Яна Зінкевич: питання звітності, скандальна справа Анни Няв та особиста ціна війни командирки "Госпітальєрів"
Сьогодні, у День українського добровольця, пропонуємо до вашої уваги розмову з Яною Зінкевич. У 18 вона пішла на фронт, особисто врятувала понад 200 бійців і пройшла шлях від медика-добровольця до засновниці одного з найбільших медичних батальйонів країни.
Попри важку травму, Яна майже 12 років продовжує свою місію, об’єднуючи добровольців задля порятунку життів на війні. Для багатьох українців її історія стала прикладом виняткової стійкості.
З 2014 року "Госпітальєри" працювали безпосередньо в найгарячіших точках, ставши рятівною ланкою між передовою та шпиталями.
З початком повномасштабного вторгнення у 2022 році екіпажі батальйону розгорнули роботу по всій лінії фронту. Використання сучасних методів зупинки кровотеч та реанімації безпосередньо в машині дозволяє медикам довозити до госпіталів живими навіть найважчих поранених.
Фактично це "реанімація на колесах", яка за роки діяльності врятувала понад 43 000 оборонців.
Батальйон працює під гаслом "Заради кожного життя", і за цією цифрою стоїть висока ціна: 39 загиблих та померлих добровольців та 9 тих, хто пройшов через полон, восьмеро з них уже на волі. Загалом через підрозділ пройшло понад 1800 людей, половина з яких сьогодні служить у лавах ЗСУ. Крім евакуації, "Госпітальєри" готують кадри, навчаючи медиків та цивільних надавати першу допомогу.
Проте останній тиждень у соцмережах триває гостра дискусія. Те, що почалося з дописів журналістки Ольги Худецької щодо звітності та використання криптогаманців, переросло у масштабні звинувачення. Поки суспільство розділилося на захисників та критиків організації, Яна Зінкевич вперше відверто відповідає на всі закиди: від зниклих донатів Анни Няв до мільйонних витрат на евакуацію та особистих випробувань, що супроводжували її ці роки. Розмову починаємо з найбільш резонансних питань, які зараз перебувають у центрі уваги.
Звітність: закон та очікування суспільства
– Яно, чому у вас та БО БФ "Госпітальєри" виникли труднощі зі звітністю про отримані донати на забезпечення батальйону?
– Наш фонд працює виключно у правовому полі. Той формат, який подала команда, і є стандартом для фінансової звітності БФ. Водночас важливо розрізняти фінансову та публічну звітність. Формат публічної звітності законодавчо не закріплений, тому кожна організація формує її відповідно до своїх ресурсів та можливостей. Фонд ще до початку інформаційної атаки готував публічний звіт, проте зазвичай його оприлюднюють уже після подання офіційної фінансової документації.
Ми працюємо прозоро та у повній відповідності до законодавства. Наші звіти до податкової відповідають усім державним стандартам. Можливо, вони не такі детальні, як очікує суспільство, але важливо розуміти: формат публічної звітності не закріплений законом і залежить від можливостей фонду. Ми ще до інформаційної атаки почали працювати над новим, детальнішим форматом. Традиційно ми публікуємо його вже після того, як подана офіційна фінансова звітність.
Тривалий час ми були невеликою командою з обмеженими ресурсами для адміністрування. Проте з повномасштабним вторгненням масштаби змінилися. Ми розуміємо запит суспільства, тому вже запровадили публічне звітування в соцмережах. Хоча закон не зобов’язує фонди оприлюднювати все до дрібниць, для нас це питання довіри. Ми вчимося бути максимально відкритими, але зіштовхнулися з великим операційним навантаженням.
– Але навіть у маленьких організацій є бухгалтер. У вас він у штаті фонду чи це щоразу різні люди?
– Тривалий час ми були зосереджені виключно на фронті, а не на адмініструванні. У 2022–2023 роках ресурси йшли виключно на порятунок, тому ми не мали змоги утримувати великий штат — ні окремих медійників, у фонду один бухгалтер та один діловод.
Інформацію публікували власними силами на сторінках батальйону. Зараз ми працюємо над розширенням фонду, і ситуація дійсно змінилася: ми залучаємо фахівців, які зараз вибудовують чітку структуру та намагаються забезпечити ту саму прозорість, якої очікує суспільство.
– Тобто прозорість вашого фонду прямо залежить від кількості працівників?
– В Україні кількість військових, які перебувають на тилових посадах, в рази перевищує кількість бійців, які задіяні у виконанні бойових завдань, зі слів діючого міністра оборони. В нас у русі все навпаки, треба розуміти нашу специфіку: ми не класична благодійна організація, ми — організація добровольців-медиків, які часто виконували функціонал близький до медичних підрозділів.
Більшість фондів просто передають майно і на цьому їхня місія завершується. У нас же — забезпечення екіпажів у режимі 24/7. Ми госпітальєри, ми не лише отримуємо допомогу, а й підтримуємо майно в робочому стані, ремонтуємо реанімобілі та миттєво замінюємо втрачене обладнання. Це величезна операційна робота, яка раніше трималася на ентузіазмі самих госпітальєрів.
– Але фонд почав впроваджувати нові стандарти звітності?
– Системну роботу над цим команда фонду розпочала у вересні 2025 року, коли приєднався професійний головний бухгалтер із досвідом саме в громадському секторі. Разом вони поставили собі високу планку: вийти на рівень прозорості великих інституційних організацій, як-от Фонд Притули.
Важливо розуміти, що фонд інституціалізовувався настільки швидко, наскільки дозволяв його ресурс. Цей процес прискорився після ситуації з Анною Скольбушевською. Більшість зборів — це допоміжні банки на офіційні збори фонду або наявність підписаного договору на фандрайз коштів. Тому висновки було зроблено та їхні результати впроваджуються.
26 лютого фонд вже подав офіційну звітність до податкової. Проте варто розуміти реальні ресурси: їхню адмінкоманду становлять лише четверо людей — директор, заступник, бухгалтер і діловод. Опрацювати такий гігантський масив даних за тиждень, паралельно закриваючи щоденні операційні "пожежі", фізично неможливо.
До того ж, ми відновлювали документи з нуля після того, як нашу базу в Павлограді цілеспрямовано знищили російські "Шахеди". Це була втрата не лише майна, а й більшості паперового архіву. По-друге, команда фонду готувала розширений звіт планово, до 1 травня, але через суспільний резонанс довелося суттєво прискоритися.
–Йдеться про мільйонні суми. На що саме батальйон витрачає ці кошти?
