Пережила ампутацію молочних залоз через носіння бронежилета. Історія ветеранки Наталі Ліщишеної

Автор: Анна Тохмахчі, Amnesty International Ukraine

Як ветеранка Наталя Ліщишена стала першою жінкою в Україні, яка змогла документально підтвердити шкоду штатного бронежилета для здоров’я військовослужбовиць – і чому ця історія має значення для всієї армії.

Наталя Ліщишена завжди хотіла бути юристкою, а ще – схожою на батька-військового. Шлях до її мети був непростим, але вона здобула освіту і підписала довгоочікуваний контакт – якраз перед початком повномасштабного вторгнення. Її служба тривала до 2024 року, поки під час обстеження у шпиталі у жінки не знайшли небезпечну хворобу. Далі операції та довга реабілітація. А ще тяжка бюрократична боротьба, щоб довести – її хвороба пов’язана з військовою службою. Наталя змогла підтвердити, що втратила молочні залози через військову службу – а саме носіння бронежилета. Сьогодні вона працює фахівчинею з супроводу на Вінниччині, навчається на проєкті "Трайб" і гуртує у своїй громаді ветеранську спільноту. Наталя каже, що все, що з нею сталося, готувало її для цієї роботи, бо тепер вона на власному досвіді знає з чим стикаються військовослужбовці і ветерани після звільнення, і як їм можна допомогти.

Наталя народилася в Угорщині, де тоді служив її батько. Коли родина повернулася до України, мешкала на Луганщині. Коли у 2014 році почалися бої на Сході, жінка займалась комерційною діяльністю і почала волонтерити, допомагати військовим. Вона вирішила залишитись в Станиці Луганській попри близькість лінії фронту,щоб  доглядати батька.

"Я все життя мріяла бути юристкою і хотіла бути як батько. Для мене взагалі військові – це приклад для наслідування. Це про повагу, про гідність і честь. Це – Люди з великої літери", – ділиться Наталя і розповідає, що вступила до університету в Сіверськодонецьку, коли їй було 38 років, – на факультет права. А у 2021 році знайомий запропонував службу за контрактом у 80-й окремій десантно-штурмовій бригаді. Жінка погодилася. "Чоловік підтримав моє рішення. Ми на той час не думали, що буде така війна у 2022 році. Хоч і розуміли: те що відбувалося у нас в Луганській і Донецькій області всі ці вісім років, – це було таке собі "перемир’я", якщо чесно", - пояснює вона.

У перший день повномасштабного вторгнення Наталя вже була на Миколаївщині, де базувався її підрозділ: "Нас підняли по тривозі о 4:00. Перший десант, обстріли. Ми не розуміли, де свої, де чужі. Не було особливої координації між частинами. Особовий склад був розтягнутий на декількох напрямках – наші військові були і в Прип'яті, і в Херсоні, і в Запоріжжі. Так почався мій шлях".

Служба Наталі проходила між першою і другою лінією оборони. Займалися забезпеченням бійців, логістикою й виконували інші задачі, які перед нами ставили командири. "В нашій бригаді було багато жінок, більшість – на тиловій службі. Були жінки, які прослужили на той момент вже багато років. Як нам казав командир ще в навчальному центрі: "В армії жінок немає, є військовослужбовці. Береш баул і топаєш сама. Ти знала, куди йшла". І ці слова я добре запам’ятала, вони не раз ставали в пригоді, бо не хотілося, щоб тобі робили якісь поблажки", – ділиться Наталя враженнями, як бути жінкою у війську. Каже, що відбулися певні позитивні зміни щодо гендерної політики у війську. Але додає, що досі існують проблеми і недопрацювання, які Наталії довелося відчути на власному здоров’ї.

"Банально жіночої форми до 2023-2024 року не існувало. Завдяки проєкту Arm Women Now розробили жіночий стрій і добилися, щоб його впроваджували на рівні Міноборони. А от статутних бронежилетів для жінок, під наші анатомічні особливості, досі не існує. Я знаю, що вони зараз ніби на етапі тестування, але вже скільки років минуло. А в армії вже 70 тисяч жінок. Статутний бронежилет зараз важить 18 кілограмів і тисне. А коли ти на 1 чи 2 лінії оборони, то маєш бути в бронежилеті постійно. Коли я спілкувалася з лікарями, вони казали, що лише одна з десяти жінок-військовослужбовиць, які приходять на обстеження, не мають проблем з молочними залозами. Груди травмуються бронежилетом", - зазначає вона.

