"За 6 місяців ми взагалі не зможемо рухатися на фронті непоміченими", — командир 132 розвідбату ДШВ Олексій Шугайло
"Підхід противника до Запоріжжя — малоймовірний", — вважає командир 132-го окремого розвідувального батальйону ДШВ Олексій Шугайло. Яка реальна обстановка на Запорізькому напрямку та чи є загроза прориву до міста? Як бійцям розвідбату вдалося провести унікальну операцію в районі Кучерового Яру та взяти в полон одразу 101-го російського військового? Що насправді відбулося під час так званого Добропільського прориву і як ДШВ зірвали масштабний план ворога з оточення Слов’янська та Краматорська?
Про все це комбат розповів у новому випуску проєкту журналістки Ірини Сампан "На лінії вогню". Також говоримо про технологічну революцію на фронті: чому за 6 місяців на полі бою неможливо буде пересуватися непоміченим, як працює унікальний "технодесант" ДШВ та які зміни в контрактах дійсно мотивуватимуть військових залишатися в армії.
Ірина Сампан: Хочу розпочати із Запоріжжя, тому що буквально вчора ми випадково потрапили під обстріл Запоріжжя. Три КАБи прилетіли у центр міста. Яка тактично-оперативна ситуація саме у вашій ділянці відповідальності? Як діє ворог?
Олексій Шугайло: Тактика тягне за собою погодні умови та характер місцевості. Виходячи з цих складових, потім уже йде застосування противника. Щодо механізованих штурмів, то застосування бойової броньованої техніки в даний час на даній місцевості при таких погодних умовах буде нереальним. Єдине, що може противник зробити, — це поодинокі переміщення. Максимум один-два мотоцикли, які просто вийдуть зі свого району зосередження, будуть їхати відкритим полем або десь там під посадкою. Але далеко вони не заїдуть. На тому весь штурм закінчиться. Якщо ворогу навіть вдасться десь зайти в лісосмугу або в лісовий масив, то буквально він пройде 300 метрів, і все, там він залишиться. Це і є тактика наразі.
Ірина Сампан: Наскільки є ймовірність того, що ворог підступить до Запоріжжя?
Олексій Шугайло: Я думаю, ймовірність низька. Застосування КАБів чи ракет можливе. Підхід противника — малоймовірний. Ми знаємо, як працює пропаганда противника, як в них називають "флаговтики", коли підходять до населеного пункту два військовослужбовці з прапором. Просто дійшли, розклали той прапор. Через 15 хвилин їх вже було виявлено і знищено, і на тому все закінчилося. Але для свого командування вони доповідають, що все добре, промальовують лінію бойового зіткнення так, як їм подобається. Йде просто дезінформація з боку командирів противника. Я впевнений, що противника у Запоріжжі не буде.
Ірина Сампан: З весни, якщо вірити даним Генерального штабу, на Запорізькому напрямку, зокрема на Олександрівському, ми маємо певні перемоги, успішні контрнаступальні дії. За рахунок чого вдалося здійснити просування наших військ на цьому напрямку?
Олексій Шугайло: На мою думку, це відбулося завдяки тому, що був обраний правильний напрямок для проведення наступальних дій. Було сформоване наступальне угрупування, яке складалося з найбільш підготовлених, сильних частин та підрозділів. Всі вони були не з одного роду військ. Це були в тому числі десантно-штурмові війська, розвідувальна безпілотна складова, які на певному участку завдяки згуртованості, вибору правильних пріоритетів просто прорвали цей напрямок, звільнили десяток населених пунктів і зараз продовжують їх утримувати.
Бойові групи розвідки 132 ОРБ прорвали лінію оборони противника на Олександрівському напрямку. Березень 2026
Ірина Сампан: Це ж все одно був один із основних напрямків удару противника. Тобто не можна сказати, що наш успіх частково відбувся через те, що противник відвів якісь сили чи перетягнув їх на Донбас?
Олексій Шугайло: Вони не відтягнули. Я думаю, скоріш за все, що вони просто не очікували, що таке може бути. От вони наступали, мали певний успіх, думали, що все буде добре. Але по факту вони зустріли навпаки наступаючі підрозділи — наші підрозділи. Вони були не готові до цього. Їх відкинули тільки після того, як вони почали стягувати свої резерви на даний напрямок.
Ірина Сампан: На вашу думку, чи є у нас сили і спроможності далі розвивати цей успіх?
Олексій Шугало: Так, звичайно, є.
Ірина Сампан: Ви приїхали на Запорізький напрямок з Донбасу, з Добропільського напрямку. Що насправді трапилося в районі Добропілля? Це так званий Добропільський прорив, "клешні", про які всі говорили. Чому противнику вдалося дійти аж до Золотого Колодязя?
