"Я не та людина, у якої можна питати, де стоїть ТЦК". Ветеран Євген Шибалов після полону працював у таксі і написав книгу

Автор: Григорій Пирлік

Один з небагатьох українських журналістів, який працював в окупованому Донецьку. Співробітник міжнародної організації. Доброволець з першого дня повномасштабного вторгнення. Полонений, якого росіяни намагалися зробити "американським шпигуном". Працівник Міністерства у справах ветеранів. Письменник. Таксист. Євген Шибалов. "Цензор.НЕТ" розпитав Євгена про весь його бойовий і життєвий шлях.

"Персона нон ґрата у невизнаній республіці". Чим займався до 2022 року

— Спочатку про 2014 рік. Ти працював журналістом "Дзеркала тижня". Певний час ще залишався в окупованому Донецьку. Як тобі вдавалося там працювати?

— Мене рятували дві речі. По-перше, я був місцевим. У всіх українських журналістів, які ще тоді доїжджали з Києва робити репортажі про події в Донецьку, сепаратисти відразу питали: "Навіщо ви сюди приїхали? Вам тут не раді". А я міг спокійно відповідати, що нізвідки не приїжджав, я тут живу. А, по-друге, я ніколи не ліз у власне військову тематику. Я описував, як змінюється не в кращий бік життя людей, не намагаючись при цьому зайняти якусь гостру політичну позицію.

— Як ти сприймав Росію до 24 лютого 22-го?

— Як країну недружню, але договороздатну. Я вісім років присвятив себе миротворчій роботі, тому що вірив, що з ними все-таки можна про щось домовитись.

— Чи бачив ти за вісім років підстави для оптимізму?

— Не дуже. Я бачив у них імперську пихатість, снобізм. Але думав, що це така специфічна риса великої імперської нації — трошки дивитися зверхньо на тих, хто не такий багатий, не такий великий, хто, хто не літає в космос. Я бачив головну проблему: Україна в очах Росії не має достатньої суб'єктності, щоб росіяни ставилися до неї серйозно. Думав: якщо ми попрацюємо над своєю суб'єктністю, заручимося міжнародною підтримкою, то це врешті-решт змусить визнати нас і вести з нами перемовини на рівних. Я помилився, я це визнаю.

"В окопи штовхнув гуманізм". Як став добровольцем

— Ранок 24 лютого 2022. Ти працював у гуманітарній організації. Чому вирішив іти захищати державу?

— Я поставив собі дуже просте питання: чим я кращий за тих, хто зараз іде воювати? Там теж були люди, які досягли успіху в житті. Коли я прийшов у свою роту, там були власники бізнесів, дуже успішні айтішники, адвокати з міжнародною ліцензією. Начмедом батальйону певний час був провідний хірург центральної лікарні, судинний хірург, молода зірка української медицини. І всі ці люди, які теж могли себе заспокоїти, що вони більш потрібні на тому місці, де вони є, все одно все кинули і взялися до зброї.

Тут вже йшлося про мої базові обов'язки як чоловіка і громадянина. І вони зараз полягають в тому, щоб захистити тих, хто не здатен захистити себе самостійно.

Можна сказати, що в окопи мене штовхнув той самий гуманізм, який перед тим змушував мене кинути журналістику і піти займатись гуманітарною допомогою.

— У перші місяці повномасштабного вторгнення з'явилися дуже багато різних "фронтів" — культурний, економічний. Навіть писали про "тиловий фронт". Як ти ставишся до всіх цих формулювань зараз?

— І тоді, і зараз я до них ставився однаково — як до способу переконати інших, чому ти не мусиш виконати свій головний обов'язок. Це все відмазка, по-простому кажучи. Немає зараз важливішого фронту, ніж той, що проходить лінією бойового зіткнення. І я вважаю, що людина, яка відноситься до категорії військовозобов'язаних і придатна за своїм станом до цього хоч якоюсь мірою, повинна бути в армії.

— Ти згадував в інтервʼю, що для тебе самого стало несподіванкою опинитися в Силах територіальної оборони одразу 24 лютого. Що ти тоді думав, що робив?

— У мене було дуже чітке відчуття, що якщо я зараз не долучуся до війська, то потім ніколи більше не зможу подивитися у дзеркало і назвати себе чоловіком. Хоча мені було страшно. Мені ніколи в житті не було так страшно, як в той день, коли їхав у військкомат 24 лютого і перші кілька днів вже в армії. Я більше тижня нічого не їв на стресі і абсолютно не відчував голоду, майже не спав. Я навіть у в'язниці росіян так не стресував, бо Луганське СІЗО було першим місцем, де я після відбуття на бойовий вихід нарешті виспався. А тут не міг.

