"Дрон пробував нас на зуб, упав за пів метра від машини": прикордонник Дорсай про їзду без фар, РЕБи та евакуацію з передка
Прикордонник Віктор Бучук, позивний Дорсай, мав хорошу зарплату, працюючи за кордоном, коли в Україні почалася повномасштабна війна. А коли повертався, щоб добровольцем піти на фронт, не знав, що завдання водія на фронті - це не просто логістика, а забезпечення життєдіяльності переднього краю: доставка піхоти й боєприпасів, завезення засобів для дронарів та постійна евакуація поранених під прицілом ворога.
І така евакуація відбувається не завжди машиною. Під час надважкої зимової кампанії в Серебрянському лісі за температури мінус 27 градусів Дорсай забезпечував логістику та евакуацію поранених. Він на човні переправлявся через річку Сіверський Донець, доставляючи бійцям на позиції їжу, воду та засоби обігріву під постійними обстрілами і перевозив бійців.
В інтерв'ю "Цензор.НЕТ" 56-річний водій-технік підрозділу "Срібна трійка" бригади "Помста" розповів як це - їздити на високій швидкості вночі без фар і за лічені метри від ворожих FPV-дронів та "ждунів", чому за час повномасштабної війни робота водія змінилася докорінно та як бойові навички допомагають йому рятувати життя побратимів на найгарячіших напрямках.
СЕРЕБРЯНСЬКИЙ ЛІС, ЧОВНИ ПІД МІНОМЕТАМИ ТА ЖОРСТКА ЗАГАРТОВАНІСТЬ
— Наскільки ризикована справа бути водієм у війську?
— Звичайно, що ризикована. Тому що зараз будь-яка техніка - пріоритетна ціль. Якщо, не дай Боже, засічуть, що під'їжджає техніка десь в межі досяжності, все, чекай біди. Тому намагаємось скритно їздити, здебільшого по сіряку.
Нещодавно, до речі, дрон пробував нас на зуб. Завозили наших побратимів на точку, а коли повертались, вимушено пригальмував на одному з поворотів – він дуже різкий. А в цьому населеному пункті є водонапірна башта. І один з дронів сидів наверху на тій башті. Як бачите, все закінчилось нормально.
— Тобто "Чуйка" зафіксувала, виключили РЕБ?
— Ні, там без РЕБів їхати не можна, близько до лінії розмежування, вони й спрацювали. Так от: їдемо далі, там знову поворот 90-градусний, і буквально за 5-7 хвилин до нас там нашим суміжникам дроном на оптоволокні підбили "Хамера". Ми ще забирали хлопців, які там були у тому "Хамері", один з них –трьохсотий. Ми його відвезли швиденько на їхню точку евакуації, його там забрали. Але він виглядав нормально. Ну, звісно, був в крові, видно, що в руки, голову попало. Та, слава Богу, живий, все нормально.
— А з вами таке було?
— Бог милував, ні. Ніколи.
— Який найнебезпечніший маршрут був особисто у вас?
— В Серебрянському лісі у нас були дуже небезпечні маршрути. Минулий рік також ми були на Харківщині, але на іншому напрямку, там теж було досить "весело".
Загалом ми їздимо завжди з напарником, бо одному небезпечно. Ситуації різні бувають. Наприклад, був випадок, коли ми проїхали, а зразу за нами хлопцям з іншого підрозділу ДРГ розбила машину. Залишились живі, але дехто дістав поранення.
Чи інша історія – це було в Ямполі. Там теж fpv-дрон хотів нас уразити, але знову ж спрацювали РЕБи, він впав на пропелер, розвернувся і не вибухнув.
Впав позаду машини. І ще так якраз впав межи колеса, було складно виїхати, щоб на нього не наїхати.
А на Харківському напрямку у минулому році під мінометний обстріл потрапили, то осколки по нас трохи полетіли. Був ще випадок, коли трапився нам на дорозі "ждун". Було видно, що живий, бо блимав, але не злетів. Чи то знову ж РЕБи задавили, чи може радіогоризонт пропав, не знаю. Ми вночі їхали без фар, то його вже помітили буквально перед нами за кілька метрів, коли бахнув.