– Навантаження колосальне: ми забезпечуємо від 10 до 60 в найпіковіші моменти активних екіпажів одночасно. Це понад 500 людей на рік. Утримання такого підрозділу коштує щонайменше 6,3 млн грн на місяць. Основні статті витрат — паливо, амуніція та тактична медицина.
Для розуміння: засоби захисту лише для одного медика-добровольця коштують близько 79 тисяч гривень. Попри такі масштаби, наша евакуація обходиться госпітальєрам значно дешевше, ніж приватним перевізникам чи великим міжнародним місіям.
Ми не відтягуємо на себе ресурс держави, а створюємо додаткову цінність, залучаючи додаткові ресурси, тим самим стаючи якісним підсилення. Ми заходимо в ті напрямки та проєкти, в які мало хто заходить і часто наш операційний штат може не встигати за цим.
Наші медики-добровольці після шляху в "Госпітальєрах" часто йдуть до лав Сил Оборони України (СОУ) з чітким розумінням того, як організовувати та виконувати роботу. Це підготовлені кадри для військових структур, які швидко вливаються у процеси, і ми регулярно отримуємо позитивні відгуки про їхню роботу.
Завдяки залученим ресурсам та нашій гнучкості ми відповідаємо на виклики та створюємо унікальні рішення - як-от автобуси "Кракен" та згодом "Австрійка". У 2022 році мало хто замислювався про дальню медичну евакуацію, але ми вже тоді мали автобус, здатний перевозити до шести лежачих поранених одночасно.
Також у нас функціонує Патронатна служба. Хоча не завжди так називалася, але з початком повномасштабного вторгнення масштабувалася разом із батальйоном. Бо до того патронатом родин займалася я особисто. Нам вдалося вивести її роботу на високий рівень саме завдяки залученим коштам. Хоча це складна тема для комунікації: пояснити потребу в автівці чи пальному набагато легше, ніж необхідність фінансування патронату.
– Ви часто просите донатів на потреби Патронатної служби батальйону. Які результати її роботи у цифрах?
– Для мене Патронатна служба стоїть на першому місці. Мабуть, через глибоку особисту відповідальність перед кожним добровольцем та його родиною. За п’ять місяців, з жовтня по лютий, ми спрямували на цей напрямок 4,3 мільйона гривень. Найбільша частина цих коштів — майже 2 мільйони — пішла на лікування медиків-добровольців. Ще 1,5 мільйона ми виплатили сім’ям як пряму фінансову підтримку. Крім грошей, ми допомагаємо родинам розв’язувати побутові проблеми: закупили генераторів та зарядних станцій на 650 тисяч гривень, передаємо дрова для опалення, продукти та медикаменти зі складів. На логістику — пальне та поштові витрати, щоб усе це доставити — пішло близько 140 тисяч гривень.
Такою є наша система соціального захисту. На жаль, у 2024 році ми втратили п’ятьох побратимів, і кожна з родин загиблих отримала по мільйону гривень виплат в рамках підтримки від Патронатної служби. Також ми передбачили виплати у пів мільйона гривень у разі важкого поранення або після повернення з полону.
– Крім рахунку фонду, ви збираєте кошти на особисту картку та іноземні рахунки. Як це контролюється?
– Це не просто приватна картка, а офіційний рахунок, зареєстрований у податковій саме для волонтерської діяльності. Усе прозоро: я подаю щорічні звіти до НАЗК, а цільові донати на такий рахунок не оподатковуються.
Щодо закордонної допомоги — наші партнери зі США, Британії та Польщі зазвичай не переказують гроші напряму. Вони купують і передають те, що складно знайти в Україні: спецмашини, високотехнологічне обладнання. Ці закупівлі проходять суворий аудит згідно із законодавством їхніх країн.
– Навіщо ви створюєте по дві "банки" на один і той самий збір? Це не плутає людей?
– Для того, щоб швидше акумулювати кошти з різних джерел, оскільки що я, що фонд працюємо над забезпеченням батальйону. Наприклад, зараз ми збираємо 4,7 мільйона гривень, щоб повністю екіпірувати 300 медиків-добровольців. Щойно на одній із банок накопичується 500 тисяч — я одразу оплачую партію броні. Відповідно, цю ж суму я віднімаю з іншої банки, щоб загальний баланс збору завжди був актуальним і люди бачили реальну суму, яку залишилося дозбирати.
На цей момент ми вже викупили спорядження на 1,46 мільйона гривень. Зараз нам бракує лише 277 тисяч до наступної транзакції. Хоча загальна мета ще велика — потрібно понад 3,2 мільйона.
– Навіщо батальйону така розгалужена структура з ГО, фондів та ТОВ? Чи не простіше об’єднати все в одну організацію?
– Ми свідомо вибудовуємо екосистему, де кожен підрозділ має свою спеціалізацію та зону відповідальності. Сьогодні це шість громадських організацій, які закривають різні фронти: логістику, транспорт, навчальний центр та реабілітацію. Об’єднати їх в одну структуру — означає створити неповоротку бюрократичну машину. Натомість ми маємо мобільні підрозділи з конкретними керівниками.
Наприклад, у 2025 році ми створили окрему громадську організацію для пацієнтів із надскладними травмами. Це заділ на майбутнє, адже ми плануємо запуск соціального бізнесу, який не лише працевлаштовуватиме наших бійців, а й спрямовуватиме частину прибутку на лікування добровольців. Через ГО "Реабілітація" ми планували збирати кошти, щоб покривати витрати на медицину для бійців без офіційного статусу (зокрема "Госпітальєрів" та загалом УДА). Лише за 2025 рік я переказала понад 1 млн гривень на реабілітацію наших захисників. Це надто специфічний напрямок, щоб змішувати його з витратами батальйону.
– А яка роль комерційних структур (ТОВ) у цій системі?
— Це наша відповідь на реалії війни: донатів об’єктивно стає менше. Ми не хочемо лише просити — ми хочемо заробляти для фронту. Тому ми запускаємо проєкти соціального бізнесу, де за рахунок прибутку будуть закриватися потреби батальйону.
Навіть якщо невеликий проєкт приносить 50 тисяч гривень на місяць — це вже перемога, бо мені доведеться шукати на 50 тисяч менше. Зараз ми готуємо компанію "МБ", яка займатиметься медичними перевезеннями та допомогою у сільській місцевості. Ще кілька проєктів на етапі реєстрації та ліцензування. Наша мета — створити модель, де батальйон матиме сталий фінансовий фундамент, незалежний від коливань волонтерської активності.
