Станіслав Старостенко: "П#дари йдуть на штурми з грошима і банківськими картками, тому що не довіряють своїм"

Автор: Ольга Москалюк

На початку повномасштабного вторгнення його емоційне втручання у прямий ефір ізраїльського телебачення швидко розійшлося мережею та привернуло загальну увагу. "Надо не спорить, ребята, надо помогать Украине! А вы только п#здите! Харош болтать!" - сказав тоді на камеру Станіслав Старостенко.

Кілька секунд живої, незацензурованої правди стали вірусними, перетворилися на мем і, водночас, на символ настрою українців у перші місяці великої війни: менше розмов - більше дій.

Сьогодні Станіслав - бойовий пілот роти безпілотних авіаційних комплексів 2-го штурмового батальйону 5-ї ОШБр. Має позивний Юрист, адже до мобілізації очолював юридичний відділ Національного музею історії України. Втім, юриспруденція - лише одна зі сторін його біографії. Старостенко має сім вищих освіт і звик поєднувати роботу з навчанням: економіка, право, державне управління, соціальна психологія, спеціальна та інклюзивна освіта, аграрна справа, а згодом і фах у сфері газовидобування. Він працював у Центрі протидії дезінформації при РНБО, був директором інклюзивного дитячого садка, раніше займався фермерством на рідній Харківщині, у Вовчанську, де має землю та сад. Його принцип простий: щоб досягати результату, потрібно постійно вчитися.

Та для більшості знайомство з ним почалося саме з того короткого відео - емоційного, різкого й абсолютно щирого. Воно й стало відправною точкою нашої розмови.

- Розкажіть детальніше про цю спонтанну зустріч.

- Приблизно о 3.30 того дня мені подзвонив батько з Вовчанська і сказав, що по нашому садку, який знаходиться за три кілометри від кордону з росією, їдуть танки. Я дочекався ранку й пішов до КМДА записуватися у добровольці. А мене відправили до військкомату, ті – назад. Так буцали. Потім взагалі заявили: "Ми без зброї не беремо". Щоб показати їм серйозність своїх намірів, я вирвав паркувальний стовпчик біля адміністрації і сказав: "Ви що, здуріли?! Я дуже злий на окупантів!" То вони мене записали. Я пішов додому збирати речі. По дорозі біля Gulliver зустрів цю знімальну групу. Ну і сказав: "Треба не п#здіти, а допомагати Україні!"

- Що вас спонукало долучитися до їхньої розмови?

- По-перше, так відчував. По-друге, мене весь день буцали туди-сюди, то мені реально набридло, що всі навколо лише п#здять, а не організовують супротив. Я був емоційно заведений. Не люблю, коли теревенять, але нічого не роблять.

- Нещодавно в одному відео у себе на сторінці ви зізналися: "Ніколи не думав, що стану мемом всеукраїнського масштабу"…

- Точно не мемом хотів бути (сміється. – О.М.).

- Відчуваєте, що стали популярним?

- Та ні! Я просто роблю свою роботу.

- Бачила, ви нещодавно створили сторінку в Instagram. Чому саме зараз?

- Створив, оскільки сьогодні, на жаль, багато хто з українців забули, що війна  триває і все менше донатять. Тому вирішив зробити собі сторінку. Це моя власна ініціатива.

- Під вашими постами та у коментарях до новин про той випадок біля Gulliver люди вам дякують, розказують, що на початку повномасштабного вторгнення ви цим допомогли їм не з’їхати з глузду і називають вас прикладом мужності…

- Я не вважаю себе супер мужнім. Мені також страшно, я теж боюсь. Щораз з цим виходиш на позиції. Але треба якісно робити свою роботу, щоб вигнати проклятого окупанта. Мені ж треба повернутися до мого садка (посміхається. – О.М.).

- То до ТрО ви так і не потрапили, правильно?

- Ні. Розумієте, я ж стояв у витоків створення організації Центр протидії дезінформації при РНБО і працював там до початку 2024 року. Спочатку був аналітиком, потім старшим аналітиком, далі - завідувачем спеціального сектору. Керівництво не пустило мене в добровольці. Сказали: "Сиди, ти тут дуже потрібен". Справді, ми багато чого корисного зробили у сфері інформаційної боротьби. На той час бажаючих долучитися до оборони було багато, а робити мою роботу мало хто міг. Тому мене забронювали, і я продовжував аналізувати, збирати дані й писати аналітичні записки для засідань РНБО. Однак потім змінилося керівництво, і за сталою українською традицією команда пішла зі своїм керівником.