— Розкажіть, як це - їхати на великій швидкості вночі без фар?
— Я вам навіть покажу, що це таке. Можливо, ви вже помітили в мене певні стоматологічні проблеми, так? Це результат того, що вночі без фар на великій швидкості забув про поворот, поїхав прямо, "поцілував" руля. Був випадок, що ми двома пікапами забирали 14 людей, була ротація. Біля лінії розмежування, звичайно, швидко треба було людей погрузити. Максимальне світломаскування. І ти просто бачиш, що дорога є і по газах.
Є окуляри нічного бачення, лампа інфрачервоної підсвітки. Якщо здалеку побачать фари, миттєво можуть підняти ФПВ-шку нас наздогнати. Тому без фар їздимо, щоб менше бачили, що ми заїжджаємо чи виїжджаємо. Бо це дуже небезпечно.
Якщо дрони вночі літають, то вони всі на тепловізорах. Чи ти з фарами, чи ти без фар, там до лампочки. Все одно тебе бачать. Але все рівно ризик мінімальний, якщо ти їдеш без фар.
Складно, але їздимо.
— Розкажіть, чи був такий момент, коли ви усім серцем відчули, що "я - живий, Боже, я - живий"?
— Був у мене один такий серйозний випадок, що я дійсно вже думав, що все – приїхали. Але це було не на машині. Тоді я по Сіверському Донцю човном переплавлявся і разом зі мною були три бійці з "Азову" (наші підрозділи тоді разом в Серебрянському лісі стояли). Почався мінометний обстріл, а човен раптом зупинився.
— Ви перевозили поранених бійців?
— Ні, у них просто ротація була, я їх забирав. Уявіть ситуацію. Мені треба було через увесь човен йти назад, відкривати мотор, стукнути по тому стартеру, знов сісти і завести.
Прокручую це у голові і думаю собі: йолки-палки, це ж мені треба звідси встати, через цих хлопців пройти, а вони ж у повній екіпіровці лежать. Я через них поки туди прийду, поки то все зроблю, повернуся, і ми – все. А потім думаю, а давай спробую. Ключем чик, і все заводиться. Я по газах як дав, човен дибки.
— Часто доводилось переправлятись човном?
— Це був 2024 рік, ми 10 місяців в Серебрянському лісі пробули. Тоді логістика була човном, скажімо так, на 90%. Особливо на початку.
Як зайшли туди у січні, так все човном і доставляли. Вода, їжа, БК. Людей теж човнами доставляли. І трьохсотих евакуювали по річці.
— А водії повинні в броніку і в жилеті на завдання їхати? Це понти чи важливо?
— Ніяких понтів, ви що, не то що важливо, то обов'язково. Це твоя безпека. Навіть у броньованій машині. Це додатковий шанс на виживання. Ця каска мене врятувала, що я не трьохсотий. Від "ждуна" ухилявся, взимку мене занесло і машина на бік. Я головою вдарився, плече було сильно забите. Але каска голову врятувала.
Зараз коли їдеш - береш запасів по максимуму, щоб довше потім не виїжджати. Бо весь рух збільшує ризик натрапити під щось чи на щось.
Недавно побратими підірвалися на фугасі машиною. На тому логістичному шляху, що і я їздив. На щастя, усі живі-здорові.
— З якого року ви почали службу?
— Вперше я підписав контракт у 2005 році. На три роки і звільнився.
А в лютому 2015 року – це була четверта хвиля мобілізації – сам у воєнкомат прийшов, знову став прикордонником і у 2016 поїхав на ротацію в АТО.
Коли почалася повномасштабка, я працював за кордоном, робив меблі, зарплата була нормальна, умови були нормальні. Тобто у мене, скажімо так, все було в порядку. Але питання їхати чи не їхати в Україну, не стояло. Питання лише було - коли. І все.
У мене донька теж за кордоном працює. Ну, самі розумієте, на самому початку війни всі в непонятці, в паніці. У неї двоє дітей в Україні були з бабусею, тобто з моєю дружиною. І вона прийняла рішення, що їх забере до себе. Їм було 4 роки. То я з нею ще з'їздив, ми доїхали до кордону. Дружина їх через кордон перевела тоді. Ми відвезли знову до Праги дочку і внуків. І після того я зібрав речі, домовився з шефами і поїхав.
