Олексій Юков: "Коли ми виходимо забирати тіла, розуміємо, що цей вихід може бути останнім"
Він працює там, де більшість не витримала б і години - між тілами, рештками та постійними вибухами, у дуже коротких проміжках тиші. Його робота - повертати додому тих, кого війна намагається стерти не лише фізично, а й з пам’яті.
У зоні бойових дій кожен виїзд - це ризик. Дрони в небі, міни в полях і дороги, які можуть не мати шляху назад. Але він все одно йде разом зі своєю командою, витягує тіла та останки загиблих, долаючи надскладні маршрути та щодня ризикуючи життям. Керівник пошукової групи "Плацдарм" Олексій Юков займається цією справою понад 27 років - ще з підліткового віку, коли вперше долучився до пошуку та збору останків загиблих часів Другої світової війни. За ці роки його робота набула зовсім іншого масштабу. Нині він і його команда співпрацюють не тільки з військовими, а й з пошуковими групами Генштабу, СБУ, МВС та ДСНС.
Наше інтерв’ю - це розмова не лише про боротьбу українців за своє майбутнє. Це спроба зрозуміти межу між життям і смертю, про втому, яка виснажує, про людяність, що не зникає навіть там, де закінчуються тіла. І про головне питання: ким ми залишаємося, коли на нас ніхто не дивиться?
- Ви зараз на Донбасі, де вкрай складно, зокрема і через засилля дронів, що заважає вашій роботі. Як би ви описали ситуацію, в якій сьогодні працюєте?
- Щодо пошуків - повний хаос. Щохвилини ситуація змінюється. Якщо раніше ти міг заходити і тримати зв’язок по рації, то наразі все настільки змінюється, що просто не встигаєш навіть відповідати. Небо просто кишить ворожими дронами. Я такої кількості, як зараз, в житті не бачив. Щоб ви розуміли, за хвилину наді мною пролетіло не менше 15 або 20 - від Mavic до FPV. Ти просто не встигаєш рухатися. Все небо дзижчить! Це тоді, коли для них така більш-менш сприятлива погода. Коли йде дощ, звичайно, їх значно менше. Але йти під дощем теж не дуже зручно – багато грязюки, в якій ти застрягаєш. Коли треба перейти через поле – це хана! Мало того, що загрузаєш, так ще через впалу траву, бур’яни нічого не бачиш під ногами. А там можуть бути страшні мінні загородження. Плюс, росіяни постійно нас закидають. Якщо помічають рух в якійсь посадці – працюють дистанційно. Тобто не артою забивають, а мінами. І все – вийти майже неможливо. Тому що, наприклад, ці "ПОМ-2", "ПОМ-3" падають і стають на "бойове чергування". І ти, як в пастці. Потім вилітає ще дві-три FPV-шки. Дуже важко виходити за таких обставин. Причому не просто самому вийти, а ще витягнути тих хлопців, яким пообіцяв це зробити. Ти ж йдеш у броні, з рюкзаком, лопатою, ножами, "кішками", антидроновою рушницею тощо. Тобто на тобі свого – більше 30 кілограмів. Поки дійшов до місця локації, у тебе вже сил немає. І ти знаєш, що ще треба забрати тіло і тягнути назад. А якщо він там не один? Тоді стараєшся переносити їх по черзі з точки до точки, щоб не залишити – не взяти одного й не піти, бо наступного разу, скоріш за все, вже туди не зайдеш.
- Як працювати в таких умовах?
- Там, де можливо, застосовуємо НРК. Це більш надійний варіант. Але все одно тобі доводиться на собі тягнути загиблих до якоїсь точки. Можливо, що цей НРК теж розіб’ють по дорозі або до тебе, або від тебе з тілами. Так вже було неодноразово. Вони знищують комплекси, незалежно від того, що на ньому їде – їжа, вода, поранений чи труп. Це війна. А тут немає правил. Якщо будь-який засіб або будь-яка людина рухається, ворог б’є по всіх цілях. Для них наразі, на жаль, всі актуальні. Тому повністю на 100 відсотків відпрацьовують по всьому. Якщо побачили, то поки не знищать, не заспокояться.
- Давно ви почали застосовувати НРК?
