"Чому держава відмовила мені у шансі на життя?" – історія військового лікаря, хворого на рак
Нещодавно "Цензор.НЕТ" почав фіксувати та висвітлювати порушення прав військових та ветеранів. До редакції надходять листи із особистими історіями, за якими - зламані долі та системні проблеми. Серед тих, хто нам написав, Олександр Полярус – капітан запасу, який звільнений із ЗСУ за станом здоров’я, адже має онкологічне захворювання. Уже майже три роки він змушений лікувати меланому в Норвегії, тому що в Україні безкоштовного лікування для нього не знайшлося.
- У мене питання до держави, якій я прослужив 14 років, чому все, що мені обіцяли, виявилося неправдою? – пояснює Олександр у телефонній розмові причини свого звернення. - Я не отримав житло від держави - ні під час служби, ні після, не був працевлаштований після звільнення. І це ще не найгірше. Адже мене відмовилися лікувати безкоштовно і виписали чек в кілька сотень тисяч гривень. А тепер питання: чому уряд виділяє гроші на лікування, наприклад, СНІДу, діабету, серцево-судинних захворювань, а на лікування раку шкіри ні? Спробую пояснити, що мені незрозуміло. Причини появи у мене меланоми – це збіг в часі таких обставин: травмування шкіри, перебування на сонці та сильний стрес. Тобто умови, які дуже поширені при перебуванні на військовій службі та участі у бойових діях. Тоді як захворювання на СНІД виникає здебільшого в цивільному житті і ніяк не пов’язано з будь-якою службою державі. СНІД у нас лікується безкоштовно за державний кошт в повному обсязі, а ліки для лікування раку шкіри держава не закуповує. Чому такий підхід у виборі, кому жити, а кому, ні? Хто ті люди, хто це вирішує? Чому держава, отримавши від мене службу, у відповідь зробила мене біженцем, відмовивши мені в лікуванні, а значить у шансі на життя? Я хотів би отримати відповіді.
- Розкажемо вашу історію. Ви - кадровий військовий. Обрали цей шлях ще до війни з росією. Чому?
- Я - син військовослужбовця. Тож завжди хотів бути військовим. Відслужив строкову службу, потім закінчив Національний медичний університет імені Богомольця, після цього – Українську військово-медичну академію і став військовим лікарем.
- Чому обрали саме таку професію? Чи ваш тато теж був військовим лікарем?
- Ні, тато був прапорщиком, літав на гелікоптері. А от сусід мого діда, його одноліток, був військовим лікарем під час Другої світової війни. Служив у 300-му полку, який досі існує у Десні. Після спілкування з ним я загорівся цим фахом. І свою службу почав саме там у медичному батальйоні.
- Він розповідав вам про війну?
- Більше про службу у 1950–1960-х роках, про те, що взагалі таке військовий лікар. Він під час війни був начальником медичного пункту піхотного батальйону. Це дуже кривава професія. Тому, певне, і не любив про це говорити.
- Яка у вас спеціалізація?
- Військовий лікар-стоматолог. Моє перше розподілення - Третій окремий полк спеціального призначення у Кропивницькому. Я був лікарем медичного пункту, лікарем-стоматологом.
Прослужив там два роки. Потім перевівся до медичної роти 128-ї гірсько-штурмової бригади. А у 2013-му мене перевели до 17-ї окремої танкової бригади і підвищили до начальника медичної служби бригади. Взагалі раніше стоматологів на цю посаду не призначали. Але на той момент система військової медицини вже, м’яко кажучи, давала збої. Наприклад, коли я прийняв посаду, у мене за штатом у медичній роті мало бути 17 лікарів. Але по факту було лише троє. А за п’ять днів почалася війна.
- Ви знали про те, що буде війна? Вас, можливо, попереджали?
- Ні, не попереджали. Але перші бої, в яких я брав участь, були точною калькою тих навчань, які я проходив у 2012 році, коли служив у 128-й бригаді. Тоді "легенда" була така: на територію України з-за кордону заходять невідомі війська невідомої держави і намагаються захопити прикордонні області, а ми даємо відсіч. Ми це один в один проходили у 2014 році. Так от до такого сценарію нас готував генерал-полковник, на той час командувач Сухопутних військ Геннадій Воробйов (під час Революції гідності Воробйов відмовився виставляти армію проти активістів, потім більше двох років провів у зоні АТО. – О.М.).