Олексій Шугайло: Основна мета противника — це повне оволодіння Донецькою, Луганською областями. Якщо в Луганській області ще є деякі населені пункти, які під нашим контролем, то в Донецькій області ще доволі таки великий клаптик землі під нашим управлінням. У противника станом на осінь 25-го року взагалі були наміри вийти на Барвінкове (Харківська область) і рухатися далі на Ізюм, тим самим відрізаючи повністю те угруповання, яке обороняє Краматорський район, Дружківку, Костянтинівку, Слов'янськ. Але противнику це не вдалося.
Я вважаю, що на той момент ми все-таки досягли певного успіху. Ми розуміємо масштаби, які могли бути, якби противник із західної сторони добирався до Ізюма і замикав би повністю Краматорськ, Слов'янськ, і скільки б цивільних людей просто загинуло. Ми цього не допустили. Так, противник добрався до населеного пункту Добропілля. І не хочу зараз говорити, які там підрозділи провалилися чи не провалилися. Я думаю, це відповідальність кожного командира, який виконував задачі на даному напрямку, і мені, як командиру іншого підрозділу, якось недоречно, неправильно засуджувати інших. Можливо, там були такі механізовані штурми, що він просто не був у змозі їх відбити. Тому я не буду звинувачувати певних командирів.
Ірина Сампан: Вже відомо, що противник зайшов в Гришине і так само намагається зайти з півночі. Які плани далі: відрізати Добропілля повністю?
Олексій Шугайло: Дійти до Добропілля та рухатися далі. Противник сконцентрував увагу саме на захопленні Донецької області. Тобто, найбільше там зосередження підрозділів особового складу — це Покровський та Добропільський напрямки. Він буде там десятки тисяч людей класти, і намагатися рухатися метр за метром, щоб дійти до своїх хоча б мінімальних намірів. Ми будемо робити свою роботу, будемо просто знищувати їх і все.
Ірина Сампан: Яка участь була розвідбату в операції по зрізу цих "клешень"?
Олексій Шугайло: На той час ми звільнили населений пункт Кучерів Яр, його околиці, лісосмуги та балки, прилягаючі до нього. З нормальним плануванням поетапно підійшли, повністю зайшли з різних сторін до населеного пункту, оточили його і потім уже до кінця дочистили. Тим самим, за той час за цю операцію ми взяли 101 полоненого тільки батальйоном. І ще 53 противники були знищені.
Звільнення села Кучерів Яр Донецької обл. ударними групами 132 ОРБ. Жовтень 2025
Ірина Сампан: І хто були ці полонені?
Олексій Шугайло: Були там і уродженці Донецької області — з Маріуполя, Горлівки, були з Бердянська. Вони всі казали, що примусово пішли в армію. Навіть були офіцери, які були родом з Бердянська. Цей офіцер був командиром взводу.
Ірина Сампан: Наскільки змінюється специфіка розвідки через дрони? До речі, ви розвідник "старої закалки", довіряєте більше військовій розвідці, "топтунам" чи все ж трансформуєтеся і розвиваєте авіарозвідку? Як це у вашому батальйоні?
Олексій Шугайло: В нашому батальйоні це все покладено на технологічний розвиток. Ми всі розуміємо, що для того, щоб зберегти людей, потрібно розвиватися технологічно. Не виключається, звичайно, застосування піших і розвідувальних груп. Але тут ми порівнюємо 22-й рік, коли розвідник самостійно йшов, слухав, виявляв, спостерігав, та сьогодні, коли на рух однієї групи зосереджена велика кількість сил. Наприклад, трьох розвідників може підтримувати пʼятнадцять чоловік. Ми зі своїми засобами максимально продивляємося, ведемо розвідку туди, куди вони йдуть, заздалегідь проводимо розвідку того району, куди вони будуть заходити. Ми не можемо розраховувати лише на технічні засоби. Хтось має зайти в той підвал, у який ми не можемо залетіти, подивитися, чи підійти до якоїсь лисячої нори та знати, що противника там немає.
Ірина Сампан: Знаю про механізовані бригади, де часто розформовують розвідувальні взводи і переводять їх у безпілотну розвідку. Чи правильно це, на вашу думку?
Олексій Шугайло: Частково я думаю, що це правильно. Коли людина вже проходила весь Донбас своїми ногами, зазнала поранення та бажає залишитися в підрозділі, але, наприклад, десь морально вже вигоріла, втратила побратима, то логічно дати вибір посади у своєму підрозділі. Наприклад, я хочу зберегти цього військовослужбовця і даю йому вибір. Він може стати у мене на розрахунку FPV, в розрахунку тяжкого бомбера або на мавік посадити його. З нього буде кращий пілот, бо він знатиме, як цю групу треба підтримувати, бо він сам колись ходив у цій групі. Але так, щоб повністю розформувати підрозділ, ну, я не знаю, це вже відповідальність кожного командира, який приймає таке рішення.
