Олешки, FPV-дрони та підземні лікарні: заступниця голови ОВА Ольга Малярчук про те, як Херсонщина тримається під російським терором
Херсонщина вже тривалий час живе в умовах постійної небезпеки - щодня перебуває під ударами російських військ. Обстріли, атаки дронів та авіаційні удари стали частиною реальності для мешканців регіону.
Вранці 23 липня росіяни вчергове вдарили КАБами по Херсону. Внаслідок авіаудару постраждав 69-річний херсонець, який перебував на балконі своєї квартири. У потерпілого - закрита черепно-мозкова травма, акубаротравма та уламкове поранення стопи. Ми записували це інтерв’ю із заступницею начальника Херсонської обласної військової адміністрації з питань оборони Ольгою Малярчук якраз після її повернення з місця прильоту. Саме вона надавала домедичну допомогу постраждалому чоловікові.
- Будинки розтрощені, пошкоджена школа, є поранені, - описує побачене у нашій розмові. - Дякувати Богу, немає загиблих. Але руйнування дуже значні і, на жаль, вони постійні. Зараз триває ліквідація наслідків удару.
- Ми бачимо в новинах, що ворог щодня обстрілює Херсонщину, тероризує її. Що стоїть за цими ударами?
- Це на сто відсотків терор цивільного населення, намагання тиснути та ламати нашу стійкість. Росіяни розказують у своїх пабліках про те, що вражають техніку, транспорт подвійного призначення тощо. Але насправді це "швидкі", машини ДСНС, поліції, цивільні автівки, які вони просто знищують. Б’ють по звичайних будинках та лікарнях. От сьогодні зранку ми були на похованні нашої колеги, яка позавчора їхала на роботу, а в її машину влетів FPV, і ми втратили людину… Тобто на Херсонщині ми живемо кожним днем. Адже не знаємо, чи буде для кожного з нас завтра. Як і те, що може статися за п'ять хвилин. Ворог поводиться дуже підло. У мене не вистачає навіть цензурних слів, щоб описати їхню поведінку.
- Як за таких умов керувати областю? Як загалом жити та збирати себе докупи?
- А це вибір без вибору. У нас просто немає іншого шляху. Хтось же мусить це робити. Який у нас вихід? Розвернутися і піти? Ні, ми маємо боротися кожен на своєму фронті. Насамперед величезне навантаження припадає на військових. А держава допомагає і їм, і цивільному населенню. Тут уже кожен самостійно обирає бути тут і зараз та працювати максимально ефективно.
- Що особисто вас до цього спонукає та мотивує?
- Україна, перемога, майбутнє наших дітей та наше виживання, як нації. Я не можу просто собі навіть уявити, щоби не боротися.
Знаєте, за таких умов починаєш більше цінуватися тим, на що раніше особливо не звертав увагу. Прокинулась - вже добре. Вдалося поспати більш як шість годин - просто супер. Перебуваючи в таких умовах, ти починаєш помічати такі маленькі радощі в житті. Наприклад, коли я ввечері повертаюся з роботи, можу стати й дивитися на небо, яке воно гарне. А якщо ще багато зірок – взагалі кайф. Так, навкруги бахкає. Але ти дивишся на своє зоряне небо і ловиш цей момент. Як і ті, коли випадає можливість випити кави зі знайомими та обійняти сина.
- Коли люди читають новини про Херсонщину, найчастіше бачать цифри: кількість обстрілів, руйнувань, поранених і, на жаль, загиблих. А що залишається поза кадром?
- На жаль, багато хто не бачить реальної роботи, яка проводиться для захисту нашого населення. Є речі, про які не можна говорити публічно. Коли ворог вчиняє провокації, постійно обстрілює, зокрема FPV-дронами, інколи людям здається, що влада нічого не робить, окрім заяв. Але це не так. Йде колосальна робота 24/7. Ми всі живемо в Херсоні. Проводиться величезна кількість нарад, обов'язкові виїзди на місце подій. Відбувається повний контроль по всім напрямкам роботи, починаючи з нашого керівника, і далі вже по нас – як по заступниках, так і структурним підрозділам. Це колосальний труд великої кількості людей, про яких не напишуть. Бо ми ж – влада. Тому що це не популярно. Виходить, що фокус змінюється: звинувачують місцеву владу, а не ворога. Але ж насамперед йдеться про дії московії. Це вона робить! Ми так само боремося з нею, живемо під обстрілами, ходимо у ті ж магазини та тими ж вулицями, що і всі.
