Євген Авдєєнко: "Зі зневагою ставлюся до тих, хто вважає себе не народженим для війни"

Автор: Ольга Москалюк

Євген Авдєєнко на позивний Авдєй – актор і військовий, чиє життя сьогодні розділене між сценою та фронтом. Він – доброволець, який ще до повномасштабного вторгнення розумів: рано чи пізно великій війні бути, адже росія не зупиниться. Щоб бути готовим, проходив вишкіл у "Азові" та став резервістом.

 Тому повномасштабне вторгнення не стало для нього великою несподіванкою. Радше моментом, коли припущення перевтілилися у реальність. Зранку 24 лютого 2022 року він попрощався з родиною та приєднався до добробату "Братство". Спочатку обороняв Київ, а потім поїхав на Запорізький напрямок працювати артилеристом на гарматі Д-44 1947 року випуску. Далі були важкі бої за Бахмут та Андріївку. Два роки тому частково повернувся до театру із моновиставою "Ненароджені для війни", в якій Євген через власні спогади та історії побратимів показує глядачам правду війни. Її логічним продовженням стала трагікомедія у дуеті із актрисою Анною Яновіцькою "Все буде добре, але не одразу", допрем’єрний показ якої відбувся в Києві 25 лютого. У березні її можна було побачити в різних містах України. Всі кошти від продажу квитків скеровані на потреби Третього армійського корпусу, де Авдєєнко служить хорунжим.

- Скільки в цій виставі про вас?

- Це така збірна історія – і про мене, і про багатьох інших хлопців. Я - доброволець. Повістку мені принесли, коли я вже рік воював (посміхається. – О.М.). Ми ж навесні 2022 року були в ССО "Азов Київ", то нас реєстрували в одній частині України, а повістка прийшла з Києво-Святошинського військкомату першого травня 2023-го. Я прийшов, переді мною вибачились, однак тоді з обліку не зняли, тому я лише нещодавно вирішив це питання через "Резерв+". Знаю, що таке було не лише зі мною, коли люди тривалий час воювали, а їм додому надсилали повістки.

Так от у спектаклі я розповідаю партнерці по сцені, яка грає дружину, що прийшла повістка.

Вона питає, чи піду? Це натяк на хлопців, яких на початку 2022 року до армії не взяли через відсутність військової професії, вік чи з інших причин, а потім їх мобілізували, і вони приходили зокрема і до нас – тоді ще Третьої штурмової бригади. Вони не бігали, не шифрувалися, не сиділи під диваном. Можливо, йшли без такої мотивації, яка була у нас навесні 2022-го. Тому з ними треба було розмовляти, пояснювати, вживлювати цей добровольчий дух. І я бачив, як вони змінювалися. Особливо після боїв під Бахмутом. Вони на очах ставали справжніми воїнами.

А саме про мене починається інша вистава - "Ненароджені для війни": як я збирався, готувався, адже знав, що повномасштабне вторгнення буде. Тож я зранку 24 лютого 2022 року прощаюся з дітьми і дружиною та їду по зброю. Це реально моя історія. А далі вже про пацанів. У "Все буде добре, але не одразу" ще від мене спогади про друга дитинства Євгена, який любив слухати Metallica. Він загинув під Бахмутом. Я змінив позивний. І в житті не я його діставав з машини. Ще у мене в авто загинув побратим. То цей епізод – така моя внутрішня присвята їм обом.

Про рукопашні бої розповідали хлопці. На одному з прогонів напередодні прем’єри в залі був хлопчина, який одружився з актрисою з "Чорного квадрату". Він – американець, має три поранення. Крутий боєць! То от у нього був ножовий контакт з противником під час штурму: щоб не стріляти, завалив під@ра ножем. Такі рукопашні протистояння зустрічаються часто. Це про героїчних пацанів, які бачать очі ворога і знищують його буквально своїми руками.

- Із "Ненародженими для війни" ви вперше вийшли на сцену після початку повномасштабного вторгнення. Як було повертатися в цю вже іншу реальність? Ще й з моновиставою, коли півтори години на сцені сам.