- Ви сказали, що брали участь у боях. Але ж ви – лікар. Не вистачало бійців?
- Коли все почалося, у мене був величезний некомплект. Крім того, взагалі не було санінструкторів. А 17-та танкова бригада, в якій я служив, була кадрованою. Тобто по штату воєнного часу там має бути близько чотирьох тисяч військовослужбовців, а на той момент було приблизно 425. Це нормально для кадрованої бригади. Був лише керівний склад - для того, щоб у разі потреби швидко розгорнути підрозділ. Ми мали озброєння. Повинні були отримати людей і виконувати завдання. Але поки нас поділили на дві частини. З половини зробили стрілецький батальйон. Я став його начмедом. Щоб ви розуміли: ротами командували полковники, взводами - майори, а стрільцями були капітани та старлеї. У нас було дуже мало солдатів. А інша половина офіцерів залишилася в бригаді і до жовтня розгорнули її до необхідних чотирьох тисяч військовослужбовців.
- Де ви були територіально?
- Спочатку – на другій-третій лінії в Харківській області в районі Барвінкового. А потім батальйон Нацгвардії ім. Кульчицького зайняв перший блокпост під Слов’янськом. Влітку їх розбили – вибили з позиції. Направили туди нас – 54 особи. Ми відбили цей блокпост. Нам, до речі, допомагала 95-та бригада. Там і відбулися мої перші бої.
- Що запам’яталося з тих часів? Що ви, до речі, думали про росію?
- Те, що ми воюватимемо з росією, я знав набагато раніше – ще у 1997 році, коли прийшов на строкову службу. Тоді остаточно поділили флот: нам дісталися лише кораблі забезпечення, а всі бойові відійшли рф. Також ми дозволили їхньому контингенту перебувати в Криму. Я вже тоді зрозумів, що вони спробують нас захопити. Проте більшість військових, з якими я служив, у це не вірили. Думали, буде щось на кшталт аншлюсу: ми просто станемо російською армією - тобто наші політики так домовляться, що нас фактично нею зроблять. Більшість з них були не проти такого, але згодом стали Героями України. Просто у ті часи держава тримала армію, по суті, в "чорному тілі". Люди були дуже незадоволені через низькі зарплати. А росіянам, навпаки, їх постійно підвищували. Наприклад, на момент, коли почалася війна, я – начмед бригади отримував 5 300 гривень. Росіянин на такій самій посаді у себе, якщо перерахувати з рублів, понад 20 тисяч гривень.
А коли почалася війна, у нас, насправді, було дуже сильне піднесення. У тих частинах, де я служив, ми пережили падіння і Слов’янська, і Дебальцевого. Але було розуміння: щось можемо, ми не гірші за росіян.
- Скільки ви провоювали в АТО?
- Безпосередньо брав участь у бойових діях близько трьох місяців. Загалом був в АТО п’ять.
- Ви були стрільцем. Але ж вам доводилося і надавати медичну допомогу, правильно?
- Характер бойових дій дуже рідко був стрілецьким. За ці три місяці я бачив противника зблизька, напевно, лише двічі. В основному відбувалося щось на кшталт "артилерійських дуелей". Так, я надавав медичну допомогу. По нас кілька разів дуже сильно прилітало.
Я був разом з особовим складом на позиціях і фактично виконував функції санінструктора. Хоча й був начальником медичної служби бригади, але безпосередньо на місці залишалася моя заступниця і формувала медичну роту.
Розкажу вам один випадок. На блокпості перебував наш командир роти - мій підлеглий. На другому - я. А на третьому - нікого. Я поїхав туди, завіз медичне майно. Там був ветеринарний фельдшер із піхоти. Питаю його: "Будеш санінструктором?" Він погодився. Приїжджаю наступного ранку, то він мені кинув ту санітарну сумку. Виявилося, що у них вночі були поранені, і він злякався. Знаєте, на війні дуже часто таке трапляється. Тому я й намагався бути на позиціях. Бо коли люди знають, що їм нададуть допомогу, добре проявляються в бою. Коли цього немає - виникає паніка.
- Як ви дізналися про свій діагноз?