Знаєте, я прийшла з волонтерського руху. Коли ми, як волонтери, почали звертатися до адміністрації щодо потреб військових, допомоги сім’ям загиблих, соціальних гарантій тощо, нам запропонували: "Так давайте посилюйте нас, покращуйте комунікацію й разом відпрацьовуватимемо!". Я тоді прийняла для себе рішення, що це, мабуть, буде правильним. Тож спочатку стала позаштатним радником з військового напрямку, а потім радником голови ОВА на Миколаївщині.
Коли на Херсонщині прийшов на посаду Олександр Сергійович Прокудін, покликав мене до своєї команди якраз по цьому ж напрямку. Це був виклик. Дуже відповідально. Але я розуміла, що інакше не можна: якщо ми хочемо змін, треба працювати. Так, це не популярно. Ми ж і зараз закликаємо: Приходьте, у нас чимало вакансій! Якщо ви пишете нам у соцмережах, що ми не так робимо, то прийдіть та покажіть, як саме потрібно. У відповідь: "Ні, бо потім нас хейтитимуть". А хіба ж нас не хейтять?! Але хтось має виконувати цю роботу. Це насправді морально дуже важко. Для нас кожна загибель - це не статистика. Ми реально пропускаємо це через себе. Ти постійно думаєш, що можна ще зробити. Тільки відбувся якийсь обстріл, одразу Олександр Сергійович набирає, з’ясовуємо обставини, вирішуємо, як діяти. І так постійно. Такої сталої стабільної роботи немає. На Херсонщині все йде дуже активно.
- На Миколаївщині нині ситуація таки спокійніша, аніж на Херсонщині. Коли ви переїжджали до Херсону, не було страшно?
- Ні. Але було важко пояснити синові, чому я це роблю. Коли у 2022 році почалося повномасштабне вторгнення, я всій своїй сім'ї сказала, що залишаюся і маю бути тут. Мій напрям – військовий, тому мені потрібно бути поруч з ними. Складно було переламати момент, щоб вони погодилися з моїм вибором.
Страшно було хіба підвести голову облдержадміністрації, тому що він покликав свою команду на дуже відповідальний напрямок. Я - заступниця з питань оборони. Наша область прифронтова. Для мене це був дуже складний момент, щоб не підвести, дійсно бути корисною та ефективною на цій роботі. Хоча її так і не назвеш, бо це наше життя тут.
- Наскільки за останній рік змінилася безпекова ситуація на Херсонщині?
- Як була, так і залишається напруженою. В окремих моментах стала важчою, тому що змінився характер загроз. Раніше було більше обстрілів з артилерії, мінометів, танків, літаків, а тепер доєдналася велика кількість БПЛА різного типу, які кошмарять людей та несуть горе. Тобто змінилася сама специфіка. Так, ми нарощуємо протидію. Йдеться не лише про РЕБ, а про комплексну низку заходів, яка постійно оновлюється. Деталі озвучити не можу зі зрозумілих причин.
- У соцмережах можна натрапити на відео місцевих жителів, які кажуть, що сьогодні "найпопулярніший квест у Херсоні - дістатися з дому на роботу і назад". Тобто треба дуже постаратися, щоб вижити. Які рекомендації можна дати херсонцям, щоб збільшити шанси на виживання в умовах постійних обстрілів і атак дронів? Зрозуміло, що реагувати на тривогу та прямувати до укриттів. А що ще? Як вони можуть себе убезпечити?
- Найголовніше - не забувати, що ми живемо у війні. Інколи від людей доводиться чути: "Ми звикли до війни". Але це неправильно. Людина завжди має дбати про безпеку. У нас створений телеграм-канал "Радар". Це наші військові розробили для того, щоб інформувати про обстріли, про переміщення дронів тощо. Треба моніторити інформацію. Також потрібно розуміти, що небезпечно ходити по відкритій місцевості. Необхідно знати, де є укриття, обов'язково мати при собі аптечку і вміти нею користуватися. Треба дбати про себе.
