Герой України Віктор Івчук: Нас в полоні били три рази на день
Попри оточення, постійні бомбардування та переїзд з розбитої будівлі шпиталю в бункери "Азовсталі" та заводу Ілліча, серед підлеглих Віктора не було втрат. Про те, що вийшов указ про присвоєння йому звання "Герой України" чоловік дізнався в російському полоні, де провів 29 (!) місяців. Після звільнення і реабілітації він повернувся на службу на посаду заступника начальника Військово-медичного клінічного центру Східного регіону.
Під час нашої розмови Віктор досить часто відволікався на телефонні дзвінки: хтось просить про консультацію, хтось чекає на документи, інші уточнюють інформацію про поранених. Також Віктор декілька разів виходив із кабінету, швидко повертався і продовжував речення саме з того місця, на якому зупинився. Так працюють люди, які звикли виконувати одразу декілька завдань.
Чоловік говорить швидко, без пафосу, без бажання справити враження. І дуже мало говорить про себе. Натомість постійно згадує людей, з якими служив: командирів, лікарів, фельдшерів, побратимів. "Ми" він використовує значно частіше, ніж "я".
Віктора Івчука добре знають десантники, які воюють з 2014 року. Разом вони проходили перші рейди, штурми, евакуації, втрачали друзів і рятували тих, кого, здавалося, врятувати вже неможливо. Під час знаменитого рейду 95-ої окремої десантно-штурмової бригади по тилах російських військ поранених часто не було можливості евакуювати. Вони продовжували рухатися разом із підрозділом. А лікарі лікували їх просто під час рейду! Тоді медична служба, яку організував Віктор Івчук, не втратила жодного пораненого, якого вдалося доставити до медиків. Через вісім років майже те саме повторилося у Маріуполі. І коли сьогодні Віктора запитують про його найважливіше досягнення, він говорить не про державні посади чи звання Героя України, не згадує найщасливішу мить – звільнення з полону. Він говорить лише одну фразу: "Жоден військовослужбовець мого шпиталю не загинув! Це для мене найважливіше і найголовніше!"
"У 2014 РОЦІ Я БУВ ПОРАНЕНИЙ ПІД ЧАС РЕЙДУ БІЛЯ САВУР-МОГИЛИ"
На стіні кабінету Віктора висить велика карта Дніпра. Віктор помічає мій погляд і усміхається: "У Маріуполі було так само. Перше, що я зробив після призначення, - повісив на стіну карту міста". Для сторонньої людини це лише карта, а для нього - спосіб мислення. Командир має бачити ситуацію зверху: де стоять підрозділи, звідки привозитимуть поранених, якими дорогами можна евакуювати людей, які лікарні ще працюють, які вже втрачено… Розмову ми почали з освіти, яку Віктор здобув і продовжує здобувати.
- Я закінчив Вінницький медичний коледж за спеціальністю "лікувальна справа". Потім - Вінницький національний медичний університет, де здобув кваліфікацію провізора. Після цього навчався в Українській військово-медичній академії, здобув ступінь магістра з організації управління охороною здоров’я. Зараз навчаюся в аспірантурі за напрямком державного управління.
В армії Івчук з 2004 року. Перша посада - начальник медичного пункту зенітно-ракетного дивізіону, далі - більше. 59-й військовий мобільний госпіталь, Військово-медичний клінічний центр Центрального регіону. У 2013 році він вже відповідав за медичне забезпечення майже двох сотень військових частин і шести шпиталів. Можна було й надалі залишатися, що називається, "штабним офіцером", але він вирішив піти у 95-ту окрему десантно-штурмову бригаду.
- Я знав, що там немає начальника медичної служби, бо був там із перевіркою. Якщо чесно, перевернув частину догори дриґом. Потім зайшов до командира бригади Михайла Забродського. Замість акта перевірки поклав перед ним свої рекомендації: що потрібно змінити, що покращити, що працює неправильно. Він уважно подивився на мене, напевно, подумав: "Який сміливий капітан…". Але через якийсь час, коли я прибув служити в бригаду, Забродський дістав ті самі мої три сторінки, поклав переді мною і сказав: "Виконуй". Це була одна з найкращих шкіл у моєму житті. До цього я працював у кабінетах і ходив у туфельках в дірочку. А тут - берці, полігони, пробіжки в бронежилетах, жорстка дисципліна, без поблажок. Десантники навчили мене дуже простої речі: завдання потрібно виконувати швидко, якісно і чесно.
