"Азовець" Геннадій Харченко: "Події в Оленівці є знаковими, як-от битва на Калці, ті ж Крути"
Ніч із 28 на 29 липня 2022 року. Оленівка. Барак, куди деяких українських військовополонених перевели лише напередодні, розриває потужний вибух. За лічені хвилини гинуть десятки людей, понад сотню зазнають поранення. Всі - "азовці". росія оголошує власну версію: нібито колонію обстріляли українські HIMARS. Та ті, хто вижив, досі кажуть інше.
Геннадій Харченко на позивний Терегеря – військовослужбовець 1-го корпусу НГУ "Азов", оборонець Маріуполя й "Азовсталі", який провів у російській неволі понад два роки. Він був серед тих, хто пережив трагедію в Оленівці, а згодом окупанти винесли йому вирок: 25 років ув'язнення за сфабрикованими звинуваченнями. У жовтні 2024-го його вдалося повернути додому під час обміну.
У нашій розмові Геннадій згадує оборону Маріуполя, вихід із "Азовсталі", ніч теракту в Оленівці, російський полон і так званий суд, говорить про долю військовополонених, які досі залишаються в росії, та пояснює, чому знову повернувся в стрій.
- Хочу розпочати нашу розмову з початку повномасштабного вторгнення. 24 лютого 2022 року ви були в Маріуполі. Чи були готові до такого розвитку подій?
- Взагалі до військового зіткнення з росією "Азов" готувався завжди. Відповідно, і до повномасштабного нападу також. У нас збереглися і плани навчань, і відповідні документи, де був зазначений сценарій повномасштабного вторгнення росії, причому саме з тих напрямків, звідки воно й відбулося: морський десант на узбережжі між Маріуполем і Бердянськом, наступ з боку Донецька й Новоазовська з метою оточення Маріуполя.
Напередодні повномасштабного вторгнення ми так само обирали нові позиції, прораховували подальші дії, можливі варіанти відбиття або стримування агресора. Тому не можна сказати, що це стало для нас абсолютною несподіванкою. Але, звичайно, вражали масштаби. Як і те, що це, дійсно, сталося. І найбільше шокувало, що першою ціллю стали навіть не військові об'єкти, а мирні населені пункти. Спочатку із передмістя Маріуполя. У деяких з них були військові гарнізони, у інших – ні. Однак тактика повного знищення навіть невеликих селищ для того, щоб уникнути вуличних боїв і просуватися колонами, у росіян була від самого початку. До речі, досі вони намагаються діяти так само, змінюючи лише окремі тактичні підходи. Навіть коли ми відпрацьовували різні сценарії на полігоні, очікували, що рух їхніх колон відбуватиметься під вогневим прикриттям. Але вони так не робили. Весь свій вогневий вал спрямовували, насамперед, на мирне населення: на знищення об'єктів цивільної інфраструктури, житлових будинків - як багатоповерхівок, так і зовсім невеликих приватних секторів. Просто приголомшувала їхня жорстокість, брутальність по відношенню до всього - і до цивільного населення, і навіть до власних бійців. Тому не дивно, що ворог був і залишається жорстоким, неадекватним і веде бойові дії виключно на межі або вже за межею воєнних злочинів.
- Пам’ятаю, цивільні були з вами і на "Азовсталі", коли точилися жорстокі бої…
- Причому і під час боїв у Маріуполі, і вже в ході оборони "Азовсталі". Росіяни весь час стверджували, що "азовці" нібито прикриваються мирним населенням. Але саме вони блокували і "Азовсталь", і Маріуполь, не даючи можливості цивільним вийти. Окрім того, люди постійно потрапляли під ворожі обстріли з усіх видів озброєння. Уже тоді застосовувалися бойові дрони, авіація, далекобійна артилерія, яка працювала навіть із Каспійського моря, мінометні та гаубичні батареї, які оточили Маріуполь. Навіть збереглося відео, де ще під час боїв за місто відбувається обстріл мирного населення під пісні: "Хотят ли русские войны", "Вышел в степь донецкую парень молодой", "Трава у дома".
