"У Серебрянському лісництві, коли ми були вже в напівоточенні, орки просікли шлях евакуації і поставили там "карусель", - прикордонник на позивний Кілер
Із розвідником підрозділу "Срібна трійка" бригади ДПСУ "Помста" Олександром Оліфіренком ми зустрілися за день до його ювілею.
У свої 30 прикордонник має десятки успішних ударно-пошукових операцій на лінії бойового зіткнення і в тилу ворога - на Донецькому, Лиманському та Куп’янському напрямках. На його рахунку - кількадесят врятованих поранених побратимів і важкі поранення. Ми домовилися про інтерв’ю одразу після його виходу з позицій. Але ця розмова могла не відбутися: напередодні їх атакували російські дрони, а вночі під час повернення автівка підірвалася на міні.
Ми зустрілися вже зранку і він спокійно почав розповідати про війну.
А згодом, коли це інтерв'ю вже було записано, стало відомо, що майстер-сержант Олександр Оліфіренко отримав звання "Герой України".
"ВНОЧІ, ЩОЙНО ЗАКРИВАВСЯ БЛОКПОСТ, — ПОЧИНАЛИСЯ СНАЙПЕРСЬКІ БОЇ"
– Коли ви надіслали відео, як горить вхід у бліндаж, я, чесно, хвилювалася.
– Загалом нормально погуляли. Нас не вбили — вже плюс.
– Що там сталося? Чому пішли саме на Великдень?
– Ми удвох з Багою (заступником коменданта з тилу Андрієм Багінським, - ред.) пішли перевірити позиції, привітати з Великоднем і морально підтримати наших піхотинців, які в окопі не один місяць.
Так зайшли - все чітко по погоді, таймінг правильний, орки нас не засікли.
Поставили рекорд - дісталися позицій швидше за всіх, хто заходив у те село: 5 кілометрів за 45 хвилин.
Не було адреналіну - замовили дрон під#рський, щоб було що розповісти (сміється, - ред.).
Спланували пройти 9 позицій. На дев’ятій позиції нас почав атакувати дрон.
Ще так смішно вийшло: я лежу, дивлюся відосики в навушниках, там старлінки є. Бачу - пацани метушаться. Знімаю навушники - і чую характерний звук горіння.
Нам пощастило - дрон зачепився і зірвався не на вході, а біля входу.
Закидали з Багою полум’я землею. Водою не погасиш - треба копати і закидати землею.
Поки ми гасили пожежу, один з піхотинців почав прощатися із життям і накидав рідним штук 30 "останніх" голосових.
Потім ми з полковником вискочили в посадку, шукали сітки, щоб забарикадувати вхід.
Там прямий вхід без зигзагів. Ще б одну FPVху двері витримали, а вже наступна залетіла б у середину. Забарикадувалися. Але наші позбивали кацапські дрони.
Наступного ранку, ще затемна, ми вийшли. Чекаємо на машину, бачимо її за метрів сто - і як шандарахне! Бахнуло нормально - елька броньована, а зад геть розкурочило.
– Як водій?
– Цілий, усе добре.
– Через кілька складних поранень цього року лікарі визнали вас обмежено придатним. Ви могли не йти, тим більше на Великдень. Чому пішли?
– Так, я міг не йти, але підписав згоду і пішов. Я з одного боку втомився, з іншого — я люблю такий двіж.
Просто уявіть: сидить піхотинець третій місяць у окопі без зв’язку — і тут на Великдень його приходять привітати майстер-сержант (його інструктор зі стрільби) і полковник, який приносить йому відео поздоровлення від дружини і доньки.
– Був wow-ефект?
– Та це було офігенно!
– То ви повертаєтеся у стрій?
– Наразі я інструктор зі стрільби на полігоні. Але на такі завдання виходжу.
– Ви зі зброєю фактично одразу після школи: навчання в центрі підготовки ДПСУ у 2014-му, служба на Волині на кордоні з Білоруссю, три роки ООС на Донеччині у складі Краматорського прикордонного загону. Потім — підрозділ поліції особливого призначення. Пам’ятаєте день, коли зробили свій перший постріл?