- Я ще, будучи в АТО, зрозумів: може бути щось схоже на меланому, адже дуже сильно роздер родимку на спині. У нас були такі позиції, що ми постійно перебували під сонцем. Коли я наприкінці жовтня потрапив додому під час ротації, у перший же тиждень пішов до онкоцентру за місцем ППД бригади. Там мені поставили діагноз і вперше прооперували.
- Яка була стадія?
- Нульова. Я просто дуже рано виявив хворобу. Сам себе направив до госпіталя, адже я - начмед. Але зрештою у 2015 році мене звільнили з військової служби за станом здоров’я зі зняттям з військового обліку.
У 2017 році у мене під правою пахвою з’явився вузол. Мене знову прооперували - видалили м’яз і підпахвові лімфовузли. Лікували не у військовому госпіталі, а у Кіровоградському обласному онкодиспансері. Лікарі - Скородум Юрій Олексійович, Крама Тарас Михайлович і Люля Ігор Едвардович фактично мене врятували - дуже професійно все зробили.
Я пройшов реабілітацію, і до 2022 року мене нічого не турбувало.
- Зараз поговоримо, що було далі. Хочу тут уточнити: яку процедуру проходить військовий, коли у нього виявили рак? Наскільки я знаю, спочатку він знаходиться у військовому госпіталі, а потім виходить, так би мовити, у цивільну площину лікування. У вас на цьому шляху виникали якісь проблеми?
- Єдине, що з цією хворобою держава мала б мене звільнити одразу. Але тоді були такі установки: нікого і ні з чим не списувати. Хоча й тримати мене не мало ніякого сенсу.
Було ще непорозуміння: коли захворів, як військовослужбовець Шостого армійського корпусу, мав би їхати до Одеського військового госпіталю. Зробив запит. Виявилося, там не роблять такі операції, як мені потрібно. Тому я одразу повідомив свого керівника, що лягаю в онкоцентр Кривого Рогу за місцем проживання. Дали дозвіл. Ліг. Мене прооперували. А потім на ВЛК я поїхав вже до Одеського госпіталю. І от начальник відділення і тодішній керівник госпіталю вирішили, що вони не будуть "комісувати" начмеда й перенаправили мене до київського шпиталю. Хоча вони мали це вирішувати, але не захотіли брати на себе відповідальність. В результаті я просто покатався по Україні – поїхав ще до Києва.
- Я правильно розумію, що найголовнішою проблемою на цьому шляху у військового, який має таку хворобу, полягає в тому, що втрачається дорогоцінний час?
- Тут все залежить від начмеда. У моєму випадку питання швидко вирішилося, бо ним був я. А начмеди бувають різні. Але звертатися треба до нього. Як правило, витрачаючи чимало нервів, "продавлювати" рішення у командування. Це важка робота, якою не всі хочуть займатися. Але це все – робота начмеда.
Я, наприклад, спочатку з’ясував, де саме роблять таку операцію. Якби її робили у військовому госпіталі, то поїхав би туди. Однак з’ясував, що там таке не роблять, тому одразу визначився із цивільним закладом і звернувся туди. Повторюся: у мене це вирішилося швидко, бо я був начмедом і звертався безпосередньо до керівника вищого рівня - начмеда корпусу. А якби це був, наприклад, лейтенант, командир взводу? Він би прийшов до начмеда, а того немає. Тоді б було так, як ви сказали – втрата часу. А чекати не можна.
Для прикладу: у французькій армії начальник медичної служби не підпорядковується командиру підрозділу. У німецькій – теж. Я зараз у Норвегії, і тут так само. Начмед - це фахівець, який стоїть поруч із командиром, допомагає йому, але не виконує його накази, які інколи, м’яко кажучи, бувають для нього дивні.
От чому не було лікарів у медичних ротах ні у 2014 році, ні у 2022-му? Бо начмед підпорядковувався піхотному чи танковому командиру. Багато хто таке не витримує і просто йде. І на ці посади ніхто вже не хоче йти. Тримаються тільки такі, як я, які служать з часів строкової служби, то звикли до такого стилю командування. А людина, яка закінчила медичний університет, приходить, дивиться на все це і при першій же нагоді "стає на лижі".
- Коли вас списували, чи пов’язали хворобу із захистом Батьківщини? Чи тільки із проходженням військової служби?
