Позивний Святий: "Коли не було сил терпіти біль, і щоб не привернути увагу ворога, просив хлопців "вирубити" мене"
Він має позивний Святий, хоча ніколи не був особливо віруючим, а після поранення й зовсім перестав вірити в Бога. На війні втратив обидві ноги. Майже десять годин побратими евакуйовували його з-під носа у ворога, а він сам накладав собі турнікети й терпів пекучий біль, щоб не видати їхнє місцезнаходження.
Після ампутації навчився ходити на протезах, пройшов складну реабілітацію, звик до життя, у якому люди на вулицях спершу дивляться на ноги, а вже потім - у вічі. Коли для багатьох за таких обставин війна могла б на цьому закінчитися, він ухвалив інше рішення - повернувся до війська. Сьогодні служить у підрозділі БпЛА-перехоплювачів "ApexPredators" в складі 1230 інженерно-технічного полку Сил підтримки і збиває російські дрони.
Наша розмова - не лише про поранення, протези чи війну. Це історія молодого хлопця, який чесно говорить про втрату віри, фантомні болі, братерство і про вибір, який після всього пережитого здається майже неможливим, - знову вдягнути військову форму.
- Розкажіть, чим ви займалися до повномасштабного вторгнення?
- Працював електрогазозварником. Перед тим, коли мені було 20 років, вирішив піти на строкову службу – просто так захотілося. Щоправда, тоді почався COVID-19, тож призов кілька разів переносили. Зрештою мене призвали. Службу розпочав у 5-му окремому полку зв'язку, а потім перевівся до 30-ї окремої механізованої бригади. Відслужив півтора року, восени 2021-го демобілізувався. Минуло лише три місяці, й почалося повномасштабне вторгнення.
- Де ви були 24 лютого 2022 року?
- Вдома. У мене був вихідний. Спочатку було важко повірити в те, що відбувається. Але з новин та розповідей родичів з Києва зрозумів справжній масштаб подій. Наступного дня нас зібрали на роботі, розказали, що робити в екстрених ситуаціях: які мають бути при собі документи, як готуватися до виїзду, й відпустили додому. Ми з колегою зупинилися біля магазину, випили кави за перемогу і пішли до військкомату.
- Вас одразу взяли?
- Справа в тому, що у мене ще до строкової служби був "білий квиток" через спортивну травму…
- То як вам вдалося потрапити на службу?
- Якщо є бажання, у нашій країні можна все. А у військкоматі спочатку брати не хотіли. Відправили додому. Потім ще раз. Втретє, 28 лютого, я прийшов з речами і сказав: "Або берете, або я вже самостійно до хлопців поїду". То мене взяли. Нас відвезли формувати бригаду. Трохи побули на навчаннях, а потім вирушили на Лиманський напрямок. Я на той час був сапером групи.
- Яким було ваше перше бойове завдання?
- Грубо кажучи, нас "кинули на фарш". За два-три дні до нашого заходу на позиції звідти виїхали десантно-штурмові війська. Тобто там уже було нічого робити. Ми туди заїхали, не маючи бойового досвіду. Пробули п'ять чи шість днів. За цей час по нам було випущено близько 80 тонн снарядів. Били всім. Ворог знаходився спереду метрах у 300-400 від нас, праворуч та ліворуч. Позаду – річка...
- А що у вас було із озброєння? Чим ви відповідали?
- Із озброєнням у нас було добре - Javelin, NLAW, РПГ, але з прикриттям дуже погано – не було ніякої артилерії.
На початку повномасштабної війни ще не була допрацьована стратегія: де, як, коли, хто має бути. Неподалік на лінії з нами метрах у 50-ти був танк. Ми особливо не хотіли, щоб він працював з нашої точки. Тому що все ж у відповідь летіло й нам. Казали: "Будь ласка, стій, без питань. Просто отак десь стрельнути не треба. Якщо вже буде їхати техніка, тоді, зрозуміло, потрібно працювати". Потім десь на другий чи третій день танкіста поранило, і танк забрали. Ми ж стояли далі. У день виходу під ранок розпочався штурм наших позицій. Ми зустрічали. Протитанкісти мали бути за кілометр-півтора за нами, але вони звалили. Тож ми відбивалися самостійно. Це було неефективно. Коли виїжджають два танки й три БМП, ти з РПГ нічого такого не зробиш.