- Психологічно я в’їжджав достатньо довго, хоча часу було обмаль. Мені наша медійка повідомила про ідею першої вистави десь у кінці квітня - на початку травня 2024 року. Потім відпустка, знайомство з режисером, і початок репетицій. За півтора місяця впоралися, адже на початок серпня був запланований тур. То особливо часу на розхитування у мене не було (посміхається. – О.М.). Складно мені в’їжджалося, адже я зіграв антрепризу 19 лютого 2022 року, то набігло два роки такого конкретного простою. Тим більше, у моновиставі, справді, на сцені все тягнеш сам. А я на той час ще не знав підходів режисера. Деякі речі для мене були дивними, незрозумілими. Його принцип роботи відрізнявся від того, до чого я звик у театрах, де працював раніше - Лесі Українки, на Подолі чи на Лівому березі. Трошки інший принцип, але достатньо цікавий. Це була співавторська робота – у нас навіть книжка вийшла по цій п’єсі авторства Нєйолова і Авдєєнка. Деякі тексти приніс я, більшість - режисер. Я просив прислати історії своїх бійців, знайомих, побратимів та посестер. Зверталися до медійки, хорунжої служби. Це була дуже швидка, але глибока, серйозна і тяжка робота. Кожну історію треба було органічно з’єднати з іншою. Причому щоб це було цікаво глядачу. І тема мала бути такою, щоб люди купували квитки і йшли дивитися, адже всі кошти йдуть на фонд нашого підрозділу.

Найголовніше, як нам здається, що це вийшла така розмова з тилом, цивільними людьми, яких торкнулася війна. До мене підходили глядачі, які розказували, що виїхали з окупації, у інших – рідні воюють, у полоні або загинули. Як на мене, до нас приходять ті, кому не байдуже на те, що відбувається в країні.

- А як ви ставитеся до тих, кому байдуже? На тих, хто якраз і вважає себе ненародженим для війни і, як ви зауважили, сидить під диваном?

- Дуже негативно. Це зневага. Мені якось журналістка в Дніпрі розказувала: "Маю знайомого, який постійно каже: "Я зараз нікуди не піду. От коли зайдуть в місто, тільки тоді". Я відповів, що це – чистої води п@здьож! Подібні люди не оборонятимуть, а тікатимуть на перших же евакуаційних потягах і автобусах.

Мені така поведінка взагалі незрозуміла. Страшно? Так усім страшно! Мені також. Це якраз нормально. Тим більше, якщо геть не можеш воювати, то допомагай. Наприклад, мій однокласник доставляє вантажівками в зону бойових дій все необхідне. Він цивільний, але на такій роботі. У мене до нього питань немає. А коли людина сидить вдома і навіть до магазину не виходить, бо боїться ТЦК, то як так можна жити?! Особливо якщо є діти. Вони ж колись спитають: "А що ти робив? У наших друзів батьки воювали. А ти чому ні?" Є такі, що відповідатимуть: "Зате я цілий – у мене є ноги і руки". Це не чоловіки, а особи, які не мають гідності. Ховатися від свого обов’язку по захисту країни, сім’ї, нації - це дуже сумна історія. Я ж кажу: були випадки, коли до нашого підрозділу потрапляли люди з мінімальною внутрішньою мотивацією, але навіть після роботи з сержантами ще на БЗВП змінювалися. Що людину лякає? Невідомість. А коли тобі всі роз’яснюють, показують – ситуація ж змінюється. От чому до нашого Третього армійського корпусу йдуть за контрактом "18-24"? Бо у них є приклади: хтось із знайомих зайшов, побував, розказав, який підхід до солдата, як виховується сержантська ланка, які ідеологічні та світоглядні складові, а також традиції та ритуали. Звичайно, є підрозділи, де на таке просто не звертається увага, де не "вирощують" мотивацію у деяких новобранців, то й відбуваються СЗЧ. Але ж є й інші приклади, про які знають. От наш Третій армійський корпус під керівництвом Андрія Білецького є зразком нової української армії.

- Крім того, зараз людина часто за умови добровільної мобілізації може обрати собі професію. У вас же такої можливості не було, правда ж?

