"Азовець" на позивний Шик: "Війна не зводиться лише до дронів. Без піхотинця ця історія неможлива"

Автор: Ольга Москалюк

Дмитро на позивний Шик нині є заступником командира 12-ї бригади спецпризначення НГУ "Азов". За його плечима вісім років служби ще до повномасштабного вторгнення, бої 2014 року, Маріуполь і "Азовсталь", полон та повернення на фронт після обміну.

У нашій розмові він говорить про те, як війна змінювалася разом із людьми, які її проходять. Про перші бої, де все зводилося до стрілецьких контактів і хаотичного досвіду, і про нинішню боротьбу - значно інтенсивнішу, технологічнішу й виснажливішу. Війну, де дрони, логістика й нові засоби ураження суттєво впливають на поле бою, але не замінюють головного - ролі піхотинця, який утримує позиції. Водночас звертає увагу і на речі, які не зникають: довіру між побратимами, відповідальність командирів та внутрішню опору підрозділу, який тримається навіть у найважчих умовах.

- П’ятого травня "Азов", в якому ви служите з 2014 року, відзначатиме свою чергову річницю. Що для вас це означає?

- Ми пройшли певний етап, на якому стали сильнішими та витривалішими. Ми виховали нове покоління бійців, які долучаються до наших лав, тренуються, стають витривалішими, кращими та йдуть в бій під нашим прапором і шевроном, проходять усі випробування і надалі по життю залишаються нашими побратимами. Причому не лише на полі бою, а й у цивільному житті поділяють наші цінності. Це ті, хто разом із нами розбудовують Україну такою, якою ми її бачимо у своїх ідеях і мріях.

- Чому ви вирішили піти воювати?

- Я відчував, що тут і зараз твориться історія. І для мене, як для людини, яка підтримує сильну й незалежну Україну, сидіти вдома було неможливо.

- Ви на початку були у Мар’їнці, правильно?

- Так.

- Розкажіть про свої враження від тих подій.

- Насправді, Мар’їнка для більшості з нас стала першим досвідом. Наш взвод трішки "тріпануло" – на заході до міста стався підрив радіокерованого фугасу, в результаті якого отримали перші безповоротні втрати. Тоді загинув Андрій Балаган й чимало хлопців дістали поранення. Найяскравіші мої враження про Мар’їнку - це якраз той момент, коли ми ще на вході до населеного пункту перед елеватором трохи "застопорилися". Решта груп пішла вперед займатися зачисткою, а ми залишилися надавати допомогу своїм, які підірвалися. Я тоді вперше побачив відірвані кінцівки.

Потім ми перегрупувалися, рушили далі на БМП, трохи покаталися по Мар’їнці, знову перегрупувалися й повернулися назад. У якихось повноцінних бойових зіткненнях участі не брали. Ми потрапляли під обстріли, надавали першу допомогу, бачили поранених, але саме такого action, коли ти біжиш, стріляєш, йдеш у стрілецький бій, у нашого взводу на той час не було.

- А коли вже з’явився цей action?

- Воно все наростало поступово. Кожен наступний бойовий виїзд здавався інтенсивнішим. Після звільнення Маріуполя в червні 2014-го хлопці казали: "О, такий action був!" Потім минає півтора місяця, їдемо на Мар’їнку, здається: "Марік – так собі, а отут вже повоювали!" Так само - Іловайськ, Широкине й так далі.

- Тоді, у 2014 році, ви розуміли, що війна може перетворитися на повномасштабну? Чи було відчуття, що це не закінчиться Кримом чи наступом росіян на Донбас?

- Знаєте, тоді були такі думки й бажання: подвіжуємо до осені й розійдемося по домівках – навчання, робота, особисті справи, сім’я. Хоча чимало наших хлопців та дівчат розуміли, що все ж доведеться зійтися у якомусь двобої з росією та виборювати свою незалежність й суверенність нашої країни. Мабуть, це було аксіомою особливо для тих, хто виховувався у патріотичному, націоналістичному, свідомому середовищі. А щодо масштабності – це було просто питання часу.

Якщо згадати період перед повномасштабним вторгненням, то багато підрозділів, зокрема, наш, мілітарних і парамілітарних організацій проводили вишколи з цивільного спротиву. З початку 2022 року про можливість розвитку подій таким чином лунало просто з кожної "праски". Але не всі хочуть та можуть почути подібні попередження. Така вже проблема у тих, хто має вуха, але не чує.