Можна давати різні рекомендації, але кожна людина сама для себе повинна чітко розуміти: її безпека щодо реагування – у власних руках. А те, що від нас залежить, ми виконуємо. Зокрема, ставимо мобільні укриття, нарощуємо цей фонд, ремонтуємо існуючі, щоб людям було де сховатися. Багато лікарень на Херсонщині вже працюють під землею. Загалом роботу багатьох критично важливих установ в області довелося перенести в підземні приміщення. Постійно вдосконалюємо антидроновий захист, перекриваємо всі дороги. Тобто багато чого робиться, але людина теж має нести відповідальність за себе.
- Чи є у вас інформація, скільки херсонців користуються укриттями? Чи змінюється ця цифра? У Києві, наприклад, зі збільшенням кількості обстрілів тих, хто шукає умовно безпечне місце, стало помітно більше.
- Так само: коли обстрілів стає більше, люди починають активніше реагувати. Ще користуються правилами двох стін. Все залежить від інтенсивності ворожих атак, а також безпосередньо від людини, яка має прийняти для себе рішення: спуститися в укриття чи залишитися вдома. Буває, що знімають відео обстрілів, а це вже дуже погано. Адже такими діями люди самі ж себе наражають на небезпеку, а також тих, хто потрапляє під обстріли. Тому що ворог постійно моніторить все, що відбувається. Потім ще росіяни публікують це на своїх телеграм-каналах і пишуть на кшталт: "Дякуємо нашим інформаторам за те, що дуже добре зняли. Ми бачимо, що ми влучили". На Херсонщині людина має нести відповідальність за кожну таку оприлюднену фіксацію.
- У нас до таких приїжджають хлопці з СБУ.
- У нас всі правоохоронні органи проводять відповідні профілактичні бесіди. Але загалом більшість населення розуміє і знає, що не можна викладати такі відео. Та є ті, хто робить інакше. Не знаю, навіщо. Мабуть, для підвищення кількості переглядів.
- Чи проводяться зараз для цивільного населення навчання, які допомагають підготуватися до життя в умовах постійної небезпеки? Наприклад, курси з тактичної медицини?
- Постійно. Ми багато співпрацюємо з різними громадськими організаціями. Також долучається і допомагає "Червоний Хрест". І не лише щодо домедичної допомоги. Насправді підключаються усі, хто можуть. Тому що мало знати алгоритм дій – їх весь час треба відпрацьовувати, тренуватися. Ти не знаєш, де знадобишся, в якій момент і як тобі треба реагувати. У мене, наприклад, в сумці завжди є рукавички, турнікети та бинт. Так само в машині. Більшість з нас носить ці засоби домедичної допомоги. Коли йду Херсоном, звертаю увагу, що люди їх мають. Це про відповідальність.
- Вам особисто доводиться користуватися цими засобами?
- Наприклад, сьогодні після прильотів КАБів я була на місці. Вчергове (вже не рахую, який раз) надавала допомогу постраждалому. Чоловік отримав уламкове поранення – сильно посікло ногу. Треба було зробити пов’язку, зафіксувати. "Швидка" приїхала досить швидко. Передала його медикам.
- Я так розумію, через таку ситуацію ваші плани та маршрути постійно змінюються. Як зазвичай минає ваш робочий день?
- Стабільності щодня немає. Звісно, обов'язково є графік, відбуваються наради, в яких ти маєш брати участь, постійна комунікація з військовими, з усіма дотичними структурами для того, щоби нарощувати темпи роботи, посилюватися тощо. Але все одно ти сам собі не належиш. От сьогодні у мене були заплановані інші заходи, але сталися прильоти КАБів, і я виїхала туди, адже треба займатися ліквідацією наслідків після обстрілів.