– Яно, усіх турбує скандальний випадок з Няв — Анною Скольбушевською. Поділіться, будь ласка, подробицями всієї цієї історії.
– На початку повномасштабного вторгнення Анна Скольбушевська зустрічалася з одним із госпітальєрів. Саме він попросив її долучити до батальйону. На співбесіді вона майстерно вибудувала свій бекграунд. Розповідала, що займалася в "Айдарі" медициною. За її словами, працювала в екіпажі Віки (Дикої). Здавалося б, хто стане брехати про таке? Вона показувала фотографії того періоду, на яких дійсно була в компанії відомих бійців, розповідала, як разом з Вікторією Дворецькою допомагала евакуйовувати.
Також вона показувала фото побитої дівчини, стверджуючи, що це її на Майдані побив "Беркут". Багато говорила про дружбу з Ромою Ратушним, в неї також були фото з ним. У неї дійсно була сильно травмована кінцівка, і вона переконувала всіх, що це наслідки тих подій: зламана рука в трьох місцях. Буцімто, через це вона, колишня талановита скрипалька, покинула музичну кар'єру, впала в депресію і на цьому фоні пішла воювати в "Айдар".
– Ви тоді не помітили в її словах нестиковок?
– Вже аж тепер я розумію, що від Майдану до її появи на війні минуло лише три місяці, а з такими травмами, які вона описувала, бути в строю просто неможливо. Але у 2022-му, коли я розмовляла на день з кількома сотнями людей, я не надала цій деталі уваги. Аня швидко в батальйоні стала "своєю", влилася в довіру.
Влітку 2022 року активно допомагала шукати полегшені керамічні бронеплити. І це той шмат роботи, за що я їй вдячна, бо важили вони лише 2.2 кг, а це суттєво менше порівняно з 4.7 кг у сталевих аналогів. На них був шалений попит, а їй вдалося знайти їх за доступною ціною. Легкий і надійний захист критично необхідний, особливо для дівчат-медиків. Їм доводиться носити на собі броню, шолом, медичний рюкзак та ще й евакуйовувати поранених. Це титанічна праця! За ці плити я їй вдячна.
– Коли ситуація почала виходити з-під контролю?
– Вже у 2023-му Аня показала, що вміє залучати величезні донати на наші потреби. Але наприкінці цього ж року вона різко змінилася. Дійшло до того, що вона відкрито хамила іншим госпітальєрам: "Ви всі — ніхто, а батальйон тримається на моїх грошах". Вона "зловила зірку", стала максимально агресивною та токсичною — просто зневажала всіх навколо. З нею припиняли спілкуватись свої ж побратими і посестри.
Це якраз збіглося з моїми проблемами зі здоров’ям. Мене майже не було в справах, бо я постійно сиділа на сильних знеболювальних і швидку мені викликали раз на кілька днів. Звісно, це одразу позначилося на атмосфері в батальйоні. Як тільки мені стало краще, я почала розгрібати справи й була в шоці. Оскільки я не сиджу в твіттері, всю інфу мені принесла наша медійка. Коли я побачила її пости про наркотики, тусовки та хамську поведінку — я вжахнулася!
– Ви кажете, що ситуація вийшла з-під контролю, коли ви мали серйозні проблеми зі здоров’ям. Що саме з вами відбувалося?
– Тут, мабуть, варто додати контекст — моє здоровʼя лишень поволі відновлювалося. Все почалося з ускладнень після ковіду — зʼявилися гіпертонія та діабет II типу. Мені призначили метформін, який у рідкісних випадках дає страшне ускладнення — лактацидоз. Організм починає "хірачити" сам себе на молекулярному рівні.
Пів року я не могла їсти, постійно блювала, втрачала сили. Ну як ти будеш сили брати, якщо нічого не їсти? І мене постійно лікували від діабету. І тільки потім з'ясувалося, що це в мене була така реакція на метформін. І через це в мене був ацидоз. Щоб я хоч якось трималася, ліки вводили внутрішньовенно. Під час однієї з таких маніпуляцій занесли інфекцію. Почався сепсис.
Коли прийшли результати аналізів про те, що бактерія ні до чого не чутлива, мене ввели в медикаментозний сон та підключили до кисневого апарату, поки з'ясовували, до чого вона все ж таки чутлива. Підключили до апаратів і сім разів намагалися від’єднати від ШВЛ. Паралельно лікарі боролися з інфекцією в крові та легенях. Легені, уражені інфекцією, набрякали й тиснули на інші органи, а також це лише погіршувало мій стан. Поки я 14 днів перебувала в медикаментозному сні, організм не очищувався природним шляхом, і почалася сильна інтоксикація. Лікарі навіть зважували можливість виведення стоми — це було вкрай ризиковано. Слава Богу, цього не знадобилося.
Мене постійно обкладали льодом, буквально вкривали тими кубиками в пакетах все тіло. Бо жодні інші методи не допомагали збити температуру 45 градусів. Вважається, що при 42 людина вже "згорає". Шанси на одужання оцінювали лише у 3–5%. Жодних гарантій ніхто не давав. Немо ходив просто чорний: приїжджав у клініку о восьмій ранку і залишався до восьмої вечора. Весь цей місяць він просто сидів поруч і тримав мене за руку. Я не могла ані бачити його, ані відповісти. Він пройшов крізь справжнє пекло, адже бачити кохану людину в такому стані — це жорстоке випробування, якого нікому не побажаєш.
– Як ви поверталися до життя після коми?
– Спершу думали, що все минеться за 5-7 днів, а в результаті вийшов майже місяць. Коли на восьму спробу я нарешті задихала сама і прийшла до тями, говорити все одно не могла через трубку в горлі. Єдиним способом спілкування були жести. Немо приніс мені спеціальну дошку — не пам’ятаю вже, магнітну чи для фломастерів. Я намагалася щось писати, але пальці не слухалися. Замість слів виходили "каляки-маляки", гірші за нерозбірливий почерк лікаря.
Загалом у реанімації я провела два місяці, а потім ще місяць — у реабілітаційному центрі. І тоді мій стан був реально гіршим, ніж після травми хребта. Тому що при травмі хребта я хоч руками могла ворушити, дивитися щось, читати. А тут у мене настільки атрофувалися м'язи всього тіла, що я більше місяця заново вчилася користуватися телефоном. Елементарно не могла ввести пароль. Тобто все було настільки втрачено, що я відновлювала навички фактично з нуля, як дитина.