- Ви зустріли повномасштабне вторгнення в Маріуполі, були на "Азовсталі". Який ваш найяскравіший спогад з того часу?

- Коли всі вже відійшли на завод, бойові дії в місті фактично почали зупинятися - ніхто особливо не ліз у штурми. Кільце потроху звужувалося, і всі розуміли: далі відступати нікуди. Так ми виявилися заблокованими.

У моєї роти включно до 20 травня була позиція, яка знаходилась поза заводом. Так, це буквально за парканом, але такі були обставини. Хлопці виходили, відбувалися стрілецькі бої, вони впритул вбивали росіян, які просто йшли розслаблені, з автоматами за плечима.

- Ви тоді командували ротою. Важко було?

- Знаєте, мабуть, нинішнім командирам рот і батальйонів набагато важче. Передусім через інтенсивність і через те, що в них не було можливості так підготувати особовий склад. Його плинність не дає можливості так роззнайомитися із колективом, так його підготувати, як ми це робили до повномасштабного вторгнення. Весь наш побут до повномасштабки – або окремі бойові розрахунки, які їздили зі снайперами, розвідкою, мінометниками, артилерією, саперами, або постійні тренування. От три тижні на гарнізоні, потім тиждень полігону. І так циклічно. Спочатку індивідуальне злагодження, потім - відділення, взвод, рота і далі. Ми постійно працювали над тим, щоб ставати кращими, вдосконалюватися. Були й офіцерські курси, де мали теоретичну підготовку, також проводили заняття. Крім того, для нас обов’язковим був "Wargaming". Наприклад, я, як командир роти, інколи там керував умовним батальйоном – на рівень вище. Тобто ми були готові до подій, які, зрештою, сталися.

- Це ж і допомогло потім?

- Так, допомогло, і показало результат: втрималися майже три місяці навіть без нормального підвозу. Адже ці "гелікоптерні рейди" були більше моральним фактором. Дуже добре, що тоді змогли забрати частину поранених. Але ж глобального постачання тих же артилерійських снарядів чи стрілецького озброєння не було. Тож ми використовували те, що мали, що знайшли на складах в Маріуполі, або те, чим поділилися суміжники. Такий мінімум.

Але ключове все ж - це люди. Я знав кожного у своєму підрозділі. Розумів, як він може повестися за тих чи інших обставин. Усвідомлював, чого можна очікувати від командирів. Я з ними прожив не один рік. Ми, умовно кажучи, жили в одній казармі, на одних полігонах, від 10 годин на добу були пліч-о-пліч. Цей зв'язок є важливим та відіграє свою роль. Ти знаєш, чого чекати, як сержанти підготували людей, які знання вони отримали, тож аналізуєш, як застосувати конкретний розрахунок в певній ситуації, що все ж має свій результат. Це дало нам можливість в Маріуполі протриматися трішки довше, ніж від нас очікувала та сторона.

- Згадуючи в одному з інтерв’ю той період, ви так говорили: "Такого якогось усвідомлення, що ми в кільці, і це все – нас всіх вб’ють або полонять, не виникало. Не було такого фокусу: ми в оточенні – все пропало". А що було?

- Ми жили сьогоднішнім днем. Максимум ти міг спланувати свої поїздки на КП батальйону або гарнізону до командування сьогодні на вечір. А завтра все могло змінитися й повністю зламати твої плани. Тому не було такого планування хоча б на тиждень. Відповідно, що думати про оточення? Але сприйняття ще залежить від морально-психологічного стану, бо в кожного по-різному буває.

От сьогодні з хлопцями якраз спілкувалися - згадували заводи. Вони казали: "Ми ходили до тих на бункер, а там був такий пригнічений стан: "Все пропало! Нам усім біда!"". А я згадую інше. Коли ми вже перебували на "Азовсталі", у нас фактично було об’єднане КСП – моєї роти й третьої роти першого батальйону Пугача – Грішенкова Богдана Сергійовича (це командир нашої бригади). Також був Лемко – Арсен Дмитрик, який командував мінометною батареєю. По суті, у нас не було якихось панічних або поразницьких настроїв. Все було більш-менш нормально. Можливо, трохи стало сумно у ніч перед виходом - з 19 на 20 травня. Але в цілому всі були в робочому, навіть відносно позитивному стані. Звичайно, коли мали втрати, то це відображалося на моральному стані. Але якщо в цьому постійно копатися, ти сам себе "згризеш". Це треба швидко пропускати через себе, відпустити й займатися тим, що необхідно тут і зараз. Моє завдання на той час – безпосередньо командувати боєм, тримати оборону в своєму секторі і не допустити прориву противника вглиб.