- Так. У мене взагалі цікаво вийшло. Я 24 лютого мав бути в Маріуполі, але залишився ще в Києві – мав квиток на вечір того дня. А зранку почалося вторгнення. Мені з Маріуполя сказали вирішувати тут на столичній базі. Я туди приїхав, але хлопці перемістилися на іншу точку, бо була загроза ракетного удару. Додзвонитися до них у той момент я не зміг, і ми просто не знайшлися. Тож почалися пригоди по пошуку зброї в добробаті, де я, зрештою, на місяць залишився стрільцем. Працювали в Бориспільському районі. Щоб ви розуміли, хлопці були в кросівках. У мене була форма - "британка", але ні шолома, ні нормального броніка – лише якийсь дуже незручний поліцейський від дрібних уламків. Підсумків не вистачало. То у мене патрони теліпалися в кишенях, як насіння. А зараз є можливість зайти у класні підрозділи – Третій армійський корпус, "Хартія", "Рубіж" тощо, де тебе навчать, забезпечать, зокрема і зброєю. Просто шик!

- Причому вже сучасною. Ви ж, коли долучилися до артилерії, працювали на гарматі радянського зразка…

- Але ми під Бахмутом поклали нормальну кількість "вагнерів" своєю старою гарматою 1947 року 85-го калібру. Ми з неї палили, як з кулемета. Згідно ТТХ, такої кількості пострілів просто не можна було робити, але ми працювали - снаряди підвозили. Десь їх наше командування діставало – як в Україні, так і за кордоном, зокрема старі 1960-х років. Але вони ворога знищували дуже добре. Нам піхота постійно дякувала. А це означає, що ми якісно робили свою роботу, адже захищаємо їх або допомагаємо їм просуватися.

Зараз, звичайно, більше різних засобів ураження: ти можеш бути на РЕБі, на крилі, на FPV, на бомбері – спектр широкий. Ти навчишся, у тебе буде професія. Як я кажу у виставі: все колись закінчується. І війна закінчиться, а ти будеш спеціалістом не тільки в своїй цивільній професії, а й військовій. Треба брати усі плюси, якщо розуміти.

- Влітку 2022-го я записувала інтерв’ю із артилеристом Володимиром Дудою, який працював на радянській БМ-21 "Град", то він так описував роботу з цією системою: "Загалом непогано: точно, ефективно та результативно. Правда, часто ламається. Інколи трапляється, що машину потрібно ремонтувати прямо на бойовій позиції. Тому що машини старі - виходять з ладу". Які у вас були труднощі із гарматою?

- У нас таке теж було. Як я сказав, за ТТХ за добу на ній можна робити не більше 40 пострілів. А ми менш, ніж за годину, стільки вистрілювали. Тобто за добу у нас – більше сотні пострілів. Так, було таке, що не стріляли, адже над нами кружляла розвідка, то ціль шукали тощо. А бувало, палили так, що дульник на кінці ствола був схожий на факел, настільки гармата була розпеченою. Хоч це і досить простий механізм, але там є деталі, які стираються, то їх треба змастити або чистити. Доводилося робити це на полі бою або евакуювати гармату, коли, наприклад, треба замінити прицільні. Це вже потім у 2023 році нам дали САУ 1990 року 152-го калібру. Така вже "новенька" (посміхається. – О.М.).

А ще з гарматою 1947 року на Донбасі був такий кумедний момент, коли снаряд застряг - була осічка, пострілу не відбулося. Там снаряд – як великий патрон: разом з гільзою. І от капсуль клацнув, а пострілу за координатами немає. Ще раз – немає. Знову – те саме. Давай діставати снаряд спеціальним інструментом - підковирнули, а витяглася тільки гільза. Снаряд не взведений. Але стріляти ми не можемо, бо всередині – болванка. Ми й трусили гармату, й придумали приблуду, щоб вибити ту болванку – не вийшло. Причому робили все дуже обережно - це ж снаряд! Ще й на позиції. Причому це тут був крайній снаряд – далі ми мали зніматися та їхати на переозброєння. Зрештою, запросили інженерів. Нам сказали, що вони дуже зайняті, не приїдуть, тож вирішуйте питання самостійно. А причепити до машини гармату зі снарядом всередині й котити її по ямах не можна. Треба щось робити! Ми впоралися. Наші командири поїхали, дістали інший снаряд з капсулем, розкрутили його, привезли нам цю гільзу, ми з'єднали її всередині гармати, просто туди вставили з надією, що воно там з'єднається, почепили мотузку на цей важіль пострілу, зайшли в окоп і зробили постріл за тими координатами, де мали б ще знаходитися під@ри. До нашого подиву, він пройшов афігєнно - все полетіло куди треба, ми знялись з позиції і поїхали.