Ти можеш вже приїхати додому, зробити собі чаю, взяти шоколадку, а тут дзвінок - і мусиш швидко збиратися та їхати. У мене завжди напоготові одежа, в яку я просто "вскочила" і помчалась. Такі виклики можуть бути й серед ночі. З одного боку, ніби й такий "день бабака", але ця постійність тільки в напрузі. Як я сказала, працюємо 24/7.
- Але будь-якій людині потрібен якийсь перепочинок. Як з цим бути?
- Буває, коли можна хоча б перевести подих. Я себе "запрограмовую", щоб можна було все одно знайти час. Наприклад, обов'язково прочитати хоча б пару сторінок книги, подивитися новини чи якусь програму. Справді, мозок потрібно перемикати для того, щоб просто виживати. Тобі треба шукати якісь ресурси. Хоч і "плаваючий" варіант, але він присутній.
- А що зараз читаєте?
- "Джерело" Айн Ренд.
- Вдається так відволіктися?
- Так. Але книга теж напружена. Мені її порадили. Важко, однак дуже цікаво. Треба дочитати. Якщо ти берешся щось робити, то мусиш довести до завершення.
- Хотіла запитати вас про Олешки, адже сьогодні це місто залишається одним із найболючіших місць на карті Херсонщини. Начальниця Олешківської міської військової адміністрації Тетяна Гасаненко місяць тому повідомила, що там перебуває близько 1700 жителів, серед них - понад 40 дітей, але виїхати і в'їхати в місто неможливо. Громада розташована безпосередньо на лінії бойового зіткнення. Ситуація катастрофічна - немає світла, газу, питної води та харчів. Чи знаєте ви, що там зараз відбувається?
- Знаєте, така складна ситуація не лише в цьому місті. Вона стосується всього Лівобережжя Херсонщини. Однак як тільки ми зрозуміли, що в Олешках відбувається геноцид нашого населення, голова почав порушувати ці питання усюди – на всіх нарадах з усіма установами, щоб включатися та допомагати. Є ряд заходів, які проводяться для того, щоб допомогти місцевим виїхати. Але це дуже важко, тому що ворог використовує наших людей, як "живий щит". Не випускають їх, залякують тим, що це Україна обстрілює, розказують, що тут про них вже забули. Це неправда! Ми не забули. Лівобережжя - це наша земля, це Україна. Повірте, робиться дуже багато для того, щоби можна було допомогти.
- Ми ще наприкінці квітня писали запити щодо Олешок до державних установ та "Червоного Хреста", який нам досить швидко надав таку відповідь: "Наразі МКЧХ веде перемовини з відповідними органами влади по обидва боки для отримання більш детальної інформації щодо ситуації в Олешках та гуманітарних потреб цивільного населення. Водночас через програму з безпечного транскордонного переміщення цивільного населення МКЧХ продовжує допомагати вразливим особам у цьому районі возз’єднатися з їхніми сім’ями по обидва боки лінії фронту за прямої співпраці з відповідними особами". Як ви зараз з ними взаємодієте в цьому питанні?
- У нас постійно відбувається комунікація. Кожен на своєму рівні намагається допомогти і включитися. До речі, дуже сильно допомагає Микола Кулеба – засновник "Save Ukraine".
Розумієте, тут усе працює комплексно – не можу сказати, що хтось один цим займається. До евакуації з Олешок долучається багато людей. Щось вдається, щось – ні. Буває так, що ми знаємо: люди виїжджатимуть. Але тут московити просто все зривають, і нічого неможливо зробити. Або не впускають туди гуманітарні машини з продуктами та медикаментами – тобто із тим, що необхідно просто для виживання в тих умовах.
- Я читала, що окупанти навіть не дозволять ховати людей...
- Саме так. Дуже страшно, коли надходить інформація про те, що тіло довго лежить на вулиці, і його розтягують тварини. Те, що там взагалі відбувається, мабуть, ми бачили лише в кіно. От тобі розповідають, що коїться, ти ніби все розумієш, фіксуєш у голові і навіть намагаєшся уявити, але не можеш цього зробити, бо хіба так може бути в реальному житті?! Але, на жаль, воно так і є – люди саме так живуть. Найстрашніше, що їх не випускають і тримають, повторюся, як "живий щит". Паралельно йдуть ще й репресії – забирають житло, залякують, перевіряють телефони, допитують. Це дуже важко фізично й морально. Так не має бути в цивільному світі. Олександр Сергійович також звертається до міжнародних організацій, на всіх майданчиках просить говорити про Херсонщину та реагувати.