- Це росіяни спеціально вмикали?
- Так. На військовій техніці були встановлені гучномовці, через які нам пропонували здатися. Усе це супроводжувалося таким радянським та пострадянським дискотечним набором: Бернес, Кобзон, гурт "Земляне". Розуміючи, що ми не здаватимемося, вони починали обстріли саме під ці пісні.
Ще росіяни змушували мирне населення вдягати білі пов'язки - розпізнавальні знаки, які так само використовували, й підходити до наших об’єктів або навіть пробувати розбирати наші укріплення, щоб навмисно спровокувати вогонь у відповідь. Вони розстрілювали цивільних, а потім списували це на українську армію, зокрема полк "Азов". Встановити навіть приблизну кількість загиблих уже зараз практично неможливо. Це можуть бути лише оцінки щодо тих, хто не вийшов на зв'язок, за похованнями, які здійснювалися, зокрема, на Агробазі - передмісті Маріуполя, де колись ховали жертв нацистів. Там сьогодні поховані й жертви рашистів. Тобто їхні дії абсолютно нічим не відрізнялися від нацистських. Зараз так само.
- Ви в одному з інтерв’ю розповідали, що тоді чимало "азовців" загинуло, намагаючись вивести цивільних. Причому навіть із білими пов’язками, так?
- Так. Групи супроводу, які виводили мирне населення, потрапляли під прицільний вогонь снайперів. Деякі хлопці загинули саме під час виведення населення, хоча теж мали білі пов'язки, які російська пропаганда згодом використовувала, як символ нібито здачі в полон. Хоча так само й на перемовини вони виходили з білими пов'язками - такий був прийнятий сигнал, що це групи, які долучені або до переговорів, або до виведення мирного населення. Але згодом в полон ми не виходили ані з білими пов'язками, ані з піднятими руками.
Ще момент: часу на виведення цивільних було недостатньо. "Азовсталь" весь час перебувала під масованим обстрілом, тож там постійно змінювався ландшафт. Тими дорогами, якими планувалося вивести людей, уже за кілька годин було просто неможливо пройти. І Редіс запрошував додатковий час виключно для того, аби розібрати завали, зробити хоч якісь проходи, щоб цивільні могли йти. Але росіяни часто не відповідали на ці запити. Натомість відкривали вогонь і звинувачували "Азов", українських бійців у порушенні режиму припинення вогню.
- Тобто спеціально ще виманювали, щоб знищити якомога більше людей?
- Мабуть, так. Режим припинення вогню в повному обсязі жодного разу не здійснювався. Ані під час АТО, так званої "сво" чи будь-якого іншого періоду війни з 2014 року. Навіть коли вони самі його пропонували, щоб забрати своїх поранених, або влаштувати якийсь парад чи ще щось. Вони ж першими його порушували і завжди звинувачували українську сторону. Тобто великої довіри у нас до них ніколи не було. Як і сподівань на його дотримання. Але під час перемовин на "Азовсталі" скрізь з боку "Азову" була вимога дати можливість, насамперед, вивести мирне населення. Потім - евакуювати важкопоранених, які вже перебували на критичній межі. Однак вимоги щодо виходу або можливості деблокування для "Азову" з нашого боку ані під час боїв за Маріуполь, ані під час оборони "Азовсталі" не було.
- Ви ж теж тоді були поранені всередині квітня, правильно?
- Ті, хто був на вогневих позиціях, усі були поранені. Але у нас влучання менше, ніж трьох уламків, взагалі не вважалося пораненням.
- У вас які були поранення?
