Тортури за методичкою: що відбувається в російських колоніях із цивільними українцями і навіщо військових там помічають зеленкою

Автор: Тетяна Бодня

Верховний суд залишив у силі рішення суду першої інстанції, який засудив коменданта російської катівні "Ізоляція" в окупованому Донецьку Дениса Куликовського (на прізвисько "Палич") до 15 років ув’язнення. Про це повідомив у фейсбуці адвокат Олег Горбачов, який представляє інтереси журналіста Станіслава Асєєва, якого там утримували.

Сама ж "Ізоляція", за даними правоохоронців, продовжує функціонувати. Це одна з найстрашніших в’язниць, але не єдина, де утримують українців. Як розповіли "Цензор.НЕТ" в Головному слідчому управлінні Національної поліції, з початку повномасштабного вторгнення в російському полоні побували 2130 цивільних громадян України. Частину людей вдалося звільнити, однак станом на початок лютого 2026 року ще 678 цивільних українців залишаються в місцях незаконного утримання – як на тимчасово окупованій території України, так і на території російської федерації.

Для цього росія створила сотні місць незаконного утримання громадян (підвали, тимчасові місця утримання, фільтраційні табори, катівні та стаціонарні місця несвободи – ІТТ, СІЗО, виправні колонії). Злочини росіян у тринадцяти найбільших осередках – колоніях і СІЗО в Мордовії, Курську, Таганрозі, Камишині, Брянській та Бєлгородській областях, а також на тимчасово окупованих територіях України – документують і розслідують слідчі Головного слідчого управління Національної поліції. Це стаціонарні об’єкти з уніфікованими підходами до режиму утримання, системного насильства та катувань.

Нам вдалося поспілкуватися із начальником відділу управління документування воєнних злочинів Головного слідчого управління Національної поліції, який багато років системно займається розслідуванням злочинів проти цивільних, які туди потрапили. А почали ми розмову з подій 2014 року, які змінили і його життя, і долю країни.

"ПЕРЕБУВАННЯ В АВДІЄВЦІ ЗМІНИЛО НАШ СВІТОГЛЯД"

В той час Ігор Карамишев працював в Донецькому обласному управлінні по боротьбі з організованою злочинністю, розслідував загальнокримінальні злочини. Згадуючи захоплення Донецька проросійськими силами, розповідає, як один зі спецназівців, коли бойовики почали атакувати головне управління тодішньої міліції, був поранений, але вивів двох колег з лінії вогню. А сам загинув. Наголошує, що те, що відбувалося в 2014 році, вплинуло на світогляд багатьох людей.

"За наказом ми поїхали в Слов’янськ. Ще частина людей їхала в Маріуполь. Коли ми туди їхали, звідти виходили бойовики Гіркіна. Фактично ми їхали по зустрічних смугах, - каже він і додає, що їх вивели за наказом у липні, але він їхав тоді вже не з Донецька, а з Торецька. - Їдеш, дивишся на усе це і думаєш: "А чому їх не розстріляли?".

Розповідаючи про ті дні, згадує, що після Слов’янська направили служити в Маріуполь, де його призначили на посаду начальника оперативного управління обласного главку.

"Тоді керівником обласного управління був В’ячеслав Аброськін, і він сказав, що керівництво повинно надавати приклад особовому складу. Тому ми заступаємо на чергування на блок-постах і мостах, щоб присікати спроби диверсійно-розвідувальних груп проникнути в місто. Ми так і чергували там щоночі, - продовжує він. - Тоді загинув ще один спецназівець. ДРГ. Йому вистрілили в голову. Двом його напарникам теж вистрілили, та, на щастя, вони залишились живі.

Через деякий час нас відправили в Авдіївку. Це якраз перед перемир’ям було. Ми їздили ротаціями – по два тижні. Я був у групі старший.

Тоді в Авдіївці ми вперше побачили, як стріляють гради. Подумав, що це якесь жахіття. Страшно було.

Коли вперше приїхали у райвідділ, було 20 градусів морозу, а в приміщенні жодного вікна, все винесло через пряме влучання. Опалення теж не було. Був підвал – там зосередились придані сили.