Після короткої паузи додає:
- Цей десантний стрижень залишився зі мною назавжди.
У складі 95-ї бригади Віктор встиг побачити війну в Слов’янську, Краматорську, на горі Карачун, у Лисичанську. Влітку 2014-го вже відбулися десятки бойових виходів, десантники зазнали перших втрат і відчули радість, коли вдавалося рятувати життя бійців у надскладних ситуаціях.
- Усе, що ми тоді робили, фактично придумували на ходу. Війна дуже швидко показувала, що працює, а що ні. Кожна помилка могла коштувати життя, а правильне рішення рятувало десятки людей. Є таке поняття "лікувально-евакуаційні заходи". У мирний час вони працюють за іншими законами. Поранений має якнайшвидше потрапити до лікаря. Є навіть поняття "золотої години". Саме протягом цього часу людина повинна отримати кваліфіковану допомогу. Але під час рейду ця система не працює, бо пораненого немає куди евакуювати, немає безпечної дороги, тилу. Тому поранений залишається разом із підрозділом. Отже, лікар повинен бути поруч з ним. Тоді у нас і вибудувалася система, яка згодом стала звичною для багатьох українських бойових підрозділів: на кожній бойовій машині є медик і окрема медична укладка. Усе й усі мають бути розосередженими. Бо один влучний постріл - і допомагати вже нічим і нікому.
27 липня 2014 року, під час штурму опорного пункту бойовиків біля Савур-Могили, Віктор зазнав поранення.
- Уламок перебив ліктьовий нерв. Рука й досі не розгинається повністю. Але коли я дістав поранення, мене було ким замінити. У нас в підрозділі були фантастичні лікарі: Сергій Архангельський, Максим Морозько, Олександр Фальштинський, Ігор Донченко і десятки інших. Під час бойових дій я добре зрозумів, що командир не може бути незамінним. Коли мене поранило, командир бригади запитав: "Хто буде виконувати твою роботу?" Я вишикував усіх своїх офіцерів і сказав: "Обирайте будь-кого, кожен готовий".
Людей потрібно навчати. Не боятися, що вони стануть сильнішими за тебе, а навпаки – пишатися цим. Бо якщо завтра тебе поранять, а замінити буде ніким, це і є найбільша поразка командира.
До 27 липня 2014 року медична служба 95-ї бригади майже не втрачала людей. Були поранені, в тому числі надзвичайно важкі, але більшість вдавалося врятувати. Два випадки, коли це не вдалося зробити, Віктор запам’ятав назавжди.
- Перший – це коли військовослужбовець підірвався на міні біля Добропілля. Лікарі боролися за нього до останнього. Він помер уже під час евакуації. Другий - водій командира бригади, якому під час боїв за Лисичанськ куля влучила трохи вище серця. Його теж намагалися врятувати, викликали вертоліт, боролися, але не вдалося…
Тоді, на початку війни, ми тільки вчилися не боятися і не чекати готових рішень. Коли ми штурмували Слов’янськ, я почув біля себе свист. Повернув голову і побачив кулю. Вона пролетіла зовсім поруч. Потім вже по нас працювали і міномети, і танки, і артилерія. Все це входило в життя поступово, наче війна щоразу піднімала ставки.
- До війни можна звикнути?
- Можна. От, наприклад, зараз ФПВ-дрони працюють: ти їдеш в машині під сітками, бачиш - летить. І у тебе є шанс вижити, якщо ти не панікуєш, відкриєш двері і вискочиш, а якщо у тебе ще й антидронова рушниця є, то шанси значно підвищуються. А якщо ти запанікуєш – все: коло тебе загинуть люди, ти загинеш.
Мене часто питають, чи було страшно. Звичайно було, особливо на початку. Але страх дуже швидко поступається місцем роботі, бо навколо тебе люди і кожен дивиться на тебе з надією, що ти знаєш, що робити. Якщо командир почне панікувати - панікуватимуть усі, якщо лікар розгубиться, це теж побачать усі. Тому ти просто працюєш. І саме тоді народжується впевненість і здатність діяти попри страх. Оця загартованість, отримана ще у 2014 році, допомогла мені пережити оточення Маріуполя і полон.
