Якось нам воду дрон приніс, але його на підлітку до нашої хати збила кацапська ефпівішка, - воїн Олександр Рудніцький про пів року на позиції
Киянин Олександр Рудніцький (Рудик) у війську з 2022 року, встиг повоювати у кількох бригадах, зазнати важкого поранення, здобути право носити берет морського піхотинця. Найславетнішим і найнеймовірнішим стало його останнє завдання у складі 37 бригади морської піхоти, що розтягнулося майже на пів року - саме стільки Рудніцький з побратимами провели на одній позиції.
Тепер він, ніби збоку дивиться на цей досвід, оцінює, що було найважчим. Забігаючи вперед, Цензор.НЕТ скаже, що не бої.
МЕНЕ НАКРИЛО ЩОСЬ НА КШТАЛТ ОБРАЗИ. МОЖЛИВО, ЦЕ ВІДЧУТТЯ ЗАСТУПИЛО СТРАХ
- Я одразу пішов у військкомат, коли почалася повномасштабна, там були величезні черги. Було бажання йти захищати, я не знаходив собі місця, тому я був трохи розчарований, коли сказали чекати. Я шукав можливості бути корисним. Оті відомі сюжети з Оболоні, коли з Камаза роздавали зброю, - я також туди ходив зі старшим сином, але нам не вистачило, бо все розібрали. Через 3-4 дня я знову пішов у військкомат, знову сказали чекати.
Потім з моїми друзями, зокрема з Юрієм Левченком, з якими засновували нашу партію "Народовладдя", організували волонтерський центр UA.HELP. З перших днів почали допомагати киянам - у кого були після вибуху пошкоджені вікна, закупали плівку і видавали людям, щоб хоч якось можна було закрити вікна. Зараз UA.HELP продовжує працювати й допомагає фронту.
Згодом я з дітьми виїхав у село – в мамину хату. Там організували з хлопцями блокпост. Ось так, робив те, що міг. Потім повернулися в Київ, бо мій менший син займався футболом, і його команда якраз виїжджала у Словаччину. Старший син поїхав у Львівську область. Коли я прилаштував дітей в безпеку і дочекався приїзду свого брата, то ми з ним разом пішли в ТЦК. Нам запропонували йти в бойову бригаду, і ми, навіть не роздумуючи, погодилися. Нам дали повістки 5 квітня, сказали 6 квітня з речами прибути в Оболонський ТЦК.
Для дружин, звичайно, це був шок, але ми пояснили, що якщо не ми, то доведеться і нашим дітям, і онукам потім воювати з цим ворогом.
- Тобто вам запропонували конкретну бригаду, наскільки зрозуміла, 95-ту?
- Нас повезли у 95 десантну штурмову бригаду, і з цього дня почалася наша служба у Збройних силах України. Там ми перебували до двох тижнів. Мені було легше, ніж тим, хто військового досвіду не мав, бо я служив якраз під час розпаду Союзу - тоді попав на Чорноморський флот, тому мав уявлення про службу, про зброю.
На полігоні нас поганяли, трохи навчили тактичної медицини, показали дещо із західного озброєння (дали просто потримати в руках, бо не було можливості з нього постріляти). 19 квітня 2022-го нас повезли на пункт постійної дислокації 95-ї бригади у Слов'янськ. Брат потрапив у батальйон управління, так як у нього було звання "старший сержант", а я потрапив у 2-й бат, роту вогневої підтримки. Тобто там трохи наші шляхи розійшлися, але ми підтримували контакти.
Днів через 5 стався мій перший вихід на нуль поблизу села Курульки на Харківщині. Ізюм ще був окупований, і тоді головна задача 95-ї бригади конкретно на тому напрямку – кордоні Харківської й Донецької областей - було утримати трасу Ізюм-Слов'янськ. Тобто з Ізюма ворог рухався, хотів захопити Слов'янськ, і нашим завданням було не дати їм це зробити.
- Тобто ви мали "тримати землю" під собою.
- Ми були в посадці, рили окопи. Окопи були на дві людини, і так у шахматному порядку ми розбились по цій посадці. Коли ми починали їх копати, то мене дуже дивувало, що там земля зовсім не така, як на Київщині чи Полтавщині. Донецька земля важка, і коли ти у важкій броні копаєш, то сили вистачає лише на 5 хвилин, а далі треба мінятися з напарником. І це все під час обстрілу.
Тоді не було стільки дронів, як зараз. В основному дуже надокучала мінометка. З нашого боку тоді була дуже слабенька відповідь, а кацапи могли по нас цілий день пуляти. Так ми утримували у позицію. Було декілька моментів, коли їхня піхота хотіла прорватися, а ми трохи дали відсіч, була стрілецька перестрілка. Закінчилася вона для кацапів нічим, з нашої сторони ми всі цілі залишилися.