Ірина Сампан: А чи є ще охочі йти саме у класичну військову розвідку?
Олексій Шугайло: Охочі, звичайно, є. Переважно молодь, до 25 років хлопці. Є навіть ті, хто приходить, підписує контракт і стає військовим розвідником. Були і ті, які вже проходили своїми ніжками, протоптали певні ділянки, виконували завдання, і зараз вони стоять там пілотами.
Ірина Сампан: Готуючись до нашого інтерв'ю, я запитала декількох своїх знайомих-розвідників із різних підрозділів про найбільшу проблему для них наразі. І всі вони сказали, що коли вони заходять на новий напрямок, попередній підрозділ не завжди дає правдиву розвідувальну інформацію про розташування наших позицій чи наявність там ворога, тому треба все робити з нуля. Чи у вас таке було? Як з цим боротися?
Олексій Шугайло: Такого, щоб ми приходили на позицію, а її там не було — такого ще не було. Нам щастило, бо в нас специфіка трішки інша. У кожної бригади є свої смуги, і от ми їх міняти не можемо. Але коли ми приходимо і когось міняємо, просто одну чи дві якісь позиції, то ми по маршруту руху нашої групи всі суміжні підрозділи, які там є, просто продзвонюємо і кажемо, що наша група підходить — зустріньте. З комбатами тих підрозділів, з якими ми виконуємо завдання, я постійно на зв'язку. Ми приходимо — там реально сидять люди або, можливо, вони сидять трошки зміщені буквально на 30–50 метрів. Ну такого, щоб ми прийшли і там просто нікого або там противник сидить — такого в нас не було.
Ірина Сампан: Хочу тепер поговорити про людей. Ви сказали таку фразу, що коли людина вигорає, командир має розпізнати, куди її перевести. Як ви, як командир, це бачите, коли, наприклад, ваші заступники, ваші ротні вигорають?
Олексій Шугайло: Я не тільки за ротних, я навіть знаю за кожну групу, яка в мене виконує задачу. Я своїх знаю приблизно на 70% особисто, бо приїжджаю до них на полігон, бачу, як вони працюють. І під час виконання задачі я чую радіостанцію. Я можу вийти на прямий зв'язок з кожною групою під час виконання завдань. І я чую, як вони говорять, що вони говорять, як вони виконують задачі, наскільки в них є такі напори, стержень, що вони там ідуть, закручують десь фланги, штурмують противника, вибивають, відбивають атаки противника. Я бачу, як це вони роблять. Відповідно, можливо, розвідник чи командир групи дістав поранення — його евакуювали. Після лікування він приходить, і за результатами ВЛК уже непридатний до військової служби. Але людина сама виявляє бажання, каже: "Я хочу лишитися в підрозділі". Ми йому знайдемо місце обов'язково, бо ми знаємо, як він працював, як він виконав задачі. Я в цій людині на 100% впевнений. Емоційне вигорання буває дуже рідко. От, в основному, це можуть бути поранення. Або чисто фізично людина не може пройти відстань. Тоді пропонуємо іншу посаду.
Ірина Сампан: А себе ви як підтримуєте, мотивуєте?
Олексій Шугайло: Мене мотивують дружина і двоє дітей. Найкраща мотивація. Найскладніше тим, хто виконує задачу на передовій. Так, бувають такі моменти, можливо, десь там негативні, але, як командир, я вважаю, що не маю права здаватися, просто опускати ніс, показувати це своєму особовому складу, що в мене якісь там панічні атаки. Такого я собі не маю права дозволити. Вийшов, перекурив, заспокоївся, подумав, щоб не емоціями рішення приймати, а тверезою, розумною головою. І потім зайшов, і вже далі починаємо працювати. Війна ж не закінчилася.
Ірина Сампан: Нові контракти, як ми бачимо, розраховані на піхоту, новобранців, але переваг для "старих" офіцерів я не побачила. Як ви взагалі оцінили ці контракти?