- І тоді ви мобілізувалися?

- Ні. Працював в Українському сервісі розмінування - пішов розміновувати наші території в Херсонській та Миколаївській областях. Мене повісткою не викликали, адже ще була бронь.

- Який найяскравіший спогад у вас звідти залишився?

- Розбита Снігурівка. Кожен двір – це історія родини, маленького всесвіту, який там існував до того. Хтось займався вирощуванням мушлі, хтось плів лозину і навіть виготовляв надгробки. Але це все було зруйновано. Я ж бачив Снігурівку до війни – квітучий край! А тепер все знищене й спаплюжене. Це викликає ненависть та злість.

- То як ви потрапили до війська?

- Коли вже отримав повістку, пішов. Правда, виникла незрозуміла проблема з ТЦК: я стояв на обліку в Печерському центрі комплектування, адже проживав у тому районі, а у березні 2025 року мені прийшла повістка з місця реєстрації – міста Вовчанськ. Я туди з’їздив. Мене звідти відправили назад до Києва. Хоча у мене була бронь від Національного музею історії України, але я вирішив мобілізуватися. Єдиною моєю умовою було те, щоб я потрапив саме до 5-ї штурмової бригади.

- Чому так?

- Тут підготовка в навчальному центрі – #бєйшая! Я за час БЗВП вистріляв більш, аніж півтори тисячі набоїв. Усі наші інструктори – бойові сержанти. І все командування у нас пройшло передову. Тому я й хотів піти саме до 5-ки.

- А чому ви вирішили літати?

- (посміхається. – О.М.) Це ж армія, а не я вирішив. Дивіться, робота пілота на 25 відсотків складається з польотів. А взагалі вона потребує дуже гарної інтелектуальної складової.

Думаю, в зв’язку з тим, що у мене голова непогано "варить", мене сюди і відібрали. Нас навчалося десятеро, із яких четверо пішли до мого батальйону, а решта – в інші підрозділи. Ми не просто пілоти, а бомбери. Нас після навчального центру продовжували готувати ще на місці. Ми відпрацьовували скиди. Щоб ви розуміли, я ним можу потрапити у відро з відстані 50 метрів. На позицію я вийшов на 18-й день після перебування тут.

- Яким був той перший вихід?

- Коли ми з моїм побратимом, досвідченим пілотом, приїхали на "нуль", нам сказали виставити борт. Ми це зробили. На ранок до нашого населеного пункту залетіли п#дари. То був безпосередній контакт з ними. Взагалі ж пілоти знаходяться трохи далі від лінії фронту – два-три кілометри. Але оскільки вона була нестабільною, так сталося, то ми попрацювали і штурмовиками. Оскільки нас дуже гарно до цього підготували в нашому навчальному центрі, все вдалося.

Я вам наведу приклад, як нас тренували. Ми грали у такі рольові ігри: атакуємо-відбиваємось. Нам сержанти розказували тактику. У нас були автомати з кульками. От ми починали так: четверо тих, хто обороняється, і вісім нападаючих. Так от ті, хто були в обороні, практично завжди вигравали. А під кінець БЗВП, на останньому тижні, у нас було четверо нападаючих, а восьмеро оборонялися. І ми "розмотували" оборону. Тому, коли вже на позиції з’явилися п#дари, ми знали, що робити. Все пройшло добре. П#дари мертві. Я після першого виходу їздив до сержантів, які мене готували, і подякував їм за науку. Завдяки такій якісній підготовці у мене все вийшло. Звичайно, на позиції було страшно. Але я сів і почав працювати. Сподіваюся, непогано.

- Як долати страх за таких обставин?

- А навіщо?! Страх має бути присутнім. Я не вважаю, що його треба долати. Розумна доля страху повинна бути для того, щоб не з’являлася легковажність, яка може завести не туди. Наша задача – не героїчно померти (це неважко зробити), а вижити та вбити якомога більше окупантів. Такі завдання ставить перед нами керівництво, і ми їх залюбки виконуємо.

- Нещодавно міністр оборони заявив, що нам треба вийти на показник, коли росія щомісяця втрачатиме 50 тисяч військових. Що думаєте про таке завдання?

- Треба, значить, вийдемо. Наш підрозділ щодня робить свій вклад у цю цифру. Ми активно працюємо. Знаєте, у нашому підрозділі чудова атмосфера. Тут справжні побратими. А не так, як у росіян. Я особисто бачив і знаю, що п#дари йдуть на штурми з грошима і банківськими картками, тому що не довіряють своїм. У нас такого немає. Ми залишаємо цінні речі й не хвилюємося за них. У нас, дійсно, братерство. Ми один за одного горою.