У 2024 році Наталя захворіла і потрапила до пульмонологічного відділення у стаціонар. Після тривалого лікування її направили на проходження ВЛК. Там, після планових обстежень та УЗД, лікар повідомив, що у Наталі виявили хворобу Мінца. Це внутрішньопротокова папілома молочної залози, яка протікає безсимптомно. Без втручання вона може стати злоякісною. Лікування передбачало операцію.

"Першу операцію мені робив Подільський онкоцентр. Робили часткову резекцію (видалення) обох молочних залоз. Не зовсім вдало. Потім вдруге мене вже оперували у військовому шпиталі. Після цього прийшли результати гістології на онкомаркери, були нехороші зміни. Це все тривало з травня по липень. 31 липня рішенням ВЛК мене списали. Так закінчилася моя служба", – розповідає Наталя.

Жінка перенесла три операції. Під час третьої їй зробили повну резекцію молочних залоз. Зараз ветеранка розповідає, що не може піднімати високо вгору руки, піднімати важке, перебувати на сонці, перегріватися. Жінку дуже підтримує чоловік. Ділиться, що лікар навіть говорив з ним перед операцією дружини, пояснював анатомічні особливості і наслідки. Але, каже Наталя, чоловік відповів лікарю, що для нього головне аби вона була жива.

Окрім хвороби Наталі довелося ще "повоювати" з бюрократією. Зараз вона єдина в Україні жінка, яка документально підтвердила, що її хвороба настала внаслідок носіння бронежилета. І у висновку ВЛК (свідоцтві про хворобу) вказано, що її хвороба пов’язана із захистом Батьківщини. Ветеранка зіткнулася з проблемами і при набутті статусу інвалідності. Її довго не викликали на засідання МСЕК (медико-соціальної експертної комісії), яка на той момент встановлювала інвалідність. А потім взагалі відмовили у групі, мовляв "не бачимо підстав". Наталі вдалося оскаржити це рішення, вона отримала інвалідність 3 групи, але в рішення жінці вписали неправильний діагноз. А вже після повної резекції, коли вона подавала на зміну групи інвалідності, один з лікарів комісії заявив їй, що вона взагалі "видалила груди за власною примхою". Наталя не здалася і в результаті цього лікаря виключили з комісії та заборонили обіймати цю посаду в майбутньому. Після повторного засідання комісії, ветеранці визначили другу групу інвалідності довічно.

"Після операцій, звільнення, у мене не було навіть багато часу, щоб себе пожаліти", – посміхається Наталя.

Майже одразу вона почала працювати фахівцем із супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб: пройшла конкурсний відбір, навчання і вже рік допомагає ветеранам та їхнім родинам у своїй новій громаді – на Вінниччині. Каже, що не працює чітко за посадовими інструкціями, які вимагають скеровувати ветеранів до інших спеціалістів, а намагається всім допомогти сама на місці. "Я, напевне, навіть вдячна зараз, що маю такий досвід. Бо я сама це все пройшла: і лікування, і ВЛК, і реабілітації. Тепер я можу допомагати іншим. Знаю всі нюанси, з якими можуть стикатися ветерани, ветеранки і діючі військовослужбовці", - продовжує жінка.

Паралельно з роботою Наталя навчається на ветеранських програмах, зокрема на проєкті "Трайб" від Amnesty International Ukraine. А ще виходить з різними ініціативами до влади: як місцевої, так і центральної. Зараз, наприклад, Наталя намагається звернути увагу Міністерства у справах ветеранів і заступниці керівника Офісу Президента Ірини Верещук на проблему травм жінок, пов’язаних із військовою службою. "Якщо не буде рецидиву хвороби, мені пропонували розглянути протезування. Але протези – це силіконові накладки, які видають. Вони незручні, натирають, створюють нові рани і шрами. Пластику треба робити за власний кошт, а це "задоволення" дороге. Імпланти коштують від 3 тисяч доларів. За кордоном є державні програми, які це фінансують. Було б добре, якби такі програми з'явилися і у нас. В армії багато жінок. Але нехай вони, звісно, з таким краще не стикаються. Я зараз всім знайомим кажу: "Дівчата, обстежуйтеся, бо ви навіть не відчуваєте, що травмуєтеся", - наголошує ветеранка.

Анна Тохмахчі, Amnesty International Ukraine