– Перший постріл я зробив у 7 років зі старої дідової аналоговнєтної радянської гвинтівки. З другом полювали на ворон. Ми саджали на городі кукурудзу, а вони її з’їдали. То ми провели успішну спецоперацію.
Стати військовим було мрією мого дитинства. Я йшов до цієї мети з 7 років: займався спортом, легкою атлетикою. Це зараз, якщо ти хочеш бути військовим, тебе по-любому заберуть до якоїсь бригади, а тоді, щоб вступити до військового закладу, треба було скласти іспити, тобто мати хорошу фізичну підготовку.
Я з дитинства любив спорт, не пив, не курив. Перші загонівські були змагання з поліатлону, по-моєму, які я виграв. І мене перевели у відділ прикордонної служби, у ВПС Рівне — топовий підрозділ Луцького прикордонного, щоб я за них виступав на змаганнях. Потім усі змагання, які проводила Державна прикордонна служба на рівні чемпіонату України, я виграв: спортивне орієнтування, біг, поліатлон. Був другий серед силових структур.
– Ви могли досягти високих результатів у спорті. Чому обрали військову службу?
– Форма, зброя. Я обожнюю стріляти.
– У якому році ви долучилися до ООС на Донеччині? Це було ваше рішення чи наказ?
– У жовтні 2018 року. Це було моє рішення. Я хотів раніше до них приєднатися, але за законом до 23 років не міг цього зробити. Мене задівало, що я військовий, грав у "Контрастрайк" (сміється, - ред.), а тут тіпи розповідають, що вони воювали в АТО, ООС. Мені було соромно. Контракт, 11-й прикордонний загін — Мар’їнка, Старомихайлівка, Невельське, Піски.
На той момент це була позиційна війна. Наш блокпост — сіра зона — сепарський блокпост. І люди перетинали лінію розмежування — певно, отримували пенсію і там, і у нас. Наша задача була, щоб "асвабадітєлі" їх при цьому не вбили, бо іноді вони обстрілювали і вдень.
Вночі тільки закривався блокпост — починалися снайперські бої. До посадки з нашої сторони — 700 метрів відкритки, з їхньої — приблизно кілометр. П#дари хотіли підкопатися, щоб контролювати ту посадку. Я був на посаді снайпера і робив їм боляче, щоб у них це не вийшло.
– То позивний "Кілер" вам дали ще під час ООС?
– Так, я тоді вже влучно стріляв.
"ЛЕЖУ, ДИВЛЮСЯ НА ДРОН ЗІ СКИДОМ І ДУМАЮ: "УСЕ, НАВОЮВАВСЯ"
– Ви воювали у Білогорівці — одному з найважчих напрямків. Розкажіть про той бій, коли ви отримали перше важке поранення.
– Навесні 2024-го у Білогорівці наша трійка тримала позиції у Серебрянському лісі. Через річку Білогорівку тримала 81-ша ДШВ. Десять прикордонників були прикомандировані до них на підсилення. До речі, це була дуже крута підготовка на полігоні — нас тренували десантники, Азовці, які повоювали у 2022–2024 роках.
Наша лінія оборони — їхня лінія оборони, а ми по центру мали зайти і закріпитися. Між позиціями — труба, яка тримає в’їзд у Білогорівку. Наше завдання було її захопити. Групи десантників до нас туди пішли і не повернулися.
Ми розробили план контратаки. Місяць ретельно тренувалися під цю задачу, детально все пропрацювали. Зрештою обрали з десяти шість людей, я очолив групу.
Наприкінці березня о 8:00 ми висунулися. Було дві БМП — в одній ми сиділи, інша прикривала. Щойно підійшли — нас зустріли міномети, кулемети, АГС. Одну нашу беху підбили одразу, а на іншій ми прорвалися.
Я зрізаю — і мені прилітає в ногу. Перебило ступню, уламок зайшов у гомілку. Я просто перестав відчувати ступню, наче її нема. Я падаю, відповзаю. БТР мав об’їхати, але розвертається і починає їхати на мене. Я переповзаю в іншу воронку.
