Коли синочку відзначали рік, я вбивав ворогів: історія 27-річного штурмовика 78-ї бригади ДШВ, позивний Красавчик

Автор: Сергій Бондаренко

Штурмовики – це особливий вид військових. Вони йдуть туди, де інші зупиняються. Вони беруть на себе найважчі завдання, де потрібна не лише сила, а й холодний розрахунок, швидкість рішень та готовність прийняти бій навіть у найбезнадійніших обставинах.

7 лютого минулого року на Курщині троє українських десантників добу трималися в оточенні проти майже півсотні російських військових та північнокорейських найманців. Вони відбили кілька хвиль штурму, коригували вогонь артилерії з неба та вийшли живими. Один із тих трьох – 27-річний штурмовик 78-ї окремої десантно-штурмової бригади 7 корпусу швидкого реагування ДШВ Сергій Красавцев з позивним Красавчик.

Це не просто боєць. Це доброволець, який сам прийшов у військкомат і наполягав на службі саме в ДШВ. Колишній будівельник, який став штурмовиком. Його історія – про справжню мужність, про бій, який має увійти до підручників історії, і про ціну, яку платять ті, хто захищає Україну на передовій.

"Всі були у шоці, що я сам прийшов"

Сергію Красавцеву 27 років. Він штурмовик і доброволець. Сам прийшов у військкомат півтора року тому.

Каже, всі там були в шоці. Бо не секрет, що люди ховаються від ТЦК, де тільки можуть. А тут прийшов молодий чоловік і каже, що хоче служити в армії.

Одразу сказав: "Хочу тільки в Десантно-штурмові війська". Але двічі не пройшов ВЛК через стан здоров'я. Дуже був засмучений, навіть роздратований. Далі був навчальний центр під Черніговом, і там рекрутери 78-ї бригади Десантно-штурмових військ України його швиденько влаштували. Ось так і став частиною великої родини українських десантників.

Сергій з багатодітної сім'ї. Двоє його братів також у війську.

"Старший брат був морським піхотинцем, має багато нагород. Зараз служить у зоні відповідальності 117-ї бригади ТрО. Наймолодший з братів був командиром штурмового відділення 53-ї окремої механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха. Тому приклад є з кого брати", – розповідає Сергій.

"Я в ДШВ, тому що це круто. Для мене, як для рекрута, дуже важливою була підготовка, а тут вона найкраща", – каже він.

Позивний від командира роти

Позивний Красавчик отримав через своє прізвище одразу ж, як став бійцем 78-ї бригади Десантно-штурмових військ України.

"Після відбору командири кажуть мені: "Сергію, придумай собі позивний". А я це так не люблю – позивні, поганяла... Кажу, можна лишуся Серьогою? Не дозволили, сказали, щоб придумав сам, або дадуть вони. І дали. Вийшов командир роти, Псих, і каже: будеш Красавчиком. І так цей позивний прилип до мене", – посміхається він.

Від будівельника до штурмовика

До служби в ЗСУ Красавчик працював будівельником. За спеціальністю – муляр-штукатур.

"Ким я тільки не був. Пройшов шлях від різнороба до виконроба. Досвід у будівельній сфері дуже згодився на фронті – у вмінні оцінювати ризики, створювати укріплення і планувати дії наперед", – каже солдат.

Також у нагоді стала і спортивна підготовка. Самбо, кікбоксинг, рукопашний бій, настільний теніс. Хобі – любов кататися на мотоциклі по полях, з вітерцем.

"Це все допомогло, звичайно, але ще коли була підготовка, прийшло усвідомлення, що ти по вуха у війні, стало страшно – як воно буде? Справжній бій, зі справжніми кулями. Тим більше, я – штурмовик, і готували мене до конкретних задач. Коли два варіанти: або складаєш лапки, кажеш, що нічого не можеш, і благополучно вмираєш. Або тренуєшся, замість ТікТоків вчиш літературу – з чого складається зброя, як встановити чи прибрати розтяжку, дізнаєшся варіанти поведінки противника. Тоді все буде у тебе добре", – згадує боєць.

Легендарний бій на Курщині

Сергій тривалий час брав участь у Курській операції, і саме на ворожій території стався легендарний бій, про який досі говорить уся бригада.

"Я дуже чітко пам'ятаю той день. 7 лютого 2024 року. У першому накаті їх було дев'ятеро. Ми прийняли бій, але так сталося, що одного побратима вбили, а другий дістав важкі поранення та контузію. І поки ми відбивали цей клаптик, у селі, яке тримали, відбувся жорсткий штурм наших позицій. Хлопцям довелося відійти заради збереження життів українських військових, що є першочерговою задачею.