Взвод проти батальйону росіян. Бої на Донбасі

— Потім ти приєднався до групи, яка мала вирушити на Донбас. Як це відбулося?

Після того, як завершилася битва за Київ, українські війська пішли в контрнаступ на північ, повністю зачистили Київщину від росіян, росіяни відступили до Білорусі і ми стали в оборону вже вздовж кордону. Обладнали позиції і чекали, чи не буде зараз нового наступу на столицю. Коли стало зрозуміло, що цього в найближчий час точно не буде, українське командування вирішило частину сил, що стояли на півночі, перекинути на схід. Зі складу нашого батальйону формувалася ротна тактична група. Я записався, але мене викреслили, я потім через це скандалив і сварився з усіма, і врешті добився того, щоби поїхати на війну на схід.

— В окопах тобі довелося випробовувати на собі різні типи зброї. Росіяни крили вас і "Градами", і з літаків. Але, як ти сам зізнавався, найстрашніші спогади у тебе лишив гелікоптер. Чому?

— У нас не було ніяких засобів протиповітряної оборони. А, якщо літак проносився над нами на своїй надзвуковій швидкості, за частки секунди, влучав чи не влучав кудись, це відбувалося швидко. Ракета прийшла, ти чуєш, що не в тебе, усе, ти спокійний. А гелікоптери, коли в нас закінчилися всі "Стінгери", могли собі дозволити буквально годинами висіти над полем бою. Вони робили те, що зараз роблять дрони. Тільки це були ударні гелікоптери. Вони нас бачили і могли, як в тирі, просто зверху розстрілювати. І найстрашніше було, що в нас не було нічого, щоб цьому протидіяти. Ми були перед ними абсолютно беззахисні. Гелікоптер — це в мене тепер фобія, яка символізує страх, перед яким ти безпорадний.

— Ти згадував у книжці, що відчув гордість, коли дізнався, скільки російських десантників стримувала ваша група. Що довелося пережити за ті дні?

— Майже все, окрім того, що дронів тоді було ще не так багато. Взвод, змішаний з нашого батальйону і 72-ої бригади, обороняв село, яке з двох сторін атакували псковські десантники, а з іншого флангу — "вагнери". Це село росіянам було дуже потрібне. Тому, що через нього проходила залізниця і кілька автомобільних доріг з Сєверодонецька і Лисичанська. Ми мали утримувати коридор, щоби наші побратими і посестри змогли відступити. Спроби просто скинути нас з позицій одним штурмом з використанням бронетехніки в них провалилися. І тоді росіяни вирішили просто знести це село, ліс навколо нього і нас разом з ним, просто перемішати з землею. Ми відчули на собі "Гради", міномети всіх калібрів, важку артилерію, танки, ударну авіацію, ударні гелікоптери.

— Чи можна сказати, що саме до полону тебе привели також помилки конкретних командирів?

— Абсолютно. У нашому випадку бригада відвела своїх бійців і просто кинула в оточенні приданих терошників, лишивши без зв'язку. Ми оборонялися ще кілька годин, майже пів дня вчотирьох проти батальйону.

— Чому ви лишилися без зв'язку?

— Тому що в нас забрали рації, пояснивши це тим, що треба змінити частоти, бо з'явилися підозри, що росіяни їх знають. Чи це правда, я не знаю досі. Після чого 72-га бригада віддала наказ своїй роті просто відступити з цих позицій. Вони відійшли, так і не згадавши, що хтось лишився без рації, без всякого уявлення про те, що відбувається. У полоні ми опинилися тому, що не залишили позицію без наказу, а наказ так і не надійшов.

"Відклав зброю і пішов на них у повний зріст". Потрапляння в полон

— Як ти потрапив у полон до псковських десантників?

— Вони вийшли з тилу на нашу позицію, десь кілька десятків. Я спочатку почув, що вони шарудять в кущах, і, вже повернувшись, побачив, що троє з них в мене ціляться.

