігши життя. Була спланована операція, заїхала "коробочка", і ми встигли швидко евакуюватися з майном. Тримати там позицію, як точка зльоту, було недоцільно та небезпечно.

- Командир 429-го окремого полку безпілотних систем "Ахіллес" Юрій Федоренко, який також працює на Харківському напрямку, нещодавно розказував, що противник знову повернувся до механізованих штурмів. Що ви бачите?

- Пробували проїхати технікою на Куп’янськ. Буквально сьогодні зранку (третього листопада. – О.М.) ми ще помітили танчик біля річки Оскіл й знищили його.

- Про що це свідчить? Тривалий час вони ходили собі малими групами...

- У нас досі так ходять – по одному-двоє. Є "кілзони", "дорога життя", де вони успішно "лягають відпочивати" назавжди. Ми їх не пропускаємо. До наших позицій вони не доходять. Не знаю, що їх спонукає йти за таких умов. Для мене це загадка. Але їх прикривають FPV-шками та дронами на оптоволокні, яких дуже багато. Взагалі у них на все якийсь безлімітний "пакет". Але ми теж не стоїмо на місці. До речі, зазначу, що у нас дуже гарно працює наша оптика, ударні дрони, як-от "Вампір" та "Кажан". А наше FPV-ППО блискуче знищують під@рські "Молнії", "Зали" та інші розвідувальні й ударні засоби. Також активно розвивається напрямок НРК…

- А ви займаєтеся такими комплексами?

- У нас є ціла рота, яка займається забезпеченням і наших, і піхотних позицій.

Правда, по них ворог теж працює. Ми зараз взагалі дуже потерпаємо від "ждунів".
Хоча постійно переглядаємо логістичні шляхи, але все одно якийсь десь у засідці сидітиме.

- А у них що із наземними дронами?

- Теж є. Сьогодні наша FPV-шка вразила їхній НРК.

- Що він перевозив?

- На жаль, нічого. Стояв пустий. А загалом перевозять провізію, каністри тощо.

- Взагалі що ви найчастіше вражаєте?

- РЕБи, гармати, легку броньовану техніку, але здебільшого піхоту. Тому що тут через річку та перепади висот важка броня проїхати не може. Ми постійно вражаємо човни, якими вони пробують переправлятися.

- Але ж росіяни і маскуються, коли пересуваються. Знаю, що часто використовують спеціальні плащі.

- Ходять у маскувальних пончо. Однак наші борти прекрасно визначають їх по руху, після чого розносимо скидами.

- Ще хлопці розказували, що росіяни прикидаються мертвими.

- Дуже часто. Як тільки чує над собою звук "Мавіка", лягає і прикидається мертвим. Але як робиш скид, раптом він "оживає" (всміхається. – О.М.). Вони дуже живучі: кидаєш прямо по ньому, попадаєш, а він встає і йде. Буває, що з першого разу його не вб’єш.

- Часто відстрілюються?

- Так. Інколи збивають наші FPV, стріляють по важких бортах. Вчора ми знищували їхнього військовослужбовця. Він збив з автомата дві наші FPV-шки, тільки потім ми зі скиду його поклали. По перехопленнях чули, як один казав: "У мене поранена нога, не треба мене евакуйовувати, дайте ліки. Я тиждень тут полежу й знову піду воювати".

А взагалі вони дуже гарно риють. Є тут і такі "експонати", які живуть на позиціях. Один навіть з’їв свого товариша.

- Того, якого перед тим вбили?

- Ми цього не зрозуміли. Він по рації розказував: "У мене ще є, що їсти – Васильович. Я потроху його доїдаю". Ось і таке буває.

- Як би ви оцінили ворожих пілотів?

- Там є нормальні пілоти. Я ніколи не буду недооцінювати ворога. Працюють вони теж вправно. Вміють та навчаються.

- Хто саме зараз проти вас воює?

- "Судний день" (російська група пілотів. – О.М.). Але ми готові й до "Рубікону" (одна з ключових структур у силах безпілотних систем росії. – О.М.).

- Чи брали ви росіян дронами в полон?

- Так, наш пілот на "Мавіку" таким чином взяв у полон під@ра і вивів його до нашої піхотної позиції.