Підводжу очі до неба — а там ворожий безпілотник. І я вже не чинив спротиву. Лежу, дивлюся на дрон зі скидом і думаю: "Усе, навоювався…" Але кацапський пілот виявився криворуким і промазав. І я зрозумів, що не на часі вмирати і поповз до своїх.
– Як розвивався бій? Чи був контакт із ворогом?
– Хвилин через 10 на двох БТРах до нас приїхала контратакувати російська піхота. Обидві бехи одразу підбили наші FPV, а ваньок ми добили.
Цілий день нас накривали всім: міномети, танк, кожні кілька хвилин — FPV зі скидами.
В один із окопів було пряме влучання — пацанів засипало по шию, тільки голови стирчали. Їх було троє.
Той, хто був ближче до виходу, вибрався — і по ньому одразу почали летіти скиди. Він, поранений, весь у уламках, продовжував відкопувати інших — і витягнув.
Ми його затягнули в наш окоп. Усі аптечки десантників, які там загинули, пішли на те, щоб його перев’язати.
– А інші двоє?
– Вони легкі трьохсоті, контузії. Побігли у найближчий окоп, а там щури доїдають тіла. Вони звідти вискочили у другий бліндаж.
– Це чути моторошно… А пережити — взагалі. Але ви так спокійно про це говорите…
– Я ставлюся до кожного бою, як до роботи, яку просто треба виконати максимально якісно. Якби я дозволив собі включитися в усе це емоційно, я давно б уже загримів до божевільні…
"ВИЖИТИ НАМ ДОПОМОГЛИ 200-ТІ"
– Як вам зрештою вдалося вижити?
– Вижити нам допомогли двохсоті. У кожному бліндажі були тіла загиблих. Це був березень, мороз, вони були мерзлі. Ми обкладалися ними.
І коли росіяни побачили в окопах навалу тіл — вирішили, що то ми.
Зранку по сіряку ми почали відходити. У радійку сказали: "Ідіть слідами БТР".
А "сліди БТРа" — це просто поле.
Частина пішла в обхід і відтягнула на себе FPV. Я і той хлопець, що увесь в уламках, йшли навпростець — від воронки до воронки.
На точці еваку першими мали забрати багі. Вони тільки заїхали в село — пряме влучання. Усі загинули.
Потім відправили пікап — він перевернувся у воронці, але пацани вижили.
І тоді за нами приїхав абсолютно самашедший, безбашений водій.
Він залітає — ми в кузов. Навколо — поле. По нас працює все, що стріляє: дрони, скиди, техніка горить. А він між цим усім маневрує. Ми летіли на шаленій швидкості. Я тримав пораненого, щоб він не вилетів. Там лежало три шини. Шини били мене в бочину — я був синій увесь. Каски, броніки — усе розлетілося. І ще уламок у руку мені прилетів, поки ми їхали. Ми усі повернулися живими. Побратими зізнавалися, що не вірили, що ми повернемося. Бо ж групи до нас…
– Що з тим пораненим побратимом, який відкопував інших, і з вашою ногою?
– З ним усе добре — витягнули, довезли, зараз уже демобілізувався. Я вважаю, йому мають дати Героя України — реально дуже крутий тип.
А з ногою — хотіли відрізати, почалася гангрена. І не стопу, а до коліна.
Я тоді постійно двіжував без берця, на адреналіні, не дуже звертав увагу — воно й дало своє. Але я перевівся з Дніпра у Хмельницький — і там лікарі врятували ногу.
– Специфіка вашої діяльності на фронті - це переважно розвідка з проведенням ударно-пошукових операцій?
– Так. Старший ударно-пошукової групи. Коли треба зайти в сіру зону розвідати, зачистити від ворога, або відкотитися, якщо сили не рівні і повідомити координати нашим, потім облаштувати там наші позиції. Але у Серебрянському лісництві я створив оперативну групу і ми виносили поранених.
– Поясніть, чому поранених евакуював снайпер і досвідчений розвідник, а не солдати-санітари?
– Тому що евакуація трьохсотого — це часто така сама спецоперація.
Наприклад, у Серебрянському лісництві, коли ми були вже в напівоточенні, орки просікли шлях евакуації і поставили там "карусель" — безперервний обстріл з різної зброї.