Щоб просто сісти в ліжку, я мусила крок за кроком переставляти руки. Це було неймовірно важко — я вчилася сідати більше тижня. Це справжній жах — бути настільки залежною від інших. У той період ми з чоловіком навіть домовилися: якщо я не зможу відновити свої функції, він допоможе мені піти з життя. Сама я зробити цього не могла. Не впевнена, що він справді збирався це виконувати, але він пообіцяв. Це було пекло. За цей час я майже не їла, катастрофічно втрачала вагу.
І коли мене виписали з лікарні, всі мої мʼязи були атрофовані, я вчилася заново піднімати руки, рухати пальцями. Я ще не повністю володію власним тілом, як тут вся ця історія зі Скольбушевською звалюється на голову.
– Як ви дізналися, що вона привласнює донати?
– Я не читаю Твіттер, тому інформацію мені принесли колеги, коли мені трохи полегшало. Виявилося, що Аня, яка збирала "копійку на евакуацію", почала поводитися агресивно, заявляючи: "Батальйон тримається на моїх грошах".
Потім випливла історія з реабілітації за кордоном, звідки її вигнали за неадекватну поведінку. Йдеться про круту програму психологічної реабілітації для медиків, куди майже неможливо потрапити. Але Аня примудрилася стати першою людиною, яку звідти вигнали зі скандалом. Через неї шлях на цю програму для "Госпітальєрів" ледь не закрився, нам вартувало сил переконати команду продовжити з нами співпрацювати. Мені розповіли, що вона просто "злетіла з котушок": хамила всім, посилала керівництво програми, забивала на графік важливих занять. Коли їй поставили ультиматум — або ти працюєш над собою як усі, або летиш додому своїм коштом — вона поїхала з програми.
– Ви бачили її банківські виписки?
– Оце і випливло, що вона проводила збори для "Солом’янських котиків", але до волонтерів гроші так і не дійшли. Найцікавіше, що ця історія вилізла тільки в червні, хоча з грудня вона вмила руки від зборів на наші потреби. Аня обіцяла розіграш якогось колекційного лоту, на який зголосилося багато молоді у Твіттері. Люди накидали свої останні гривні й чекали на результати. Вона тиждень годувала їх обіцянками "так-так, скоро буде переказ", а потім просто зникла.
Ось тут і почався якраз той кіпіш. Коли вона перестала брати слухавку, один із побратимів, який знав, де вона мешкає, приїхав до неї додому. Це був наш госпітальєр. Він зайшов всередину і побачив справжнє кубло, закидане пакетиками від наркотиків та пляшок від елітного алкоголю. Коли я побачила її виписки, ледве не знепритомніла: там була оплата подорожей, авіаквитки, трансфери, броні на Booking. Готель за 40 тисяч на три ночі!
– Чому ви одразу не зробили публічну заяву, а натомість покрили її борги перед іншими організаціями?
– Я розумію, що мала вийти до людей і відкрито визнати: "Так, у батальйоні сталася біда, на свою картку для потреб госпітальєрів збирала наркозалежна людина, ми це виявили й вживаємо заходів". Натомість я дала свої гроші побратиму, щоб вони того ж вечора переказали кошти на "Солом’янських котиків".
Переказ зробили, але люди все одно ставили питання, чому інший банк і інший відправник. Також виникло питання інших організацій, яких Аня ошукала. У наступні місяці, коли я вирішила взяти на себе відповідальність і допомогти, мені доводилося розбиратися з усіма боргами: купувати те, що вона була винна іншим, закривати ці хвости власними силами.
Чому я взяла на себе це? Тому що судила по собі і не хотіла, щоб у колег через дії нечесної людини зупинився процес порятунку і навчання інших. Я вважаю, що вчинила по-людськи. Коли почала з нею говорити, вона довго оминала цю тему, але зрештою зізналася, що програла всі гроші і не знає, як відзвітувати.
– Що змусило вас взяти на себе відповідальність за людину, яка фактично підставила батальйон?
– Я передусім побачила хворобу — залежність є тяжкою хворобою, яка потребує лікування. Ця людина свого часу ризикувала своїм життям, щоб врятувати життя інших. Я захотіла врятувати її життя. Ідея була така: спершу лікування, а потім вона повертається, працює, поки не відпрацює всі вкрадені гроші. Звісно, не йдеться про конкретну роботу якусь, просто я розуміла, якщо витягнути її з того наркозалежного стану, можна і добитися повернення коштів. Так, на це піде час, але я хотіла вірити, що вона буде чесно працювати й повертати вкрадене людям.
– Гроші вкрадені, люди ошукані, а покарання Анна не несе. На вашу думку, чому так?
– Більше місяця поліція не приймала заяву від "Госпітальєрів". Формулювання: "Немає складу злочину". Чому? Бо люди добровільно переказували їй гроші на картку, вона не витягувала їх із кишені силою. Це критично важливий момент. Поліція чекала, поки звернуться потерпілі. Ми ледве вмовили трьох людей — Нарімана Алієва, Максима Щербину та ще одну дівчину, чиє ім’я не оголошуємо з міркувань безпеки — подати заяви. Ми шукали свідків через соцмережі, бо 100% тих, хто давав Ані гроші — від 5 гривень до 150 тисяч — просто "закрили роти". Їхня позиція була одностайною: "Нас це не обходить, це все ваші проблеми, це ви зобов’язані, ми ні до чого, розбирайтеся самі, ніяких заяв ми подавати не будемо".
– Чи відчуваєте ви, що зробили все можливе, щоб закрити цю історію гідно?
– Протягом пів року вона проходила терапію, отримувала підтримку і почала повільно відновлюватися. На жаль, у процесі трапився зрив: її мама надіслала алкоголь з-за кордону, і вона повторно зірвалася. Реабілітаційний центр, де вона лікувалася, навіть пропонував їй посаду медійниці, але після повторного зриву відмовилися працювати з нею. Я запланувала зустріч із нею та тестування на наявність речовин у організмі, але перед приїздом вона виїхала за кордон, бо нібито боялася за своє життя. Їй ніхто не погрожував жодного разу за рік.
Я могла б перетворити цю історію на приклад відновлення та сили, показати, що навіть після серйозних проблем можна вилікуватися і повернутися до нормального життя. Ми навіть домовилися з колегами з батальйону, що цей кейс можна використати як навчальний проєкт, щоб показати, що вилікуватись можливо. Бо проблеми на фронті з лудоманією, наркотиками та іншими залежностями існують, і з ними варто боротися, бодай спробувати витягнути людину. Я не шкодую, що протягнула руку допомоги Анні, радше шкодую про те, що вона цією допомогою знехтувала.
– Чому з боку "Госпітальєрів" було так мало публічної звітності щодо цього скандалу?