Я своїм сказав, що залишаюся на другому поверсі з напарником, рації є, вікна мішками з піском заставимо. А інші люди залишилися у підвалі.

Мобільного зв'язку там не було, можна було спілкуватися лише по рації".

– Які задачі тоді виконували?

– Нам треба було патрулювати місто, надавати допомогу місцевому населенню, бо були постійно обстріли.

Якось ми підійшли до одного з магазинів, поруч з яким – розбиті будинки. Там дві жінки стоять. Охайно вдягнені, видно, що інтелігентні. Кажуть до нас: "Хлопці, займіть, будь ласка, 50 копійок, на хліб не вистачає". Нас тоді так накрило! Ми тоді віддали їм свій сухпай і попросили волонтерів привезти продукти.

Ця сцена досі перед очима. Тоді ми усвідомили, що таке цінність життя, чого вартує хліб.

Щодня там були загиблі. Сьогодні патрулюємо, спілкуємось з людьми, а завтра їдемо – там три трупи.

Якось приходить у райвідділок жіночка, її усю трясе, не може усвідомити, що сталося. Розповідає, що вони вийшли зустрічати з чоловіком сина, а тут мінометний обстріл і чоловіку пів голови знесло.

Перебування в Авдіївці змінило наш світогляд. Ми тоді зовсім іншими стали. Ставлення до людей змінилося. Все змінилося.

Коли приїхав у Київ після Авдіївки, ніяк не міг збагнути, як так може бути: там смерті, тут – концерти.

З одного боку зрадів, що люди не знали, що таке війна, але думки, чому так відбувається, не відпускали.

Потім у 2020 році почав документувати "Ізоляцію". Перші три доби, коли проводив слідчі дії, не міг спати, прокидався. Дружина казала, що розмовляв уві сні. Певно, продовжував говорити з потерпілими.

Потерпілі – всі вони герої. Люди відстоювали нашу державність – їх за це затримали і катували.

Не забуду реакцію потерпілих, коли ми встановили злочинців, показали їм фото. Наскільки вони зраділи. Вони не сподівались, що ця мразота понесе покарання. Бо ті, хто над ними знущався в "Ізоляції", були у балаклавах, ховали обличчя, зовсім іншими даними себе називали. І не здогадувалися, що їх задокументують.

І коли я побачив цю реакцію людей, зрозумів: я не відступлюся. Буду займатися саме такими справами. Як я можу зупинитись, якщо людей продовжують тримати в тюрмах, катувати.

Загалом ми вже ідентифікували та задокументували понад 40 злочинців, причетних до незаконних затримань і катувань наших громадян.

– З часом почали з’являтися інші місця утримання цивільних. Цей процес хтось координував? Тобто, наставляв тюремників щодо того, що саме треба робити: в яких умовах тримати, як катувати?

– Зараз майже скрізь – стаціонарні місця утримання. На жаль, "Ізоляція" теж ще існує.

Щодо системності, то це від самого початку координувалося ФСБ. Є єдина методика, яку використовують в таких містах несвободи.

– Що це за методика? Які процеси вона охоплює?

– Спочатку стоїть задача зламати людину, як особистість, показати, що з нею можуть зробити все, що завгодно. Тому перший етап – так звана "прийомка". Тобто, новоприбулим треба пройти через "живий коридор". Це коли з двох боків стоять співробітники колоній та завдають полоненим чисельних ударів гумовими палицями, металевими прутами, водопровідними трубами ПВХ, прикладами автоматів, металевими ціпками, електрошокерами, дерев’яними киянками, ногами та руками по різних частинах тіла, стравлюють собак. Були випадки, що собаки кусали полонених.

При цьому людям кажуть: "Ваша ціль – не впасти". Якщо впадеш – заб’ють. Згадуючи це, люди, які повернулися за обміном в Україну, розповідають: "Наша мета була – не впасти". Але витримували не всі, були люди, які загинули на етапі "прийомки".

– В інтерв'ю хлопці розповідали, що треба бігти цим "живим" коридором. І не бачиш куди, бо зав’язані очі або на голові мішок. Як тут не впасти?

– Це дійсно дуже складно. Людину штовхають і вона біжить. А коли полонені після проходження "живого коридору" забігають до приміщення, конвоїри штовхають їх, щоб вони билися головою об стіни, розбиваючи голови.