Дійсно дуже важко було, для нас радістю було і один день пережити, бо спали майже по дві години за день, вночі десь так само. Коли йде мінометний обстріл, ти падаєш вниз в окоп, а далі, як в рулетці - повезе, не повезе. Але слава Богу, у нашому відділенні всі залишились живими.
Утримували посадку ми десь 5-6 днів, потім нас поміняли. Згодом ми вдруге зайшли на ці самі позиції, у ці ж окопи, які ми викопали. Другий період ми теж відбули днів 5. Тоді я побачив першу смерть - хлопця не з нашого підрозділу вбив снайпер, і якраз через наші позиції його витягали.
- Перші виходи на позиції, перші бої, перше розуміння смерті... Ви пам'ятаєте свої відчуття, як ви налаштовували себе?
- Стан був трохи незрозумілий з самого початку. Як такого страху не було. Мене накрила… якась типу образа. Думаю: якщо зараз мене тут кацапи вб’ють, то обідно, що я не побачу своїх дітей, онуків.
Можливо, це відчуття заступило страх. Була ще дивна реакція організму на початок обстрілу – мене, чомусь, постійно тягнуло на сон. Очі самі закривалися, падав на дно окопу, але не засинав, а впадав у дивний стан, як у лінивця.
Якось під ранок сталася цікава ситуація. Я саме чергував і почув, що за спиною метрів за 20 якийсь рух, якесь таке шарудіння. Хлопців по сусідніх окопах сповістив, ми приготувалися. Думали, що нам в тил зайшли кацапські диверсанти, але виявилося, що це корови блукали. Вони пройшли повз нас, а в кінці нашої посадки була замінована дорога. Хвилювалися, щоб вони на міни не наступили. Але виявилося, що корови розумні істоти, вони обійшли ці міни. Взагалі шкода їх. Це ж корова, вона поїла і треба було доїти, але нікому.
У ТИЛОВІЙ ЧАСТИНІ Я ПОЧУВАВСЯ, НІБИ НЕ У СВОЇЙ СТИХІЇ
- Вашим завданням знову було фактично сидіти в окопах і відбивати можливі штурми?
- Так, ми тоді на штурм не ходили, просто була задача утримувати цю посадку, щоб ворог не пройшов.
Потім нас вивели знову на ротацію, а після цього ми поміняли місце дислокації. Були там два дні, і потім нас повезли вже на третій вихід, але на іншу позицію.
Почали облаштовувати позицію. 24 травня о 5 годині ранку по нас прилетіло. Я дістав важке поранення. Мене з побратимами вивели на евак і відправили в Краматорськ в госпіталь. Потім були Дніпро, Тернопіль, Житомир. Місяці лікування та реабілітації. Після проходження ВЛК на початку 2023 року мене визнали обмежено придатним.
- Тобто це саме те поранення, яке потім великою мірою визначить ваш подальший бойовий шлях?
- Так, я отримав одне із найважчих, хлопці трохи легше. З нами був майор, командир нашої групи. Він попри офіцерське звання з нами сидів і робив усе, що і ми. Я не знаю чому його з нами відправили. І ось його дуже важко поранило. Мене майже всього посікло, ліве передпліччя було роздроблене, права рука розсічена. Кров дуже сильно текла, бо справа в мене вирвало кусок. Я якось сам виліз з окопу, хлопці бігом перетягнули турнікетами руки. Прийшла група евакуації, провела нас кілометра півтора до місця, куди приїхав евак. Нас з майором відправили на Краматорськ, а там вже прооперували.
- Як ви з такою травмою потрапили у морську піхоту?
- Я перевівся за місцем проживання у Київ, в тилову частину логістичного забезпечення. Потім у 2024 році вийшов наказ, що треба усім обмежено придатним пройти ВЛК, і у липні я це зробив. Минуло 2 роки, як мені поставили пластину, настав час її знімати. Потім в частину прийшла рознарядка, що треба певну кількість людей відправити в бойові частини. Я попав у цей список, і так я опинився в морській піхоті. 25 січня 2025 року я вже був в 37 окремій бригаді морської піхоти (в/ч 4548).
- Тобто не йшлося про те, щоб після такого поранення вас не брати в бойову частину? Насправді досвід воїнів відрізняється: хтось говорить, що сам туди рвався, а його чи її не взяли, а інші скаржаться, що неможливо звільнитися навіть після важкого поранення. Як це відбувалося у вашому випадку?