- Десь з кінця 2023 року. Спочатку був один без Starlink. Працювали так: під’їхав, ми завантажили, він поїхав. За рік почали застосовувати ті, що зі Starlink – тобто можуть їхати на велику дистанцію й забирати тіло, яке завантажують або військові, або ми - це залежить від безпекової ситуації, чи можливо туди дійти. Якщо ні, то по місцю хлопці допомагають з цим питанням. Наприклад, з К-2 та 93-ї бригади. У них теж великий досвід. Вони загалом, насправді, роблять неможливе. Ми стараємося з ними співпрацювати і забирати загиблих. Розуміємо: якщо цього не зробимо, шансів на повернення з часом стає все менше.
- Можемо без конкретики розказати, кого ви забирали напередодні нашої розмови?
- Чотирьох російських солдатів, які залишилися тут після відступу, і двох наших.
- Про що це для вас, коли ви забираєте тіла ворогів?
- Про людяність, про те, які ми люди. Кожна людина має сама собі ставит и це питання. Ми повинні відповісти, які ми люди, а які вони. Я вважаю, що кожен з нас мусить бачити в собі, хто він такий, які вчинки робить. Так, ворог прийшов нас вбивати тільки за те, що ми - українці. Це жахливо! Справді, не вкладається в голові, коли тебе знищують за національною ознакою. Це безглуздя! Щоб ви розуміли, навіть військові допомагають забрати тіла російських солдат - тих, хто в них тільки що стріляв й штурмував їхні позиції. Про що це каже? Про кожну людину, про те, хто такі українці. Вони готові захищати свою землю до своєї останньої краплі крові. Але залишитися людиною в таких умовах, коли тебе знищують з усіх боків, дуже важко.
Давайте дивитися правді в очі: російські солдати теж люди. Просто ті, хто з’їхав з глузду і прийшов нас убивати. Нам не потрібні їхні смерті на нашій землі. Ну не потрібні! Як і їхні братські могили тут. Але якщо ми не вичищатимемо війну з нашої території, вона нікуди звідси не піде. Тобто тіла російських солдатів притягуватимуть сюди ще і ще. Наступні розказуватимуть, що тут лежать їхні солдати, які "пролили кровь за родину". Я ж кажу: навіщо нам ці братські могили? Щоб що? Щоб знову почати війну? Нам не потрібні тіла їхніх солдатів. Ми ж сюди їх не кликали! Ми ж вдома. А вони? От тут питання до росіян: чи ви вдома? Навіщо ви всі прийшли до нас? Ваше ж життя безцінне! Як і будь-якої людини. Навіщо витрачати своє життя заради політичних інтересів якогось божевільного діда?! Це просто не вкладається в голові! Використання людей, своїх громадян заради задоволення особистих амбіцій і збагачення – це повна нісенітниця та злочин проти всього народу. Не тільки народу України, проти якого вони почали цю несправедливу, кляту війну, а й проти свого ж, який він посилає сюди тисячами на самознищення і на вбивство інших людей за національною ознакою. Це про що?!
- Певне, про психічні відхилення, заручниками яких є колосальна кількість людей?
- Ми повинні розуміти, що відбувається. Там же теж є ті, хто борються проти системи. Не треба всіх рівняти. Якщо ми говоримо, що там людей немає, то хто тоді воює в РДК? А хто сидить у тюрмах за те, що вони проти війни з Україною? Тобто питання є завжди. Війна рано чи пізно закінчиться. І з ким з того боку ми розмовлятимемо? А розмови будуть. Зараз ідуть перемовини. Усі ж бачать, що нам доводиться говорити з тими, хто нас вбиває. Вони посміхаються усім нам в обличчя. А треба розуміти, що там є люди, які зараз у "казематах" помирають від того, що стали проти системи. Тобто різниця між росіянами і "русскими" дуже велика. Ми про це не хочемо казати, бо до нас прийшли ті, хто хоче нас вбити. І неважливо, як вони себе називають. Вони прийшли вбивати нас за національною ознакою, забирати у наших дітей майбутнє. Тому наші пацани і дівчата, наша нація стоїть на захисті свого майбутнього. Це все, що в нас залишилось. У нас є наша земля, в яку вкладена культура та дух нації, ми з вами. Тобто людський ресурс є основою цієї нації. Без нього все - просто територія. А з нами - це вже країна. Дуже важливо розуміти, як ти себе сприймаєш: чи населенням, чи нацією.
Часто кричать: "Нація - це щось нацистське". А чому ви вирішили, що людина, яка любить свою землю, людей, які на ній живуть, свою культуру, мову та історію – це просто частина народу? Ні. Це особистість. Людина, яка готова боротися за те, що є в неї під ногами, що поруч з нею - тобто територія, історія, діти, майбутнє, друзі, знайомі, родина. Усе це і є нація. Усе це - ми з вами. І, знаєте, зараз вкрай важко бачити, як ми втрачаємо наших найкращих воїнів.