– Зараз мені постійно тикають, що після скандалу зі Скольбушевською не було обіцяного звіту в Твітері, але там теж не так все просто. Щодо обіцянки звіту в Твітері, одна з ключових співробітниць фонду залишила команду — вона дуже важко пережила цю історію і фактично вигоріла. Саме вона раніше комунікувала щодо звітності. Однак продовжити цю лінію їй не вдалося через моральне виснаження. Інші члени команди не були настільки залучені у дискусію і про всі деталі тоді просто не знали. Сторінка "Госпітальєрів" там взагалі перетворилася на "музей Ані Няв", де останні пости на будь-яку тему — це лише коментарі про неї. Медійка була зосереджена на веденні фейсбука і інстаграм. Я завжди давала публічні інтерв’ю, де розказувала про ситуацію, про юридичну підтримку постраждалим, зрештою, ми самі шукали постраждалих і це було публічно. Те, що комунікації не було взагалі — неправда.
Особиста ціна війни
– Яно, все своє свідоме та самостійне життя ви присвятили госпітальєрам. Батальйон знають у всіх родах військ, а понад 43 тисячі бійців завдячують госпітальєрам життям. Як усе починалося у 2014-му?
– Тоді тактичну медицину я бачила лише в роликах на YouTube. Але тоді нам просто була життєвонеобхідною система евакуації — те, що сьогодні називають "кейсеваками". Нашим першим транспортом став трофейний пікап, а другим — синій Volkswagen Т-4, який ми ніжно прозвали "Волошкою".
Всередині він мав моторошний вигляд: замість сучасних нош — старі радянські, покладені прямо на закривавлені матраци. Під Степанівкою, за три кілометри від російського кордону, ми потрапили під такий обстріл, що на блокпостах військові навіть не перевіряли документи. Вигляд понівеченого авто та стійкий запах крові змушували їх лише махати рукою: "Їдьте звідси якнайшвидше".
Ярош забороняв брати дівчат на виїзди, я маскувалася: одягала безформний одяг, балаклаву. Я була худорлява, висока — на вигляд як юний хлопець.
У червні 2014-го під Карлівкою ми вперше потрапили під серйозний артилерійський обстріл, і коли почався загальний відступ. Я завжди йшла в перших рядах, а відходила останньою, щоб нікого не покинути. Мене обганяє Ярош зі своєю охороною, і тут ззаду крик: "Поранений!" Я зупиняюся і йду назад.
— Ти куди? — питає Ярош.
— Там поранений, я йду по нього.
— Ні, не йдеш!
— Я вже пішла.
Він дав мені людей зі своєї охорони, і ми витягли того хлопця на собі. Після цього виїзду він викликав мене, подарував свій бойовий ніж "Глок" і запропонував очолити медичну службу. Але поставив умову: "Дівчат не береш". Тільки восени мені вдалося переконати його змінити думку, і я взяла перших посестер: Зою, Кубу, Стасік та Маму.
– Вам було лише 18. Як ви завойовували авторитет серед дорослих чоловіків?
– У той час я ще фарбувала волосся дешевим зеленим тоніком! Мені знадобилося три місяці інтенсивних боїв, евакуацій та звільнень міст, щоб заслужити авторитет. Спершу я виборювала право бути почутою, потім — доводила свій професіоналізм, і лише згодом прийшла повна довіра. Часто траплявся "розрив шаблону": заходить 50-річний чоловік і питає: "А де тут Яна? Мені б про ротацію поговорити". А я відповідаю: "Яна — це я".
– Якою була тогочасна Яна Зінкевич?
– Я була максималісткою. Не могла розмінюватися на півтони. Якщо я сказала, що буде так — значить, буде так. Це зараз я можу піти на компроміс, вислухати аргументи, бо побувала в кожній шкурі. Але тоді юнацька амбіційність бурлила. Коли перед тобою чоловік, якому 45, а тобі 18, ти не можеш бути лагідною, я мусила бути почутою, тому вдавалася інколи й до грубого спілкування, була трохи стервою.
Оксана Корчинська часто згадує нашу першу зустріч. Тоді проходили великі навчання медиків різних підрозділів ("Свята Марія", "Азов", "Донбас"). Ярош сказав їй, що відправить керівницю своєї медслужби. Ми зідзвонилися, вона нічого не зрозуміла по телефону, а коли я приїхала — побачила мене.
Прямо при мені набрала Яроша і почала кричати: "Кого ти мені прислав?! Їй 18 років, вона нічого не знає!" Авжеж, згодом пані Оксана змінила свою думку.
– Зараз вам 30. Яким став батальйон, що починався з шести людей та двох автівок?
– Сьогодні "Госпітальєри" — це сотні парамедиків та водіїв, які щодня виїжджають на передову. Ми виросли у велику структуру з власним навчальним центром, де вишколили тисячі людей, та автопарком броньованих машин, які дозволяють забирати поранених звідти, куди раніше ми б просто не доїхали. Але попри цей масштаб, ми залишилися тими самими добровольцями, які працюють не за зарплати чи нагороди, а просто тому, що чиєсь життя варте будь-яких зусиль. Це вже давно не просто моє "дітище", це величезна родина професіоналів, до якої доєднуються нові й нові люди, які поділяють наші цінності.
– Окрім історії з Анною Няв, чи траплялися випадки, коли вашою довірою нехтували люди з батальйону?
– Є одна особиста історія, яка мені дуже довго боліла. Це стосується моїх близьких друзів — Фроста та Тані Мороз. Фрост був одним із перших капеланів "Госпітальєрів", ми неймовірно тепло спілкувалися роками. Коли я була вагітна, вони з Танею постійно приїжджали до нас у гості.
На жаль, вони обоє захворіли на онкологію. Таню витягли, а Фрост помер від нейробластоми мозку четвертого ступеня.
Згодом, коли в Рівному почалися суди щодо аліментів та позбавлення батьківських прав колишнього чоловіка, моя адвокатка з’ясувала дивну річ: адвокат іншої сторони був її хорошим другом. Вона організувала нам зустріч. Я тоді щойно перенесла чергову операцію — мені півтора місяця можна було лежати лише на одному боці, утворився страшний пролежень до самої кістки. Я лежала на спеціальному маті, ми обговорювали стратегію захисту.
І тут цей адвокат каже:
— Знаєте, думаю, вам варто це знати: мої послуги оплачує ваша кума.
Я розгубилася: "Яка кума?" Він описує: "Ну, така, з довгою косою". І я розумію, що йдеться про жінку, яка хрестила мою Богдану. Людина, яку я вважала найкращою подругою, за моєю спиною фінансувала адвоката проти мене.