- Із проходженням військової служби. Щоб пов’язали із захистом Батьківщини, я, як начмед, ще під час АТО мав би написати рапорт на самого себе, що отримав травму цієї родимки. Але я цього не зробив. Мені було не до того - думав геть про інше. У мене були поранені та інші задачі. Тому не звернув увагу. А заднім числом це вже не оформлюється.
- Там же є відмінність, зокрема у виплатах.
- Я отримав не двісті з лишком тисяч, а вісімдесят.
- А оперували вас безкоштовно?
- Так. І вперше, і вдруге.
- Ви писали, що у 2022-му була ще третя операція. Яка?
- Проблеми почалися ще у 2021 році. Але я одразу не помітив. Працював тоді на дуже стресовій роботі - був начальником медичної служби в’язниці. А коли почалася повномасштабна війна, захотів повернутися на службу. Але почувався погано. Пішов проходити медкомісію. І на УЗД побачили, що в мене наріст метастазу на кишківнику розміром із чоловічий кулак. Увесь тонкий кишківник був фактично "обплетений". У квітні 2022-го мене прооперували у онкоцентрі Кропивницького – теж зробили все дуже добре і безкоштовно.
Але тут є один момент. Якби я був громадянином Норвегії, мене б тут не оперували. Вони у таких випадках дають медикаментозне лікування. А у нас безкоштовних ліків немає, а коштують вони дуже дорого. Тож мене прооперували, і через те, що цих ліків не було, у мене майже одразу знову почалися метастази. Тобто операція мене не врятувала. Але це, в принципі, притаманне і меланомі, і такому обширному ураженню, як у мене, адже був задіяний практично весь кишківник. Усе вирізати фізично не могли. Тож дуже швидко нарости повернулися: і на шкірі, і всередині, і в голові. Один із метастазів почав перекривати мені стравохід і дихання. Тоді в лікарні мене почали підштовхувати: їдь як біженець, за кордон - там лікуватимуть безкоштовно. Я спочатку, поки почувався більш-менш нормально, відкидав цю ідею. Але коли мій стан вкрай погіршився, і я зрозумів, що майже вмираю, погодився. Коли я приїхав до Норвегії, мені хотіли одразу робити трахеостому - розрізати шию, щоб я міг дихати. Однак подумали та замість цього почали вводити ліки, які в них тут є, і пухлина почала зменшуватися. Зараз у мене ще немає ремісії. Метастазів багато, але вони не зростають.
Тобто мені навіть не треба було робити таку травматичну операцію, якби були оці ліки. Я б їх приймав, і метастази б розчинилися. Знаєте, найбільше мене дратує те, що через цю ситуацію з мене зробили біженця. Я служив цій країні, а мені сказали: хочеш лікуватися – їдь за кордон, там це безкоштовно. Ми цього не робитимемо.
- Хто вам запропонував виїхати за кордон?
- Лікуючі лікарі - ті, хто мене спостерігав. Мене після операції передали у відділення хіміотерапії, де прямо сказали: безкоштовних ліків немає. Є можливість виїхати за кордон.
- Тобто держава надала вам можливість виїхати за кордон?
- Я виїжджав за допомогою "Medevac". Як я потім дізнався, це така мутна структура - ніби і не державна, і не приватна - незрозуміло. У них усе закрито. Але виходи за кордон вони мають. Це мені запропонував мій лікуючий лікар-хіміотерапевт. Він зробив подання. І коли я їхав, Норвегія вже знала, що я направляюся саме на лікування. Мені ще на кордоні сказали, в якому саме місті буду. Тут звичайних біженців відправляють у табір, а мене одразу до стаціонару лікуватися. Такий от механізм.
- А як транспортували?
- Я сам приїхав до Львова. Звідти мене забрала чеська машина швидкої допомоги. Вони мене вивезли до Польщі, а з Гданська ми вже летіли - через Осло, а потім сюди. Кордон ми перетинали практично без перевірок. Наші взагалі не дивилися, поляки трохи глянули й усе. У мене, до речі, навіть немає закордонного паспорта. Принципово ніколи не робив. І от майже три роки я тут. Мені краще, але я не одужав.
- Що говорять лікарі?
- Нічого. Меланома – така хвороба, яку не можна спрогнозувати. Вона може сама затихнути. Хоча таке трапляється дуже рідко. А може і хороше лікування не допомогти.