- Коли ви говорили про різницю між територією та землею, я подумала про те, наскільки вона у нас залита кров’ю...
- У мене взагалі таке враження, що ми стоїмо по коліна в крові своїх людей і ворогів.
І вже не знаємо, що з цим робити. Але продовжуємо боротися за нашу землю, за те, щоб у наших дітей тут було майбутнє, щоб у наших в містах і селах було життя. Ми боремось за те, щоб не бути рабами. Такими, як і ті, хто прийшов сюди зі зброєю. Вони хочуть, щоб і ми стали такими. Але ми не можемо - не так влаштовані. У нас це просто не закладено генетично.
- Чи було таке, що росіяни знаходили вас і дякували за те, що ви витягли тіла їхніх рідних?
- Часто їхні батьки пишуть навіть у коментарях, дякують й вибачаються перед нами, тобто перед Україною, за те, що зробили їхні діти, що вони прийшли сюди. Хтось вибачається, а хтось, можливо, пише це для того, щоб ми повернули тіло. Важливо те, що у нас є можливість хоч одній людині на тій стороні донести, що не треба йти воювати і вбивати людей тільки за те, що вони живуть в іншій країні, розмовляють іншою мовою і бачать світ інакше. Це означає врятувати життя навіть не їхніх людей, а наших. Тому що якщо він сюди не прийде зі зброєю, можливо, за ним хтось теж не піде. Треба розуміти: якщо є можливість, щоб вони не прийшли, то маємо нею скористатися. Дай Боже, щоб вони більше не приходили сюди зі зброєю. Тому це боротьба за людяність. Тобто відкрити її у тих, хто ще не прийшов сюди вбивати просто ні за що. Це ж безглуздя! Заради чого вбивати собі подібних?!
- Це складна "конструкція". Але чимало з них ідуть сюди за гроші. Дехто навіть розповідає про це, коли потрапляє в полон...
- Ці попадають у кругообіг: якщо він раз побував в полоні, його вже додому не відпустять, поки не "сточать".
- "Кататимуть"?
- Звісно! Поки не загине. Там же так думають: зрадники їм не потрібні.
Для них, якщо ти потрапив у полон, ти – не герой, а зрадник. От навіть за умови, що ти вижив. Коли йде окупація, люди, які відступають і потрапляють у полон на своїй землі - це ті, хто боролись. А ті, хто наступає, вбиває і потрапляє в полон - це інше. У них така логіка: ти прийшов сюди вбивати, а не здаватися. Як це ти таке зробив?! Значить, зрадник. Розумієте, як вони мислять? Тобто якщо ти не з нами - ти проти нас. Якщо ти пішов проти нас, ти - ворог. Це повна дурниця! Тому, звичайно, вони йдуть за гроші, а потім не можуть вийти з цієї кабали. Там і залишаються, поки не помруть.
- А потім ви їх знаходите.
- Так. Але ж їхній системі така ситуація вигідна. Тобто щоб вони знищили свою психіку повністю, вбиваючи, ґвалтуючи, грабуючи, і потім повернулися в свою країну, де вже нікому не потрібні. Тому їх просто "сточують". Це завжди так було: намагалися максимально знищити тих, хто найбільше вбивав, найбільш боєздатних, щоб наприкінці війни їх не залишилось, щоб не довелось із ними боротися. Тобто вони хочуть "убити кількох зайців". Я так це бачу. Можливо, я десь помиляюся, але, знаючи історичні факти Другої світової війни, просто проводжу свій аналіз.
І я бачу ту саму систему радянщини, яка зараз у рф. Тільки стала більш завуальована - під політичні напрями, домовленості тощо. Однак, насправді, система залишилася та сама.
- Ви ж, власне, й почали займатися пошуком решток тих, хто загинув ще у Другій світовій війни. Вже більше 27 років, правильно?
- Так, я офіційно цим займаюся з 13 років. А до цього ми ще кілька років просто їздили, копались у лісі, знаходили рештки. Я їх тоді прикопував, хрестики ставив. Але що той хрестик?! Хтось його міг забрати, збити, і людина знову - зникала безвісти. Тобто в неї знову немає могили - місця, куди можна принести квіти. Це ж злочин.
І, на жаль, так сталося, що радянська влада фактично вчинила злочин проти тих солдатів, які воювали саме за неї. Причому настільки масштабний і підступний, що людей просто записали у безвісти зниклі, щоб не виплачувати компенсації близьким і рідним.