Після смерті Фроста у неї з’явився новий чоловік, теж боєць. Коли йому знадобилася госпіталізація в Одесі, вона звернулася до мене. Я вже все знала, але не стала нічого з’ясовувати. Просто відповіла: "Добре, зроблю". І допомогла. Бо хлопець був поранений, він заслуговував на допомогу незалежно від того, чий він чоловік. Я не злопам’ятна.
Але мене остаточно добило інше. Вона почала писати мені прокльони зі сторінки покійного Фроста. Через це мені довелося заблокувати сторінку Фроста. А він був одним із найкращих у батальйоні. І тепер я більше не можу заходити на його сторінку і дивитись фото чи спільні події і спогади. Ситуація з Танею мабуть болить найбільше.
– Ви згадали про суди з колишнім чоловіком. Ваша історія розриву почалася майже одразу після пологів. Чому ви розлучилися?
– Попри вагітність, я продовжувала керувати батальйоном. Мій стан був жахливим: при зрості 186 сантиметрів я важила всього 42 кілограми. Мала вигляд як в’язень. Організм не приймав навіть воду, я постійно блювала. Мій колишній чоловік тоді навіть не міг просто принести мені їжу в кімнату, хоча наш кухар готував на всіх.
Коли мама приїхала на весілля і побачила все це, вони з моїм вітчимом Васею обоє звільнилися з роботи і приїхали до мене на базу батальйону. Це було на сьомому місяці моєї вагітності. Вони фактично виходили мене, вигодували. Завдяки їм я набрала вагу хоча б до 52 кілограмів, і в мене нарешті з’явився бодай якийсь животик.
Богданці було всього шість днів, коли я пішла. До пологів я не ставила жодних питань руба — мені важливо було доносити дитину. В принципі, це останній раз, коли вони бачилися.
Він не дав ні копійки — навіть на соску. Це був просто розпач, коли тобі двадцять років, в тебе перша група інвалідності, батьки цілодобово доглядають тебе й твоє немовля. Без можливості працювати, без копійки в кишені. Ми не могли купити навіть суміш за шістдесят гривень.
В суд я подала, коли Богданці вже було три роки. Суди тривали півтора року. За ці роки він жодного разу не бачився з дитиною. У процесі брала участь служба у справах дітей: вони обстежували умови, спілкувалися з сусідами, викликали його. Зрештою вони засвідчили в суді, що він ніяк не намагався брати участь у вихованні. Він служив у Рівному, на тій самій вулиці, де ми жили, але за всі роки жодного разу не провідав доньку.
Адвокат порадила подавати на позбавлення батьківських прав по місцю моєї реєстрації, оскільки це в інтересах дитини та мене. Адже служба могла оглянути умови проживання. До того ж я певний час не оформлювала собі інвалідність, хоча мала на це підстави. Боялася нашої судової системи: раптом вирішать, що через стан здоров’я дитину треба залишити з ним. Я чекала розлучення, щоб вважатися повністю "дієздатною" в очах суду.
Зрештою ми подали і на аліменти, і на позбавлення прав. Оскільки я оформила інвалідність ще під час шлюбу, адвокат підказала, що я маю право на аліменти і на себе. Ми вирішили використати це як "розмінну монету". Він дуже жадібний до грошей, тож ми додали цю вимогу. Суд призначив усе, що я просила. Щоб не тягнути далі, ми пішли на мирну угоду: я відмовилася від аліментів на своє утримання, а він натомість відмовився від дитини. Тупо продався за кілька тисяч гривень. Продався як батько.
Але це й на краще. Я не змогла б бачити людину, яка зробила мене людиною неходячою.
– Дотепер подробиці тієї аварії залишалися невідомими. Що насправді сталося того ранку?
– У день ДТП я виграла конкурс на базу в Павлограді. Поїхали святкувати в Дніпро, в "Махнопаб". Мій колишній чоловік Максим Корабльов тоді почав відверто бикувати, ліз до якихось хлопців ледь не битися. Коли я спробувала його заспокоїти, він мене просто відіпхнув. Я пішла всередину, оплатила всі рахунки й вийшла на вулицю чекати таксі до готелю. Це було 5 грудня, холодно, сипав сніжок. Щоб не мерзнути, я сіла в машину, завела її, відкинула пасажирське сидіння й просто вирубилася. Прокинулася вже від нестерпного болю.
Він сів за кермо вщент п’яним — було 2,1 проміле на момент 6 ранку в лікарні. (Тобто це показник за понад 6.5 годин, після того як він покинув паб. ) Це пляшка горілки, випита самотужки та ще й запита пивом. Аварія сталася о пів на шосту ранку. Машина кілька разів перекинулася, злетіла в кювет, мене викинуло з салону.
Вже на другий день у реанімацію, де я ледь притомніла, напхалася купа журналістів. Я була молодою, наївною і дуже боялася. Боялася, що якщо розповім правду про те, що Корабльов Максим не тільки був за кермом, як зазначалось, а і в якому стані, мені просто не допоможуть із лікуванням. Я приховувала цю правду, бо почувалася беззахисною.
За 6 днів після народження Богдани, його не було на базі, ми з батьками зібралися за дві години й поїхали в Рівне. Тоді мені здавалося, що його вплив надзвичайний. Я думала: якщо ми розійдемося, мені ніхто не повірить і ніхто не допоможе.
Так і сталося. Він був харизматичним, і більшість людей у батальйоні тоді підтримали його. Навіть ті, з ким він разом пив, були готові свідчити в суді на його користь. Він майже одразу пішов служити — не з патріотизму, а щоб потрапити під амністію у кримінальній справі щодо ДТП.
Слідство і суди перетворилися на десятирічний марафон цинізму. У першій інстанції йому призначили 6 років в’язниці. Але він зробив усе, щоб не сісти. Навіть одружився зі мною лише для того, щоб використати цей факт як пом’якшувальну обставину та спробувати закрити справу. Він діяв дуже хитро. На етапі апеляції він просто перестав з’являтися в суді, постійно вигадуючи причини для перенесення засідань. Ця судова тяганина навмисно затягувалася роками. Він чекав на одну конкретну дату — 5 грудня 2025 року. Це був день, коли з моменту аварії минуло рівно 10 років, а отже — сплив термін давності для притягнення до відповідальності.