- Ті, кого вдається евакуювати з окупованих територій, залишаються на Херсонщині чи виїжджають з області?
- По-різному буває. Є ті, хто залишаються, дехто виїжджає до іншої області чи за кордон. Це особистий вибір людини. Наша задача тут у разі звернення – підхопити та допомогти.
- Які історії жителів Херсонщини найбільше вас вразили за час роботи на нинішній посаді?
- Знаєте, не можу когось виділити, адже кожна людина у нас на Херсонщині унікальна своїм життєвим досвідом. У кожного свій біль. Важко чути історії, коли люди жили тут в окупації, як виживали та допомагали одне одному. Так само, як і історії хлопців, які першими стали на захист Херсону. Загалом таких моментів, які вражають, вистачає кожного дня.
- Українці, зокрема ті, хто побували в окупації, часто говорять про жорстокість ворога – які окупанти нелюди. Про що це для вас?
- Це, справді, не люди, а виродки! Я їх не можу назвати навіть тваринами. У світі ще не існує такого визначення, яке б описало московитів. От чого вам не вистачає на своїй землі?! У них здоровенна та небідна держава, але умовно успішно там живуть лише великі центри. Все інше - це ж, перепрошую, повна дупа: без газу, без світла, із туалетами на вулицях тощо. Але вони всі чомусь прокачані якоюсь величчю. А в чому вона? У тому, що ви не можете навіть відкрити рота, тому що вас одразу загонять, відправлять до в’язниці або взагалі поб'ють і десь закопають?! У тому, що ви реально раби, які не можуть і не хочуть піднятися?! У них же немає бажання відстоювати себе. Не думають, що можна жити інакше. От нащо сюди лізти, коли у себе не можуть навести лад?! Згадайте, що говорять полонені. Наприклад, ті, яких брали на Миколаївщині на початку повномасштабного вторгнення, були в шоці, що ми так добре живемо. Але їх це не спонукає задуматися над своїм життям, а бісить і злить. Тобто до себе у них питань немає. Ще вони розказують, що Херсонщина для них, як полігон – вони тут навчаються, а потім рухаються далі на фронт. Для них нормально скинути скид на бабусю або дідуся, який їде на велосипеді, сфотографувати і сказати, що це якийсь агент під прикриттям. А дітки у дворі! На жаль, трапляються такі трагедії, коли по них цілять. Ти ж летиш і бачиш, на кого робиш скид! Як так можна?! Та про що говорити?! Просто виродки! Бракує слів. Знаєте, коли ми переможемо, мені здається, багато хто з українців захоче потриматися за горло кожного з них.
- А ви думаєте про те, коли це все може закінчитися?
- Думаю. Звичайно, я теж дуже втомилася, і мені, як і усім, хочеться якнайшвидшої перемоги. Ми про це мріємо. Впевнена, що так і буде. Але я – реалістка, тому розумію, що це не станеться дуже швидко. Ми ж бачимо, що відбувається, як поводиться ворог. Однак все одно ми мусимо перемогти. У нас реально немає вибору. Між нами стільки поколінь триває війна, що зараз ми повинні їх побороти заради майбутнього наших дітей та нації загалом. Тут вже не може бути якихось домовленостей. Ми повинні їх зламати і виперти з нашої землі. Так, це дуже важко. Однак кожен з нас на своєму місці повинен робити все можливе, що наближає нашу перемогу. Крім того, не вестися на провокації. Якщо ми згадаємо історію, то у вирішальному протистоянні ми завжди згуртовуємося, відбиваємося, а потім всередині починається гризня – хтось щось не поділив, когось образив тощо. Ми маємо з таких важких історичних моментів винести для себе урок, як для нації. Ми не можемо дозволити собі розкол всередині країни. Бо ворог цим обов’язково скористається.
Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"
Фото та відео надані Ольгою Малярчук