- Мені здається, ще для того, щоб не заморочуватися цим питанням пошуку та поховань.
- Уявляєте собі, скільки треба було б поховати людей, зробити могил по одній? А багатьох просто скинули в одну яму, як собак, і написали: "братська могила". Але ж сама ця назва яку має відповідність?! Там же купа різних людей: у кожного своє життя, родина, думки та мрії. А їх кинули в одну купу, як сміття. Це ж такий злочин проти духовності людей, проти їхньої особистості! Не може бути такого поняття, як братська могила. Це просто дурість! У кожної людини повинно бути місце, куди до неї зможуть прийти. А не яма з купою тіл. Це антидуховно та повністю антилюдське.
Тому, звичайно, Друга світова війна на мене дуже вплинула. І коли я побачив оці гори кісток, я був у такому шоці, що не знав, куди себе подіти, як із цим боротись. Іноді думав: як я взагалі опинився на цій планеті безглуздих людей, які не цінують життя - таке, бл@дь, безцінне! Кожна людина отримала такий великий дар - душу. Ви повинні його берегти. А це робиться тільки вашими вчинками. Не їжею, не грошима, не якимись кайфом. Ні! Вона підживлюється тим, що ви робите. Залежно від того, які вчинки, так і почувається. Вона постійно не на місці, бо кожен із нас творить щось таке, що не є добрим, знаючи про це. Мені теж соромно за деякі моменти свого життя. Але я готовий відповідати за них. Бо світ мертвих - це окрема реальність. Щоб у нього прийти, треба щось здійснити тут. Живі ми для себе можемо щось зробити, а мертві вже нічого. За них залишаються тільки їхні вчинки і вчинки живих щодо них. Ми забули, що ці два світи - як дві сторони однієї медалі. Світло і тінь. Ми вважаємо, що головне - світ живих. Коли кажемо: "Подивіться, в якому стані кладовища в містах", то особисто я від них в шоці. А це ж показує, які ми люди. Чи готові ви взяти відповідальність за мертвих, яких навіть не знаєте? Таких мені доводилося зустрічати дуже мало. Кричати можуть усі. А взяти відповідальність за тіло і душу - це інше. Простіше сказати: "Бог допоможе, забере душу". Але ж, як кажуть, на Бога надійся, а сам не плошай. От як би ви хотіли, щоб вчинили з вашим тілом? Щоб поховали по-людськи чи викинули в посадку? Ми всі ховаємо своїх близьких, хочемо, щоб діти й онуки приходили на могилу, пам’ятали, розповідали про свій рід.
І водночас ми ігноруємо тих, за кого нікому заступитись – за загиблих. Хто це зробить, коли вони лежать в полі? Хто поверне? Вигадувати виправдання й шукати пояснення я не бачу сенсу. Ми всі знаємо, що це несправедливо, коли хтось помирає, і їх не забирають. Коли ми виходимо забирати тіла, розуміємо, що ризикуємо власним життям, і що цей вихід може бути останнім. Мені військові кажуть: "Льоха, якщо ти там, бл@дь, подохнеш, хто нас шукатиме, братан?! Ми ж нікому не потрібні, окрім наших близьких, побратимів і тебе!" Кажу: "Пацани, ну я не знаю! Ну я не можу його кинути!" Вони: "Ми підемо з тобою". А я розумію: нас зараз піде четверо, то може хтось загинути. І що я казатиму батькам тих, хто пішов зі мною забрати мертве тіло, але теж залишилися там?!