Через саботаж у суді кримінальну справу закрили. Але найстрашніше навіть не це. Разом із кримінальною відповідальністю "згоріла" і цивільна. Він не заплатив жодної копійки компенсації. Людина, яка зробила мене інвалідом, не оплатила жодного курсу реабілітації, хоча я мушу проходити їх два-три рази на рік, кожного року. І це коштує по 70-80 тисяч за раз. Він повністю уникнув обов’язку допомагати з лікуванням чи покривати витрати, пов’язані з моїм станом.
Він просто перечекав 10 років, маніпулюючи законами та людьми, і вийшов із цієї ситуації абсолютно чистим в очах держави. Для нього я була лише інструментом, щоб уникнути тюрми.
Я ж своєю чергою всі кошти, які мені вдалося зібрати на реабілітацію після аварії, протягом того ж року витратила на батальйон. Через вагітність я все одно не могла проходити повноцінне відновлення, тож віддала ресурси туди, де вони були потрібні найбільше.
– А як ви наважилися на вагітність?
– Ми гуляли з мамою, колишнім чоловіком та близьким побратимом біля Стіни Плачу, в Єрусалимі, заходили в Храм Гробу Господнього — той самий, де сходить Благодатний вогонь. Раптом до мене підійшов священник. Він заговорив англійською і сказав дивну річ: "У вас скоро буде донька, назвіть її Теодора, що означає "Богом дана"". А вже через 2 тижні, я дізналася, що вагітна. Досі мурашки по шкірі, коли це згадую.
А за три місяці до цього лікарі поставили мені діагноз — неможливість виношування дитини через травму. Коли вони дізналися про вагітність, реакція була категоричною. В один голос наполягали на тому, щоб я зробила аборт, лякали ризиками.
Але я була непохитною. Бо тоді, під час лікування в Ізраїлі, я вже добре розуміла, що технологій для мого повного фізичного відновлення ще не існує і навряд чи вони з’являться найближчими десятиліттями.
Я зрозуміла свою перспективу. Одне діло їздити на візочку. Проблема велика – це біль. Біль і несамостійність. Тобто банально виїхати кудись за територію тієї ж бази — або це Йода, або Немо. Сама я виїхати нікуди не можу. Ну, да, я там можу навчитися сама на ручному керуванні водити машину. Для людини, яка працює в телефоні, це не варіант. Тому найбільша проблема – це біль. Я зрозуміла, що я хочу поїхати в Швейцарію на евтаназію. Тому що робити це якось самій, не знаю, застрелитися, щось напитися чи ще щось. Це такі не 100% методи. І я реально вирішила, що буду їхати в Швейцарію.
Я збиралася, я була вже готова, і єдине, що мене зупинило, це вагітність. Якби не Богдана, то мене вже б не було. Просто це терпіти, щоб трохи довше прожити, це не має сенсу, чесно.
Дуже боляче, дуже важко, фізично надзвичайно важко. Тому, звісно, я збиралася. На повному серйозі їхати, а потім вже раз так сталося, що я завагітніла, то я прийняла для себе рішення, що мені була доля завагітніти, значить, я мушу дати цій дитині шанс.
Хоча там варіантів, що вона народиться здоровою було дуже мало насправді. Утім я маю здорову розумну донечку, і завдяки її появі я є живою.
– Попри травму, ви продовжили їздити на фронт. Як змінилася ваша роль у батальйоні після травми?
– Навіть у кріслі я продовжувала об’їжджати позиції — Водяне, Широкине, Марʼїнку. Командир має бачити очі своїх бійців і розуміти їхні потреби на місці. Але зараз я вже не їжджу на самий "нуль". В умовах FPV-дронів я можу стати тягарем: якщо щось станеться, хтось інший муситиме ризикувати життям, щоб витягнути мене, бо сама я не вискочу з машини. Це невиправданий ризик.
Хоча, зізнаюся, за фронтом сумую неймовірно. Він мені часто сниться — і це хороші сни, бо саме там я почувалася найбільш живою.
Саме під час однієї з таких поїздок на ротацію я й познайомилася зі своїм чоловіком. Він тоді якраз готувався до вступу в ССО і зголосився їхати з нами на базу. Так усе й закрутилося.
– Розкажіть вашу історію з Немо.
– Немо став моїми ногами. Ми познайомилися влітку 2017 року, коли моїй доньці Богдані було лише вісім місяців. Мені тоді було 22, йому — 30. Він не знав мене здоровою і ходячою, лиш колись чув про мене на фронті.
Якось біля лікарні Мечникова у Дніпрі, я посварилася зі своїм тодішнім водієм. Залишившись сама, я зрозуміла, що мені банально нікому допомогти дістатися Павлограда і підняти мене на другий поверх. Я написала Немо. Він приїхав, завіз, допоміг… і за три дні ми почали жити разом. Він просто приїхав у гості й залишився назавжди.
Я одразу поставила умову: або серйозні стосунки, або нічого. Після всього пережитого я б не витримала більше зрад. Немо став першим і єдиним, кого я підпустила до свого серця. Мені важливо було, щоб чоловік мав бойовий досвід, з іншим я просто б не знайшла спільної мови. Немо — розвідник із серйозним бойовим досвідом, із тих, хто бачив ворога в обличчя на відстані кількох метрів. Свій шлях він розпочав у батальйоні "Дніпро-1", згодом воював у складі 59-ї бригади. Госпітальєром він став не одразу, мені знадобилися роки, щоб поволі втягнути його в справи батальйону.
Зараз я є його безпосередньою командиркою, але це не створює проблем. Немо за натурою — "тихушник", йому не потрібне публічне лідерство. У нас з ним партнерство, побудоване на абсолютній довірі та розумінні. Цього літа буде вже дев'ять років, як ми разом.
Для Богдани Немо став справжнім батьком, бо з її восьмимісячного віку він постійно в її житті — будь-яка поїздка, будь-яка зустріч з Боданою у нас тільки разом.
Богданка, Немо, моя мама, мій вітчим Василь — це ті, завдяки кому я є. А мої побратими та посестри госпітальєри — це ті люди, завдяки кому є батальйон.
Ми — підрозділ, вільний від обмежень. У нас є люди всіх релігій, віку та поглядів. Нам важливо, щоб ми збігалися ціннісно. А наша головна цінність — рятувати життя.
Для мене кожен, хто прийшов у "Госпітальєри" хоча б на один день уже є важливими людьми, якими я дорожитиму.
Колись Оксана Корчинська подарувала мені поїздку на Родос — саме там стоїть замок лицарів-госпітальєрів. Для мене це було символічне місце. Але була одна проблема: до того замку ведуть сотні сходинок.