- Як вам вдалося відійти?
- Нам наказали відкатуватися. Але не було інформації, куди, як ми виходимо, чи хтось нас зустрічатиме. Переміщувалися назад – десь за 700 метрів від нас було село. Ми на околиці зустріли діда. Запитали, як виходити? Він: "Треба лівіше попрямувати, там буде міст, який треба перейти. Якщо моста вже немає, то йдіть по болоту". Показав напрямок. Каже: "Якщо будете лівіше чи правіше йти, болото може затягнути. А якщо підете, як я показав, то все буде добре". Ми запропонували йому піти з нами. Сказав: "Бабу не залишу!".
Усю дорогу, що ми відходили, нас сильно обстрілювали. Коли йшли через болото, бачили російську техніку, яка застрягла. Тоді зрозуміли, що нас "палять" по раціях, тож потопили їх. Коли вийшли на кінець болота, там стояла наша артилерія. Вони не знали, що ми відходимо. Ми намагалися зв'язатися з командуванням через телефони, щоб якось повідомити хлопцям, аби не перестріляти один одного. Ще півгодини прямували до річки. Розбилися на групи через обстріли. Нам повезло, що за нами приплив човен. Переміщували по одному. Деякі хлопці із сусідньої роти перепливали вплав. Дехто потонув. Холодно, стрес. Один хлопець почав тонути, інший стрибнув рятувати. І вдвох загинули…
Після цієї переправи десь близько 30 кілометрів йшли пішки. Так ми відходили. Потім день-два відновлювалися. Тоді повернулися до тієї річки, закріпилися. Захищали територію, щоб ворог не просувався далі.
- Таке складне у вас було перше завдання. Про що ви тоді думали?
- Все було на амбіціях та патріотизмі, що потрібно захищати країну. Спочатку була мотивація, хоча з часом вона змінювалася. Певне, через ставлення командування до людей та безглузді накази.
- Ви потім були на Харківщині, так?
- Нас перед тим вивели до Дніпра на два тижні на відновлення, бо ми тривалий час взагалі не виходили з "нуля", а потім уже заїхали на Харківщину. Декілька днів чекали, поки під'їжджала наша техніка і зброя. Загалом стримували натиск противника і безпосередньо звільняли території.
- Ви там отримали поранення. Як це сталося?
- На сусідній позиції була бригада ТрО. Ближче до вечора ми почули по радійці, що їхній хлопець отримав уламкове поранення - треба евакуювати. Там сталася така історія, що вони вдвох пішли у розвідку без наказу, вирішили зробити засаду на техніку. Розійшлися. Один зачепив розтяжку чи на щось наступив і отримав поранення. А другий самостійно евакуювати його не міг. Вийшли на зв’язок до своїх і сказали, що треба виносити. Командування відповіло: евакуація буде тільки зранку. То вони вийшли на нас. Розказали ситуацію, що сталося, запитали, хто може допомогти. А у мене на наступний день мала початися відпустка. Думаю: піду, допоможу хлопцю та з чистою душею поїду додому. Прийшов на їхню позицію. Познайомилися. Кажу: "Давайте спочатку обговоримо, як діятимемо у разі засідки, артобстрілу тощо". Домовилися й вирушили на місце, де був поранений. Пройшли два-три кілометри вздовж лінії зіткнення. Пересувалися "наосліп", бо зв’язку не було. Дорогою знайшов міни, розтяжки – я знав, що ліс там добре "затягнутий". Дійшли. Оглянули хлопця. Зробили все необхідне - нормально обробили рану, замотали. Я дав йому знеболювальне. Поклали на ноші й почали виносити. Це було близько 21-ї години – початок 22-ї. Пройшли метрів десять, і я підірвався. Нас порозкидало. Я відчув такий натиск повітря і зрозумів: це я. Почав надавати собі медичну допомогу - надягати на ногу турнікет. Оскільки вона наполовину звисала, було