Однак якщо говорити про людяність, то які ми нафіг люди, якщо не забираємо тих, хто разом з нами в одних окопах їли, пили, воювали і прикривали нам спину? За тих пацанів, які власними життями закрили нас від ворога? Бл@дь, які ми тоді люди, якщо ми не боремось за їхнє життя?! Я бачив, як батьки зниклих безвісти стояли з плакатами, а повз них просто проходили, відвертаючи голову в іншу сторону. І, я як людина, яка знаходиться між двох світів - мертвих і живих, не можу на це дивитися - так боляче. Невже ви не відчуваєте їхній біль?! Ви ж бачите, що вони не можуть нормально спати, їсти, що знаходяться разом зі своїми на цьому полі бою. І поки його не повернуть звідти, будуть там разом зі своєю дитиною, чоловіком, батьком чи коханим. Ви що, люди, цього не розумієте?! Ну, просто поставте себе на їхнє місце. Тут може бути будь-хто з нас. Я не знаю, де в цих людей вмикається цей тумблер людяності. От де?! В одному з нещодавніх інтерв’ю я про це вже матами казав, бо у мене просто не витримує серце дивитися на цю ситуацію. А хтось в коментарях пише: "Оце у нього культура – одними матами говорить". Хочеться спитати, а де ж ти, рідненький, знаходишся, коли вони там в окопах?! В культурі? Ну де ж ти, коли вони гинуть, коли помирають і кричить: "Мамо!". От він лежить вже без ніг, розуміє, що йому хана, бо в нього кишки випадають, і кличе маму. Бл@дь, де ти є в цей момент?! Де ви всі?! Можна так класно й красиво коментувати, розказувати, що ми матюкаємося чи ще щось, а що ти робиш?! Особисто у мене просто не витримує психіка бачити, як вам усім байдуже на те, що відбувається тут - на фронті. Невже ви не розумієте: якщо ми втратимо незалежність, більше ніколи не зможемо повернутися до України. Бо її не буде! Це наша остання боротьба. І якщо ми зараз її не виграємо, то, як в карти, програємо не лише своє, а й наших дітей майбутнє. І це не гра, а життя цілої нації. Тих людей, які є "ендеміками" на цій землі. Ми тут народились. Це наша земля - наші степи, ліси, річки, море та небо. Ми приймаємо важкий бій тут, на Донеччині - "в серці" степу. Тобто ми, степовики, першими це робимо. І якщо ми їх тут не зупинимо, то не зможемо зупинити там, де в них буде пріоритет.
- Недарма росіяни вимагають на переговорах віддати Донбас, правда ж?
- Коли чую таке в Україні, кажу: "Так віддайте свої квартири та будинки!" Чому ви хочете віддати домівки інших людей, при цьому не ризикуючи своєю?! Це по-перше.
По-друге, а чи є розуміння того, що тоді, коли ми з вами всі разом стоятимемо голі й босі біля великої ями, в якій вже лежатиме велика кількість тіл жінок, дітей, чоловіків і старців, дивлячись один на одного, а позаду клацатимуть затвори?! Що казатимете? Невже можна думати, що вони на цьому зупиняться? Це ж як з маніяком: він схопив дитину, вже починає її розривати й ґвалтувати, а тут вона йому каже: "А, може, ви мене не ґвалтуватимете?". Хіба його це зупинить?! Ні! От хтось готовий віддати свою дитину маніяку? Я ні! Я не готовий віддати будь-яку територію нашої України. Неважливо, яку частинку. Тобто ви всі боретесь за мову, за культуру, а чому ви не готові боротись за життя і майбутнє нових поколінь на українській землі?! За ту, за яку вже пролито стільки крові і віддано стільки життів. Навіщо тоді ми боремося? Давайте віддамо все. Просто помремо в цих спільних ямах під дулами автоматів. І все - давайте закінчимо це. Або давайте об’єднуватись і ставати нацією, і показувати один одному, які ми з вами люди.
Звичайно, простіше не брати на себе відповідальність, а говорити: "Це повинна зробити влада. Взагалі вона в усьому винна". Простіше на когось скинути, а потім на кухні поливати всіх брудом. Однак до кожного залишається питання: що ти зробив для того, щоб ця війна віддалилась від України? Для того, щоб допомогти людям, які біжать від смерті, вогню, вбивства, прийшли до вас за допомогою, а ви їх відштовхуєте? Що ви для них зробили? А для хлопців, які повернулись додому без кінцівок, з поламаною психікою? А для України, усього що вас оточує? Кожен нехай поставить собі ці питання. Але багато хто не хоче цього робити, бо відповідь на нього дуже страшна.
Люди звикли жити безвідповідально: робити якісь вчинки і перекладати проблему на когось іншого. "Боженька простить, тіло вже не важливо, Бог забере душу". А з чого ви вирішили, що тіло не важливе? Чому тоді в усіх релігіях його ховають, проводять тризну або інші обряди? Його ж не викидають просто так. Ми ж з вами не такі. І тут же ми кажемо: "Та що вже тіло? Давайте свічку за душу поставимо і все". Це як?! Ви це поясніть батькам, дружинам, дітям: "Навіщо їх шукати, їх же там вже з’їли собаки та черви. Навіщо ці кісточки?". Однак свою близьку людину ви ж не залишаєте там. Якщо вона лежить у ліжку мертва в квартирі або на дорозі, коли збила машина, ви ж її забираєте, ховаєте, плачете. Це інше горе чи як?