- Уразили ворога?

- Не питали ми вже тоді нічого (всміхається. – О.М.), адже нам треба було швидко збиратися. Головне, що ми бахнули в сторону противника. Нас уже на той час засікли – позиція була засвічена, тому там довго втикати було не можна. По нас вже почали працювати "Гради". Тому треба було звідти швидко поїхати. Добре, що все злагоджено зробили. У нас був такий достатньо професійний розрахунок. Просто таких ситуацій ніколи до того випадку не було, то довелося трохи подумати, що його робити. Ми навіть більше сміялися, ніж нервували. Без гумору воно ж нікуди.

- Найчастіше військові, які також були в Бахмуті, так описують той період: росіяни просто закидали місто м’ясом. Ви сказали, що поклали там багато "вагнерівців". Це був найскладніший період?

- Нас постійно обстрілювали. По нас тоді дуже конкретно гатили. Вихватували такі не дуже моменти, бо по нас лупили 120-м та 152-м калібром. Були п’ятигодинні обстріли, коли ти не можеш навіть носа висунути, бо крили дуже щільно.

Потім влітку була Андріївка, взяття якої було дуже важкою історією. Це село під Бахмутом з однією вулицею. Там був дуже складний напрямок. Наша бригада проводила місцевий контрнаступ. Ми звільнили десятки кілометрів площі на нашій зоні відповідальності. Дійшли до каналу Сіверський Донець, який взимку ще був під під@рами. Звільняли його, зайшли далі. А за Андріївкою була траса Бахмут-Донецьк, там залізниця, тому вони вчепилися в це село, яке не хотіли покидати. Вони позаймали всі підвали. Щоб ви розуміли, нам чинили супротив декілька бригад. Тоді наші хлопці взяли в полон командира батальйону (позивний Шайтан. – О.М.), якого там кинуло його командування. Цей епізод, до речі, є у фільмі "2000 метрів до Андріївки". Так от це пекельне літо було тяжким. Це були жорсткі бої.

- Як акторство допомагає на війні?

- Якщо були сили, міг розповісти хлопцям щось веселе. Ще знімав відоси для волонтерів. Крім того, акторство мені допомагало стримувати емоції. Акторська професія – це ж і про володіння своєю нервовою системою.

Знаєте, у 2022-2023-му інколи в бліндажі, коли працював Starlink, переписувався з колегами, дивився новини про те, що в Києві знімають, які прем’єри. Слідкував за цим. На тому й все.

- До речі, щодо колег. Що скажете про цивільних чоловіків-акторів, які грають військових? Наприклад, минулого року був скандал, коли актор і військовослужбовець Данііл Мірешкін розкритикував Тараса Цимбалюка за роль "азовця" у фільмі "Лютий привіт".

- Я розумію Даню та його емоції. Інше питання, що комусь у мистецтві, дійсно, треба буде грати військових. Ти не збереш всіх, хто був актором й пішов до війська. Так не вийде. Тому гратимуть хлопці, які не воювали, не є ветеранами. Звичайно, хотілося б, щоб такі ролі були у реальних військових. Але, як я сказав, так не буде. Просто хотілося б, щоб ті, хто грають, хоча б трошки усвідомлювали, яку форму одягають, та думали, що потім розказують в інтерв’ю або навпаки – чому мовчать, коли треба щось сказати. Нехай фільтрують свої патякання. Багато хто з них каже: "Я волонтерю, доначу", а потім з'являються із дуже зашкварними особами ватного характеру, типу Алхім. Просто треба слідкувати за собою. Якщо ти вже граєш національного героя, чувак, май усвідомлення своїх слів та дій. Коли ти, наприклад, говориш: "Ну, війна - це не моє", звичайно, колеги, які пішли воювати, до тебе ставитимуться негативно. У нас, на жаль, є такі спортсмени, представники культури та шоу-бізнесу, які інколи таке патякають, що на голову не налазить. Так, є приклади хлопців та дівчат, які залишилися в професії, але по максимуму допомагали війську, причому навіть до стану виснаження та вигорання. Дехто потім і в лікарні лежав. Як і ті, хто був в ТрО на Київщині, далі не пішли, але на початках брали до рук зброю і до травня 2022 року були добровольцями. Тобто є гідні актори та актриси. Однак є й мудачйо, зокрема ті, хто заплатив тисячі доларів, щоб з’@батися з країни.