- Мене викликав начальник штабу і прямо сказав: "У вас є бойовий досвід, ви не проти щоб ваше ім’я включили у список?". Я сказав: "Якщо треба, то подавайте". Тобто не було примусу чи несподіванки. Та і тягнуло все рівно до бойових хлопців, бо я в тиловій частині почувався, ніби не у своїй стихії.
Я знову пройшов ВОЗ і БЗВП, потім нас направили за кордон на свого роду БЗВП за натівськими стандартами. Там я перебував з травня по кінець червня.
ПІД ЧАС ЕКЗАМЕНУ НА НОСІННЯ БОЙОВОГО БЕРЕТА Я ПЛАНУВАВ ВЧАСНО ЗІЙТИ, АЛЕ ЗУМІВ ДІЙТИ ДО КІНЦЯ
- Як у вас враження? Хтось говорить, що там вчать потрібних практичних речей, а є думка, що західні інструктори не розуміють наших реалій і дають налаштування не для нашої війни.
- Я погоджуся з тим, що вони не всі розуміють сучасну війну. Наприклад, нас вчили зачищати будинок так: у парі проходимо вікно будинку, ти туди зброю наводиш, напарник в тебе стоїть за спиною, ви проходите це вікно, один контролює вікно, другий - твою спину й іншу сторону. А в нас це відбувається зовсім по-іншому: кидається граната, прострілюється, ніхто під вікно не проходить. Ми їм це пояснювали, а вони казали, що це негуманно, бо всередині можуть бути цивільні люди. Як їм пояснити, що там не може бути цивільних? Якщо робити зачистку так, як вони вчать, то нашу групу ворог знищить.
Але в іншому було більше позитиву, мені на тих навчаннях сподобалося. Передусім через ставлення. У нас були інструктори з Німеччини, Швеції, Нідерландів. Те, що нас навчили на катерах штурмувати - це було для мене новиною. Гарно продумана підготовка в басейні у холодній воді. Вони до нас також де в чому прислухалися, особливо до тих, хто мав бойовий досвід. Але в них була їхня стандартна програма навчання, якої вони дотримувалися.
Врешті у вересні 2025 року я здав екзамен на носіння бойового берета морського піхотинця. Для цього треба було пройти 13-кілометрову психологічну смугу перешкод. Тобто воїна там реально ганяють жорстко перешкодами по воді – як у фільмі Солдат Джейн".
- Мені здається, що ті, хто отримував важке поранення, апріорі не могли б це зробити. А вас допустили, і ви дійшли до кінця!
- Лікарі перед стартом запитували, хто має поранення. Я сказав, що хочу для себе просто спробувати. До певної точки неповернення я міг зійти з дистанції. Якщо до того не зійти, але далі виявиться, що вже не зможеш іти, то тебе тягнутимуть побратими. Я якраз і планував вчасно зійти, але зумів дійти до фінішу. Було пару моментів, коли було дуже-дуже важко, але дійшов. З нашої групи в 12 чоловіків троє зійшло на початку, а 9 дійшло. На жаль, один з них – молодий хлопчина – через пів року загинув.
КОЛИ ДО НАС ПРИХОДИЛИ "ГОСТІ", ТО МИ ВИКЛИКАЛИ ЕФПІВІШКУ, І ВОНА ЇХ ШВИДКО ВАЛИЛА
- І після цього почалася ваша епопея на одній позиції 6 місяців підряд.
- З кінця жовтня ми переїхали в інше місце дислокації, на Дніпропетровщину, і нас відправили у відрядження. У третьому баті 37-ї бригади морської піхоти нас прикомандирували до першого бату. 25 жовтня нас завезли на передові позиції у село на межі Дніпропетровської і Донецької областей.
Нашим завданням було без поспіху спостерігати за всім, що відбувається, передавати інформацію по радіостанції, і не дати кацапам зайняти нашу хату чи якусь іншу в селі. Простіше кажучи, щоб в селі не було сірої зони.
Ми зайняли хату, зачистили. Першим ділом перевірили підлогу, облаштували сховище. І так почали працювати: передавали все, що бачили й чули і за потреби прилітала наша "пташка" і робила свою справу.
- Тобто у вас по суті був спостережний пункт, тому ви себе не повинні були видати, щоб ворог не помітив.
- Так. А ми навпаки, самі все фіксували, а потім дрон прилітає і все перевіряє. Їжу, воду і боєприпаси нам вночі доставляв "Вампір".
Якось ми побачили ворога, який ішов з мішком. Ми направили на нього "пташку", яка його засікла і знищила.
Перші "гості" в нас з’явилися у грудні. Можливо, нас помітили за забиранням припасів. Бо на другий день в нашу хату влетіла ефпіві, але з тилу, де росли дерева, а ми були в іншій кімнаті. Від вікна залишилася дірка. Ми потім його швиденько зібрали, вийшли по рації на наше командування. Вони до нас послали "пташку" з поновленням припасів.