Але ми їх обдурили: скористалися погодою і за два дні винесли 23 поранених і всіх двохсотих.
Був чоловік — його позицію штурмували кілька днів, прострелили дві руки, постійні накати, ніхто не міг зайти.
Ми залетіли — занесли БК, завели підкріплення, забрали двохсотого, витягли пораненого і відійшли. Але на війні доводиться не лише рятувати живих.
– Ви не лише евакуювали поранених, а ще й виносили загиблих?
– Так. У Серебрянському лісництві ми не залишили на полі бою жодного побратима — усіх забрали. І це теж часто спецоперація. Наприклад, ми втратили позицію, думали, що там орки. Задача була — контратакувати, закидати гранатами і винести трьох своїх двохсотих.
Коли підійшли — кацапів там не було, зате з-під завалу почули крик: один солдат, живий, просто завалило.
Ми його деблокували. Але тіла двох військових залишалися під завалом — через вузький прохід їх можна було витягнути. Наступного дня взяли з собою невисокого худенького бійця — він пролазив у ту нору, прив’язував мотузку до тіл, і так ми всіх витягли.
– Доводилося воювати поруч із друзями і втрачати друзів?
– Так. Загинув мій друг і тренер з тріатлону, чемпіон України з бігу на 100 метрів Роман Гаврилюк. Ми разом тренувалися і змагалися. На їхню позицію зайшов російський спецназ у маскхалатах з гвинторізами.
– Потім аналізували, що пішло не так?
– У густому лісі все передбачити нереально, особливо коли працює добре навчена група. Ми заходимо з тилу і б’ємо їх — так само вони іноді заходять до нас.
Вони тоді на азарті пішли далі — на іншу позицію, а там їх уже закидали гранатами. Когось забаранили, когось затрьохсотили — і вони відійшли. А наступного дня ми цю позицію відбили: сусідні підрозділи відпрацювали, п#дари втекли, і ми просто зайшли.
– Після втрат багато хто каже, що їх веде злість. А що мотивує вас?
– Ненависть, може, була на початку — за зруйновані міста. Зараз це робота. Чим більше ми їх знищимо, тим швидше закінчиться війна.
Я ніколи не зможу вбити полоненого, хоча знаю, що вони роблять з нашими. Коли він без зброї — я не б’ю, нагодую, дам води. Тоді він для мене хоч трохи людина.
Я більше виніс наших поранених разів у десять, ніж убив руських. Для мене пріоритет — врятувати, а не забаранити.
У Серебрянському лісництві я міг лупити з гранатомета пачками, але замість цього бігав з ношами і виносив поранених.
–– Чула від ваших побратимів, що за особисту мужність і героїзм вас подано до надання звання Героя України. Розкажіть, що це були за події у селі Тополі на Харківщині, коли ви з 18 уламками в тілі і спаленою хімічною гранатою легенею продовжили виконувати бойову задачу? Чому тоді не вийшли?
– Це був початок квітня 2025 року. Ми зайшли на ввірену ділянку. По документах — укріплені позиції, а по факту — сіра зона, наших там не було. І незрозуміло, що там: могли бути п#дарські позиції.
Задача — розвідка, зачистка і виставлення наших позицій з подальшим заведенням людей. Нас було троє: я, сапер і офігенний вояка з позивним Рижий, який, на жаль, загинув пізніше.
Листя ще не було, треба було перебігти 500 метрів відкритки. За перший день розвідали пару бліндажів — ворога не було. На другий знайшли ще, підтягнули двох військових, закріпилися. Бо немає сенсу розвідати і піти — прийдеш, а там уже сидять "братіки".
Через 150 метрів відкритки — ще одна посадка, яку треба було зачистити й укріпити. Коли йшли на наступну точку, нас засік безпілотник. Ми відтягнулися в бліндаж — і почалося: нас почали закидати фугасами, щоб розкрити.
І в один момент — газ. Дуже неприємне відчуття: дихати нічим, очі, обличчя, бронхи — все роз’їдає. Я і Рижий "від’їхали", сапер був ближче до виходу — розтормошив нас. Протигазів не було, була вода — мочили одяг і закривали обличчя.