трохи тяжкувато. Але все-таки надів та затягнув. Потім так само із другою ногою. Хлопці якраз зрозуміли, що відбулося та почали допомагати мені – турнікети, тампонаж, кровосток. Зв'язку у нас не було. Тож вони почали прокладати тропу, щоб нас виносити. Повернулися десь о четвертій ранку. Мені весь цей час треба було стримувати емоції, адже ми перебувати дуже близько від ворога – метрів до 100, щоб вони не зрозуміли, що ми там. Я скинув броню, взяв автомат, по кишеням розклав магазини. Снайпер на позивний Дід, якому було років 50, закинув мене собі на спину, і ми вирушили. Темно. Ліхтариків немає. Йшли десь пів години, коли з’ясувалося, що заблукали. Дід каже: "Дасть Бог, вийдемо. Якщо ні – вдвох "підемо"". Все ж знайшли дорогу – добралися до їхніх позицій. Мені дали сет пігулок від зараження крові. Прийшли мої хлопці і почали мене евакуйовувати. Несли на ношах. На нашій центральній позиції наш лікар роти обробив рани, знеболив. Після того хлопці ще несли мене півтора кілометри до річки. Перепливли. Мене переклали у пікап. Це була десь шоста година ранку. Під обстрілом проскочили до машини швидкої допомоги, яка на нас очікувала. Тут я подумав, що треба зв'язатися з сестрою. Почав здалеку, щоб не шокувати новиною – кілька жартів, а вона мене запитує, чому так рано телефоную? Щось сталося? Відповідаю: "Їду до госпіталя". Передав телефон медику й знепритомнів, бо навіть турнікетами ми не могли повністю зупинити кровотечу, тож я втрачав кров. Хоча на правій нозі було два турнікети, третій лопнув, а на лівій один. До тями я прийшов десь на другий чи третій день після операції.
- До того, як ви знепритомніли у швидкій, були весь час у свідомості?
- Так. Був такий момент, коли не було сил терпіти біль, і щоб не привернути до себе увагу ворога, просив хлопців, "вирубити" мене. Відповідають: "Ні, ми маємо бачити, яке у тебе самопочуття, щоб орієнтуватися на твій стан". Я ще деякий час терпів, потім намагався сам себе "відключити", вдаривши у щелепу, але не вдалося.
- Пам'ятаєте цей момент, коли побачили, що з вами сталося?
- Коли я отримав поранення, у мене не було ні шоку, ні нерозуміння ситуації. Я вже усвідомлював, що ноги врятувати не вдасться. Йшлося лише про те, щоб вижити. Думав, що так і залишуся там, бо кровотеча не припинялася. Минуло, мабуть, три-чотири години після поранення: ліва нога висіла лише на шкірі та кількох м'язах, а права була сильно посічена уламками. Коли я торкнувся своїх ніг, вони вже були холодні. Було таке відчуття, ніби це вже не частини мого тіла. А евакуація ж тривала майже десять годин, то все, повторюся, було зрозуміло.
На щастя, в Полтаві у мене був гарний лікар, який до останнього боровся, щоб мені максимально залишити кінцівки.
- У вас висока ампутація?
- Права нога – висока. Ліва - нижче коліна.
- Як ви проходили протезування?
- Тут була цікава історія. Коли я більше тижня знаходився у лікарні, після третьої операції мені подзвонили і повідомили, що поставили в чергу на протезування у Словаччині. А за декілька днів звідти передзвонили зі словами: "Ми не відмовляємо, але черга дуже велика. Наразі не можемо сказати, коли з’явиться можливість вас протезувати. Треба чекати. Краще шукайте самі". Ми почали дізнаватися. Були думки їхати до Ізраїлю, але там треба було заплатити близько десяти мільйонів гривень. Потім сестра знайшла хлопців з Америки, які протезують. Вони сказали: "Як будете готові, повідомте, і ми плануватимемо. А вийде чи ні, побачимо".