- Що думали, коли Редіс їздив на ці так звані переговори з ворогом? Зрозуміло, що довіряти росіянам – така собі історія, тож ризик був високим.

- Думаю, "азовців" найбільше непокоїло те, щоб з ним нічого не сталося, і він повернувся. Як тоді, так і зараз, у нас повністю довіряють своєму командиру. Його бачать і на заняттях, і на полігоні, і серед бійців. Це командир, який заслуговує на повагу. Тому хлопці більше переживали не стільки за себе, скільки за те, щоб із ним усе було добре.

Щодо переговорів, звісно, всі усвідомлювали, хто такі росіяни. Але водночас розуміли й інше: Редіс не підпише аби щось, щоб поїхати звідси й кинути своїх. Ця людина знає, як діяти. Довіра особового складу була безумовною. Ніхто не сумнівався у тому, що він робить.

- Зрештою, ви отримали наказ від командування вийти в полон. Як це сприйняли? Адже реакція була різною: дехто говорив, що накази не обговорюються, інші були схвильовані. А от той же Олександр Іванцов на позивний Схід вирішив вибиратися самостійно.

- Я, як командир роти, був присутній на командному пункті, коли Редіс говорив про результати зустрічі - що було обіцяно і які умови. Потім уже командир батальйону - Сухар (який після обміну, на жаль, помер) прийшов до нас, і ми ще раз це проговорили. У мене було розуміння, що було обіцяно. Але загалом, звичайно, люди по-різному реагували. І це логічно. Можливо, хтось додумував чи не повністю довіряв словам росіян. Однак загалом прийняли.

А те, що Схід вийшов, то він мав на це повне право. Я його взагалі добре знаю. Він з 2019 по 2020 рік служив у мене в роті. От він такий "тигр з тигрів". Один з тих, хто такий лютий "тигрила". Він же потім розповідав, як потрапив до Маріуполя, як переправлявся на "Азовсталь" тощо. Це історія, яка потребує екранізації. До цієї людини - тільки повага.

- Ви були в полоні в Оленівці. Лемко, якого ви сьогодні вже згадували, так сказав мені в інтерв’ю про те, що там відбувалося: "В Оленівці росіяни хотіли усіх нас стратити. Вони, як завжди, погано спланували, і загинули не всі". Що ви скажете про те, що побачили?

- Арсен Володимирович, як і Пугач та Масло, який нині є головним сержантом корпусу, безпосередньо були в тому бараці, який вибухнув. А я в іншому, тому не був учасником тих подій.

- Далі був Донецьк?

- Так, у вересні нас перевезли в Донецьке СІЗО. Перед цим був допит у прокуратурі - мене там почали допитувати одним із перших і завершили останнім. Це тривало приблизно з десятої ранку і до одинадцятої вечора. Потім дві ночі ми були в ізоляторі тимчасового тримання при донецькій прокуратурі. І вже після цього нас перевезли в Донецьке СІЗО, де я пробув до травня (2023 року. – О.М.), поки не обміняли.

- Богдан Кротевич, згадуючи про те, як йому вдавалося триматися в полоні, казав: "Я брав себе на понт – планував ціль, і психологічно втримався". Ви рік були в неволі. Що вам давало сили? Що допомагало?

- Колектив. У Донецькому СІЗО камера була невелика, розрахована на 10 людей, але нас там було від 18 до 25. Зокрема хлопці з тих трьох підрозділів першого батальйону, з якими ми разом ще з Маріуполя - ми жили на одному гарнізоні ще з 2017 року. Тоді за чотири-п’ять років ми дуже сильно згуртувалися. Це були дружні відносини, що рятувало. Загалом в СІЗО були різні люди – й цивільні, які вчинили кримінальне правопорушення, та й такі, що були патріотично налаштовані, за що їх і посадили, й військові інших підрозділів. А в моїй камері усі були якраз з нашого батальйону. Тобто всі свої, завдяки чому ти міг трішки розслабитися – ти ж знаєш цих людей, можеш їм довіряти. Це підтримувало і в багатьох моментах не давало впасти морально. Тож якихось занепадницьких настроїв у нас не було.

