"День із військовим": як командир взводу НРК 3АК Блек тренується, переобладнує роботів та евакуює цивільних
Командир взводу НРК у мотопіхотному батальйоні 60-ї окремої механізованої бригади 3-го армійського корпусу на позивний Блек родом із Сіверськодонецька. Тут провів майже все своє життя. У 2021 році виїхав до Чехії на роботу, однак із початком повномасштабного вторгнення повернувся до України, щоб стати на її захист.
- Я дізнався про повномасштабний напад одразу – о четвертій ранку 24 лютого, - розповідає Блек. - Зрозумів, що потрібно збиратися. На пошук того, що потрібно, пішло трохи часу. Коли прибув до України, одразу поїхав до ТрО. Тут сказали, що за віком не підходжу, адже мені лише 23 роки. Хоча тоді були хлопці, молодші за мене. Я там трохи побув, скажемо так, "нелегально" і подумав: це не зовсім серйозно, йде війна, можна й загинути, а я ніде не рахуюся. Дізнався, що якраз формується ССО "Азов-Київ", куди я і поїхав. Чому не одразу сюди? Бо хлопці з мого міста – однокласники, знайомі й друзі були в ТрО, то я спочатку вирішив до них. Крім того, ще не знав про ССО "Азов".
Коли прибув, за день пройшов анкетування й потрапив до рекрутингового центру. Далі - до табору, де вже почався відбір. Ми там проходили фізичні випробовування, різні інтелектуальні тести. Таким чином подолав усі етапи селекції. Так стартував мій шлях на війні. Починав з піхотинця-штурмовика у Бахмуті. Тут відбулися мої перші бої, штурми. Воював в Авдіївці, на Боровському напрямку. Було дуже багато ентузіазму. Не те, щоб він зараз пройшов. Але війна змінилася. Загалом ми завжди знали і знаємо, що робимо: щодня виходи-тренування, виходи-тренування. Цим повністю жили, працювали. Так і дотепер. Хоч я нині – не піхотинець, але все одно з хлопцями постійно тренуємося: полігон, обов’язково заняття з медицини. Вдосконалюємося, щоб не втрачати навички та передавати їх новим людям. До мене приходять деякі бійці, які взагалі ніколи не були в армії, не мають такого досвіду, як я, – їх треба готувати. Незважаючи на те, що ми - не піхотний підрозділ, але я вважаю, що всі повинні мати базу. Бо зараз ми не в піхоті, а завтра все може помінятися. Крім того, бувають різні ситуації - можна просто десь натрапити на ворога, то потрібно вміти вести бій.
Чому обрав НРК? Коли Третя ОШБр розмасштабувалася до корпусу, постало питання передачі досвіду. Сказали, що мені треба рухатися далі - у 60-ту ОМБр, яка сюди долучається. Запропонували на вибір, що хочу? Можна було повчитися й обрати, що цікаво. Мені сподобалися НРК. Я завжди любив технології чи щось з ними пов’язане. Заходив взагалі без досвіду, але у мене вийшло. Це питання бажання.
Блек зняв кілька коротких відео, щоб стисло показати, як минає його день. Це 8 серпня цього року. До кожного відео він додав короткий коментар, щоб пояснити, що саме відбувається. Далі - його пряма мова.
- У мене немає такого відчуття, що має місце "День бабака", - зазначає. - Тому що постійно є щось нове. З'являються нові хлопці, ідеї, напрацювання – ми не просто взяли одну машинку й працюємо на ній. Ні! Весь час намагаємося вдосконалюватися, щось придумувати, чого ще немає. Можливо, воно не завжди заходить, але ми незмінно в роздумах та пошуках. Також регулярно проходить планування, злагодження тощо. Звичайно, у нас є й графік, але він може корегуватися. Тому весь час цікаво і по-новому.
Цього дня підйом о восьмій ранку. Так буває досить часто. Звісно, є нюанси: якщо, наприклад, була нічна робота, можемо дозволити собі поспати довше. Але загалом я намагаюся вставати саме в цей час.
Сьогодні прокинувся від будильника. Але, як правило, зранку мене починають будити дзвінки й повідомлення, які постійно надходять. Тож сон часто буває переривчастим: можуть розбудити і о четвертій, і о шостій ранку. Весь час щось відбувається, адже робота триває безперервно. Навіть коли я сплю, хлопці продовжують працювати, до прикладу, на позиціях. Я завжди їм кажу: "Якщо щось потрібно - краще телефонуйте, щоб я знав. Якщо треба буде щось підказати, я краще підкажу. Неважливо, сплю я чи ні". Командир для бійців доступний 24/7. Коли я все знаю і контролюю, мені так легше.