Немо ніс мене до того замку на руках. Заносив на 30–40 сходинок угору, садив на камінь, спускався вниз за візком, піднімав його до мене — і так знову й знову. Я сиділа посеред тих руїн і думала: ми не знаємо, що буде через 500 років. Може, колись "Госпітальєри" стануть відомішими за Червоний Хрест.
– Через останні події про "Госпітальєрів" говорять усі, проте саме ваше ім’я опинилося в епіцентрі скандалу. Як на вас впливає ця історія і в цілому на атмосферу в батальйоні?
– Звісно, неприємно, коли твоє ім’я стає частиною гучних заголовків. Це тисне психологічно, але водночас загартовує. Бути в центрі уваги через підозру в нечесності — це випробування не з приємних, але моя позиція незмінна: я не маю чого приховувати.
– Що є для вас найважчим в роботі командирки батальйону?
– Дзвінки рідним. Я особисто ховаю своїх бійців. У мене немає спеціальної людини, яка дзвонить батькам о третій ночі.
Зі 181 загиблих з підрозділів УДА та Госпітальєрів, ДУК Правий сектор (свого часу) приблизно у 120 випадках родичів сповіщала особисто я. У нас в батальйоні 39 загиблих та померлих госпітальєрів.
Ти сидиш по 10 хвилин і думаєш: кому краще набрати — матері чи батькові? Це страшний тягар. Раніше ніхто не знав про патронатну службу, люди вмирали від хвороб чи наслідків поранень, і підрозділ про це міг дізнатися постфактум. Зараз очікування від нашої патронатки надзвичайно високі. Ми забезпечуємо найкращі клініки та догляд, бо ці люди віддали своє здоров'я.
– А що для вас є найважчим в житті на кріслі колісному?
– У моєму житті траплялося різне: погрози, неадеквати, переслідувачі. Була навіть історія зі сталкером. Дійшло навіть до того, що Немо доводилося супроводжувати мене на роботу аж до дверей щоразу.
Все почалося у 2016 чи 2017 році. Я тоді виставила лот "зустріч за донат" для збору коштів на важкохвору дитину. Мій лот купили за 15–16 тисяч гривень — на той час це були величезні гроші. Я зустрілася з цим чоловіком у кафе: обіцяла каву та цікаві історії. Йому було близько сорока, мені — двадцять п’ять. Одразу помітила щось недобре: він сидів напружений, зіниці розширені, хоча на "обдовбаного" не схожий. Просто якийсь дуже підозрілий.
Він подарував квіти, ми поспілкувалися. Коли приїхав Немо, щоб мене забрати, той чоловік вирішив провести мене до машини. Я подумала: "Хрін з ним, людина такі гроші дитині заплатила, потерплю ще п’ять хвилин". Але біля авто він раптом поліз цілуватися. Я його одразу відрізала: "Ні, хлопче, ти купував не секс, а зустріч". На тому й розійшлися. Немо це все успішно пропустив, поки складав крісло до багажника.
Але це був лише початок. Мені у службовий готель почали надсилати "подарунки": золото, ланцюжки, каблучки, сережки. Цей чоловік почав створювати фейкові сторінки, писати мені. Спершу я намагалася пояснити, що це зайве, потім просто почала блокувати все підряд.
Минуло два роки. У 2019-му в Рівному знову благодійна зустріч. Я подумала: "Ну, минулий досвід був невдалим, спробуємо ще раз". І він знову викупив мій лот!
Я зв’язалася з організаторами, дізналася суму ставки й просто сама заплатила ці гроші фонду, щоб лише з ним не бачитися. Ми зафіксували, що лот "куплено успішно", і на тому все.
Минулого року, коли Леся Литвинова знову виставляла зустріч зі мною, я поставила жорстку умову: жодних анонімних сторінок. Я надала список усіх його можливих псевдонімів і попередила: якщо це він — ставки не приймати, людина мене сталкерить. На щастя, виграла дівчинка.
До криміналу не дійшло, але це жахливо неприємно. Коли ти живеш одна у службовому житлі, щодня ходиш тією самою дорогою на роботу і розумієш: ти на кріслі, ти не втечеш і не відіб’єшся. Якби я була на ногах — могла б бодай копнути.
Життя у кріслі колісному — це постійна потреба мати людину поруч, бо повна самозарадність у побуті, на жаль, неможлива. Це щоденна боротьба з тілом: від тривалого сидіння з’являються пролежні, які вимагають постійної уваги та догляду, а хронічний біль є вічним супутником. Але водночас крісло — це лише інший спосіб пересування, який не заважає відвідувати театр, брати участь у спортивних змаганнях чи повноцінно працювати. Зрештою, жити наповненим життям!
– Поза роботою у вас є якісь хобі?
– Зараз я серйозно зайнялася дослідженням родоводу й закупила близько двадцяти генетичних тестів, які інтегровані у великі світові мережі. Планую влаштувати велику сімейну зустріч, щоб зібрати зразки у всіх найстарших родичів. Паралельно з цим я вже два роки працюю над генеалогічним деревом: у мене є людина, яка весь цей час їздила по архівах, фотографувала документи та вивчала записи про те, хто в якому селі жив, скільки дітей народилося і хто зміг вижити. Завдяки цій роботі ми відстежили нашу історію аж до 1820 року, і оскільки вся моя родина з Рівненщини, я можу з упевненістю сказати, що я рівненчанка на всі сто відсотків!
Ця цікавість до свого коріння з’явилася тоді, коли я вперше в житті по-справжньому полюбила історію, хоча в школі з цим предметом було непросто. Історію у нас викладав директор, і його неймовірно "муляв" мій пірсинг, який я зробила у десятому класі й намагалася ховати під чолку, щоб нічого не було видно. Він постійно сварився, гаркав на мене і навіть викликав маму, сподіваючись на її підтримку, але вона завжди вступалася за мене.
Пам’ятаю, як після чергової розмови він вийшов роздратований і кинув: "Яка мама, така й доця", бо мама чітко дала йому зрозуміти: якщо донька хоче носити пірсинг — вона буде його носити. Це був приблизно 2011 рік, я закінчувала школу в 2012-му. Ми з мамою на той момент могли навіть не спілкуватися через мої підліткові протести, але вона все одно стояла за мене.
Жіноча лінія мого роду — це чотири покоління: бабуся, мама, я та донька Богдана. Цей досвід безумовної підтримки став для мене основою розуміння сестринства. Для мене сестринство — це один із найцінніших досвідів у житті, і саме ці цінності я щодня втілюю в батальйоні "Госпітальєри".
Мирослава Малик, для Цензор. НЕТ