- І уламкові, і кульові. Мені пощастило - життєво важливі органи не були зачеплені. Я був скерований на "Залізяку" - польовий шпиталь на "Азовсталі", місце розташування якого росіяни так само знали, тож прицільно його бомбардували, хоча це не був військовий об'єкт. Там стіни просто ходором ходили, час від часу виникали дуже серйозні загоряння. Можливості приготувати їжу на всіх поранених, які там знаходилися, не було. Водночас умови для проведення складних операцій постійно погіршувалися, а потреба в них лише зростала. Я просив свого командира не направляти мене туди, тому що не хотів займати місце тих, хто дійсно потребував допомоги. А таких з кожною годиною ставало все більше. Тож сказав, що почуваюся добре. Командир відповів: "Ми маємо медично в цьому пересвідчитися. Якщо медики дадуть такий висновок, то ти там не залишишся".
- Що вам сказали медики?
- Я пояснив ситуацію. Мені надали первинну допомогу. Плюс, у нас же були облаштовані медичні пункти в різних бункерах, укриттях. Тож ми домовилися, що я отримуватиму подальше лікування вже безпосередньо в тому бункері, куди мене розподілить командир.
- Як ви сприйняли те, що потрібно вийти в полон?
- Якихось панічних настроїв та поразницьких думок, що треба все кидати й відходити в полон, не було. Ми очікували, яким буде рішення. Покладалися, насамперед, на свого командира - друга Редіса, який тоді здійснював керування тими частинами, які відійшли на "Азовсталь". До нас доходила деяка інформація зовні. Ми знали про ту шалену підтримку з усього світу, про всі міжнародні заходи, які відбувалися, і розуміли, що буде якесь рішення. Звісно, варіанти були різні - від найфантасмагоричніших до найбільш практичних. Штурм "Азовсталі" не припинявся жодної хвилини і вдень, і вночі. Перш за все, небезпеку становили бомбардування. Нас попереджали про те, що очікується масований авіаудар, але ми не могли ніяк цьому протидіяти. А бункери вже не були готові для того, щоб стримувати чи надавати захист. Два з них, як відомо, були знищені. Чимало наших побратимів і посестер загинуло, навіть коли авіабомба лягла поруч. Лишалося тільки сподіватися, що бомба не влучить у наш бункер.
Коли ми виходили в полон, всі були втомлені та виснажені, але налаштовані рішуче. Це була не капітуляція, а результат певних перемовин. Причому на них висувалися умови і з нашого боку. Тоді постійно порушувався режим припинення вогню, безперервно здійснювалися штурми та провокації. Але ми були готові ще, щонайменше місяць, тримати оборону, незважаючи на те, що вже відчувався брак харчування, води, боєприпасів. А коли почалися погрози, що буде задіяна хімічна зброя, були роздані протигази.
Після появи рішення Редіс сам особисто обійшов усі бункери, де знаходилися бійці "Азовсталі". Хоча це було вкрай небезпечно. Він навіть дістав важке поранення. Але в кожному бункері він особисто довів до відома наказ і відповів на всі запитання. У нас в бункері залишалося ще дві собаки – Ярда, здається, і вже легендарний Адік. Запитали, що буде з ними, а також про те, чи можна буде забрати з собою залишки харчування й медикаментів, бо розуміли, що вони нам знадобляться. Це те, що вивезли наші медикині з великим ризиком для себе і з великим трудом, переміщуючи це з об'єкта на об'єкт, з укриття в укриття. Здавалося, що в таких умовах хіба до двох песиків чи до якоїсь уже невеликої кількості медикаментів? Але Редіс сказав: "Я вирішу ці питання". Зрештою, на перемовинах розглянув їх. А також те, щоб українській стороні були передані морозильні камери, в яких ми зберігали наших загиблих побратимів. Домовився і про передачу наших бойових прапорів. Як і про те, що ми зможемо відправити свої особисті речі. Тобто це в жодному разі не була капітуляція. Це були певні перемовини, за результатами яких ми залишили "Азовсталь". Чи могли б вони бути більш вдалими? Всю правду про них ми ще не знаємо і не можемо певною мірою відреагувати. Однак це дуже показова, повчальна і героїчна сторінка. А друг Редіс був не тільки командиром, а виявився ще й вправним дипломатом й перемовником. Але уже потім перемовини не мали належного супроводу. Втілення усіх домовленостей, які були досягнуті, не відбулося.