Далі – ранковий пуер. Ця традиція у мене ще із Сєверодонецька. Я почав пити чай десь років в 19-20. Щось мені сподобалось. Це у мене не пов’язано із Китаєм. Просто в моєму житті завжди був любительський спорт – ходив до спортзали, займався боксом, вів активний спосіб життя. Алкоголь ні, наркотики теж. А хотілося інколи просто посидіти з пацанами, поспілкуватися. То я відкрив для себе чай. І хлопців до цього призвичаїв. Це корисно та прикольно. Свідомість чиста. Чому ні?! Буває таке, що можу випити й кави. Її у нас тут більше. А от у мене чаю завжди достатньо. Він зі мною всюди.
У мене на підставці – різні фігурки. Просто момент інтер'єру – красиво. Маю багато різних. Щось сам купив, десь кохана чи друзі подарували.
За графіком у нас - полігон, на який ми виїжджаємо раз на певну кількість днів. Це мій підрозділ – хлопці, які вже певний час зі мною. Проходимо настріл, холощення тощо. Тобто продовжуємо навчатися та вдосконалюватися.
Я на квадроциклі везу посилку. Забирав подарунок другу Каптеру на день народження – посуд у військовій тематиці. Це для мене дуже близька людина, з якою я "всю дорогу": познайомилися на війні, разом почали свій шлях у піхоті і по сьогодні дружимо.
Трохи часу на спорт. У нас у дворах є такий умовний спортзал. Все самі купували та облаштовували – штанга, гантелі, гирі, груші. Тренування за можливості щодня. Не обов’язково має бути саме "залізо". Можна ще на груші побоксувати, побігати чи зробити якусь зарядку.
Тут гриф легкий, не атлетичний – десь сім кілограмів. Плюс, диски – десь 50-60. Взагалі жим я можу робити і з вагою в 80-100 кілограмів. Якщо, наприклад, працюю на біцепс, то 20-30, а на трицепс може бути теж 80 і 100.
Таким чином підтримуємо фізичну форму, а також відволікаємося, адже голова постійно забита думками. Пішов, позаймався і якось стало легше. Звичайно, не завжди на це є сили, але без цього вже ніяк.
Отримали машинки. Будемо переобладнувати. Тому що 90-95 відсотків тих, які до нас надходять, одразу не є дієздатними. Треба переробляти. Не скажу, чому так. Не знаю, як працюють наші заводи. Тож ми маємо власну майстерню, де наші фахівці займаються переобладнанням. Перепрограмовують, "перепрошивають" тощо – тобто роблять все, що треба, для нашої роботи.
Ми на командному пункті. Маємо вивозити цивільних людей – пораненого неходячого дідуся та жіночку. До того вони нас попросили про це, сказали, що більше тут не можуть сидіти. Не розумію, чому вони так довго чекали, не виїжджали, адже там війна. Їх довезли, передали на стабпункт. Я з ними особисто не спілкувався. Але по камері бачив, що все добре.
Взагалі найчастіше перевозимо боєприпаси і провізію – воду та їжу. Також веземо обладнання, дрони, генератори, екофлоу – усе, що треба нашим для роботи. У нас в цьому плані все побудовано дуже правильно – кожен відповідає за своє. От хлопці подають заявки, ми дивимося: що, звідки забрати, куди завезти. Є чіткі рамки роботи. При тому, що по нас працюють ворожі дрони – пару позицій все ж спалили. Бачать, що НРК заїхав на точку. Зрозуміло, що не просто так. Але у нас є свої методи, як цього уникнути, якими ми успішно користуємося.
Лягаю спати. Зі мною Ліса та Чарлі. Кішка у нас вже давно. Котика підібрали геть маленьким. Ми з коханою заїжджали на поштомат. Дивимося – сидить таке мале, замурзане. А ми давно хотіли ще котика – любимо тваринок. Питаю кохану: "Ну що? Давай посаджу на тебе. Якщо не втече - забираю". Саджаю їй на руки, а він згорнувся клубочком і заснув. Все, це наш "пасажир"! Забрали. Йому вже вісім місяців. Важить десь п’ять кілограмів. Котики у нас чистенькі, вичесані, нагодовані, ручні. Любимо їх.
Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"
