Мінометник Олег Конончук, позивний Конон: "Я піднімався сходами, щоб закрити вхід у підвал, коли побачив ФПВ на оптоволокні – він "дивився" прямо на мене"
Три ФПВ залетіли і вибухнули у підвалі, де розміщувався розрахунок мінометної батареї "Мінотавр" 68-ої бригади. Від вибуху склалися плити перекриття і завалили укриття. "Я думав, нас заживо там поховали", - згадує свої відчуття Олег
За допомогою ножа і арматури командир відділення мінометного взводу мінометної батареї 1-го єгерського батальйону 68-ої бригади видовбав блоки стіни, зробив хід, виліз сам і врятував двох побратимів, які були разом з ним. Всі троє зараз знаходяться на лікуванні, бо отримали важкі контузії. Ми поговорили з 32-річним добровольцем – у 2022 році він за власним бажанням прийшов у армію і потрапив у бригаду, яку лише створювали. Уявити важко, що переживають наші бійці цієї зими на позиціях. Власне, тому я детально і розпитувала мінометника – аби наші читачі розуміли ціну мирного життя. Але ця ситуація показує ще й те, що навіть в найскрутнішій і найстрашнішій ситуації під носом у ворога, який на тебе чатує, можна самому врятуватися і врятувати тих, хто поруч.
Нагадаю нашим читачам, що 68-ма бригада майже два роки знаходиться на Покровському напрямку. І дуже потужно та ефективно дає відсіч ворогу. Коли росіяни інфільтрувалися у місто через позиції сусіднього підрозділу, "єгєря" згуртувалися і активно вибивали їх, не даючи змогу накопичитися. Бійці бригади з осені винищили тисячі противників у місті. І надалі роблять все, аби він не мав змоги активно просуватися.
"ПО ХАТІ, ДЕ МИ ЗНАХОДИЛИСЯ, ПРИЛЕТІЛО БІЛЬШЕ ТРИДЦЯТИ ФПВ І ЧОТИРИ "МОЛНІЇ"
- Наша позиція знаходилася у передмісті Покровська, - розповідає 32-річний Олег. – Ми працювали з міномета. Ситуація, про яку ви просите розповісти, почалася 3 лютого, а 5-го ми вийшли до своїх.
Вночі до нас приїхало НРК – за допомогою цієї машинки нам привезли міни. Ми її зустріли, але не встигли розвантажити, як прилетів дрон. Ми зрозуміли, що нас спалили. Ми забрали з НРК лише дві міни, як по тому місцю почали бити ФПВ. Міни загорілися. ФПВ продовжували нас шукати, бо з дрона ворог побачив людей. В одну хату били прицільно. По ній прилетіло більше тридцяти ФПВ і чотири "Молнії". Ніч ми пережили нормально. Бо в тій хаті був нормальний підвал. З 6 ранку все продовжилося. Противник розумів – НРК стоїть, значить, десь поруч знаходимося ми.
Цей знімок зроблений в тому укритті, яке виявив противник і розбив. Саме звідси Олег з побратимами перебігав в інший підвал
Десь в годині десятій-одинадцятій ранку ФПВ-ха залітає в древі підвалу, вибух все розкриває. Я до хлопців: "Треба бігти в інший підвал, бо друга ФПВ залетить прямісінько сюди. І тоді нам кришка". Вибігаю перший. Біжу через сусіднє подвір’я - і стрибаю в підвал іншої хати. Але над нам, мабуть "Мавік" висів, і ворог побачив, куди ми забігли. Хлопці ховаються у підвал – добре, що він був з поворотом. Дверей в тому підвалі не було, тому я заставив вхід блоками, які валялися поруч. Коли я вже все зробив і збіг на останню сходинку підвалу, ФПВ влетіла в ті блоки, які я склав. Мене кинуло на хлопців і відключило. За пару секунд прийшов до тями, відчув, що сильно болить грудна клітина, здавалося, я не можу дихати. Руками себе общупав під броніком – крові наче не побачив. Він мене врятував!
Але не побачив і інших хлопців в тій пилюці, яка піднялася. По рації доповів, що наче всі триста. "Ти подивися уважно, - мені сказав у відповідь командир. - Оглянь всіх". Але я знову втратив свідомість. Знову приходжу до тями і питаю: "Всі живі?". Хотів другий раз блоками загородити вхід. Почав підніматися по сходам і тут бачу перед собою ФПВ на оптоволокні, яке дивиться просто на мене. Я бігом вниз і за поворот. Добре, та ФПВ-ха не повернула, а вдарила перед собою в стіну. Мене знову виключило.
Відкриваю очі – пилюка така, що нічого не видно. Але хлопці були поруч зі мною. Ніхто наче не поранений, але глухі. У мене з вуха навіть кров пішла. Піднімаюся – і бачу в проході третю ФПВ. Коли вона зірвалася, склалася плита перекриття – і прохід до сходів закрився. Над ними лишилася лише невеличка дірочка – десь 10 на 10 сантиметрів.