В деяких колоніях "прийомка" здійснювалась у приміщенні. Після побиття полонених змушували повзти по підлозі та продовжували завдавати їм ударів. У людей були чисельні травми, зламані ребра, вибиті зуби та суглоби, відбиті нирки, розбиті голови та обличчя, у деяких з них відмовляли ноги внаслідок завданої травми хребта.

– Є різниця між тим, як проходить "прийомка" для жінок і чоловіків?

– Немає, усе однаково. Можливо, жінок трохи менше б’ють.

– Скільки за часом триває "прийомка"?

– Від 40 хвилин до 1,5 години. Це рахується не відстанню, а тим, що відбувається. Ти повинен добігти до стола, там роздягнутися, стати на коліна. І так можеш стояти годинами. А увесь цей час тебе б’ють.

Були випадки, коли хлопці стояли на колінах з вечора до ранку. Бо, як я вже казав, росіянам на самому початку треба "зламати" людину, щоб не було подальшого спротиву і ніяких думок щодо цього.

– Вдавалося це зробити? Що люди, які повернулися, розповідають?

– Були випадки, наприклад, в "Ізоляції", коли люди просили їх вбити, бо не витримували знущань. Адже "прийомка" - це лише початок тортур.

Наступного ж ранку людям, яких жорстоко побили напередодні, треба було стояти і співати гімн росії. Якщо після цього в камеру хтось заходить, вони мають стати в так звану "позу зірочки" – широко розкинувши ноги, руки розкинути догори, викрутивши долоні, обличчям вниз. І так стояти, поки їм ставлять якісь питання. Присісти можна лише, коли їси. І то не в усіх колоніях – в деяких постійно примушували стояти. Один чоловік розповідав, що стояв щодня з шостої години ранку до десятої години вечора. Можна було присісти на вечерю, а потім вже був відбій.

А ще в одній колонії одразу після відбою оголошували підйом і примушували людей ще 7 годин стояти. На сон давали лише годину. І так тривало кілька місяців. А коли вже тюремники бачили, що люди виснажені, втратили по 20-30 кілограмів ваги, в них розпухли ноги настільки, що вони не могли ходити, напруга трохи спадала. Вони переключались на нових полонених, яких привозили в колонію.

Такі свідчення підтверджують: окупанти застосовують катування комплексно й системно - за уніфікованою методикою, що за своїм характером нагадує практики НКВС. Методи психологічного тиску та фізичного насильства майже ідентичні в усіх місцях незаконного утримання українських громадян. Попри величезну географію – від Донецька до Уралу, на тисячі кілометрів – підходи та "методички" залишаються разюче схожими. Так було у 2014 році. Так само відбувається і зараз.

– Окрім того, що примушували стояти, більше не чіпали?

– Щомісяця в колоніях змінювалися спецназівці. Нові залітали в камери і били заручників палицями, застосовували електрошокери. У багатьох на тілі постійно були численні опіки. Для спецназівців усе це було розвагою.

"КОЖНОМУ "АЗОВЦЮ" СТАВИЛИ ВІДМІТКИ ЗЕЛЕНКОЮ – НА ПЛЕЧАХ І СПИНІ"

– Що ще системного було після "прийомки"? Який етап?

– Приїжджали представники Слідчого комітету, ФСБ, допитували військовополонених і цивільних заручників. І якщо люди говорили не те, що їм потрібно, вони казали спецназівцям: "Попрацюйте". Виходили, спецназівці били людину, а слідчий потім повертався.

Один із цивільних 4,5 року пробув в "Ізоляції" і СІЗО. Його син служив в "Азові". А батька МГБ затримало ще у 2018 році. Сказали, що знають, що син військовий. Через це сильно побили, зламали ребра, розбили голову.

Коли повезли в лікарню, там відмовились приймати, сказали, що його фактично вбили. Тоді його просто привезли до моргу і там кинули.

Це побачила медсестра і покликала лікаря. І медики все ж його забрали і пролікували. А ті, хто над ним знущався, якось дізнались, що він вижив – забрали його і відвезли в "Ізоляцію", де катували і змушували підписати певні документи. Він відмовлявся.