Не знаю, навіщо я це зробив, але я просто відклав зброю і пішов на них у повний зріст. Вони, бідні, теж розгубилися, не знали, що робити. Бо якби я почав стріляти, вони б почали стріляти; якби я почав тікати, вони б теж почали стріляти. Тут рефлекси працюють, все зрозуміло. А от що робити з тим, хто вже явно поїхав "кукухою" і просто беззбройний іде на тебе, вони не знали, інструкції не було, тому вони теж просто чекали, що буде. І вже коли з'ясували, хто перед ними, висунули вимогу здатися. Я ще звідкілясь знайшов в собі сили з ними посперечатися, сказав, що я тут не старший на позиції, я таких рішень не ухвалюю. Вони ще й сказали: "Ну, піди тоді в старшого спитай". Тобто там повний такий абсурд відбувався.

Я пішов, доповів старшому на позиції офіцеру, що на нас зайшли з тилу, ми в оточенні. Він віддав наказ скласти зброю, і я вважаю, що цим наказом він врятував нам життя.

"Тапік вішали на вуха, щоби струм пропускати через мозок". Тортури

— Розкажи, коли тебе почали катувати?

— Я досі не впевнений, чи можна назвати катуванням допит на розвідувальному пункті десантного батальйону. Бо нас трошки били, щоб просто збадьорити. Без злоби, без намагання зробити боляче. Просто це розвідник, йому потрібна інформація, і він її вибиває. Він до нас цілком байдужий, але не відчуває жодної ненависті.

А от коли російські військові передали нас в руки спецслужбам, там я вже відчув, що таке професійні кати, а особливо ті з них, хто насолоджується цією роботою.

У полоненого з віддаленням від лінії фронту рівень страждань наростає. Найбільш жорстокі, вони ж найбільш боягузливі, далі від усіх від фронту. Найгірше тим з хлопців, хто потрапляє вглиб Росії. Один з тих, про кого я згадую в книзі, ще кілька місяців пробув в Башкирії, і він казав, що це набагато гірше, ніж Луганськ, ніж Свердловськ, ніж все, що нам до того довелося відчути. Ти потрапляєш в лапи людей, які всі свої хворі фантазії хочуть реалізувати на тому, хто не може цьому опиратися.

— Що саме намагалися зробити з тобою?

— Мене намагалися додатково покарати, вважаючи зрадником за те, що я родом з Донбасу, а воював в українській армії. Це була звичайна доля всіх місцевих, хто опинився в ЗСУ, а особливо опинився добровільно. У їхньому розумінні людина з будь-якого іншого регіону — це просто ворог. А от конкретно свій, який пішов воювати за "нацистський бандерівський режим" — це зрадник.

Для катувань використовували польовий телефон, "тапік". Замість лінії зв'язку електроди підключають до людини, починають крутити ручку або натискати кнопку, яка запускає генератор електричного струму. Це дуже популярний інструмент катувань. І хвора фантазія якраз залежить від того, на яку частину тіла вішають електроди.

Увертюра у всіх стандартна — на пальці рук. Просто щоб от людина відчула, що таке "тапік", що таке катування струмом. А далі вже залежить від ступеню впертості полоненого і від ступеню садизму того, хто його допитує. Можуть повісити, як в моєму випадку, на вуха, щоби струм пропускати через мозок. Можуть повісити на геніталії, можуть запхати, пардон, в анус. Коли людина отримує абсолютну владу над іншою людиною, ти ніколи не знаєш, яке лайно з неї вилізе.

У якийсь момент людина починає насолоджуватися тим, що в неї є право катувати інших і не нести за це ніякої відповідальності. Саме тому таких випадків не можна толерувати, як, наприклад, у випадку з ОШП "Скеля". Бо ми виростимо людей, які цим насолоджуються, які просто собі життя не уявляють, у яких, вибачте, х#й не стоїть вже без того, щоб когось не катувати, ґвалтуючи одночасно.

— Крім знущань заради знущань, яка мета цього всього?

— Чомусь вони хотіли зафіксувати злочини проти цивільного населення. Можливо, вони у такий спосіб хотіли виправдатися за Бучу, Ірпінь чи Маріуполь, сказати: "Це не ми такі погані, а просто на війні люди звіріють. Дивіться, скільки ми винесли вироків українським військовим за скоєння воєнних злочинів проти цивільного населення".

Ще російські військові, після того, як в українській армії з'явилися підрозділи з росіян, загорілися ідеєю з українських військовополонених створити такі самі підрозділи. Тому тих, хто їм здавався достатньо м'яким, обробляли.