- Після виходу в полон ви опинилися в Оленівці, де в ніч з 28 на 29 липня стався теракт. Росіяни потім заявили, що це Україна вдарила по колонії. Мовляв, після вибуху вони знайшли фрагменти ракети HIMARS. Розкажіть, як було насправді.
- Які HIMARS?! Після того, як стався вибух, десь о третій-четвертій годині ранку, я повернувся на барак. По-перше, мені було цікаво, що ж насправді відбулося. По-друге, було дуже холодно, і деякі побратими вмирали та потерпали від переохолодження. То я хотів щось взяти для поранених - може, лишився якийсь одяг чи хоча б ганчірки. Так от я готовий клястися будь-чим на будь-яких священних книгах: жодного уламку від HIMARS, снаряду чи міни там не було.
Взагалі нас туди перевели буквально за день до теракту. Це був навіть не барак, а окреме виробниче приміщення. Хто ще має радянські чи пострадянські холодильники "Донбас", їм така невеличка згадка: саме тут вони й вироблялися. Я навіть не певен, що наша розвідка або військове командування знали, що нас перемістили, адже минуло мало часу. А для того, щоб відпрацювати, треба мати інформацію, координати та провести підготовку. росія подавала так, що начебто почалися слідчі дії й допити, тож Україна вирішила знищити "азовців" для того, щоб не були надані правдиві свідчення проти, як кажуть росіяни, "київського режиму". Ми тоді мали невеличкий, але достатньо надійний зв'язок. "Азов" зберіг військову ієрархію. Щодня щодо свідчень проводилися наради. Нас, наприклад, збирав друг Лемко, і пояснював, що ми говоримо. Ми приходили з допитів і казали, які питання ставилися, та що там відбувалося. Тому сам процес надання свідчень був абсолютно керований. "Режим" про це знав. Тим більше, всі "азовці", які залишилися живі на "Азовсталі", потрапили до полону. Позиції вже не було, озброєння теж. Документи були знищені. Будь-які дані щодо штатного розкладу, озброєння, вогневих позицій, які ми могли надати, вже були абсолютно неактуальні. Їх росіяни могли використовували виключно для того, аби перекласти провину за знищення міста і за вбивство мирних мешканців насамперед на "азовців" суто у пропагандистських цілях. Адже ніякої військової таємниці, військового значення вони не мали. Це ми бачимо і з тих вироків, які росіяни намагаються видати за правосуддя.
- Ще поговоримо про вироки. Пригадайте, будь ласка, ту ніч, коли стався теракт.
- Дивіться, нас там зібрали з різних бараків. Принцип відбору проходив за певними ознаками. Насамперед це були хлопці, які служили в артилерії (це той рід військ, який завдав найбільш потужного вогневого ураження російським окупантам у Маріуполі) чи в технічних підрозділах - ремонти, обслуговування бойової техніки, або ті, хто мали такі англосаксонські позивні типу Апачі, Ковбой, Американець.