"ШПИТАЛЬ ПЕРЕТВОРИВСЯ НА ВІЙСЬКОВУ БАЗУ. СОРТУВАЛЬНИЙ МАЙДАНЧИК ОХОРОНЯЛИ СНАЙПЕРИ"
- Вас призначили у 555-й шпиталь майже напередодні повномасштабного наступу росіян…
- Формально це було підвищення. Насправді ж - крок назад. До цього я очолював науково-дослідний відділ Української військово-медичної академії. Висока посада, перспективна, можливість вести наукову роботу. Призначення у маріупольський 555-й військовий шпиталь означало і меншу зарплату, і значно більшу відповідальність. Але я знав, що там можна створити один із найкращих військових шпиталів країни. У Маріуполі, великому промисловому місті, бракувало сучасної медичної школи. Там були сильні лікарі, але їм не вистачало системи, яка дозволяла б їм навчати інших, розвиватися, залучати найкращих спеціалістів з Києва. Я хотів, щоб наші лікарі навчалися у професорів, академіків, докторів наук. Щоб вони самі ставали сильнішими, професійнішими.
- Ви розуміли, що може початися повномасштабна війна?
- Я завжди знав, що ворог дуже близько. Від Новоазовська до Маріуполя - двадцять хвилин. У перші дні наступу росіян запалала вся країна. І українці просто взяли і зупинили ту машину голими руками. Розумієте, ми таке зробили, чого ніхто не очікував!
Перші години вторгнення показали: місто залишилося майже без медицини. Цивільні лікарні одна за одною припиняли роботу. Частина лікарів евакуювались. Хтось боявся виходити з дому. Інші просто не знали, що робити. Побачивши це все, я почав діяти. Знаходив головних лікарів удома, привозив їх до лікарень, давав військових для охорони, передавав перев’язувальні матеріали. І всім казав лише одне: "Працюємо". У перші дні війни рішення потрібно було ухвалювати швидше, ніж летіли снаряди. Розумієте, в тій ситуації потрібно було показати військовим, що ми, медики, на місці і готові надавати допомогу. Якщо бійці бачать, що медики працюють, вони продовжують воювати. Я це зрозумів ще у 2014 році: боєць привозить пораненого, наступного дня повертається і бачить його живим, бачить, що лікарі борються за нього, і тоді він сам іде в бій зовсім з іншою впевненістю. Саме тому шпиталь у Маріуполі був не просто медичним закладом, а частиною оборони міста. Пізніше це підтвердили і росіяни. Під час допитів співробітники ФСБ неодноразово говорили мені: "Якби ваш шпиталь не працював, ми зайшли б у місто значно раніше".
Потік поранених зростав щогодини. Операційних не вистачало. Тоді я наказав відкривати нові, щоб шпиталь працював без зупинки. Та була проблема з безпекою. Відкрити ворота означало врятувати людину. Але таким чином можна було і впустити на територію потенційну диверсійну групу. Тому ворота залишалися зачиненими. А машини перевіряли, кожну без винятку. Одного дня я підійшов до в’їзду. За воротами стояла молода жінка з пораненою дитиною на руках. Жінка плакала і молила про допомогу. Саме тоді я остаточно зрозумів: цивільна медицина знову перестала працювати, і ми відкрили ворота. Я звернувся до командирів усіх підрозділів, які обороняли Маріуполь, з проханням допомогти охороняти лікарні. І вони виділили своїх найкращих людей. Я дуже вдячний цим командирам. Вони розуміли, що захищають не будівлі. Вони захищали життя.
Наш шпиталь перетворився на військову базу. На сортувальному майданчику з трьох боків чергували снайпери, контролюючи кожен рух ззовні. Якби хтось спробував атакувати, стріляли б без вагань.
Тоді почалося найстрашніше: в шпиталь почали приносити дворічних, чотирирічних дітей без батьків. Іноді люди лише встигали сказати: "Їхня мама загинула…" Наші співробітники доглядали за малечею, годували, перевдягали, заспокоювали. Коли з’явилася можливість евакуювати дітей, ми зробили все, щоб урятувати бодай їх.
Коли в шпиталь заїжджали начальники медичних служб підрозділів, Віктор спілкувався з ними і наносив позначки на карту Маріуполя, згідно з їхніми свідченнями. І бачив те, чого ще не хотіли визнавати інші: коло стискалося, місто повільно опинялося в оточенні.