Тоді вони привезли в "Ізоляцію" його дружину і доньку і пояснили, що з ними робитимуть у нього на очах. Не витримав, підписав. Його тримали в "Ізоляції" до суду. А суддя сказала представнику МГБ, що справу "замарафетили" і відмовилась цього чоловіка осудити. Таке сталося вперше. І більше я про подібну поведінку суддів не чув.

– А в чому вони його звинувачували?

– Нібито він зберігав патрони. Хоч основне було – це те, що його син на той момент служив в "Азові". А як вони ставляться до "азовців", ми ж знаємо.

Наприклад, коли росіяни розподіляли тих, хто вийшов з "Азовсталі" по колоніях, то на "прийомці" кожному "азовцю" ставили відмітки зеленкою – на плечах і спині. І тюремники, коли бачили таку відмітку, цих хлопців катували майже безперервно.

– Один з "азовців" розповідав мені в інтерв'ю, що в Оленівці до них трохи краще ставились, ніж в Таганрозі, де було суцільне пекло.

– В Оленівці було три кати. Їх встановлено і заочно повідомлено підозри.

Тільки вони могли знущатися з полонених. Інші не чіпали.

Загалом колонія в Оленівці була раніше законсервованою, і не готовою приймати людей у 2022 році. І коли туди привезли наших хлопців і дівчат, там не було ніяких умов для їхнього утримання. В бараках, розрахованих на 200 чоловік, розмістили 600. Люди спали на бетонній підлозі, на сходах. Стосовно їжі – теж саме. Сніданок міг бути о 14.00, обід – об 11 вечора, а вечеря – о третій ранку.

З водою також було дуже складно. Її з водойми пожежною машиною качали.

Але їх дійсно там менше били, ніж згодом в інших колоніях. Хоч і не усіх. Ті, хто вибрався з Оленівки за обміном, розповідали мені, що були випадки, коли люди вмирали ще на етапі "прийомки".

– А вона там теж була?

– Спочатку ні, додали з часом цей етап. Це ще раз підтверджує, що методика скрізь однакова. І на цьому етапі людей просто забивають, незалежно хто вони, де служили. Так, під час "прийомки" один з морських піхотинців помер від сильних побоїв. Хлопець, який це бачив, згадував, що спецназівці між собою це обговорювали. Казали, що навіть не знають, кого саме вбили, як його прізвище.

Також в Оленівці були випадки, коли людей закатовували до смерті.

Але найгірші місця – Таганрог, Кизел, Мордовія, Бійськ. Кажуть, що в Кизелі було страшніше, ніж будь-де. В Таганрозі не настільки жорсткий режим, як там.

– Теж готували це місце під українців?

– Спочатку там була колонія для росіян, яких засуджено за кримінальні злочини. І коли перші полонені туди заїхали, вони питали у конвоїрів, що можна, а чого не можна робити. Ті й самі не знали. А з часом там почали будувати жорстку систему ставлення до українців, які туди потрапляли. Катували і били набагато сильніше, ніж у Таганрозі. Про це розповідали люди, які побували в обох колоніях.

Кажуть, що в Кизелі трохи більшими були порції їжі і трохи більше давали ліків, але не часто. А лікували здебільшого так. Хтось з хлопців скаржиться на біль – його електрошокером. Він падає, непритомніє. Приходить до тями, його питають: "Стало краще?". Треба було підтверджувати, інакше просто могли вбити.

Кизел – це одне з місць, де майже постійно треба було стояти: сидіти чи лежати забороняли. Навіть до вбиральні – тільки по команді. Вночі не можна було вставити. Якщо люди не витримували, ходили під себе і спали на мокрому.

Під час огляду камер, полонених примушували повзти по підлозі, після чого конвоїри дивились на їхній одяг. Якщо помічали пил, виводили всю камеру та завдавали ударів руками, ногами, гумовими палками, електрошокерами.

Також, протягом доби, проводились допити, під час яких, як правило, здійснювалось фізичне насильство, тортури електричним струмом, електрошокерами. Постійно примушували співати гімн російської федерації та патріотичні російські пісні. У випадку відмови або неналежного виконання, полоненим завдавали ударів та примушували робити важки фізичні вправи – наприклад, присідання 3000 разів. Іноді примушували співати російські пісні від сніданку до вечері.