Тоді було спекотне літо. Тож в інших бараках, де ми були до того, не спали до пізньої ночі. Умови жахливі – велика задуха, місць не вистачало. Третина хлопців знаходилася на подвір’ї, десь до другої чи третьої години сиділи й розмовляли, дивилися на зірки. А тут, куди нас перевели, була поставлена жорстка умова: після відбою всі мають знаходитись всередині приміщення і не можуть виходити до підйому. Категорично. Ми тоді ще вирішили: давайте проведемо опитування, щоб попросити керівництво колонії перенести відбій із 22-ї на 23-тю, бо о десятій же ще ніхто не спав. Але, як не дивно, у ту ніч, наскільки я пригадую, після відбою спали всі. Такого ніколи не було. Тож коли пролунав потужний вибух, не одразу збагнули, що сталося. Побачили загоряння, розірваний дах у приміщенні. Почалися крики та зойки. Перше, що дуже здивувало, - багато хлопців загинуло одразу. Коли навіть у великі скупчення (казарму, бліндаж) попадає снаряд, міна, то більша частина присутніх дістають поранення. Як не шкода, таке ми можемо спостерігати навіть зараз під час влучання у цивільні будинки. Тобто поранених набагато більше, ніж тих, хто гине. А тут велика кількість хлопців загинула одразу. Тому я абсолютно певен, що це був термобаричний заряд. Знову-таки, якби Україна хотіла нас знищити, як подали росіяни, щоб ми не давали свідчення, їм було би це набагато простіше: обстріляти ті бараки, на яких ми вже були, які стояли дуже близько один до одного. Вони, як цілі, були відомі. Були координати. Про них чудово знали. Навіщо було росіянам нас переміщувати на новий барак? Через велику спеку, велику задуху ще до того, як навіть почав плануватися цей теракт, нам дозволили на попередньому місці відкрити або навіть зняти повністю віконні рами для того, щоб був хоч якийсь притік свіжого повітря. А для термобаричного вибуху критично важливо, щоб був замкнений простір. Тому цей виробничий об'єкт підходив ідеально, бо як таких вікон там не було. Крім того, вибух стався в самому куті. Щоб він був максимально потужним і сконцентрованим, було обране саме те місце.
Чому теракт стався в ніч з 28 на 29 липня? Це якраз напередодні роковин утворення спецпідрозділу "альфа" російського головного управління розвідки, яка вважається найпрестижнішою, найбільш боєздатною, ще й улюбленицею путіна. Тобто, з одного боку, це була така "свічечка на торті" до їхнього професійного свята. З іншого - помста за оточення однієї з груп цього підрозділу в Маріуполі. Бо вони були змушені навіть зайти до гуртожитку і переодягнутися в одяг цивільних, і вже відходити не з боями, а розчиняючись серед місцевих мешканців для того, щоб якось вийти з оточення. Крім того, це все в стилі росіян: для того, щоб змінити якийсь політичний привід, використати можливість для застосування силових акцій, росія завжди вчиняла терористичні акти навіть по відношенню до своїх громадян, лідерів опозиції, щоб керувати громадською думкою. У них це вже ціла історія й сталі напрацювання.
Причому це почалося ще до путіна, який, звісно, є представником цих силових "кдбшних" традицій. Коли Сталін очолив Радянський Союз, провів нараду з криміналітетом, після чого кримінальні поняття повністю перейшли до керівних органів і комуністичної партії, і радянських силових відомств, і керівництва радянської держави. Криміналітет отримав негласний дозвіл співпрацювати з радянською владою. Навіть зараз їхнє оспівування: "Одесса - русский город" і "Одесса - бандитский город" йде абсолютно під одним маркером. А ми будь-яке порушення закону, тим більше з боку військових і щодо військових, сприймаємо як непримиримий тригер, як щось страшне. У них же жодного протиріччя: бандитські "руські" - абсолютно герої. Ті ж Котовський, Сумський, Мішка Япончик тощо.
росія – це, дійсно, країна-терорист, яка впровадила бандитські методи і поняття у свої дії. Фраза про те, що вони розуміють тільки силу, справді, не є голослівною.
Після теракту в Оленівці стався корінний перелом у ставленні до українських полонених. Звичайно, і до того умови та ставлення були жахливі. Але не було систематичних катувань та тортур.