Я проходив реабілітацію у Львівській області за власні кошти. Зателефонували з Америки, сказали, що готові мене прийняти. Нас, п’ятьох хлопців, які їхали на протезування до США, зібрали у Львові. Через Польщу вирушили до США. Після прильоту буквально на наступний день ми вже всі стояли на протезах. Нам їх підганяли, пояснювали, як користуватися, як робиться крок на цьому біонічному коліні, вчили ходити. Десь за два тижні повезли до Сан-Франциско відпочивати та адаптовуватися до повсякденного життя. Ми ходили вгору, по камінню тощо. Десь місяць проводили різні заходи для нашої соціалізації. Нас постійно підтримувала українська спільнота - люди, які допомагали із протезуванням та збором коштів. Це взагалі дуже дорого. Наприклад, одне коліно коштувало 30-40 тисяч доларів, кисть – 50 тисяч.
- У скільки обійшлося ваше протезування?
- Якщо все скласти, близько ста тисяч доларів. Це Яків Градінар і Юрій Арошидзе (співвласники благодійного фонду Protez Foundation. – О.М.) збирають кошти, відкривають збори і займаються протезуванням.
- А ви не хотіли протезуватися в Україні?
- Тоді, у 2022 році, ще не було достатнього вибору. Я зв’язувався із "Unbroken", які знаходяться у Львові. Пояснив, що мені потрібна реабілітація перед протезуванням. Спитали, чи у них протезуватимусь після реабілітації? Я відповів, що можливо – поки не знаю, адже ще не отримав підтвердження з Америки. На що вони відповіли: в такому разі не надаватимуть мені реабілітацію. Хоча цей центр фінансується і державою.
Знаєте, я бачив хлопців на українських протезах, які залишають бажати кращого. Яків часто прилітає до України, збирає лікарів, готовий безкоштовно ділитися досвідом, але мало хто хоче розвивати цей напрямок.
- Коли ви повернулися до України, як адаптовувалися?
- Я зрозумів, що у нас люди не готові до того, що хтось має протези. От у Міннесоті за температури мінус 20 я ходив у шортах і на мене ніхто не звертав уваги. Коли прилетів до України, було мінус п'ять. Я пішов до магазину, а на мене люди дивилися, вибачте, як на дурня, тикали пальцями. Дуже неприємно. Для мене таке сприйняття було важче, аніж саме поранення. Чи вони не розуміють, чому так? Це ж не моя провина, що так сталося. Я ж цього не хотів. Тому мені довелося вдягати штани, хоч було незручно й спекотно, але робив це, щоб людям було простіше мене бачити.
- Чи змінилося за ці чотири роки війни таке сприйняття оточуючих?
- Трохи простіше реагують, але все одно звертають увагу. Одна справа, коли це дитина, якій цікаво та незрозуміло, інша – коли чоловік 30-40 років всміхається ще й показує пальцем. Хоча я вже з цим змирився. Таке у нас суспільство.
- Ви цього року повернулися на війну. Чому?
- Люди – це такі істоти, які до всього звикають. Залишається звичка, бажання того адреналіну, який більше не отримуєш, а також відчуття братерства, якого більше ніде немає.
- А як вам фізично?
- З моменту поранення пройшло вже більше трьох років, тож я звик і адаптувався. Як вам сказати… Коли не звертаю уваги на протези, не скажу, що у мене немає ніг.
- Я записувала інтерв’ю із військовим Артемом Морозом, який також втратив на війні обидві ноги. Він мені розказував про фантомні болі. У вас як із цим було?
- У мене були сильні фантомні болі. Спочатку я взагалі міг спати лише вдень по дві години. Постійно боліло, викручувало пальці. Або прокидався від відчуття, ніби по ногам тече кров – те, що запам’ятали нервові закінчення. Багато хто намагається це пережити за допомогою ліків. Я десь на третій-четвертий тиждень після поранення відмовився від препаратів. Бо спочатку була постійна спинальна анестезія, Трамадол, Морфін, що позбавляє болю та відчуттів…
- Але ж це наркотики.