Олексій Шугайло: Будь-які зміни, які відбуваються в Збройних Силах з метою покращення, — я ставлюся позитивно. Ми всі розуміємо, що наразі все на ранніх стадіях. Зрозуміло, що все буде допрацьовуватися, наприклад, Міністерством оборони. Під час прийняття остаточного рішення вони ще поспілкуються, вислухають певний ряд начальників, командувачів та командирів і вже, виходячи з цього, приймуть рішення, яке буде задовольняти всіх повністю. Але це набагато краще, ніж просто сидіти, їздити на мотивації одних і тих самих офіцерів, які вже там з 22-го року воюють чи ще раніше. Краще прийняти рішення, як зараз правильно було прийнято з контрактами, з додатковими мотиваціями, з додатковими виплатами. Воно все поступово йде, воно все робиться. Ще рано оцінювати це рішення, але шляхи і напрямки від держави, від Міністерства оборони, я думаю, цілком правильні.
Ірина Сампан: Якою б була правильна мотивація і подяка за вашу довгу службу: грошові винагороди, гарантовані відпустки, кредити на житло, соціальне покращення, щоб ви були готові ще років п'ять чи 10 віддати армії?
Олексій Шугайло: Для будь-якого військового, я думаю, мотивація — це грошове забезпечення, нагороди і відпустка. І збільшення саме грошового забезпечення. Воно все до того йде і, можливо, буде прийняте остаточне рішення. От я думаю, це три ключові моменти. Ми не будемо забувати поранених: це мають бути врегульовані виплати по пораненню, по інвалідності. Не те, що вони бігають і збирають ці документи. Особливо коли людина після ампутації. Це все має в комплексі працювати: і підтримка ветеранів, і ті, хто зараз виконує задачу, теж мають отримувати соціальні виплати.
Те, що ви сказали про житло, якщо буде прийняте рішення, теж буде правильним кроком. Я з окупованої території наразі житла не маю. І скільки таких з числа солдатів-сержантів, які десь переїхали, втратили своє житло і зараз сім'ї в них, орендують житло. Вони зі своєї зарплати витрачають купу грошей і в той же час виконують задачі, воюють і думають про сім'ю: як її забезпечити. Загалом, якщо буде прийнято рішення щодо житла для військових, то це буде позитивним моментом.
Ірина Сампан: Зараз експерти говорять про переломний момент війни. Чи дійсно це так на вашу думку, бо я більш песимістично налаштована і як такого перелому зараз не бачу? В якій точці ми взагалі знаходимося зараз?
Олексій Шугайло: Ми, як військові, знаходимося на своєму місці і виконуємо задачі, які покладені на нас. Є значний технологічний розвиток. От так само на полі бою мені для того, щоб не розвідних мене на полі був, а в мене залучено певний спектр моїх сил та засобів, вогневих засобів, які виконують задачі, які просто знищують противника і не дають йому дійти до моїх передових позицій.
Я ще за 10 км за допомогою технологій можу помітити противника, відтяти йому голову від тулуба і залишити там на полі. Я думаю, що через 6-8 місяців неможливо буде рухатися десь на полі бою непоміченим. Але нам так само. Противник так само розвивається. Кожна дія протиставляється новій протидії. Наразі весь акцент робиться на технологічну складову.
Розвиток я реально бачу. Якщо на початку року в нас там було менше цих засобів, був певний їхній брак, ми шукали, де їх можна знайти, підключали волонтерські організації, то зараз навіть на рівні держави я просто отримую ті засоби, які мені необхідні. Я кажу, що мені необхідно для виконання задач. Мені через державні закупівлі виділяють кошти. Це майно нам приходить швидко, і не потрібно чекати його роками. Ми успішно виконуємо бойові завдання. Тобто цей процес, який врегулював всі закупівлі, — позитивний. Ми вбиваємо противника і за це отримуємо певні бали для підрозділу, за які нам виділяються певні кошти. Ми стараємося масштабуватися в цьому напрямку. І я думаю, кожен підрозділ буде масштабуватися, буде більше знищеного противника і більше виконаних результативних завдань.
Ірина Сампан: Хочу ще у вас запитати про мілітаризацію суспільства. Як ви вважаєте, як треба більше мотивувати людей вступати в армію і говорити з суспільством так, щоби воююча країна була більш "армієцентричною"?
Олексій Шугайло: Ми проводимо вишколи для дітей, показуємо наші технології, якими ми користуємося. Дітей реально це цікавить. Вони інколи приходять на наші збори. Є у нас свій марунхаб, де ми проводимо збори з нашими ж військовослужбовцями, які отримали поранення і звільнилися від нас. Вони до нас приходять, і ми там з ними ведемо бесіди, просто підтримуємо цих людей.
Ну і так само хотілося б, щоб і цивільні теж всі взялися за розум, бо без армії не може народ існувати, не може держава існувати. Для того, щоб не годувати армію противника у майбутньому, нам просто потрібно зараз допомагати максимально нашій державі, нашим військовим для того, щоб ми там втрималися і виконали свою задачу до кінця.
Ірина Сампан, "На лінії вогню"
Редакторка - Катерина Кадер