І, як завжди, в таборах полонених пасеться військова розвідка, яка шукає, кого вона може завербувати собі агентом і повернути на обмін вже як міну уповільненої дії у вигляді шпигунської диверсії проти України. Ці - найнебезпечніші, тому що вони розуміють, що якщо у українського солдата немає рідних в Росії чи на окупованих територіях, методів прямого шантажу, коли він повернеться додому, немає. І, щоб забезпечити контроль над тим, кого вони намагаються вербувати як агента, вони намагаються перепрошити йому психіку, відштовхуючись від його справжніх переконань і цінностей. Тобто переконати людину шпигувати на Росію, щоб людина при цьому думала, що вона робить щось хороше для своєї країни. Це єзуїтські логічні конструкції — я їх як міг описав у своїй книзі.

Розвідники дійсно небезпечні, бо костолом з тапіком хоча б у душу тобі не лізе. А цей намагається саме вкрасти твою душу і зробити з неї інструмент. Ну і врешті-решт, є чисто пропагандистські методи, коли військовополонених змушують, на камеру надиктовувати щось там погане.

— Що їх покинули, кинули без зброї…

Так, що вони проти української влади, що вони закликають припинити війну тощо. На жаль, в Україні є не дуже інтелектуальні люди, які сприймають ці відео всерйоз, і багато полонених зазнають потім булінгу після повернення.

— Як було у твоєму випадку?

— Для мене обрали індивідуальну програму. Коли вони дізналися, що я працював в міжнародній гуманітарній організації, почали вибивати зізнання в тому, що я американський шпигун.

Чому я на це не погоджувався? Я себе переконав, що якщо я дозволю винести мені вирок за статтею "Шпигунство", я просто на двадцять років лишуся в російській в'язниці. І немає ніякої різниці з тим, що мене зараз просто вб'ють на допиті. Для мене це не два різні шляхи — це один шлях, який не веде додому. Чомусь у той момент я зовсім забув, що тих, хто отримав вирок, теж обмінюють.

Я помітив в якийсь момент, що люди, які нас катують, завжди зупиняються на тій межі, де можуть вбити. Можливо, в їхніх KPI написане: можна робити з нами що завгодно, але заборонено вбивати. Можливо, їх за це сварять, позбавляють премії, догану виписують.

— А як це можливо, коли тебе катують, допитують, вимагають "зізнання", не зробити цього?

— У якийсь момент я просто відповідав: "До всього, що сказав, мені більше немає чого додати". Правду я їм розповів. А утримував від "зізнання" мене великий недолік - я не вмію брехати. Я не зміг вигадати історію, яка б їм сподобалась.

А потім в якийсь момент настає дуже дивний етап, що біль вже майже не відчувається. Саме тому і змінюють різні види катувань під час допитів, що тобі в принципі все одно, що з тобою буде і ти просто починаєш чекати. Ти думаєш: рано чи пізно це так чи інакше закінчиться. Треба просто цього дочекатись. Вони на службі, в них немає часу, є завдання, в них конвеєр, в них багато допитів, а в тебе часу — скільки завгодно. І ти просто чекаєш і відсторонено спостерігаєш, що роблять з твоїм тілом, яке насправді, якщо так замислитись, не таке вже і твоє. Відбувається деперсоналізація, як її називав Віктор Франкл. І це, як не дивно, та межа, за якою ти можеш тепер терпіти і отримуєш певну перевагу над своїми мучителями.

"З коханою жінкою у психіатрів лікувалися разом". Звільнення з полону та реабілітація

— Що ти відчував, коли тебе повезли на обмін 31 грудня 2022 року?

— Я морально готувався до того, що просто їду етапом в іншу в'язницю. Навіть коли вже на пункті, де нас міняли, росіяни відкрили двері цього автозака і сказали мені: "Ну виходь, зараз ми тебе розстріляємо", я повірив і в це. Дуже здивувався, коли замість цього мені просто розв'язали очі, віддали мій військовий квиток і показали рукою в сторону, де вже стоять українські автобуси і українські офіцери приймають полонених. Коли мені дали телефон і я подзвонив рідним, ось тоді я нарешті повірив, що я вдома, що з людьми, з якими я до того багато місяців розмовляв тільки уві сні, я нарешті говорю по телефону.

— Що сталося з твоєю донькою, поки ти був у полоні?