- На четвертий день великої війни я зрозумів: ми залишаємося тут надовго. І почав готуватися до наступного етапу оборони - шпиталів під землею.
- Де в той момент була ваша родина?
- Намагалися виїхати з Києва… Я з Маріуполя ще й намагався всіх підтримувати, допомагав спланувати, куди кому їхати.
15 березня 2022 року російська авіабомба зруйнувала половину будівлі 555-го військового шпиталю. На щастя, ніхто не загинув, бо бомба влучила саме в ту частину шпиталю, де вже нікого не було.
- Найважливіше, що я не маю бойових втрат серед особового складу шпиталю, - каже Віктор. – Я вдячний за це Богові.
Після прильоту бомби я доповів командуванню: шпиталь знищений, особовий склад розділений на дві передові хірургічні групи. До цього моменту Маріуполь уже фактично розділився на дві великі ділянки оборони: район комбінату імені Ілліча і "Азовсталь". Разом із ними мала розділитися й медицина.
Я поїхав на "Азовсталь". Шукав місце, де можна було б розгорнути шпиталь. Знайшов великий підземний бункер. Тоді ж і народилася назва, яку пізніше знатиме чи не кожен оборонець Маріуполя – "Залізяка". Це я його так назвав. До влучання бомби наш шпиталь мав позивний "Афіна". Мені подобалася ця назва. Але на "Азовсталі" усе було із заліза, один суцільний метал. Тому, коли зв’язківець запитав позивний нового пункту, відповідь народилася сама собою: "Залізяка".
Пізніше з’явився ще один "філіал" шпиталю - на заводі Ілліча. Тут бетонні тунелі і масивні перекриття. Цей бункер я назвав "Моноліт". З 15 березня по 12 квітня я перебував на заводі Ілліча. А "Залізяка" трималася до травня.
- Скільки на "Моноліті" було поранених перед тим, як ви потрапили в полон?
- Приблизно триста. Але легкопоранені і повернуті до строю були окремо, вони перебували в підрозділах.
- Ви їх не рахували…
- Загалом - біля тисячі. Тоді практично кожен боєць був поранений.
"Моноліт" виявився майже недосяжним для авіації. Швидка заїжджала в тунель, а далі поранених ще майже два кілометри несли на руках.
- Ліків вистачало?
- На самому початку оборони міста власники аптечних мереж запропонували військовим забрати медикаменти, щоб їх не розграбували. Ми забрали все, що змогли. Пізніше ділилися запасами не лише з військовими, а й з цивільними. Люди приносили списки необхідних ліків і за кілька годин усе отримували. Так само було і з продуктами. Власники магазинів та супермаркетів звернулися до нас з проханням забрати все, що можливо. Раціон поранених спеціально розраховував наш лікар, щоб вони отримували необхідну кількість калорій. Ми не голодували. Легкопоранені, які не могли повернутися на позиції, ставали кухарями, санітарами, водіями. Кожен знаходив своє місце, бо в облозі зайвих людей не існує.
У квітні ми отримали наказ іти на прорив разом із морськими піхотинцями. До цього готувалися і збирали все, що могло знадобитися дорогою. 80 відсотків мого особового складу становили жінки. Я не міг посадити їх усіх в одну машину, тому розподілив по різних автомобілях, проінструктував, призначив старших. На жаль, прориву не сталося. Колону зустрів щільний вогонь, вся техніка була знищена. Поранені почали повертатися на "Моноліт", деякі ще майже добу повзли до бункера. Там ми знову розгорнули медичний пункт, оперували, перев’язували...
У якийсь момент оборона звузилася до кількох підземних приміщень. Нагорі палав Маріуполь, а внизу тривала боротьба за кожне життя. Я формально перестав бути командиром військової частини, бо шпиталю як такого вже не існувало. Залишилися лише 46 військових медиків і сотні поранених. Тоді ми стали передовими хірургічними групами. Так було чесніше, бо ми вже не керували шпиталем, а просто рятували людей.
"У ПОЛОНІ НАЙВАЖЧЕ УСВІДОМИТИ, ЩО ТИ ВЖЕ НІЧОГО НЕ КОНТРОЛЮЄШ"
- Як вас брали в полон?