І я розумію, що перебуваю в оточенні. І щоб з нього вийти, треба зайти на позиції ворога. Позаду – заміновано, спереду – вороги. Поки ми чекали допомоги, на нашу позицію вже рвалися близько півсотні окупантів. Зустріли їх гранатометом. Далі за допомогою коригування з неба та співпраці всього підрозділу ми їх усіх там і розвалили. В оточенні були десь добу. Вийшли з позиції втрьох", – про ці події Сергій зараз згадує з посмішкою, як і всі інші бої, про які розповідає, але в очах ховає смуток за тих хлопців, кого вже не повернеш.

За іронією долі, 7 лютого, коли стався цей легендарний бій, збігся з днем народження його сина Макара.

"Вдома якраз рік синочку відзначали. Свято було, а тато в цей день вбивав ворога. Гарний вийшов подарунок – я живий, а кацапи та корейці – мертві".

Командування, на той момент 78-го полку ДШВ (зараз вже бригади), подало кандидатуру Сергія Красавцева на звання Героя України.

Корейці як зомбі

У Курській області, крім росіян, було багато корейців. Сергій каже, що вони дуже галасливі, і коли зазнавали поранення, то так кричали, що одразу можна було виявити їхні позиції.

"А от наші мовчать, як би важко їм не було. Ба, більше. Було таке, мій побратим дістав серйозне поранення і говорить нам: "Відходьте, я вас прикрию!" Він не стоїть на ногах, ледве тримає автомат, але каже, що прикриє", – з гордістю розповідає Сергій.

Ще дивувало солдата те, що корейці вступають у бій без будь-якого страху та добре прикидаються мертвими.

"Ти кладеш один ряд, а вони переступають своїх же і йдуть далі. Як зомбі. Доходило до того, що контакт з одним був три метри. У мене кулемет PZD, рація, координація з неба, куди направлять вогонь, і я веду бій. А того корейця підвів білий маскувальний халат. Периферійним зором побачив вночі, що щось мелькнуло поряд. Пощастило, що у мене був кулемет PZD, він короткий і легкий. І дивлюся, що він у мене стріляє, а я в нього. Пів короба всадив, тільки тоді він упав", – згадує Красавчик.

Психологія війни

В умовах постійної смертельної небезпеки на полі бою вчора незнайомі люди в один момент стають тими, кому доводиться довіряти найдорожче – життя. І це не просто слова. Це реалії війни.

"Відчуття небезпеки швидко зближує людей. Ми вчимося один в одного. Кожен бій – це урок. І тут дуже допомагає психологічна витримка. У 78-й бригаді ДШВ з військовослужбовцями працюють психологи, починаючи з навчального центру. Після бойових штурмів кажуть: "Давай побалакаємо". І ми балакаємо. На перший погляд, здавалось би, що ні про що. Питають, що думаємо з того чи іншого приводу, як сім'я, травлять різні балачки. І ти розумієш, що відпускає. Що треба йти далі, битися за свою сім'ю, за країну, за своє майбутнє, зрештою. Бо не будеш битися, не будеш жити", – ділиться Сергій Красавцев.

Після війни – сім’я, бджоли та коник

Сергій відверто каже, що зараз, будучи штурмовиком 78-ї бригади ДШВ, вважає, що він на своєму місці. Проте там, вдома, чекає сім'я, яка для нього – опора, підтримка і рятувальний круг. І він не живе одним днем, а вже планує життя на потім. Коли не буде війни. Говорить, що хоче займатися бджільництвом.

"На дядю більше працювати не хочу, тому навряд чи повернусь у будівництво. Хочу жити в селі, купити коника, розводити бджіл. Ростити сина, який ще зовсім маленький. Хочу жити в Україні, і щоб моя родина жила на своїй землі. Щоб сину ніколи більше не довелось ховатись в укриттях чи, не дай Боже, брати в руки зброю", – ділиться Сергій.

"Своє життя виборов"

Війна, на думку героя, багато забирає, але й дає не менше.

"По-перше, це друзі, справжні, на все життя, які пройшли з тобою Крим і Рим. Ця війна буде у підручниках, частково вже є. І ми – автори цієї історії. І от мене син спитає: "Тату, а що ти тоді робив?". І я відповім, що я своє життя вибив, виборов. Чи всі зможуть відповісти на питання, а що зробили вони? Тому я хочу звернутися до тих, хто ще не долучився до фронту: не ждіть з моря погоди, навчайтеся, готуйтеся, бо війна не чекає. А хто долучився: тренуйтеся, вчіться. Не треба боятися. ЗСУ – це не тюрма і не неволя. Тобі допоможуть і словом, і ділом", – каже боєць.

Сергій Бондаренко