— Донька моя в цей час мала інсульт, а їй лише 19 років. Врятували її мої побратими, які дуже швидко провели всі процедури і організували, щоб мої бойові виплати отримувала моя родина. За ці гроші вони вилікували доньку так, що вона дуже гарно відновилася і зараз взагалі живе нормальним життям.

Але психологічно, ментально це відбилося на всіх, бо полон — це випробування і для близьких теж. Їм теж потрібно повертатися до нормального життя. Наприклад, з коханою жінкою ми у психіатрів потім лікувалися разом.

Що пережила моя мама, що пережила моя донька, що пережили мої рідні за ці сім місяців, я досі боюся думати. Але я розумію тільки одне, що я би з ними місцями не помінявся. Я б краще ще раз пройшов через оце все, ніж опинитися на їхньому місці, коли все, що ти можеш, — тільки чекати і уявляти.

— А що ти думаєш про акції, коли виходять рідні військовополонених на мітинги і вимагають звільнення бійців?

У питаннях полонених треба бути дуже обережним з публічними активностями. Ти ніколи не знаєш, на користь це їм буде чи на шкоду.

Наприклад, бійці багатьох спеціальних підрозділів мають при собі документи на інше ім'я, там є записи того, що вони служать в зовсім іншому місці, в іншій частині. Це легенда якраз на випадок потрапляння в полон. А тут ти виходиш на акцію з великим плакатом: "Звільніть мого рідного, який служить в Силах спеціальних операцій. Звати його так і так". Ще й фотку виставляєш. Ти йому можеш дуже сильно нашкодити.

По-друге, публічним тиском можна надавити на українську владу. Україна навіть під час війни доволі демократична, і офіційні органи чутливі до репутаційних ризиків. Тому якщо з українського боку є затримка, людину не подають на обмін, це можна прискорити публічними акціями. Я дуже сумніваюся, що в такий спосіб можливо повпливати на росіян.

— Раніше ти сказав в інтервʼю: те, що ти можеш спокійно сидіти і розмовляти з журналістами зараз, заслуга українських фахівців з ментального здоров'я. Як вони тебе витягали і в якому стані ти до них потрапив?

— Першим їхнім завданням, як завжди з полоненими, було навчити нас заново спати. Після такої різкої зміни, після постійного стресу всі були в настільки в екзальтованому, збудженому стані, що перші три дні після обміну майже ніхто не спав.

Потім, коли трошки всі видихнули, усвідомили, що ми нарешті вдома, усі приховані емоції почали вилазити назовні. Це страшенні емоційні гойдалки. Тобі поперемінно то хочеться бігти назад на фронт мститися, то навпаки кудись сховатись, щоб тебе ніхто не шукав. Потім знову мститися, потім знову сховатися. І частота змін настрою на піку дуже висока. Тебе весь час "ковбасить" - окрім тих моментів, коли психіатр тебе спіймав, дав снодійне і ти хоч трошки поспав. Потрібно тебе наново збалансувати, адаптувати до вже нових умов життя, хоча б підготувати до того, щоб ти міг про це згадувати.

А потім вже починається дуже ґрунтовна системна робота, коли з медикаментозною підтримкою, з дуже фаховим психологом і психотерапевтом ви починаєте ледь не похвилинно аналізувати все, що відбулось. Процедура під загальним гаслом "Перетворити травму на досвід". І головне, чого він тебе вчить — не винуватити себе у тому, що сталося.

Наприклад, якщо поруч загинули твої побратими на одній з тобою позиції, є тенденція в цьому винуватити себе. Або якщо ти вже не здатний воювати, а твої хлопці якраз їдуть на другу ротацію під Бахмут, ти відчуваєш провину, ніби їх підставляєш. Або що ти повернувся з полону, а інші, хто з тобою був, досі там. Тут я просто ледь себе не з'їв. І це було якраз найскладніше не винуватити в цьому себе.

— Ти продовжив службу після звільнення з полону, вивчився на оператора дронів. Що саме ти робив у той період?

— Спочатку довго лікувався і проходив заново ВЛК. ВЛК мене визнала обмежено придатним до військової служби. Я почав собі шукати нове місце в армії, бо закон тоді ще не дозволяв колишнім полоненим звільнятися. Я знайшов курси академії "Дронаріум", вмовив направити мене туди на навчання. Але як тільки я закінчив навчання, вищі штаби докопалися, що за процедурою полонені мають переводитися в резервні роти і батальйони. Тому мене перевели в іншу частину. Офіційно за штатним розписом там я і служив до кінця служби в резервній роті. А фактично я іноді працював в зоні відповідальності своєї бригади з екіпажами як другий пілот. А потім вже, щоб остаточно не деградувати в тій армії, сам попросив командира дати мені якусь роботу. Він радісно дав мені роботу, якої в армії завжди більше за все — паперову. Тому я був самопроголошеним діловодом свого підрозділу вже до самого закінчення своєї служби.