- До того моменту я майже нічого не знав про полон, що в ньому відбувається, де утримують людей, як з ними поводяться, - відповідає Віктор. - У мене були знайомі, які поверталися з полону, але я ніколи не ставив їм цих запитань. Це досвід, який ніколи не мав стати мені в пригоді. Але я помилився… У полоні найважче було усвідомити, що ти вже нічого не контролюєш.
- Про те, що ви стали Героєм України, як дізналися?
- Один із військовополонених тихо сказав мені: "Ти - Герой України". Я не повірив. Справа була не в нагороді. В тому світі, за колючим дротом, подібні новини здавалися майже нереальними. Ніби вони стосувалися якогось іншого життя. У полоні потрібно було вижити. Не фізично навіть, а – лишитися людиною. Не дозволити ворогу знищити повагу до себе, зберегти здатність мислити, втриматися і бути собою. У камері завжди знаходилися люди, які потребували підтримки. Їм я пояснював, що не можна втрачати надію, допомагав зберегти спокій або просто нагадував, що завтра теж настане день. Особливо важлива у полоні дисципліна. Якщо людина перестає жити за правилами, дуже швидко приходить хаос. А хаос там небезпечний.
Час у полоні я вимірював не календарем, а… снами. Вони були дивними і повторювалися, наче свідомість щоночі поверталася додому. Найчастіше снилася сім’я. Здавалося, що дружина і син зовсім поруч, через дорогу, потрібно лише зробити кілька кроків. Але дійти до них ніяк не вдавалося. Щоразу між нами залишалася якась невидима перепона. Я прокидався і розумів, що це був лише сон. Але саме після таких снів було легше жити наступного дня.
Моєю задачею було не вмерти на прийомці в тюрму, коли мене кудись перевозили, бо всюди б’ють, і били "майстри спорту", били палками по всіх частинах тіла, не розбираючи. Б’ють так, що люди не витримують. 60 осіб поступає в нову установу – і при прийомці п’ять-шість забивають на смерть. Або у когось не витримує серце. Мені треба було це пережити. Я знаходився 29 місяців у полоні. Мене сфотографували у перший день після повернення з полону. Я був весь синьо-жовтий від свіжіших і старіших синців.
- У вас лишилися шрами?
- По всьому тілу. Нас в полоні били три рази на день. Перший – о восьмій ранку, коли проводиться огляд камер. Потім – коли йдеш на прогулянку: тебе б’ють, на тебе пускають собак, здійснюють різні інші методи. Третій раз тебе б’ють під час вечірньої перевірки.
Я для себе виділив три категорії слідчих: слідчі ФСБ, слідчі слідчого комітету і слідчі ізоляторів. Всі вони по-різному ставилися до полонених. Найбільш кончені – слідчі ізоляторів. Вони могли підвісити полоненого у спортзалі на пів дня за руки, підняти уверх, обмотати мокрими простирадлами і бити струмом. Або могли виколупати пломби, підвести туди електроди і військовим "тапіком"-телефоном крутити – ти отримуєш струм прямо в нервові закінчення зубів. Відчуття такі, наче гостро болить зуб… І отак пів дня над тобою знущаються, а потім запитують: "Так а про що ви в камерах говорите?" Це люди, які виросли на цих ГУЛАГах, їхні батьки були вертухаями, вони вже стали слідчими ізоляторів – це з покоління в покоління у них передається сотнями років. Оце – найбільш кончені люди.
Слідчі слідчого комітету прицільно задають питання, які їм спускають зверху. Вони тебе викликають і розпитують. Вони з тобою не говорять ні про що інше. Їх не можна ні про що питати. Ти сидиш з мішком на голові і їх навіть не бачиш. Але вони тебе не б’ють, вони цю команду дають слідчим ізоляторів.