— Чому для вас було принциповим їхати?
— Я учасник АТО, служив у Маріуполі, 23-й загін морської охорони. Водієм. Об'їздив, можна сказати, від Маріуполя до Краматорська всю лінію. І в Соледарі був, і в Бахмуті був, і на Новотроїцькому, в Мар'їнці, Волновасі. У мене вдома залишилась мама сама, мама дружини теж сама, дружина у мене сама. Я за кордоном був. І тут починається війна. Ну і як тепер? Мама ж не поїде, теща не поїде, дружина не хоче.
— Та толку від вас, коли ви на війну, і вас вбити можуть.
— А хто казав, що я йшов, щоб мене вбили? (сміється.- авт.)
— Якщо порівнювати початок повномасштабної війни і нинішню ситуацію, наскільки складніше стало водіям? Є різниця?
— Та, звичайно, що є різниця. Як на початку війни, скажімо, там, 22-й, 23-й рік, то, ну, були свої ризики, звичайно. Артобстріли, мінометні обстріли, мінування якісь, якщо ДРГ зайшло. Але не було дронів.
Раніше для того, щоб тебе обстріляли, тебе мали помітити. І можна було сховатись, уберегтись від цього. Посадки, ліси, яри. Машиною тоді нормально на позицію заїжджали у посадку. Ну, підскочив, заскочив, туди вигрузив, загрузив.
Летить десь "Орлан", то всі про це по радіостанції кажуть. "Орлан" летить там, о, кіпіш такий, капець. Все, ховайся.
А зараз дронів - як комарів. Ризик дуже великий. Тому що дрони швидкі, вони точні. Ти їх помічаєш, коли вони вже біля тебе. Втекти від них теж проблематично. Ти, скажімо, по полю їдеш 60-70 км, а в них швидкість до 100 кілометрів. Якщо завчасно вони, наприклад, тебе просікли, завчасно підготувалися, то можуть догнати елементарно.
Або ті ж "ждуни". Він собі сидить, чекає, коли ти під'їдеш. І все. Звичайно, що це проблема не лише для водіїв. Для піхоти та же сама проблема. На позиціях та же сама проблема.
"Мавіки" зі скидами. Fpv-дрони… Зараз, до речі, багато цивільних водіїв не знають, що робити.
— Дайте, як досвідчений водій, якісь поради. У мене мама, до речі, в Харківській області живе, у прифронтовому Золочеві. То дайте якісь поради водіям, які можуть так само, як ви, натрапити на ждуна, на fpv.
—Там просто лишати машину, не дивитись на неї, на речі, що там в машині, і тікати, ховатись просто. І головне, щоб не в кучі. Знаєте, коли один до одного біжать? А коли на людей летить дрон, треба розосередитись – один там, один там. Шукати десь укриття якесь, кущі, дерева.
На простій машині тікати від дрона важкувато. Броня підвищує шанси на виживання набагато.
— Що водіям цивільним робити? От він возить хліб, воду, якісь продукти. Може варто "Чуйку" купити?
— Обов'язково. Якщо є можливість, тоді "Чуйка" або щось подібне. Це недешево, але то про життя. Ти купив, ти вже маєш шанс. Але тут інша проблема, якщо близько фронту – оптоволокно. Ну, "Чуйка" на оптоволокно, вибачте, там вже нічого. Тоді, якщо "ждун", дуже уважно дивитись. Тому що він мусить десь сидіти так, щоб він теж дорогу бачив. Тобто він не буде сидіти в ямі, тому що він нічого не бачить.
Тому ти їдеш і дивишся. Якщо побачив, є можливість назад здати, за умови, що він тебе ще не помітив. Тобто, розвертатись, валити звідти. Якщо є військові, сказати військовим, підійдуть чи дроном підлетять і знешкодять. Якщо нема, ну, вибачайте. Значить, чекайте, що там приїде хтось із військових, його знешкодять. Але самому ні, тому що то смертельно небезпечно.