— Чи очікував і чи був ти готовий після реабілітації, що тебе можуть повернути на бойові позиції?

— Я цього не очікував і абсолютно не був до цього готовий. Сподівався, що зі мною такого не станеться. Одного разу просто неуважно прочитали мою особову справу і призначили мене в бойовий підрозділ на бойову посаду.

Я навіть намагався цей наказ виконати, але не зміг, бо замість свого нового підрозділу опинився в психіатрії, де знову змушений був лікуватись вже в стаціонарі.

— Що для тебе самого є маркером, коли тобі знову потрібне психіатричне лікування?

— У мене посттравматичний стресовий розлад, той самий ПТСР, тривожно-депресивного типу, тому в мене більше варіантів, ніж зі звичайним ПТСР. Для звичайного ПТСР характерні спалахи агресії, і в мене вони теж бували. Але в мене ще є, навпаки, спалахи суїцидальних думок. Це два надійні індикатори. Коли ти ще й не можеш обрати, що краще — вбити когось чи себе, вже точно треба до психіатра, щоб він допоміг розібратися і вирішити.

— Про своє звільнення зі служби ти писав: "Забираю з собою страшенно приємне відчуття внутрішнього спокою, спокою людини, що не мусить відповідати на докори власного сумління". Чи залишається це відчуття досі?

— Час від часу кожного ветерана тягне повернутися на службу. Це бажання бути там, де ти можеш бути корисним і там, де ти знаєш правила гри. Як це не дивно прозвучить, на війні може бути в чомусь комфортніше, ніж у цивільному житті. А щодо докорів сумління, у мене досі є відчуття, що головне, що я з цієї історії виніс — у мене більше немає питань до самого себе. А зараз, в умовно цивільному тиловому місті, у мене є додаткова перевага: я є одним з небагатьох чоловіків, хто не мусить боятися ТЦК, виходячи на вулицю.

До речі, ТЦК — це служба, від якої я відмовився після демобілізації. Не готовий до таких психологічних навантажень. Я дуже співчуваю хлопцям, які мусять робити свою роботу, при цьому збираючи на себе суцільну ненависть. Мені здається, що психоз стосовно ТЦК — це найуспішніше ІПСО росіян за всю війну. Так зірвати мобілізацію можуть тільки справжні професіонали у військово-політичних інформаційних спецопераціях.

"Включити режим "мовчазний мудак". Про роботу в таксі

— Зрештою після спроби ще попрацювати в Мінветеранів, звідки ти звільнився, ти почав працювати водієм таксі. Чому?

— Найбільшим моїм бажанням у той момент було мати трохи спокою. Просто щоб від мене всі нарешті відʼ#балися. Але водночас не хотілося померти з голоду. Я знайшов професію відлюдника, де ти можеш із сучасним додатком цілий день включити режим "мовчазний мудак" і просто дванадцять годин кататися, не говорячи людям жодного слова.

— Ти шукав роботу відлюдника — і водночас повісив у машину табличку "Ваш водій — ветеран російсько-української війни". Це спонукало пасажирів до якоїсь взаємодії з тобою, якоїсь реакції. Чому ти так вчинив?

— Бо це тепер важлива частина моєї ідентичності. Мені довелося побувати в багатьох ролях: журналіста, миротворця, військового, полоненого, ветерана, держслужбовця, гуманітарного працівника і ще х#й знати кого. З усіх цих іпостасей найважливіше для мене, що я є людиною з реальним бойовим досвідом, з досвідом війни. Я вирішив про це заявити.

— Чому це було важливо знати твоїм пасажирам?

По-перше, щоб вони знали, що я не та людина, у якої можна питати, де стоїть ТЦК, і просити прокласти маршрут так, щоб їх об'їхати. Або заводити зі мною розмови, як сьогодні дорого, складно і важко далі никатися від мобілізації.

— Це одна причина чи були інші?

— Чайові.

— Чи вони були?

— Набагато рідше, ніж хотілося б.

— Чи була ще якась позитивна реакція від пасажирів?