- Ви зараз воюєте на Гуляйпільському напрямку. Я нещодавно дивилася інтерв’ю заступника командира 1-го штурмового батальйону 1-го ОШП імені Дмитра Коцюбайла, який також у Запорізькій області, на позивний Француз, де він розказував, що противник штурмував на конях. Ви таке бачили?

- Мені не доводилося. Ми бачили п#дарів на мотоциклах і різних драндулєтах. В основному, спостерігаємо, як вони йдуть гинути і удобрювати нашу землю. Несуть такі великі рюкзаки. Але при першому контакті кидають їх і тікають. Ще заходив такий підрозділ типу "рексів" – без шоломів та касок. Близько 100 осіб. Наш взвод із 20 бійців "розмотав" їх за дві доби.

- А як вони зараз найчастіше штурмують? Йдуть малими групами?

- Малими групами, інфільтрація. Користуючись туманами, йдуть по дві-три людини. Потихеньку сунуться. Ще, як я казав, пересуваються на мотоциклах, але ми швидко це придушуємо. Тому "потеряшєк" дуже багато. Вони заскочать до хати й сидять у підвалі, а потім своїм кажуть: "Ми вже тут все контролюємо!" Та що ви контролюєте?! Нічого! Але ж ідуть. І їх багато. Плюс, велика кількість їхніх КАБів дає їм трохи перевагу.

Однак пілоти у нас краще навчені, ніж у них. Матеріальне забезпечення по засобах ураження теж вище. Так, є у них пару потужних підрозділів. Але ж у нас дуже багато професіоналів.

- Коли частіше штурмують - вдень чи вночі? Чи немає різниці?

- Немає. Коли отримали команду, тоді й штурмують. Що мене особисто здивувало – вони йдуть з паперовими мапами. Думаю, що ви там розбираєтеся?! Але шукають прогалини в нашій обороні, щоб просочуватися. Коли погода льотна, їм це не вдається. Бо у нас вибудована системна робота. Ми продивляємося кожні десять метрів фронту - не залишаємо його без нагляду. Тому пройти непомітно у них не виходить.

- Ви зауважили, що росіяни доповідають своєму керівництву про те, що контролюють ділянку фронту, коли насправді це не так. Як ви ставитеся до таких заяв? Такі ж лунають і на загал - нещодавно російська військова верхівка доповідала, що вони то Покровськ та Куп’янськ захопили, то Гуляйполе.

- Ми сміємося. Ну, п#здіти – не мішки переносити. Дурень думкою багатіє. Що ще сказати, коли я сиджу у Гуляйполі, а вони розказують, що захопили його, хоча ще навіть не підійшли до нього. Нехай говорять. Чим більше вони обманюють своє керівництво, тим нам легше. "Взяття в кредит" населених пунктів підштовхує їх до безрозсудних штурмів. А за таких обставин ми "кришимо" їх, як салат "Олів’є". Ми дуже любимо "кришити" окупанта. У нас є один командир, який не заспокоїться, поки ми не знайдемо п#дара і не знищимо його. То ми ганяємося, поки не вб’ємо (всміхається. – О.М.). Від нас ніхто не сховається. Розумієте, війна зараз настільки змінилася, що переховуватися від нічного дрона просто неможливо.

- Але ж об’єктивно: ситуація на вашому напрямку складна…

- Складна, але контрольована. Ніякої паніки та депресивних настроїв. Ми працюємо, виконуємо свою роботу. Справді, кількість КАБів зашкалює. На одну посадку за день може сорок прилетіти. Але окупанти теж отримують по зубах. Звісно зараз, тумани вносять свої корективи. Тож ми в цей час можемо проводити ротації. Так, вони стали тривалішими. Однак не через те, що нас не витягують. Просто найнебезпечніше, коли ти заходиш на позицію та виходиш з неї. Тому ми намагаємося залишатися трохи довше, дочекатися слушного моменту для зміни з побратимами, щоб піти відпочити.

- Вдається відпочити?