— Коли в машині їде кілька людей, що їм треба врахувати? Наприклад, сумки не класти в салоні, а краще в багажник.
— Обов'язково. Руки мають бути вільні, двері не зачинені на замки, щоб ти міг легко їх відкрити і вискочити.
— Тобто, не фіксуєш?
— Ні! В жодному разі! Не дивитись, чи машина повністю зупинилася. Якщо є можливість вискакувати якнайшвидше. Звісно, у людей різний фізичний стан, не кожен вискочить з машини на ходу так, щоб не травмуватись.
З дороги теж варто бігти десь в кущі. Машину бомбануть. Та чорт з нею, з тією машиною, буде інша.
Аптечка теж має бути обов'язково. Турнікет. Треба навчитись його правильно накладати. Також треба знати, як тампонаду зробити. Забинтувати правильно бандажем. Тобто, елементарне. Щоб людина не думала, що робити, а знала.
У мене, бачите? Одна аптечка тут. І ще на броні обов'язково.
"ЧОГО Я МАЮ ВМИРАТИ? Я МАЮ ВИЖИТИ"
— У вас є нагороди?
— Є.
— Які?
— Відзнаки від 30-ї бригади механізованої бригади. Потім є відомчі нагороди у мене. Остання у мене нагорода від Сирського. Золотий хрест.
— Отримували особисто?
— Не був у Києві, тут по місцю мені вручили. Командування.
— Що вони для вас означають?
— Для мене? То визнання моєї праці. Як то кажуть, що я потрібний, значить я тут роблю щось правильно. Але, якщо чесно, для мене, нагорода була сюрпризом.
Командир натякав, що буде нагорода. Я йому: "Полковнику, нагорода, що ви? За що? Герої - то хлопці на передку. Але маю, хрест від Сирського. Дуже було приємно отримати. Не буду лукавити, кажу так, як є. Але я хочу, щоб ви це написали - ніхто сюди не йшов по нагороди.
От є піхотинець з позивним Вікінг, після поранення він в мене був другим номером, водієм, який поруч їздив. За те, що він поранений зміг вивести хлопців з оточення ще й взяти у полон двох окупантів, він має Хрест бойових заслуг! Вікінг взагалі приєднався до нас минулого року, 2025-го, на Серебрянку. Молодий зовсім. Він зробив свою справу, зробив правильно, зробив чесно.
Вікінг ішов по нагороди? Ні!
Той же Кілер, снайпер, що має Золоту Зірку Героя України, хіба йшов по нагороди? Він стільки життів врятував! І рятує тим, що навчає новоприбулих. Але кожна нагорода для нас дуже важлива при цьому.
Наприклад, перша моя нагорода від 30-ї бригади – це було під Бахмутом, коли спільно з ними воював. Отримав "За оборону України". Мені мій командир дзвонить і каже: "У тебе 20 хвилин, ти маєш бути". Командир ще нам годинники заказав. З шевроном нашого підрозділу. Там гасло в нас було "Бог і Україна".
— Як склалася доля ваших побратимів, яких тоді нагородили?
— Хтось звільнився. Один навчається в академії на офіцера. Один, на жаль, безвісти зниклий. Вовка.
Був один пацанчик Юра, то ми його самі вмовили звільнитися.
— Як так?
— В нього брат загинув. В Кринках, в морській піхоті. У 18 років підписав контракт.
Юра не хотів звільнятись, ми його по суті заставили. Він один залишився. Брат загинув, мами нема. Їх виховувала тітка.
Зараз вдома. Він постійно підтримує контакти з нами. Приїжджав, до речі, недавно сюди до нас у гості.
Він, як звільнився, я хлопцям кажу: "Пройде максимум місяць, він будете проситись назад". І так і було. Подзвонив мені з дому, каже: "Дядя Вітя, можна я до вас приїду? Я просто з вами поживу, я не можу там". Відповідаю: "Юра, приїжджай".
То був тут у гостях. І багато хто з хлопців так.
— Зараз багато хто каже: "Я не хочу вмирати на фронті". Якби говорили з такою людиною, що сказали б?