Я по рації доповів, що нас засипало. Командир мене попросив: "Заспокійся. Оглянь себе, подивись, де і в якому стані хлопці". Я у той момент не розумів, поранений я, чи ні. У мене був шоковий стан.
У цей час по тій дірочці, яка утворилася в плиті перекриття, засилають ще штук 15 ФПВ. Одна за одною лупили в це місце. Я думав: "От зараз пробиють всереду, і нам гайки".
У мене було відчуття, що нас заживо поховали. Але ж вдома чекають чотирьохрічна донька і дружина. Тому я вирішив, що це ще не кінець!
ФПВ перестали бити по нашому підвалу, але "Мавік" висів години до дев’ятої вечора. Може, оператор чекав, що ми спробуємо звідти вилізти. Але у нас не було навіть крихітної змоги це зробити.
"ВНОЧІ БУЛО ТАК ХОЛОДНО, ЩО НЕМОЖЛИВО БУЛО ЗАСНУТИ. ДО РАНГКУ Я ДУМАВ ПРО КОВДРУ І СПАЛЬНИК"
- Коли пилюка всілася і я зміг обдивитися, зрозумів, що підвал не жилий, - продовжує Олег. - Його стіни були складені з шлакоблоків. У мене був ніж, я знайшов арматурину і почав розковирювати шви між блоками, розхитувати їх.
Той самий ніж, за допомогою якого Олег зміг розібрати стіну підвалу
- Вам допомагали побратими?
- Там було дуже мало місця, щоб робити таке вдвох. Та й один був маленького росту, він не діставав туди, куди треба було – ближче до землі. Він ще до цього всього погано чув, а тут зовсім оглух. Другому я сказав слухати, чи не висить над нами "Мавік", чи не летить ФПВ-ха. Він мав контролювати повітря над нашим підвалом. А сам вже намагався розібрати ту стіну. І у мене получилося. Витягнувши пару блоків, поставив їх назад - щоб ззовні не було видно той лаз у боковій стіні хати.
Нам треба було переночувати в тому підвалі. А якраз були оті сильні морози. Холодно було страшенно. Я дістав із аптечки термоковдру. Замотався в неї - не допомагає зігрітися. До двох ночі якось пробув, але так змерз, що розігнутися не міг. Та ніхто не міг заснути в тому морозі. Аби не змерзнути ще сильніше, почали ходити по нашому підвалу. В довжину він був метра три, у ширину – може, два.
Ми перебігали з попереднього підвалу так швидко, що не встигли нічого з собою взяти - ні води, ні їжі. Я встиг лише забрати мінометний приціл. Всі наші речі лишилися в попередньому підвалі - в тому числі спальники.
- У вас був план, як діяти зранку?
- Так, я все придумав. Думав так: я перший вилізу в той отвір, який відкопав. Якщо за мною не поженеться ФПВ, за мною так само діють і інші хлопці. Головне було, щоб мене не спалило ФПВ, бо поблизу того будинку ніде було сховатися. Потрібно було добігти до першої хати.
Десь пів шостого ранку, коли почало сіріти, я витягнув блоки і виліз назовні. Думав, на мене чекають: або "Мавік", або ФПВ-ждун десь поблизу сидить. Отвір невеликий получився, добре, що ми всі троє худенькі. Прислухався - наче тихо. Кажу хлопцям: "Подавайте автомати і вилазьте самі". Допоміг виратися одному, другому і пішли вулицею. Командир вів нас по рації, говорив, як виходити. Ще у мене з собою був планшет – орієнтувався по карті.
В першу ж хату забігли – почекали. Послухали, чи веде нас ворожий дрон чи ні. Боялися, щоб не повторилося те, що сталося напередодні. Але повезло. Все було тихо. Ми пішли далі. Ту вулицю проходили довго – від хати до хати. Постійно ховалися, бо час від часу не зрозуміло було, що над нами летіло: це по нас, чи це наші працюють… Дійшли до іншого розрахунку, який навіть не знав, що з нами таке сталося. Але командир планував їх просити піти нас відкопувати, якби ми самі не вибралися… Але, думаю, викопати нас ззовні було б нереально – одразу б туди прилетів десяток ФПВ…
- Були сили виходити?
- Виходити - так. Коли нас засипало, скажу чесно, трохи поник. Але як жити хочеш, мусиш щось робити, знаходити сили. Тим більше, я постійно думав про те, що мене ж вдома чекають. Це додавало сил.
Ніхто з нас трьох духом не падав. Всі хочуть жити! Вночі, в підвалі, я думав про ковдру і про спальник. Більше нічого не хотів. А коли вже виходили, всі троє хотіли кави і в тепло. Позамерзали дуже. Я ж навіть два пальці відморозив, поки відколупував ті блоки.