Не існує чужих людей. Ви ж бачите, що ми збираємо навіть тіла ворогів. Отакі ми з вами люди! І це є наша воля, наша свобода, наше право вибору. Наша країна настільки вільна, що у нас є право вибору у наших вчинках. А у них зовсім цього немає. Там ні прав, ні вибору – нічого!
- Тому й не хочеться перетворюватися на таких.
- Не дай Боже! Бо я дивлюсь на все це і мені стає лячно. Ми навіть не можемо уявити, наскільки правда може бути страшною. Тому що ми всі її боїмося. Всі кричать: "У кожного своя правда!". Я кажу: "Друзі, для кожного з вас вигідна ваша правда. Але ж вона одна. Справедливість - це і є правда. От коли все буде справедливо, тоді ми з вами поговоримо. Коли кожен наш полеглий воїн повернеться додому, і коли ворог, що загинув тут, також повернеться до себе й там теж заридають отакими ж сльозами - от тоді ми скажемо, які ми з вами люди".
- Олексію, пригадайте, будь ласка, вашу найскладнішу евакуацію.
- Найскладнішу… Навіть не можу сказати, яка з них була такою. Тому що ти все пропускаєш через себе. Кожна евакуація неповторна і жахлива. Ці всі пейзажі війни – це жахіття. А от найнебезпечніше було, коли ми вивозили тіла, нас безперестанку крили. Коли виїжджали, нас ще й оточили росіяни. Тоді я думав: все, нам хана!
- Це ви про випадок, коли довелося прикинутися росіянами?
- Так. Це був просто жах! Але нам вдалося вибратися.
А із пошуку, мабуть, найважче було в Кліщіївці та Оріхово-Василівці. Там так крили, і тіл було настільки багато, що за день ти збирав по 30–40. Уявляєте, що це таке – тягнути таку кількість за один виїзд?! Ти вже стоїш, подихаєш. Потім падаєш і лежиш. А тобі ще треба їх завантажити, сісти за кермо і виїхати звідти під обстрілами. І ти просто офігівший! Розумієш, що завтра, скоріш за все, доведеться їхати знову, бо ситуація змінюється. А якщо ти їх зараз не забереш, то, може, ніколи цього не зможеш зробити. Сідаєш і тобі так, бл@дь, хочеться плакати. Дивишся на них, а вони такі різні. Причому ще й не з одного періоду: хтось муміфікований чи уже скелетований, хтось "свіжий". От як ти можеш їх усіх не забрати?! Як ти можеш вибрати, кого зараз, а кого завтра? Я не можу! Мені кажуть: "От там далі десь наш лежить". Відповідаю: "Я поки цих не заберу, не можу пройти далі. Я їх теж повинен забрати". Забираю усіх підряд: цивільних, військових, росіян, наших. Всі їхні фрагменти та частини. Навіть підписні каски й бронежилети, щоб передати їх батькам. Тому що для родини кожен оцей фрагментик - це те, заради чого вони живуть, заради чого в них є ще можливість дихати. І просто кинути їх там я не можу. Тож йдемо. От підходимо вдвох, а їх там семеро. А нести – три з половиною кілометри. Я такий: "Бляха-муха, що робити?!". Хоч дехто вже й муміфікований, але кожен від 25 до 60 кілограмів. А у тебе тільки три мішки. Тож шукаєш по кущах хоча б рюкзаки. Знаходиш. Складаєш його навпіл і засовуєш у цей рюкзак. Сідаєш навприсядки, надягаєш, упираєшся в дерево і отак піднімаєшся, бо інакше не можеш встати через вагу. А на тобі ж ще броня. Плюс, ще троє, яких також треба взяти. І ти такий: так, цих ми кладемо в якийсь плащ-намет, зав’язуємо, одягаємо ремені, обмотуємо мотузки навколо руки, щоб не зісковзнуло. Їх двоє - це ще мінімум 65 кілограм. Ще одного ти просто береш на плече за одяг, як мішок, закидаєш на себе, і ця голова б’є тобі по касці. Ти отак йдеш, попереду Артур так само несе одного в рюкзаку, під пахвою - рештки іншого, замотані у плащ-намет, і чиюсь ногу тримає в руці, а іншою тягне мішок. Так ми вдвох волочимось по відкритій місцевості. А потім заходимо в посадку, завалену деревами, й переповзаємо через них. І тут вже йдуть прильоти, адже розвиднюється, все видно, починає все навколо дзижчати, літати. Ти вже здихаєш. Вискакуєш, десь біля посадки падаєш, а в тебе вже така задишка, все всередині горить, голова крутиться. Думаєш: я зараз здохну! Отак лежиш, як черепашка, на цьому рюкзаку, ноги звисають, голова на ньому і ти такий: треба йти, бо зараз почнуть херячити ще більше. Перевалюєшся спочатку на бік, стаєш рачки і так підповзаєш до дерева, берешся за нього двома руками й підіймаєшся, бо сам встати не можеш. У тебе вже судоми на ногах. Але встаю, кричу: "Артур, ти де?". Чую у відповідь: "Йду!". Кажу: "Давай волоком ти оцей мішок, а я інший". Пристібаю карабіном до свого бронежилету, починаю рухатися, а іншою рукою підтримувати, тому що мішок уже почав протиратися. Зупиняюсь, бо з нього починають випадати фрагменти кісток, одяг. Знову закидаю, зав'язую якоюсь мотузкою чи "кішкою" та переміщаємося далі. Поки дійшов до локації, де тебе заберуть, ти вже сам "мертвий". Але кажеш їм: "Ні, пацани, я вас донесу!". Тягнеш з останніх сил. Так втомився, що неможливо передати.