— А що говорити? Ніхто не йде сюди вмирати, і не треба йти сюди вмирати. Треба думати, що ти не йдеш вмирати, ти йдеш ворога нищити. Я розумію, що страшно. Я розумію, що ніхто не хоче. А хто, як не ми? Тут же ж нема нікого більше в Україні, лише ми.
— От я про "вмирати", ну, що це за стереотип такий?
— А що, у цивільному житті люди не помирають? Просто на будовах, в автомобільних катастрофах, на велосипедах, тонуть в річках, що люди там не помирають?
— Хтось ще може сказати, що він же не військовий…
— У нас тут різні люди служать і скажімо так, 90% взагалі до військової справи не мали відношення. Взагалі. Але люди прийшли добровільно, вони служать, воюють, слава Богу. Я розумію, що звичайно є втрати, є трьохсоті, але це ж війна все-таки. Ви ж не хочете чекати, щоб росіяни прийшли до вас.
— То ви йшли не вмирати?
— Ні, звичайно. Я йшов перемагати. Я йшов воювати, щоб у нас було все нормально - саме з таким настроєм. Чого я маю вмирати? Я маю вижити. У мене діти, у мене троє внуків. Звичайно, що треба жити.
— Якщо мати голову і правильно все робити, то ти будеш жити?
— Треба бути адекватним. Треба слухати людей, які вже тут були, які вже щось пережили, щось знають, щось можуть підказати. Не треба дивитися, що йому там, ну, грубо кажучи, 25 років, а мені там 40, що ти будеш мені розказувати. Може, той хлопчина, якому 25 років, вже має за собою бойовий шлях. Він вижив вже в якомусь пеклі. Він має якісь нагороди. Тобто він знає трохи більше за вас, яка ситуація, обстановка, що робити.
Якщо бути адекватним, головою думати, у тебе шанси на виживання максимально зростають.
— Ви евакуйовуєте поранених. Який з цих випадків найбільше запам’ятався?
— Ті з моїх побратимів, які загинули, були поранені – молодші за мене. І набагато. Мені, до речі, вже 56 років. Коли везу цих дітей, дивлюсь на них – ну як сини. Бувають ще молодші. Зі мною в 22-му році прийшли хлопці, яким було 19. І вони достойно відвоювали. Хтось звільнився, хтось поранений, хтось перевівся, але…Якщо побратиму, відірвало стопу, на міну наступив… Око вибило пацанчику, молодий. Ти на нього дивишся…. Цей спогад з тобою на все життя.
Багатьох евакуювали. І в Серебрянському лісі… Не запам’ятаєш всіх.
Буває хтось із хлопців каже: "Дорсай, ви мене не пам’ятаєте?" Я кажу:
"Братан, вибачай, я стількох людей…". "Ви мене трьохсотим вивезли, дякую вам".
Евакуація здебільшого вночі, ти не бачиш обличчя людини. А він каже: "Я вас по голосу впізнав" . І це не один випадок. То я чесно кажу, мені приємно. Значить, я щось роблю правильно. Значить, не просто так я сюди приїхав.
— Є серед ваших побратимів-водіїв ті, хто втратив кінцівки чи загинув?
— Загинув - ні. Але був випадок, коли кацапи скинули щось із дрона, замінували дорогу. Спереду зліва підірвалось і водій, на жаль, втратив ногу. Він живий, його хлопці евакуювали.
— Інші водії ризикували, щоб його врятувати?
— Звичайно, ризикували.
— Хто його врятував, до речі, як це було?
— У нас завжди є машина резерву, і коли їдемо, дрони наші нас супроводжують. Водій що був з ним (ми по 2 їздимо) в радійку сказав, що підрив, та і з дрона побачили. То його напарник наклав турнікет і відтягнув у посадку, а пацани приїхали на "Тисі" броньованій і забрали. Ви ж розумієте, що кацапня могла побачити підрив і тупо чекати, коли хтось приїде рятувати, щоб усіх дронами атакувати чи артою. Але обійшлося.
— Воюємо до перемоги?
— Лише до перемоги, не інакше.
— Вірите в перемогу?
— Обов'язково. А який сенс тоді нам тут бути, якщо ми не віримо в перемогу? Вона буде по-любому.
Наталія Конова для "Цензор.НЕТ"