- Звичайно. Два-три дні відпочиваєш. Але потім робота. Ми ж їздимо на полігон – вдосконалювати свої навички, постійно відпрацьовуємо тактичну медицину, займаємося з новобранцями. А за кілька днів самі просимо командира відправити нас на позиції, адже треба змінити хлопців. Зараз складно тим, що туди стало важко йти. Ось нещодавно я йшов 12 кілометрів з повною викладкою, рюкзаком, який важив 45 кілограмів. Але ми можемо добу заходити на позицію чи навіть дві. Нас командири ніколи не гонять. Ставлення таке: відчуваєш небезпеку – не поспішай, не ризикуй життям, пересиди. Головна задача - зберегти життя та здоров’я солдата.

- На щастя, противник ставиться до своїх солдатів інакше, відправляючи їх зокрема на "м’ясні штурми". Але ж вони мають перевагу в кількості, тож продовжують безперервно напирати…

- Та лізуть, як таргани! Іноді ми не встигаємо скиди змінювати через постійний потік. Буває, забіжить в хату і сховається. Уже ж так просто його не дістанеш. Але прилітає бомбер: бум-бада-бум і все – немає хати. То вони тоді сидять в підвалі. Тож мають запрошення на здачу в полон і вперед.

- Розкажіть якусь цікаву історію з фронту.

- Багато чого цікавого відбувається. Тут навіть не виділиш. Але, знаєте, я б хотів подякувати пані Галині з Гуляйполя, яка посадила троянди біля своєї хати. Коли ми там сиділи, нам ворожа FPV-шка на оптоволокні принесла термобар. Вона заходила прямо до нас в укриття, але перечепилася за троянди, впала і не вибухнула. За 15 хвилин прилетіла ще одна за тим же маршрутом, однак на неї очікувала та сама доля, що і першу. Так оригінально вийшло: вони впали на провід від Starlink. Я міг забрати антену та роутер, а провід ні, бо на ньому ж лежать ці великі бомби. І у мене був вибір спробувати їх посунути чи залишитися без зв’язку. Я обрав другий варіант.

Це взагалі був наш черговий день народження. Ми знайшли возика, склали наш борт, дочекалися туману і перебігли на іншу позицію, а за чотири години ті термобари таки вибухнули. Тому, пані Галино з Гуляйполя, дякую вам!

- Звідки ви знаєте ім’я?

- Ми бачили фотографії сім’ї. Одна з них була підписана.

- Ви згадали про Starlink. На початку лютого ті термінали, які не були внесені до так званих "білих списків", відключили. Це, за словами керівництва МОУ та Генштабу, змінило ситуацію на фронті, суттєво ускладнивши росіянам управління військами. Але наші не всі одразу змогли переєструватися, що створило певні складнощі. Яка у вас була ситуація зі Starlink?

- У нас все було планово. Нам повідомили про те, що таке відбудеться. У нашого підрозділу тямущий керівник, тож ми до цього були готові. Тому у нас все працювало. Ніяких проблем ми не відчули. А ми ж дуже залежимо від інтернету, стріму, який ведемо. Тому навіть до цих подій ретельно перевіряли, що за Starlink, на кого він зареєстрований, як працює тощо.

- Чи відчули ви, що у ворога виникли проблеми після відключення їм Starlink?

- Звісно! Паперових мап в руках окупантів побільшало, а штурми стали безтолковішими. Інтенсивність роботи їхніх БПЛА теж знизилася. Але там теж не дурні сидять, тож нам треба бути готовими, що вони скоро знайдуть рішення, і відповідати їм асиметрично.

- Одне таке рішення вони знайшли одразу: вишукують українців, які можуть на себе зареєструвати Starlink. Була інформація, що навіть шантажують сім’ї зниклих безвісти воїнів. Що ви про це думаєте? Адже ми розуміємо, що знайдуться ті, хто погодиться.

- Нікого не засуджуватиму – у людей бувають різні причини. Але кожен такий момент буде виявлений і той, хто зареєстрував Starlink "в чорну", буде притягнений до відповідальності за держзраду. Хіба варто ризикувати своєю свободою заради такої вигоди? Звичайно, є несвідомі українці. А є й ті, хто свідомо допомагають окупантам. Але, думаю, завдяки нашим славетним спецслужбам покарання таких наздожене. Тож я не рекомендую робити такі речі.

- Ви на початку нашої розмови сказали, що донатів стало менше. Теж бачу цю тенденцію до зниження рівня допомоги війську. Направду, є цьому й об’єктивні причини, як-от підвищення цін, втома тощо. Та й суб’єктивні – дехто досі вважає, що війна от-от закінчиться. Яким для вас зараз є тил?