До речі, під час цього обміну, що відбувся на вихідних 11 квітня, повернувся хлопець, з яким я був в одній камері – позивний Севич. Це молодий хлопчина, який також з нашого батальйону, нереально себе показав в Маріуполі. Вижив після влучання танка в "Спартан", в якому він був. Це один із тих, хто дуже гідно поводився. Вчора я з ним спілкувався телефоном. Сказав, що гордий з того, що є такі люди. Радий, що його обміняли.

Оця віра в людей теж дуже допомагала в полоні. Якби ми були, наприклад, в Таганрозі, де навіть говорити між собою не можна – все жорстко контролюється, не знаю, як би було. Так само, як і в одиночній камері. Але вже сталося так, як сталося. Ми це пройшли. Однак, повторюся, ця підтримка, довіра і нормальна людська взаємодія дозволяли витримати й пройти ці випробування.

- Як ви дізналися, що вас обміняють?

- Прийшли серед ночі, назвали прізвище і просто забрали.

- Тобто ви навіть не розуміли, чи вас переводять, чи на обмін?

- Абсолютно!

- І от ви в Україні. Якими були емоції в той момент?

- Знаєте, нам десь за тижні до цього давали якісь рибні консерви. І я так розумію, сильно ними отруївся. Я ніколи так погано не почувався. Тож відразу заїхав на реанімацію. Думаю, лікарі так перестрахувалися. Побув там пару днів. Відповідно, всі мої думки були пов’язані із фізичним самопочуттям, яке було вкрай нехороше. Звичайно, я думав про те, що нарешті вдома. Але мені було прямо дуже зле.

- Як думаєте, вас спеціально отруїли, чи то консерви були зіпсовані?

- Скоріш за все, просто зіпсовані консерви.

- У жовтні 2023-го ви розказували, що майже вся ваша колишня рота – в полоні. Хтось ще повернувся з того часу?

- Так! Навіть на цьому обміні, який був 11 квітня, повернувся і мій тодішній заступник з тилового забезпечення. Я передивлявся свій список, то з роти, яка виходила в полон, зараз 31 людина вже на волі в Україні. Але все одно ще більше сорока хлопців залишаються в полоні. Ми на них дуже сильно чекаємо.

- Ми знаємо, як складно обмінюють "азовців". На жаль...

- На жаль. Але маємо те, що маємо. Дуже добре, що є можливість хоча б іноді побачитися з тими, хто повертається. Це дуже приємно. Чекаємо на наступні обміни. Дуже сподіваюся, що будуть хлопці з моєї роти та взагалі з "Азову".

- Ви втратили в полоні близько 20 кілограмів та частину здоров’я. Але повернулися на фронт вже за три місяці після реабілітації. Чому так швидко?

- Тоді якраз з Туреччини повернули командира. Він подзвонив і сказав, що треба. Але я й без дзвінка пішов би. По здоров’ю все було вже більш-менш. Та й в цілому, що робити в цивільному житті за таких обставин?! Я ще до повномасштабного вторгнення вісім років був військовим. Плюс, ще рік. Тому розумів, що треба щось робити.

- Очевидно, що 2014 рік, початок повномасштабного вторгнення та нинішня ситуація – це все різні війни. Сьогодні технології зробили величезний крок вперед, а ворог продовжує нарощувати сили. Інтенсивність на полі бою шалена. Певне, навіть порівнювати вже не можна ці періоди…

- Безумовно, те, що зараз переживає звичайний солдат, піхотинець, який перебуває на позиціях, не йде ні в які порівняння із тим, що було у 2014-му. Це не те, що "небо і земля" – просто непорівнювані речі. Честь і хвала тому піхотинцю, який сьогодні йде на позиції, виконує цю найважливішу місію: стоїть на сторожі й фактично віддає своє здоров’я і життя заради збереження лінії розмежування, яка зараз існує.