- Це навіть слухати боляче. А психологічно як ви це сприймаєте?
- Нормально, тому що розумієш, що ти робиш і навіщо, що ти повертаєш їх додому, де на них чекають. А от фізично в таких історіях просто подихаєш. От йдеш і розмовляєш з ними: "Пацани, зараз поверну, мама зустріне, вас поховають… Як мені шкода, що ви загинули". Ведеш такі бесіди, щоб "дах не поїхав". Щоб не потонути у своїх думках. Ти і так йдеш, обличчя заливає потом, каска крутиться, у тебе вже просто голова "кипить". А поправити складно, тому що у тебе руки зайняті. Оце зупинився, ліг на мішок, знову лежиш. Так кілька годин. Це дуже важко, дуже важко…
- Коли я дивилася фільм Мар’яна Кушніра "Поверніть мені ім’я" за вашої участі, навіть записала собі вашу цитату, яка мене дуже зачепила: "Це така нездійснена мрія – повернути з цієї війни кожного солдата. У мене життя не вистачить"...
- Так, у мене життя не вистачить! Я так цього боюся! Іноді прокидаюся вночі, сідаю на ліжку і розумію, що в мене не вистачить життя. Я прокинувся в ліжку, а він лежить там десь у полі, в окопі або під завалами. Сука! Але ж ти спиш, бо треба відпочивати. Хоча як за таких обставин відпочивати?! І у тебе з самим собою йде такий діалог. З одного боку ти усвідомлюєш: якщо не будеш відпочивати – здохнеш. З іншого – розумієш, що у них немає часу. І в тебе його не вистачить. Я ж навіть із дитиною своєю не можу поспілкуватися. Приїхали до Києва, а тут батьки хлопців – всі хочуть зі мною зустрітися. Дружина мені каже: "Льош, ти хоч з дитиною побудь". Я: "Ну я не можу їх кинути. Вони в такому розпачі! Всі двері ніби відчинені, однак ніякої надії. Я ж для них, як ниточка. Я не можу їм відмовити!". Тож їду. За день – зустрічі з батьками п’ятьох-шістьох. Вони мене не відпускають. Так тримаються за мене… А я ж не можу бути всюди одночасно. Але я стараюсь, як можу. Мені кажуть: "От вас треба нагородити". Знаєте, мертві нікому ніколи не були потрібні. Живі - тим паче. Для мене це все – не про нагороди. Я про таке навіть не думаю. Якщо раніше мені хотілося якусь медаль, щоб показати дитині і сказати: "Оце ми виносили звідти, оце стільки я душ врятував". А зараз ні! Мені кажуть: "Ми подамо тебе на Героя України".
Та яке?! Це вже як люди вирішать по наших вчинках. Мені головне, щоб просто не заважали їх забрати. А якби допомагали – взагалі б було круто! Дайте мені просто більше сил і можливостей. Я працюватиму. Ми більше їх повернемо.
Якби ще та сторона дала мені змогу піти й зібрати там пацанів - я б пішов. Ночами й днями не спав би, а збирав. Але не дають. Хоча я досі не розумію, чому нас не пускають забирати тіла всіх загиблих…
- Ви маєте на увазі на окупованих територіях?
- Навіть в "сірій зоні". От навіщо ви нас обстрілюєте, вбиваєте?! Я виходжу, і мене накривають мінометним вогнем, запускають дрони, стріляють. Ви що, бл@дь, не бачите, що ми збираємо трупи?! Що ви за люди?! Що з вами трапилося, що ви таке робите?!