– Звідки наглядачі знали, що людина в камері робить щось не так, як вони сказали? Вони якось за ними спостерігали?

– Так, в камерах – цілодобовий відеонагляд. І якщо щось ти хочеш сказати, використовуєш гучномовець. Не можна було навіть спілкуватись між собою.

– Ви сказали, що на етапі "прийомки" люди підбігають до столу і роздягаються. Їм видають якийсь одяг на заміну?

– Було таке, що добу нічого не давали. Або давали простирадло, щоб обмоталися. Свої речі вони здавали на "прожарку".

– А якщо це зима і холодно?

– Все одно. Загалом зимою могли в капцях і легкому одязі при 20-градусному морозі вигнати на прогулянку.

– Можна було носити форму української армії?

– Не знаю, як скрізь, але, наприклад, в Оленівці можна було, а коли вивозили людей звідти, то форму забирали. На заміну давали роби і взуття на один-два розміри менше. Давали, що було.

В деяких колоніях дотримання режиму передбачало, що треба і взимку і влітку ходити в головному уборі. Кепок не було, ходили і влітку в зимових шапках. Уявіть, як це жарко! А знімати не можна, бо це порушення режиму. Це теж форма знущання.

– Людям, які потрапляли в колонії з ампутаціями, якусь медичну допомогу надавали?

– Майже ні. Був випадок, коли в одного з чоловіків, який втратив ногу, забирали милиці і казали: "Беги". Він пояснює, що не може. А вони наполягають: "Тюрьма животворящая, беги". Він скакав вперед і падав. А що було робити?

– Повернули милиці?

– Повернули, але не відразу. А ще один з цивільних, якому вдалося повернутись додому, розповідав, що з ними в камері був військовий, який втратив руки і ноги. Його хлопці виносили в їдальню, годували, бо в камеру їжу приносити не дозволяли.

– Як переживали зими? В камерах було дуже холодно? Наприклад, в колонії в Кизелі, про яку ви згадували.

– 15-16 градусів. Але жалітися на холод не можна було, бо одразу відкривали усі вікна. А це ж Урал. Там дуже-дуже холодно.

– Якщо людина захворіла на пневмонію в таких умовах, лікували?

– Кажуть, що давали якісь пігулки, але які саме не пояснювали. Якщо ставало гірше, не реагували. Тіла тих, хто помер, теж не одразу забирали.

– Якою була ситуація з жінками? Чуємо з інтерв'ю тих, хто повернувся, що їх ґвалтували і катували.

– Різниці між ставленням до чоловіків і жінок особливої не було. По їжі, лікуванню – те саме. Їм не давали навіть туалетний папір, засоби гігієни.

– Помитися можна було?

– Бувало, що в деяких колоніях і по пів року не водили в душ. А так переважно дозволяють митися раз на тиждень, жорстко обмежуючи час на це. Десь по 2-3 хвилини на людину. І в деяких колоніях була дуже гаряча вода, а в деяких – лише холодна.

Одна жінка розповідала, що в одній з колоній їм видавали гребінець на 70 чоловік і п'ятдесятиграмовий шматочок мила.

– Зуби почистити дають?

– Коли дозволили волонтерські посилки, стали видавати пасту. Зі щітками гірше. Переважно одна на усіх, кого утримують у камері.

– Які наслідки полону документуєте?

– Загибель, ампутація кінцівок, осколкові поранення (барак "200", Волноваська виправна колонія №120, "Оленівка"). Втрата ваги від 20 до 50 кг, деякі втрачали близько 50 відсотків ваги. Захворювання шкіри (екзема, короста, лишай), цукровий діабет, серцево-судинні тощо.

У 70-80% людей – проблеми із зубами. Деяким їх просто спилювали напильником.

– Навіщо?

– Форма катування. Страшно те, що наслідки щодо психологічного стану можуть бути відкладеними у часі і проявитися через кілька років після звільнення. Наприклад, один із чоловіків, з якими я спілкувався через деякий час після його повернення додому, розповів, що без дружини не може вийти на вулицю. Каже, що не може знаходитись у суспільстві, не розуміє, чому він тут, тому дружина водить його за руку.