Інтенсивність, звичайно, геть на іншому рівні. Види озброєння, боєприпаси – усе змінилося. Навіть якби я був у перших рядах у Мар’їнці та повністю всю Широкинську операцію (я половину пропустив через те, що був на курсах у Харківській області), все одно не можна було б порівняти з тим, що зараз проходять піхотинці. Вони роблять значно більше, проявляють набагато вище героїзм, стійкість, сміливість та мужність.

Пам’ятаю, коли ми у складі батальйонної групи заходили на Світлодарську дугу у 2018–2019 роках. Я тоді був заступником командира роти. І десь на третій-четвертий тиждень ми вперше побачили поблизу противника, який рухався в наш бік, і знищили його зі стрілецької зброї. На той момент це був фурор, адже це не розвідка десь спрацювала, не снайпери, не артилерія чи міномети, а саме контактний бій: стрілецький, приблизно на дистанції 300 метрів. А зараз піхотинець може за один вихід на позицію вступити десь в десять стрілецьких боїв і знищити до взводу противника. А сприймається це все вже, як щось буденне.

- Через засилля дронів до тієї позиції ще треба добратися. Теж така нелегка задача, правда ж?

- Звичайно! Якщо раніше на позицію ти приїжджав, розвантажувався і їхав назад, то зараз ти можеш йти до неї 10–15 кілометрів. І ти тепер цю відстань долаєш не за чотири години, а може й за добу. Назад - так само. Крім того, ти йдеш із речами на два тижні, а на скільки ти там залишишся – невідомо. Може, й на два місяці.

- Головнокомандувач ЗСУ Олександр Сирський сьогодні (ми записуємо інтерв’ю 15 квітня. – О.М.) заявив, що росіяни посилили наступ по всій лінії фронту. Що зараз відбувається на вашій ділянці?

- Більш-менш статично. Зараз ми, по суті, створили смугу забезпечення, "сіряк" і відносно зрозумілу "кілзону". Противник уже не особливо хоче просуватися саме через наші порядки. Тому у нас ситуація контрольована. Ми намагаємося більше працювати вглиб - по обороні ворога, по логістиці, по підвозу особового складу, техніки, майна. У нас є така можливість.

- Часто доводиться чути, що нині відбувається війна дронів. Що ви скажете з цього приводу?

- Звісно, дрони - це дуже важливий фактор. Вони впливають на логістику, бойове ураження, спостереження. Але все одно війна не зводиться лише до них. Без піхотинця ця історія неможлива.

Є моменти, коли дрони реально "закривають" підвіз, евакуацію, переміщення. Але є й фактори, які їх нівелюють — погода, вітер, дощ, мороз. І тоді ця дронова перевага може зменшуватися. Якщо на позиції немає піхоти, вона може бути дуже швидко втрачена.

- Уже почалася "зеленка", яка змінює картину. Стає складніше?

- Так і взимку не те, щоб легко. Кожен сезон має свої особливості. Під час "зеленки" ускладнене спостереження, тому у нас є можливість зробити певні дії, десь провести ротацію, евакуацію, підвіз БК тощо.

- Чи змінився ворог за останній час? Відчуваєте, що вони теж навчаються? Те, що вдосконалюються, ми бачимо навіть по "Шахедах" та ракетах, які летять і по цивільних містах.

- Звичайно, змінився. Війна - це завжди двигун прогресу. Згадайте Першу світову: який тоді стався технологічний стрибок, який потім пішов у цивільний сектор. Те саме відбувається зараз. Поле бою постійно змінюється – десь кожні три місяці. Проблема в тому, що система навчання часто не встигає за цим. Те, що було актуальним пів року тому, сьогодні може вже не працювати. І якщо немає швидкого обміну досвідом - можна навчати речам, які вже не рятують життя, як то було раніше, а навпаки.

- Військові часто наголошують на тому, що росія не планує завершувати війну, а хоче захопити ще більше наших територій. Переговори сьогодні у глухому куті. Хоча й до того вони більше нагадували "ширму", аніж викликали сподівання на краще. Що ви про це все думаєте?

- Це таке окозамилювання для людей, які будують собі якісь ілюзії. Але, як відомо, "рожеві окуляри завжди б’ються склом всередину".

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото надані пресслужбою "Азову"