Тоді неможливо було дізнатися, хто в Оленівці вижив, хто поранений і де перебував. Цю інформацію спочатку дозовано, а потім вже відкрито почала подавати росія - на сайті їхнього міністерства оборони з'являлися списки. рф зарахувала тих, кого повезли в три донецькі шпиталі, за важкопоранених у цьому теракті. Це абсолютно російська маніпуляція. Бо коли нам надавали допомогу наші парамедики, вони чітко розділяли: загиблі, легкі, важкопоранені - ті, хто потребує евакуації в Донецьк. Якщо ж хлопець був важким, але наші медики були впевнені, що вони йому допоможуть, намагалися його залишити. Нам на лобі ставили відмітки, щоб розрізняти. Намагалися якомога більше лишити під своїм контролем, а не відправляти за межі Оленівки. Так от інформація стосовно перебування, загального стану, поранень уже йшла з боку російської федерації. І родичі та близькі поранених, давайте говорити про це відверто, почали активно шукати інформацію про своїх рідних на російських сайтах та в Telegram-групах. Таким чином росіяни змогли привернути увагу і певною мірою керувати думкою та настроями родичів полонених.
А батьки полонених очікують на справедливий обмін, який нам обіцяли. Це ж не було визначено у відсотках, не залежало від кількості інших підрозділів. Йшлося саме про маріупольський гарнізон "Азовсталі": три-чотири місяці і будете поміняні. Це наші громадяни! Ми всіх маємо повернути.
Взагалі ці події в Оленівці, як багато чого в нашій історії, є знаковими, як-от битва на Калці, ті ж Крути. Їх треба усвідомити, щоб зробити відповідні висновки.
- Вас в полоні засудили до 25 років ув’язнення за нібито участь в терористичній організації, замах на вбивство цивільних і руйнування об'єктів цивільної інфраструктури. Як проходив ваш суд?
- Наші адвокати, судді, вертухаї - це все були колишні співробітники української прокуратури, судів та правоохоронної системи, які працюють на ворога. Суд був дуже формальним. Разом зі мною були засуджені хлопці з мого мінометного розрахунку. Причому без жодного свідка та доказу. Ми ж навіть виїжджали на місце, де знаходився наш міномет, і туди, куди ми стріляли. Слідчий був у відчаї, коли це відбувалося. Бо ми ж працювали по перехрестю вулиці Українського Козацтва і Азовстальської. Було зрозуміло, що саме тут заходили ці російські групи в місто. Були підтвердження - фото, відеофіксація. Але там дуже далеко до якихось будинків. Тож вони використали той факт, що можливі похибки через поганий технічний стан, зношення міномета чи якість артилерійських мін. Я навіть знайшов свій блокнот зі своїми записами і показував розрахунки, залишок по мінах. По них можна було абсолютно точно визначити, куди саме летіло. Більше того, хлопець, який керував нашим вогнем, був на нашій вогневій позиції. І ми бачили, що не було навіть випадкових, як називають артилеристи, "відривів" мін. Робота йшла виключно по колонах. Я просив, щоб долучили мої записи, блокноти стрільця та командира гармати, які заховав. Я ж думав, що ми повернемося і вже я їх використаю, але не як доказ на суді. Слідчий їх забрав. Хоча через те, що вони якраз розбивали їхню версію, ті записи не були долучені до слідства. Так само лише на припущенні, що могло статися відхилення від напрямку ведення вогню, нас звинуватили в замаху на вбивство і в руйнуванні двох домогосподарств.
Коли ми з хлопцями подивилися на ті "руйнування", жартома запропонували: "Давайте ми прямо зараз відшкодуємо і підемо додому. От домовляємося тут в судовому порядку з постраждалими". Але навіть їх не було. Формально написали типу їхні позови, хоча ті люди їх ніколи не бачили і не складали. Це робила військова прокуратура росії. Так само, як легке поранення було трактоване як замах на вбивство. А справи у нас у трьох починалися однаково саме з Майдану, причому навіть у того, хто не був на Революції. Тобто злочини в Маріуполі - це участь в подіях на Майдані.