Деякі люди за кілька років після звільнення померли. На жаль, наслідки полону "доганяють" людину і через роки, а проблеми зі здоров'ям "вистрілюють" по-різному.

– Як росіяни ставляться до українських правоохоронців, які потрапляють у полон?

– Якщо були без зброї, вважають цивільними.

– Керівництво і співробітники колоній самі вирішують, як поводитись з полоненими, чи їх інструктують?

– 80-90% - це інструктаж. Їм розповідають, як повинна виглядати "прийомка", як надалі поводитись з військовополоненими і цивільними заручниками. Але були випадки, коли конвоїри самі обирали, в яку камеру приходити і там катувати. А якщо проходив повз хтось з керівництва, вони вибігали з камер.

– Є системність в застосуванні тортур? Вони теж однакові по суті?

– Так. Наприклад, тортури на "прийомці" є в кожній колонії.

Окрім того, розповсюджені так звані дзвінки. Це коли приєднували до вуха дрот та підключали електричний струм.

Нерідко застосовували металеву лінійку. Такою лінійкою били так сильно по сідницях, щоб лопалася шкіра. Такі рани довго не загоювалися. Це у них улюблена форма катувань.

Сексуальне насильство – теж частина катувань. Чоловіків ґвалтують різними предметами.

Ще одна з форм знущання – ненадання питної води. Буває, що добу не дають.

– Хлопці, які повернулися за обміном, розповідають, що якість води і їжі – жахливі.

– Гнилі риба і капуста, каша з піском. Були випадки, коли баландери ставили спочатку кашу собаці, а те, що вона не доїла, віддавали людям. В їжі хлопці знаходили нігті, волосся з інтимних місць.

Такі свідчення підтверджують: окупанти застосовують катування комплексно й системно – за уніфікованою методикою, що за своїм характером нагадує практики НКВС. Методи психологічного тиску та фізичного насильства майже ідентичні в усіх місцях незаконного утримання українських громадян. Попри величезну географію — від Донецька до Уралу, на тисячі кілометрів — підходи та "устави" залишаються разюче схожими. Так було у 2014 році. Так само відбувається і зараз.

– Як ви спите після того, як спілкуєтеся з потерпілими і чуєте все те, що вони розповідають в деталях? Загалом наскільки емоційно усе це складно? Ви сказали, що, коли розслідували справу по "Ізоляції", не могли спати.

– Так, але з часом психіка трохи адаптувалась. Щодо загального стану, скажу так: я за чотири роки повномасштабної війни не брав жодної відпустки. Бо кожного разу, слухаючи потерпілих, пропускаючи сказане через себе, думаю про те, що люди роками були у полоні. Відсутність відпустки з цим не порівняєш. Це свідома і принципова позиція. Зараз моя задача – встановити усіх причетних до злочинів, вчинених з нашими людьми.

Кожного разу, спілкуючись з людьми, прошу пробачення, що їм доведеться пережити болісні спогади, і пояснюю, що ми збираємо матеріали в Міжнародний кримінальний суд і без цих спогадів, на жаль, ми нічого не зможемо зробити. Прошу допомогти нам. І вони дають свідчення, розуміючи, що по суті ми робимо спільну справу.

Після кожного обміну Ігор Карамишев їздить по лікарнях і реабілітаційних центрах, щоб не лише зафіксувати свідчення звільнених щодо подій у місцях несвободи, але й показати їм фотографії людей, які вважаються за зниклих безвісти в зоні бойових дій. Щоб з’ясувати, чи не бачили вони когось з них у російських тюрмах. Каже, що бували випадки, коли вдавалося встановити місце перебування військових, і повідомите про це їхніх рідних.

Також у ході розслідувань він разом з колегами встановлює тих, хто катує українців. Усвідомлює, що ті, кому висунуто підозри заочно, наразі в росії, але наполягає, що робити це потрібно, аби потерпілі знали, що прийде час і їхні кати відповідатимуть за скоєне.

Тетяна Бодня, "Цензор.НЕТ"

Фото надані Національною поліцією України