Третя категорія – слідчі ФСБ. Ти сидиш з піднятою головою, з відкритими очима, дивишся на одягнутого у все брендове чоловіка з 15-м айфоном, Apple Watch, у взутті за тисячу доларів… Бо коли тебе ганяють на перевірки, ти бачиш лише ноги охоронців, бачиш, в якому поганому взутті вони ходять. Це, як правило, обірвані, порвані, бідні люди, які навіть їдять ту баланду, що нам готують, навіть смердючу гнилу картоплю, бо голодні. Але щоб не йти на СВО, вони поховалися в тюрмах. Тому я бачив різницю між тими, хто з нами працював, навіть у взутті. Ефесбешник міг навіть розказати новини, його можна було спровокувати на бесіду і отримати від нього якусь інформацію. Ці взагалі не б’ють. Можуть чимось пригостити, дати яблуко, якого ти жодного разу не бачив під час полону. На одному з допитів такий слідчий ФСБ сказав, що мене звинувачують в тому, що по моєму наказу було знищено шість тисяч маріупольців і проведено над ними досліди, і особисто я дослідив 600 людей. Він показав мені папку протоколів допитів на аркушах А4, фотографії, свідчення мешканців міста, які підтверджують, що це робив саме я… Я одразу погодився: "Де мені підписатися?" Я спитав: "Скільки мені світить?" - "Три пожиттєвих". Після того мене припинили викликати на допити і катувати. Просто били. Три рази на день я получав своїх бамбулей, як усі, але мене перестали підвішувати, бити током, вимагаючи зізнання.
- І всі 29 місяців кожного дня вас били?
- Так. За цей час я побував в Оленівці, Таганрозі, Старому Осколі, знову в Таганрозі і в Кизилі на Уралі.
- Я зустрічалася з тими, хто нещодавно повернувся з полону. Знаєте, що я у вас помітила? Ви дивитеся в очі, не відводите погляд. І у вас немає того, що у деяких лишається надовго – вони опускають голову, знаєте, інстинктивно.
- Бо я служив у десантних військах! І тому, що мав правильне виховання. Мені пощастило вирости серед людей, які навчили мене головного - не втрачати себе. Є речі, які можна відібрати. А є такі, які людина віддає тільки сама. Поки ти не відмовився від себе, ти залишаєшся вільним.
- Що ви зрозуміли про себе під час полону? Чи лишилися таким, яким були?
- Після поранення у 2014 році я перестав боятися і ображатися. А після полону… Після полону я ще більше став любити Україну. Більше ціную своїх рідних. І перестав витрачати час на людей, з якими нам не по дорозі. Дуже шкода часу. Його потрібно віддавати тим, хто справді важливий.
- Як довго ви оговтувалися після обміну? Скільки вам знадобилося часу для реабілітації?
- Повернутися було непросто. Потрібно було відновити здоров’я, знову вчитися жити поруч із рідними, звикати до тиші, до свободи, яку колись сприймав як щось природне. Командування дало мені можливість максимально пройти реабілітацію. Але дуже швидко зрозумів, що без служби не зможу. Мені пропонували різні посади, включаючи такі, де можна було б більше займатися наукою. Та я відмовився і повернувся туди, де, на моє переконання, потрібен найбільше. На посаді заступника начальника Військово-медичного клінічного центру Східного регіону я на своєму місці. Тут я ближче до бойових командирів, з якими пройшов війну і які сьогодні продовжують воювати. Коли вони телефонують і просять допомогти своїм бійцям, я не можу сказати "почекайте". Бо знаю, що важлива кожна година. На цій посаді я можу наполягати, аби офіцери, командири проходили обстеження, не відкладали лікування, бо ж війна здоров’я не додає.
- Зірку Героя ви отримали уже після повернення…
- Як і ключі від квартири в Києві. Це було приємно, звісно. Але для мене важливіше, щоб держава відзначила моїх підлеглих. Ще в перші дні оборони Маріуполя я подав документи на нагороди для всього особового складу шпиталю.
На фото: Після повернення додому Віктор Івчук дізнався, що вже в Україні й очільник Маріупольської патрульної поліції Михайло Вершинін, позивний Кот. Про нього Цензор.НЕТ розповідав восени 2022 року, одразу після його звільнення.
- Скажіть, як ми переможемо?
Віктор довго мовчить, чи не найдовше за всю нашу зустріч, потім зважено відповідає:
- Ми завжди перемагали у війнах і майже завжди програвали після них. Не на полі бою, а тоді, коли починали сваритися між собою. Нам завжди потрібно пам’ятати про відповідальність і пам’ять, і про те, що після війни країну не можна знову піддати байдужості. А ще мені дуже подобається вислів одного з наших предків: за Україну треба вбивати, а не вмирати!
Віолетта Кіртока, Цензор.НЕТ