У 2023 році в мене був період, коли хвороба прогресувала блискавично - буквально тиждень за тижнем, особливо після операції. Я той час майже не пам’ятаю - навіть пам’ять порушилася.
- Ви також розказали нам, що всі ці роки перебуваєте в Норвегії без родини. Це важко, правда?
- Так. Але у нас є квартира. Дружина працює. Не захотіла ставати біженкою.
Вона - інвалід третьої групи, у неї давно діабет. Доводиться бути у розлуці, але я сподіваюся, тимчасово. Вона зі мною їздила усіма гарнізонами. І тепер знову служба не відпускає.
- І дитина ж у вас...
- Я поїхав, коли йому було 14, а зараз уже 17. Спілкуємося телефоном. Це хоч трохи рятує в цій ситуації.
- Думаю, ви слідкуєте за тим, що відбувається в Україні. Що думаєте з цього приводу?
- Важко, але прогнозовано. Знаєте, чому я залишався у війську, попри те, що до війни служити було дуже складно і бідно? Бо знав, що нам доведеться воювати з росією. Так воно і сталося. Тому те, що зараз відбувається, я передбачав. Нам це треба пережити.
- А що в Норвегії говорять про нашу війну?
- Норвегія входить до НАТО. Їхні генерали добре розуміють, що відбувається. Вони дуже дивуються, коли деякі "натівські" генерали починають розповідати, що ми не так воюємо. Запитують: "А ви були на їхньому місці? Ви навіть не уявляєте, що це". Така твереза оцінка ситуації, я б сказав, на нашу користь.
У них Збройні сили маленькі: одна піхотна бригада, потужні ВМС для їхньої країни, але піхота невелика. Тут є усвідомлення: якщо ми впадемо, вони будуть наступними. Причому це розуміють не лише на рівні громадян, а і на владному.
- Враховуючи, що ви – лікар і маєте онкологічне захворювання, хочу запитати вас, як людина може самостійно зрозуміти: щось з організмом не так? Онкологи наголошують, що військові мають підвищені ризики через умови, в яких перебувають, канцерогени, постійний стрес тощо. Рак – це хвороба, яка спочатку часто не болить. А військовослужбовців не мають можливості проходити системні обстеження. На які симптоми варто звертати увагу, щоб не пропустити онкологію?
- У випадку з меланомою це досить просто - треба дивитися за родимками. Якщо травмована, то стає такою, ніби на ній росте ще одна. Тобто змінює форму. Навколо з’являється почервоніння, і при певному освітленні вона виглядає так, наче її посипали блискітками. Тобто вона змінюється і не схожа на звичайну родимку.
Лімфовузли - це окрема тема. Вони страждають при онкології. Будь-який метастаз йде через них, і вони запалюються. Якщо є стійке запалення лімфовузлів - це вже дзвіночок, що треба перевірятися.
А взагалі начмед має займатися цими питаннями. Потрібно проводити, зокрема, і просвітницьку роботу серед особового складу. "Зомбоящик" розповідає, як треба любити Батьківщину, а лікар має ходити і розказувати, на що потрібно звертати увагу. Такий лікбез повинен відбуватися постійно.
- На офіційних сайтах МОЗ та МОУ немає докладної інформації, як діяти військовому у разі підозри чи виявлення раку. Правда, на сайті Міністерства у справах ветеранів є цілий окремий розділ "Лікування онкологічних захворювань". Але ж йдеться про окрему категорію військовослужбовців, які вже не проходять службу. А як бути діючим? Держава "просідає" в цьому питанні?
- Дуже сильно. Якщо брати документацію ще до війни, то у росіян, наприклад, були спеціальні сайти. Заходиш - там чітко написано: "Для начмедів". По розділах розписано, що робити у конкретних випадках. Поетапно.
У нас такого досі немає. Не розроблений алгоритм, про який ви говорите, як діяти крок за кроком.
Якщо військовослужбовець щось у себе підозрює, за законом має звертатися до начмеда. А той вже має знати, що робити, і вести його далі. Але зараз такі обставини, що ті ж начмеди батальйонів - це дуже перевантажені люди. Часто не відповідають своєму фаху. І з цього починаються всі негаразди. Можуть навіть не звернути увагу на скарги військового. Мовляв, не хоче в наряд заступати чи їхати на завдання. Тобто можуть просто не дослухатися.