- Ви з ним не спілкувалися? Що він там розказував?

- З цим ні. Але ж у них у всіх одна історія: ніхто з них не хотів воювати, вони такі нещасні - кредити, в’язниця, хтось хотів так заробити.

- Це росіяни ж таке говорять? Не ті, хто був "мобілізований" на окупованих територіях?

- Росіяни. До речі, на нашому напрямку були помічені й кубинці. Їх примушують іти, бо вони не знають, куди, не орієнтуються, губляться.

Тут у під@рів взагалі все поділено: є "караванщики", які переправляють, ті, кого вони доставляють, і які перебувають на позиціях. Налагоджений механізм проходження. Наприклад, шлях одного піхотинця, грубо кажучи, займає близько чотирьох діб від точки А до точки призначення – де він повинен бути. Повторюся, я не розумію, навіщо вони це роблять. Але пруть і пруть. Мобілізація у них продовжується, охочих на контракти вдосталь. На жаль, тут у них немає проблем. Ресурсів у всьому вистачає, тому що у них - жорсткий тоталітаризм. Все поставлено на потік.

- І коштів на війну вистачає.

- Поки є бажаючі купувати їхні газ та нафту, вони воюватимуть. Хто б що не говорив, мовляв, росія впаде. Але вони поставили економіку на військові рейки й з усім справляються. А що робити після війни – не знають. Для них от це страшно. Адже народ може скинути з престолу "царя". Тож війна багатьох влаштовує. На жаль, і в нашій країні теж.

- Ви маєте на увазі тих, хто у нас на ній наживається?

- Так, тих, хто наживається, і хто адаптувався. У нас зараз є два світи: ті люди, які живуть цивільним життям, для яких війна - "десь там", і ті, кого вона торкається безпосередньо. Тобто, як би ми не намагалися об’єднати країну, війна не однакова для всіх. Ця межа дуже помітна. Ми на початку 2022 року згуртувалися, встояли, а після контрнаступу настрої почали швидко змінюватися й спадати – такий зворотний бік медалі.

Знаєте, коли я приїжджаю до свого міста, мені дуже прикро бачити здорових мужиків, у яких все добре, і вони ні за що не хвилюються. Хлопці, давайте мінятися! Бо усі чиновники та держслужбовці, які не перебувають на критично важливих посадах, зобов’язані захищати країну. Це обов’язок! Їх поки можуть замінити жінки, ветерани або діючі військові за бажання та можливості. У мене, наприклад, дві вищі освіти. Чого треба – навчуся. Загалом впораюся. Питань немає – давайте! Я готовий працювати на державу. Бо я теж хочу бути вдома зі своїми рідними. Я теж хочу цивільного життя. Але, на жаль, я бачу свою дитину, в кращому разі, пару днів раз на три місяці та по відеозв’язку.

- А як на вас реагують цивільні, коли ви приїжджаєте додому?

- Якщо під час АТО були вдячні й дякували за захист, то зараз навіть ті, хто живе поруч, мовчки відводять очі. Особливо ті, у кого чоловіки сидять вдома. Намагаються обійти.

- Їм соромно?

- Не думаю. Це ж все свідомо робиться. Мовляв, "моя хата скраю": "Ми – з Україною в серці, але ви там воюйте якось без нас".

- Що вас за таких обставин мотивує продовжувати воювати?

- Я це роблю заради дитини, щоб вона жила у мирі, а також щоб помститися за тих діточок та побратимів, які вже загинули на цій війні.

P.S.: Шановні друзі, технічна група батальйону безпілотних систем "Привид Хортиці" 15 БрОП НГУ звертається до вас по допомогу у підтримці збору на обладнання для виготовлення оптоволоконних систем на FPV. Вказані системи дуже добре зарекомендували себе на Харківському напрямку у зоні відповідальності бригади. Противник намагається рухатись вперед, але хлопці впевнено йому перешкоджають.

Просимо долучитися до збору, щоб наші військові могли й надалі тримати оборону та не пускати ворога на нашу землю.

Ціль – 200 тис. Вже зібрано 92 000. Реквізити:

https://send.monobank.ua/jar/9sp1i1V4ov

Номер карти:
4441 1111 2327 2100

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото надані героєм