- Дуже різний, як і військо, яке є відображенням суспільства. Тил надійний, але й безпечний. Цієї зими українці, зокрема кияни, стикнулися з тими проблемами, з якими ми весь час живемо – відсутністю світла, води й тепла. Розказують: "У нас плюс вісім в хаті". А у нас – мінус вісім. Причому нас тут постійно хочуть вбити. Ми ж навіть грітися не можемо, бо засічуть тепловізори, і обов’язково прилетить.

Люди загалом не хочуть допомагати через корупційні скандали. Але адресно направляють допомогу тим підрозділам, які знають. Я б радив допомагати штурмовикам. Звісно, важко всім, але нам найтяжче.

- На одному з відео у своєму Instagram ви пообіцяли: "Я покажу вам життя воїнів, як ми проходимо службу, які є проблеми в армії, та які є здобутки". То які є проблеми?

- Як і всюди – чогось не вистачає. Є цемент – не привезли цеглу. Чи навпаки. Розумієте, важка бюрократична машина тяжко змінюється. Наприклад, десь 40 років тому придумали ведення журналів, а ми їх досі заповнюємо вручну, переписуючи дані з комп’ютера. Це не нормально. Або от немає такої окремої статті витрат, як ізоляційна стрічка. А в одному з відео я показую, навіщо вона нам. На неї наш підрозділ за тиждень витрачає чотири тисячі гривень. Або із соляркою у нас проблем немає, а з бензином є. А він же потрібен для генераторів. Таких же навіть на обліку немає. Бо там – дизельні, які нам не підходять.

Ну, і, звичайно, проблема в тому, що люди бояться йти до війська і вважають, що їх з автобуса одразу поженуть в посадку. Однак командири не зацікавлені в людині, яка не вмотивована, чи сильно хвора. Хто нею займатиметься?! Але, на жаль, українці вірять ворожим службам, які непогано працюють в цьому напрямку.

- Чи думаєте ви про те, як повертатиметеся до цивільного життя?

- А як же! У мене ж садок! Він же не на роки, а на десятиліття. Дуже хочу повернутися до свого рідного міста, відбудувати батьківський будинок. Для когось кордони 1991 року - це ефемерна подія, а в мене кордон пролягає між моїм Вовчанськом і російським Шебекіном. От я хочу повернутися на свій кордон, на свою землю. Я біля кожного дерева ставав на коліна, стільки разів їх обрізав, вирощував, а врожай хтось інший збиратиме? Хєр їм!

- Вовчанськ окупували на початку вторгнення. Після харківського контрнаступу нам вдалося його повернути. Що для вас це означало?

- Я одразу поїхав до батьків і до саду. Мама тоді казала: "Ти з нами хоча б трохи побув, а то одразу біжиш до своїх дерев!" (посміхається. – О.М.). Там понаривали позиції. На той час вже стояли наші хлопці. Ми з ними спілкувалися. А мамка їм борщі варила.

- У травні 2024-го Вовчанськ знову опинився під постійним вогнем. На кінець року росіяни заявили про його захоплення, але Генштаб це спростував. Місто ж майже зруйноване, так?

- Зруйноване вщент! Більше хіба Бахмут та Авдіївка. Від багатоповерхівок у нас залишилися тільки купки щебню. Вовчанськ досі не визнаний окупованим. Мовляв, це зона активних бойових дій. Місто ж непридатне до життя. Ми не можемо отримати ніякої компенсації, бо потрібна фотографія. А як за таких обставин сфотографувати будинок?! Та і що там фотографувати?! І це проблема.

Я якраз 8 травня 2024 року був вдома, обрізав сад, у мене була посіяна озима – готувався її бризкати. У мене там лишилося три тонни добрива та тридцять тонн пшениці. Враховуючи, що моя хата – найближча до росії (три кілометри до кордону), то під час наступу її одразу зруйнували.

Але ми повернемо свої землі. Ви згадували про те, коли закінчиться війна? Для мене тоді, коли я буду збирати врожай зі свого саду, в який я вклав багато знань, зусиль, поту й крові.

- Та надій на майбутнє?

- Надіятись мало, маємо працювати і наближати перемогу щодня. Потрібно підтримувати військо, а воно не підведе. Треба не забувати, що війна ще не скінчилася, що прості солдати-штурмовики потребують допомоги уже зараз, а не коли відступлять холоди чи ще щось. У будь-якому разі, сидіти в холодній квартирі в Києві легше, аніж в холодній посадці під Гуляйполем.

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото надані Станіславом Старостенком, а також взяті із його сторінок у соцмережах