- Люди різні. В Україні досі є й ждуни, які очікують на прихід росії…

- На жаль, таких досить багато. Взагалі я сам родом із Сум, то знаю, що ближче до кордону в Сумській області вони завжди були. Уже під час війни стикався з такими на Харківщині, Запоріжжі, Донбасі. Бувало таке: живуть адекватні патріотичні українці, а поруч сусід - абсолютна вата, яка чекає на хазяїна, який стрельне йому в коліно, а він у відповідь облизуватиме взуття. У кацапів та ватників є така спільна риса: їм треба, щоб їх трошечки побили, а вони за це дякуватимуть і будуть такою гарною прислугою. А коли ти з ними інтелігентно, то їм не підходить. Оця толерантність: "Давайте лагідно" - не працює. У нас лагідно сидять у Верховній Раді опезежешники типу Бойка, які як мінімум ще у 2022 році усі мали бути за ґратами або прикопані.

- Шуфрич сидить.

- Це дуже маленький приклад, який закінчується розмовами про вихід під заставу. Як, до речі, і по Дубінському. Але ж це одиниці. Основні чорти й досі ходять до Верховної Ради, і чомусь серед народних депутатів не знайшлося нікого (хоч там є й сміливі люди, які воювали), хто просто фізично за барки витягнув би із сесійної зали тих виродків. А це ж вони ті, хто привів в Україну війну, хто відверто працював на росію і досі їй підігрує. В упц мп сидить конкретна агентура фсб, а різні бубки досі в Олімпійському комітеті.

А скільки затримано ніби громадян України, які корегують удари по містах України! Так, серед них є наркомани та алкоголіки, які шукають три копійки, а кацапи цим користуються. Але коли це роблять викладачі – тобто люди із вищою освітою, то це як?! Така от в голові потужна радянсько-кацапська прошивка.

- У них з росіянами однакові "цінності". Пригадую, як перед Новим роком у Маріуполі відкрили "відновлений" драмтеатр, який їхня армія знищила у 2022 році, вбивши сотні українців. Що ви відчули, коли побачили цю новину?

- В принципі, нічого нового у цих виродків не відбувається. Я не здивований їхній поведінці. Коли побачив новини про цю подію, ще раз згадав, що там сталося – той напис "Діти", розбомблений театр... Наскільки ці мразі цинічні до всього. Спочатку знищують, а потім зі своєю русской ніби помпезністю відкривають. Маріупольський театр — це їхня вся історія: зґвалтувати, вбити, знищити, потім начепити кокошник і сказати: "Мы продолжаем КВН!". Таке у кацапів обличчя. Їм потрібна була картинка. Маріуполь – це наше дуже красиве місто. Я у 2021 році проходив там підготовку на базі "Азову", то бачив на власні очі. Але кацапська натура така мерзенна, що вони хочуть все таке нищити.

- Як думаєте, ми в перспективі повернемо Маріуполь?

- Я вірю, що так. Ми маємо це зробити. Якщо подивитися нашу історію, часто події розгорталися оперативно і навіть парадоксально. Той же розвал Радянського Союзу відбувся досить динамічно. Для історії це взагалі якісь миті. Тому все може статися дуже швидко. Не знаю, коли, але це абсолютно можливо. Зрештою, ми повернемося і на південь Херсонщини, і до Маріуполя, і до Криму.

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото надані пресслужбою Третього армійського корпусу