У обвинувальному вироку було написано, що ми вели вогонь, керуючись ідеологічною ненавистю до мирного населення. Хоча вони ж стверджували, що російських військ на той час у Маріуполі не було, але зазначалося, що наш міномет було зруйновано зворотнім артилерійським вогнем. Коли запитали, чи є у нас питання по суті вироку, я сказав: "Ваша честь, если российских войск не было, кто ж из этих двух бабушек ответным артиллерийским огнём уничтожил наш миномёт?". Суддя просто бере цей вирок, кидає на стіл, дивиться на прокурора й каже: "Боже, какую чушь вы пишете!" Коли запитали, чи зрозуміли ми вирок, я відповів ствердно і додав: "Але ми не погоджуємося з тим, що у нас була ненависть до місцевих. Більше того, вони нам допомагали, а ми - їм". За це мені додали ще рік умовно. Однак коли йдеться про 24 чи 25 років, то вже було не так важливо. До речі, зазвичай росіяни робили сюжети з оголошення вироків. Але з нашого засідання навіть коротенького не було. Шкода.
- На щастя, вас вдалося обміняти у жовтні 2024 року. Що ви відчули, коли опинилися вдома?
- Я вам так скажу: що тоді, що зараз не було й немає відчуття повної свободи. Непокоїть те, що в полоні залишаються наші хлопці. Вони сильні, міцні й гідно тримаються. Але ж ті, хто найбільше виснажений, потребують допомоги. Уся ця ситуація дуже відбивається на їхніх рідних. Особливо матерях. Тому, звісно, мені дуже шкода, бо сам пройшов і відчув прийомки, шмон, уработування та замєси.
- Вам в полоні зламали ребра, ви втратили 30 кілограмів…
- Усі, крім тих, хто співпрацював з окупантами, так втрачали вагу. Тож всі повертаються сильно схудлими. Це одразу видно навіть по фото та відео. Пам’ятаєте Максима Бобилєва (колишній український військовополонений, якого підозрюють у жорстокому поводженні з іншими бранцями. – О.М.)? Він в полоні нажрався на тому, що крав їжу у полонених, яких і катував. А після повернення стоїть з прапором України, геть не відчуваючи якогось моральної відповідальності за скоєне. А згадайте Надю Савченко. Після неї вже було зрозуміло: якщо людина оголошує сухе голодування і повертається з 30 кілограмами зайвої ваги, то, мабуть, на це варто звернути увагу, адже щось тут не те.
- Чому ви вирішили повернутися до війська?
- Це не про прийняття рішення, а про повернення в родину. Місце є для кожного. Посаду обирають, враховуючи всі фактори: вік, фізичний та моральний стан тощо. Намагаються підібрати так, щоб людина почувалася комфортно, і там, де буде максимально корисна. Це також, можна сказати, частина реабілітації. Бо коли на тебе чекають, шанують, в тобі зацікавлені – це те, що надає силу, викликає бажання повернутися, повірити в себе та у значущість своєї боротьби.
- Геннадію, ви, окрім того, що військовий, ще письменник та історик. Якщо глобально говорити про цю війну, про що вона для вас?
- Письменником я став завдяки "Цензор.НЕТ". Виникла ідея створити таку військову мемуаристику – правдиву та чесну від учасників подій. В рамках цього проєкту вийшла й моя книга ("Щоденник артилериста". – О.М.). Це заслуга Насті Рінгіс та Юрія Бутусова.
А щодо війни, то я вам так відповім: в світі ми зараз сприймаємося і отримуємо допомогу через наш характер, військо і бажання відстоювати ідеї справедливості, демократії та своєї свободи. Україну сприймають, як націю, яка бореться саме за світлі ідеали. Але нам треба не скотитися до епохи руйнації, міжусобиці князів та поразок першої визвольної боротьби. Наша державна система не має давати жодного шансу для порушення закону та корупції. Бо інакше, як показує наша історія, це дуже загрозлива тенденція.
Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"
Фото надані Геннадієм Харченком