– Як вам зрештою вдалося вибратися?
– Ми порахували, що їм потрібно приблизно 15 хвилин на перезарядку, і скористалися цим.
Після чергового скиду почекали — дрон ще висить, дивиться результат — і відійшли. Відтягнулися метрів на 300, замаскувалися, залізли під дуби, щоб нічна камера не спалила.
Останній скид був потужний — зруйнував вхід. Бліндаж маленький, без зигзагів, тож наступний був би прямо по нас.
– А поранення було до чи після хімічного ураження?
– За два тижні до цього я робив мінування ОЗМ-ками. Мене спалив безпілотник, підключилося ще два — ганяли (сміється, - ред.), "затрьохсотили", але не важко.
– Уламки в тілі, хімічне отруєння… Як ви фізично змогли продовжити роботу?
– На адреналіні. І це отруєння не одразу відчувається. Спочатку ще більш-менш, а потім з кожним днем все важче дихати. Ці 18 уламків були дрібні. Я себе перев’язав — і все. Я ж там два місяці був, воно навіть загоїлось. Потім уже в Краматорську уламки витягли.
Я не знімався, бо ми до того моменту виставили тільки два бліндажі, а треба було ще вісім. Кожна позиція має бути правильно облаштована, інакше людей просто розстріляють, як у тирі. Я мав більше досвіду. Заходжу, дивлюся обстановку, знаю, де ворог, як копатися, куди дивитися. Ставлю задачі, йду далі, повертаюся — контролюю.
Дві посадки 700 метрів ширини, 1300 довжини нас крили з усього. Я доповів коменданту, запропонував розтягнути позиції по посадці — два-три чоловіки, щоб не сидіти в одній кучі. Він дав добро. Облаштування позицій потребувало трохи часу (сміється, - ред.).
– Зараз ви інструктор з бойової та спеціальної підготовки. Можете говорити про специфіку служби?
– Якщо коротко: після БЗВП треную мобілізованих на полігоні. Але стараюсь тримати себе у формі, бо це головна умова якісного навчання, коли інструктор не просто триндить, а може показати рівень. То я за місяць 3-4 тисячі пострілів роблю.
– Як вам теперішні мобілізовані?
– Перелякані (сміється). Найпопулярніша теорія більшості ухилянтів, що їх одразу кинуть на штурм без учебки і вб’ють. Я не можу сказати про усі підрозділи, скажу, як у нас. Після того, як його впіймали, він наляканий думає, що його зараз на фронт. Насправді два місяці навчань потім він потрапляє до нас на полігон, де ми оцінюємо його фізичні і моральні якості. Проходить інтенсивну бойову підготовку. Лише після цього він потрапляє на позицію, де ми його супроводжуємо. І у нас, тьху-тьху, дуже низький відсоток загиблих.
Насправді нам абсолютно не вигідно, щоб слабкий фізично чи не навчений боєць опинився на ЛБЗ, бо завтра він буде 300-й і хтось ризикуватиме життям, щоб його звідти витягти. Є багато тилових позицій, де такий солдат може згодитись.
– Кажуть, що ті, хто хотів служити, давно пішли. А тих, хто ховається, не переконати. На вашу думку, що може мотивувати таких людей?
– Є два типи ухилянтів у моєму розумінні: ті, що бояться і мамкині воїни, які у 2022-му казали, що вб’ють усіх п#дарів. Я думав, мені ворогів не лишать. А зараз сидять десь на хуторі в норі і живуть за рахунок жінки. Це сором. Я ще розумію тих, хто десь там на заході України переховується у землянці і думає, що війна до нього не докотиться. А що думають чоловіки, які сидять у прифронтових містах? Якщо фронт посиплеться, то зайдуть руські і так само першими їх зітруть, як у так званих ДНР і ЛНР, яких кинули на м'ясо. Або просто застрелять тебе у твоїй хаті.
Відсидітись не вийде. Тому, варто вчитися воювати - і воювати.
Наталія Конова для "Цензор.НЕТ"