— Зрідка. У мене залишилося відчуття, що людям або все одно, або вони не знають, як реагувати, тому роблять вигляд, що їм все одно. Найчастіше це були молоді дівчата, які казали мені: "Дякуємо за захист, дякуємо за службу" в кінці поїздки.

Інші люди реагували якось нездорово. Зазвичай ті самі чоловіки, які ніяк не дійдуть до ТЦК, починали мене переконувати, що це дуже правильне рішення з їхнього боку — і вимагали з ними погоджуватися. Вони, вочевидь, вели діалог з власним сумлінням, а як додатковий аргумент їм потрібно було, щоб реальний ветеран сказав: "Молодці, все правильно робите, нема що робити на цій м'ясній війні, де олігархи посварили нас з братським народом", чи як там зараз треба казати.

— Прям так і казали?

— Було що завгодно, аж до, перепрошую, жидів, які є єдиною причиною того, що Росія і Україна сьогодні воюють. Одне з відкриттів, яке я зробив після переїзду на Львівщину, що тут досі доволі сильний побутовий антисемітизм. На жаль.

Зрештою я табличку зняв, щоб просто не бути тим, хто має виправдовувати чуже небажання йти воювати.

— Чи могли пасажири трактувати табличку як претензію типу "Чи ти знаєш взагалі, де я був? Чи знаєш ти, хто я такий?"

— Ніколи це не розглядав це з такої позиції. Можливо, хтось так і сприймав. Я не вкладав такого меседжу, коли її вішав. Я хотів підкреслити, що у нас був дуже різний досвід. Я жодним чином не вважаю, що мене це якось вивищує над ними, бо я не знаю, хто люди, які сидять в моїй машині. Можливо, за мною позаду сидить нобелівський лауреат з фізики. Мені хотілося підкреслити свою ідентичність, підкреслити, якщо це цивільні пасажири, трошки інакшість, щоб вони не дивувалися, не було зайвих очікувань, непорозумінь. Чи очікував я на вдячність? Трошки сподівався.

— Утім, тобі зустрічалися і відверті ухилянти серед пасажирів. Розкажи.

— Одного разу мене викликали під магазин. Спочатку вийшла продавчиня, провела розвідку. Переконалася, що на вулиці нікого нема. І тоді відчинила задні двері — і з магазину вибіг і стрибнув мені на заднє сидіння хлопець. Одразу, коли закрилися двері, він почав на мене кричати: "Давай скоріше, живо".

Дорогою зʼясувалося, що десь сусідньою вулицею йшов патруль ТЦК. Чувак забіг в магазин і просив продавчинь викликати йому машину, щоб він міг втекти. У цей момент я остаточно відчув, як від таких втомився. І цей чувак проїхав за подвійну ціну. Бо я сказав, що інакше відвезу в ТЦК. Це був блеф. Я не знав, де в нього на районі ТЦК, але він злякався і заплатив подвійний тариф.

— Чи намагався ти з подібними людьми конфліктувати або щось їм пояснювати?

— Мені за це не платять. По-друге, оскільки я пішов воювати добровольцем, а хтось навпаки тікає і никається аж досі, це люди з дуже відмінною від моєї етикою і мораллю. Тому я не знаю, про що я б міг з ними поговорити.

Я не знаю, про що можу поговорити з тарганами на своїй кухні, тому я їх просто травлю. Я не знаю, про що поговорити зі слимаками, тому я не спілкуюся зі слимаками. Таких людей я просто ігнорую, бо я їх не розумію. Не те щоб ненавиджу чи зневажаю. Трохи зневажаю, але без ненависті.

— Раніше ти у Facebook просив цивільних чоловіків навіть не обговорювати поруч, як отримати бронь, наскільки це складно. Чи це відчуття загострилося після того, як, по-перше, ти сам відслужив і пройшов полон, а, по-друге, на війні загинув брат?

— І по третє, це все підсилюється загальною необлаштованістю в житті та відсутністю нормальної роботи, можливостей. Розумієте, що ветерани сприймають як велику несправедливість? Поки ми воюємо, втрачаємо побратимів, здоров'я, іноді рідних людей (так, у мене загинув молодший брат, який теж воював), хтось робить кар'єру, заробляє гроші. І ми потрапимо в ситуацію, коли люди повертаються з фронту — а ті, хто, заброньований в цей час працював і просувався по службі, стануть нашими начальниками.