- Є ще одна проблема: на ВЛК на постійній основі немає онколога, який може діагностувати хворобу. Як з цим бути?
- Військовий може звернутися, як цивільний, до будь-якого онкоцентру. Тут все налагоджено. Після перевірки досить швидко встановлять реальний діагноз. І вже з ним треба йти на ВЛК. Зазвичай тут голова ВЛК, спираючись на аналізи та об’єктивні дані, має запідозрити онкологічне захворювання, і направити до відповідного фахівця. У Збройних Силах зараз немає окремої онкологічної служби.
- На жаль, сьогодні рак – розповсюджене явище. Я дивилася інтерв’ю онкохірурга Андрія Безносенка, то він прогнозує, що через війну, зокрема згадані мною канцерогени та стреси, а також навколишнє середовище, найбільший сплеск онкозахворювань припаде на 2030 рік. Що ви думаєте з цього приводу?
- Дивіться, я ще до війни мав великі родимки. Деякі під час служби відірвав та викинув – зокрема одну ременем просто "сточило", а друга на полігоні сама відпала. Потім перевірився – все гаразд. А на війні першу родимку травмував – меланома. Чому так? Тому що великий стрес. Якби не він, все було б гаразд. Тож ви правильно зауважили, що кількість онкозахворювань зростатиме. Це питання потрібно вирішувати на державному рівні. От зараз створили корпуси. Начальниками медслужб тут мають бути фахові люди, а не призначені абияк. Знаєте, у чому відмінність нинішніх призначень і тих, які були за часів Другої світової? Радянська система у деяких питаннях була досить "жива". Сьогодні командир підрозділу знайомий з якимось начмедом – його і візьмуть. А тоді обирали лікарів зі шпиталів. Так і має бути. Тобто начмеда корпусу повинен призначати начальник медичної служби ЗСУ. Але ж вона у нас зруйнована й не відновлена.
- Ще до війни чи вже під час?
- Це сталося, коли в 2000-х роках розділили військову та госпітальну ланки. Якщо за часів Радянського Союзу лікар випускався з академії, то йшов до війська, потім зростав і потрапляв на роботу до госпіталя. А з "нульових" років випускники одразу йшли до лікувальних медзакладів. А кого змогли рекрутувати на місці, забирали на лікарів військової ланки, хоча вони часто потім тікали.
У мене в 128-й бригаді була відносно хороша ситуація з лікарями, тому що командир медроти був досвідчений, поважний і міг ставити на місце піхотних командирів. Під його "парасолею" колектив тримався. Без такого авторитету в бригаді чи батальйоні лікарів не вистачало.
Зараз просто закривають посади. Я особисто знаю лікарів, які прийшли з цивільного сектору в медичну групу механізованої бригади, і потрапили у величезний стрес, схожий на шок і паніку. Бо у війську не дають бути лікарем. Ти маєш бути десантником, піхотинцем, офісним менеджером, а часу на лікування немає. Бо відсутня людина, яка вимагає від тебе медичну роботу. Зате є ті, хто наполягає, щоб документи були в порядку, були відбиті стрільби тощо. Тому начмед завалений всякою документацією, військовою підготовкою. На решту немає часу. От звертається сержант: "У мене щось тут не так". Він подивиться на нього, в кращому разі скаже, куди йому йти і допоможе, а в гіршому відповість: "Не відкошуй!" На начмеда часто відбувається тиск зверху. Коли почалася війна, від мене вимагали, щоб я зробив ремонт в туалеті в медичній роті. Або коли мені треба було навчати особовий склад, комбриг поставив задачу: "Хочу побачити, який вигляд має медична рота в полях". Пояснюю: "Це 17 палаток". Відповідь: "От постав". І я, замість того, щоб навчати людей, шукав тих, хто встановить ці палатки, кожна з яких важить 400 кілограмів, а у мене в медроті були самі жінки. От я і займався не тим, що потрібно. Скільки я служив, не бачив жодного сприяння медичній службі. Зараз ситуація ідентична.
Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"
Фото надані Олександром Полярусом
P.S. "Цензор.НЕТ" направив запит до Медичних сил ЗСУ з проханням надати дані щодо виявлених онкологічних захворювань у військовослужбовців, повідомити, чи встановлюється звʼязок між набуттям захворювання та службою, а також проінформувати про державні програми, якими передбачено лікування таких військових.