Одна жінка мені якось сказала: "Олексію, ви настільки думаєте про мертвих, що не розумієте: люди над цим якраз не задумуються". А як можна про це не думати?! Вони ж повинні повернутися додому. Війна ніколи не закінчиться. Ви що, не зрозуміли, що Друга світова війна притягнула за собою цю? Кричати: "Никто не забыт!" і нести на палках портрети своїх близьких – це як?! Це зневага! Несіть їх, бл@дь, в руках! Вшануйте їхню пам’ять. У мене питання: що ти знаєш про цього діда? В якому році народився? Яке в нього було життя? За що він отримав нагороди? Нічого ж! Це їхня перемога – не твоя. Вони за неї поклали життя. З твого боку де повага?! Ми не шукали кістки цих солдатів, які віддали своє життя. Ми робили вигляд, що вони всі поховані в братських могилах, а якщо десь там якісь "пошуковці", бл@дь, "гробокопачі" щось копають, то типу так і має бути. Знаєте, мені в школах постійно казали: "Навіщо ви показуєте дітям на відео ці кістки?". Відповідаю: "А як ви хочете показати дітям війну? Хочете сказати, що війна - це героїзм? Щоб вони думали, що бути героями, вбивати людей - це круто?! Ви бачите, скільки людей з обох боків поклала та сторона оцим круто?!"
Так от Друга світова принесла цю війну "на своїх плечах" через наше загальне безглуздя, через небажання бачити пам’ять і справедливість. І тут виникає ще одно питання: а навіщо воювати з пам’ятниками Другої світової?! Я не розумію. Вони воюють з мертвими, з Бандерою, якого давно немає. Що ви, бл@дь, робите?! За символіку – без питань. Але навіщо чіпати могили?! Я морально не можу собі дозволити знищити будь-яку могилу. Просто не можу! Можливо, хтось на таке здатен, я – ні. Розкажу вам, яка у мене була ситуація ще до війни у 2013 році. Ми працювали по Другій світовій біля Святогірська, в селі Долина. Там дуже багато загиблих і німецьких, і радянських воїнів. Ми звідти підняли більше двох тисяч. Так от одного разу їхали до Ізюму по окуляри та лінзи. А в Долині - великий меморіал Другої світової. Бачимо – стоїть автобус із написом "Луганськ–Харків". Під’їжджаємо ближче, рівняємося з ним, а там чоловіки біля пам’ятника сцють на ці плити, а жінки справляють нужду трохи вище на пагорбі над ним. Моя майбутня дружина (на той час – подруга), яка їхала зі мною, каже: "Ти бачив?". Я: "Розвертайся!". Під’їжджаємо і я просто без розмов почав з ними бійку. Вони забігли до автобуса, почали кричати, що викличуть міліцію. Кажу: "Викликайте, кого хочете! Ви ж не люди! Що ви робите?! Це ж кладовище!"
Для мене це було величезним шоком. Тому я і говорю, що за мертвих заступитись нікому. Щодо ідеології можна вирішувати питання, як і щодо символіки, але навіщо воювати з мертвими? До поховань треба підходити з людської точки зору. В могилах лежать люди різних національностей. Ми ж уже визнали, що більшість з них - це жертви Радянського Союзу: їх гнали на кулемети, вони гинули, дехто з них – герой, який собою затулив інших. Так і зараз: пацани стрибають в окопи, підривають себе, щоб зберегти життя побратимів. Один залишається на позиції й кричить: "Хлопці, відходьте!". Але ж, повторюся, кожне людське життя безцінне! Тому я завжди, коли їду повз пам’ятник, сигналю на знак пошани до мертвих – тих, хто віддав своє життя за безглуздя безглуздих. Я не можу воювати з мертвими. Неважливо, який ти пам’ятник руйнуєш – Першої світової, Другої чи цієї війни. Ми ж знаємо, що росіяни на тих територіях, які захопили, руйнують все. У мене питання: вам це подобається? Навіщо наступати на ті самі граблі?! Невже ми маємо уподібнюватися їм?! Знайдіть в собі визначення, яка ви людина. Українець повинен асоціюватися зі словом людина. Тоді ви зрозумієте, які ви українці. Кожен з вас. Просто подумайте, що ці люди віддали найголовніше – своє життя, зокрема і за тих, кого вони навіть не знають! Вони безцінні для нашої нації. Це ж наш скарб!
Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"
Фото надані Олексієм Юковим