- Так. Тож я і зрозумів: треба самостійно боротися з болем – працювати над собою. Тому вирішив спочатку зменшити дозу, потім поступово відмовлятися, намагатися цілий день бути без анестезії. Перед сном були знеболювальні та снодійне. Потрібно було спати, тому що сил не було, а потрібно відновлюватися. Десь за тиждень відмовився взагалі. Звичайно, було важко. Виписували препарати, як-от Кейвер. Треба було все це перетерпіти, перебороти та прийняти. Я зараз згинаю коліно, рухаю пальцями на ногах. Якщо закрию очі, м’язи все роблять. Я розумію, що це на все життя.
- Ви обрали підрозділ БпЛА-перехоплювачів, де спочатку були майстром. Чому не одразу пілотом?
- Треба було навчитися. Я раніше мав справу з "Мавіками", але це трохи інше, аніж перехоплювачі. Вже працюємо. Все добре.
- Як ви полетіли?
- Трохи було емоцій та переживань, але загалом спокійно. Мені дуже допомагає те, що я після реабілітації та відновлення працював – робив татуювання. За рахунок цього маю хорошу мікромоторику. Тому керування давалося мені простіше, аніж багатьом іншим.
- Що ви зараз уражаєте найчастіше?
- "Шахеди" та розвідувальні БпЛА.
- Чи змінилася їхня кількість останнім часом?
- Вона постійно змінюється: то їх менше, то більше. По-різному буває.
- Чи стало іншим ваше ставлення до війни?
- Глобально навряд. Я так само вважаю, що Україну треба рятувати. Бажаючих це робити стає все менше. Коли я йшов воювати, у нас всі були добровольці, які знали, на що йдуть, заради чого, і що може з ними статися. Багатьох хлопців вже немає в живих. А що зараз відбувається в Україні з мобілізацією, ви ж самі бачите.
Треба змінювати підходи, бо те, що існує, на мою думку, не працює. Так, ми не зможемо укоплектувати армію, яка здатна виконувати задачі, які перед нею ставлять. Хочу бачити справедливість та відповідальність для всіх учасників мобілізаційного процесу. Не всі мають можливість виконувати однакові бойові задачі, війна змінюється, а головна задача ні - зберегти людей в усіх сенсах.
- У нас новий Головком, якому президент поставив завдання якраз провести реформу ТЦК. Чи є у вас сподівання на покращення ситуації з мобілізацією?
- Сподівання є. Драпатий – бойовий офіцер, у якого трохи інші погляди на все, що відбувається. Час покаже. Питання в тому, чи він витримає натиск з інших сторін. Якщо у однієї людини буде бажання, а у решти – ні, самі ж розумієте. Дивіться, я знаю Залужного ще до повномасштабної війни, коли він був командувачем ОК "Північ". Це людина з великої літери. У нього немає такого ставлення: я - офіцер, а ти - просто солдат. Багато в ньому людяності. Але його все одно зняли з посади.
- Ви взагалі думаєте про те, коли це все закінчиться?
- Я зараз інакше це все сприймаю. У мене таке враження, що війна завершиться тоді, коли люди закінчаться, або коли в державі відбудуться зміни, на які чекають, і за які люди віддавали життя з початку війни. Питання ж не в тому, що українці не можуть відбитися, а у тому, що не дають. Знаю такі приклади. Треба дивитися правді в очі.
- До якого часу ви готові бути на війні?
- Поки є надія. Якщо запитати, чи пішов би я зараз захищати людей в Києві, це сто відсотків. А от тих, хто заробляє на війні, ні. Хлопці гинуть, а вони примножують статки. Так не має бути. Люди втрачають життя, а їхні родини не отримують нічого, бо система щось не врахувала. Коли військові повернуться, будуть зміни, болючі, але на краще - усі відповідатимуть за свої вчинки та рішення.
P.S.: Друзі, 1230 ОІТП готується до зими і закуповує обладнання для роботи в екстремальних умовах холоду і фронту. Підтримати інженерів можна на офіційний збір від служби ЦВС полку:
🔗Посилання на Банку
https://send.monobank.ua/jar/3RtuoSjpZw
💳Номер картки Банки
4874 1000 3123 8291
Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"
Фото надані героєм