Виходили ми довго. Добре, що у мене був планшет – нам скинули координати точки, куди могла заїхати машина. От туди ми і прийшли. Нас зустрів командир батареї і завіз на стабпункт. Звідти вже дали направлення на подальше лікування. Слава богу, що всі вийшли живі! У мене виявили уламкові поранення, постраждали барабанні перетинки, із-за чого я погано чую, лікарі виявили ще й черепно-мозкову гематому. Зараз перебуваю на лікуванні.
"У 2022 РОЦІ, КОЛИ Я СТАВ НА ЗАХИСТ ДЕРЖАВИ, ДОНЬЦІ БУЛО ЛИШЕ ЧОТИРИ МІСЯЦІ. БАЧУ, ЯК ВОНА РОСТЕ, ПО ВІДЕОЗВ’ЯЗКУ"
- Як давно ви служите у 68-ій бригаді?
- З моменту її заснування - 6 березня 2022 року. У лютому 2022 року я пішов у військкомат, сказав, що служив строкову службу. Мій номер записали. Десь за тиждень передзвонили, сказали, що я маю дві години, аби зібратися і з’явитися у військкоматі. А мені від дому до військкомату іти хвилини чотири. Нас зібрали і завезли у Рівне, де ми всі стали у лави новоствореної 68-ої єгерської бригади. Там я познайомився з Павлом Вишебабою. З перших днів ми здружилися.
Коли формувалася мінометна батарея, разом вирішили піти туди, бо знали і довіряли людям, яких призначили в командування. З нами ще двоє хлопців пішли. Один вже загинув – наш побратим Юрій Гавалко. Пробув в мінометці не більше трьох місяців. Не пощастило. Загинув від прямого влучання ФПВ.
- Працюєте з мінометами якого калібру?
- 120-го. Не раз зупиняли штурмові групи ворога. Після таких влучань по противнику, нам переказували вдячність від нашої піхоти з позицій. А коли чуєш слова подяки, або коли в рацію кричать: "Давайте ще. Вражаєш противника!", готовий працювати, скільки треба. Але в нашій роботі дуже важливо, щоб тебе не спалили. Погано працювати вночі – одразу видно місце виходу снарядів. Але коли все получається з першої міни, і тобі кажуть: "Давай ще", аж настрій піднімається.
У Покровську у жовтні противник спалив укриття нашого розрахунку, ми втратили міномет. Тоді вже росіяни активно заходили в місто. Після того ми виходили з міста два дні. Після того, бувало, по 26 кілометрів треба було іти до позиції в Новопавлівці, звідки можна було працювати по ворогу. Несли на собі воду, павербанки, батарейки, - найнеобхідніше. Поки дійдеш – вже нічого не хочеш. Міни і міномет нам тоді ще завозили бронею, хоча і це було вже ризиковано.
Тепер вже боєкомплект нам привозили за допомогою НРК. Напередодні тої атаки на нас, шість разів машинці вдавалося доставляти вантаж, за її ж допомогою вивозили загиблих. Невдалою стала крайня доставка мін.
Коли знищують міномет, ти вже не ефективний, треба шукати другу точку роботи. Але на цей час піхота лишається без підтримки. Тому все треба робити швидко. Головне в нашій роботі – не спалитися. Добре замаскувати міномет. І як щось летить, перечекати, додатково не ризикувати.
- Ким ви працювали до повномасштабного наступу?
- Ландшафтним дизайнером, нормально заробляв.
- Втомилися від війни?
- Час від часу накриває, як і інших, хто воює з 2022 року. В кожного є момент, коли здається, що більше не має сил. Важко воювати п’ятий рік. Дитині вже майже п’ять років. Коли я пішов в армію, доньці було лише чотири місяці. Бачив, як вона росте, вважайте, лише по відеозв’язку.
Але ж – я піду, другий, третій… І що тоді? Відповідь проста: у такому випадку, якщо не буде кому воювати, росіяни дійдуть до Вінниці... Я мало знаю хлопців, хто воює з 2022 року. Навіть зі мною в підвалі один був взагалі новий боєць, це його перший виїзд так пройшов. Другий, може, з рік в бригаді.
Знаєте, сидячи там, в підвалі, я знав, що у нас все получиться. Хоча першому вилазити було стрьомнувато. Думаю, ми втрапили у віконечко хвилин у десять, коли пілоти мінялися. Ми в цей момент і втекли.
- Дружині зразу сказали, що з вами сталося?
- Вона не знала до останнього, що мій розрахунок засипало. Поки я був не на зв’язку, вона питала, чи все добре зі мною, Пашу. Завжди так робить. Я про те, що сталося, сказав їй, коли мене відправляли на лікування в Дніпро. А коли я прибув у вінницький шпиталь, вона до мене приїхала. Ми вже бачилися.
Віолетта Кіртока, Цензор НЕТ