Виявляється, що бути порядним, чесно виконати свій обов'язок — це програшна стратегія. Ти ідіот, бо той, хто відпетляв, відкупився і зробив кар'єру, тепер твій начальник, він тепер вирішує, брати тебе на роботу чи ні.

Мені самому на персональному рівні це може бути просто внутрішньою образою, а ось коли це стане відбуватися з сотнями тисяч людей, постане загроза соціального бунту. Виявиться, що за нашої відсутності написали правила, за якими ми програємо. І у нас залишиться єдиний вихід — просто перевернути шахову дошку. Я цього дуже боюся, насправді.

"Ніхто не знає, як повернутися живим". Як став письменником

— Нещодавно ти дебютував у статусі письменника. Книга називається "Гра чисел". Розкажи про це.

— Мені подобається писати. Особливо коли на тебе не тиснуть дедлайни і редактори, писати — чистий кайф. Тому я знайшов, чим хотів би займатися. Але не розумію, як цим заробити собі на прожиття. Написання книжок — це все ж таки хобі, за це або зовсім не платять, або платять дуже мало в нашій країні.

Звісно, з кожної книги, яку хтось купить, я як автор отримаю роялті. Але вони не такі великі і сама книга не така дорога, не такий великий в неї наклад, щоби прям серйозно можна було формувати свій добробут з цих грошей.

— Проанонсуй книгу для тих, хто ще не читав.

— Книга називається "Гра чисел". Це був улюблений вислів одного з небагатьох досвідчених бійців в нашому батальйоні на початку повномасштабного вторгнення, який був при цьому американцем. Він мені пояснював, чому війна — це гра чисел. Він казав: "На війні всі роблять одне і те саме, всі виконують буквально написаний кров'ю протокол безпеки. Усі виконують задачу, але в результаті хтось загине, а хтось ні. І ти не можеш до кінця передбачити, хто саме". У багатьох людей виникає бажання тоді нічого не робити. На жаль, ніхто не знає, як виграти у грі чисел і повернутися додому з війни живим.

До речі, моя книга — не просто ветеранська література, вона чотирикратно ветеранська. Не тільки тому, що її автор — ветеран, але дизайнером її теж був ветеран. А художники, які намалювали обкладинку та ілюстрації — два чинні військовослужбовці, Валерій Пузік та Віктор Кущенко. До мобілізації вони були дуже дорогими, комерційно успішними художниками.

— Варто згадати, що ти випустив ще й "Армійські хоку".

— Колись давно, коли я ще служив діловодом, інший військовий і поет, мій тезка Євген Манженко написав жартівливий пост, в якому порівняв армійську бюрократію з японським мистецтвом каліграфії. Я сидів, думав: "Якщо порівнювати з японським мистецтвом, про це ж мають бути хоку". І я написав кілька жартівливих трирядкових хоку про армійську паперову безглузду бюрократію. І пішов помічником чергового по частині в добовий наряд. Повертаюся через добу, вмикаю телефон, а там просто якесь безумство несеться. Сотні репостів, всюди розлітається, всі пишуть в коментарях і в особисті: "Давай ще! Клас!". Я позгадував ще якісь історії, ще написав кілька десятків віршиків. В кожному з них в трьох рядках — реальна історія з моєї служби. Тобто в кожного з цих віршиків є реальний герой з прізвищем, ім'ям, по батькові, військовим званням.

Виявилося, що вони досі гуляють в армії, їх хлопці роздрукованими беруть з собою на позиції — або в кого є Starlink, перекидають собі в чатах.

І директорка видавництва "Білка" Ірина Білоцерківська вирішила, що буде їх видавати. Я єдине про що попросив: зробити їх такого розміру, щоб влазили в нарукавну кишеньку на формі, щоб можна було їх завжди тоді мати при собі.

Уже в перший же день на презентації підійшли десантники, спитали, чи можна замовити 500 штук одразу. Книга — недорога, маленька, зручна, весела. Останнє, що я чув, мені навіть скинули відео, що військові гру придумали. Вони тепер відкривають хоку на випадковій сторінці і читають, і кажуть, що це як передбачення з печивка, тільки без печивка.

— Можеш щось зацитувати?

— Можу. Хоку, яке я присвятив своїм побратимам і посестрам з 207-го окремого батальйону сил територіальної оборони:

Дивлюся на побратимів

Хто і навіщо додумався

Дати цим людям зброю?

Григорій Пирлік