- Тобто після цього прольоту ви все одно залишилися на цій позиції? Виходить, що вже виявили і все одно ви там лишаєтеся.
- Так, залишилися на цій позиції. Ми не знаємо, чи ми себе виявили. Можливо, просто влетіли в те вікно, буває і таке. Бо потім все було тихо аж до січня. А у січні в хаті за 100 метрів від нас ми виявили кацапів. Наші почали по них відпрацьовувати.
Факт у тому, що на другий день кацапи почали розносити вже нашу хату. Можливо, вони бачили, що ми тут, і думали, що не будемо триматися далі. Вони відпрацьовували нашу хату з самого ранку до вечора. Майже добу ми просиділи в нашому бункері – важко, холод собачий. Кацапи рознесли пів хати і все, що можна було знести у дворі. По рації нас орієнтували протриматися до ранку.
Коли ми вранці піднялися і побачили, що згори коїться, то я сказав хлопцям, що ми вдруге народилися. Усіх трохи контузило, на слух сильно дало всім, когось нудило. На ранок нас перевели в сусідню хату, біля неї відбувався постійний трафік дронів – наших і ворожих.
Знову ми почали облаштовуватися, викопали укріплення - трохи більше, ніж на першій хаті. Середину оббили клейонкою, бо дах був знесений, і під час дощів зверху капало. Нам дроном прислали те, що ми замовляли, у тому числі, цю клейонку й ліки.
І так само продовжували нести варту до того дня, коли до нас знову завітали два "гості". Якраз я чергував тоді, була приблизно 16 година. Хлопці відпочивали. Я чую, як хтось російською говорить: "Давай сюда, давай сюда". Зайшли до нас у двір, заскочили в сарай. Я швидко викликав "пташечку", наші підтвердили, що в нас гості й орієнтували готуватися до бою.
Наша ефпівішка в той сарай влетіла, але вони залишилися живими. Одного по пояс завалило дошками, а інший вже на виході з цього сарайчика в нашу сторону навіть намагався стріляти, то ми його увальнули. "Пташечка" потім добила обох.
- Наскільки близько ви мали змогу ознаймитися з їхньою тактикою? Щось можете сказати з цього приводу?
- Вони, як ці зомбі, - ідуть, ідуть, їх вбивають, а вони знову йдуть. Підходять до вхідних дверей впритул. Не знаю, як їх там навчають… Так на сусідній хаті до наших хлопців до вхідних дверей один підійшов, почав заглядати, то вони його завалили.
ОРІЄНТУВАЛИ, ЩО МИ ЗАХОДИМО НА 2 МІСЯЦІ, А ВИЙШЛО НА 6
- Судячи з ваших слів, то ви мали добре організовану підтримку. Тобто тільки вони зайшли у двір, то одразу після вашого повідомлення прилетів наш дрон. Однак при цьому вас не міняли. Як вам це пояснювали? Вважається, що якщо хтось на позиції проводить безвилазно пів року, то це не нормально.
- По-перше, ми були прикомандировані, а реальність така, що в першу чергу міняють своїх, а потім прикомандированих. По-друге, нам казали, що нема ким замінити нас. Орієнтували, що заходимо на 2 місяці, а вийшло на 6. Хлопці з сусідньої позиції, які з нами заходили майже в один період, пробули ще більше за нас.
З два тижні до нашого відходу ми якраз в зону обстрілу попадали, по нашому двору або поруч часто прилітало. Бійці з іншої позиції через постійні прильоти змінили п’ять хат, то і нас трохи зачепило.
- Останні дні були найважчими?
- Найважче, коли немає зв'язку, бо тоді не знаєш, що відбувається, звідки і коли ворог може полізти. Було важкувато без води. Без їжі ще якось трималися. Бувало якось, що три доби через погодні умови не могли нам до доставити їжу і воду. Одного разу нам воду дрон приніс, але його на підлітку до нашої хати збила кацапська ефпівішка.
Воду ми встигли вискочити й забрати, а дрон лишили. Є правило: якщо щось біля хати лежить, то його не можна чіпати, бо його вже давно засікли і сфотографували. Якщо десь щось буде лежати не так, як раніше, або взагалі зникне, то можуть зрозуміти, що тут хтось є. Тому цей "Вампір" пролежав там місяці два, поки у нього батарея не здохла. Він постійно пікав, але забрати ми його не могли, бо його вже бачили кацапи.
То рятувалися мізерними запасами у хаті – там була якась тушонка. У бутлях стояла вода, але не можна було її чіпати, бо не відомо, що там. У кого біля хат були колодязі, то їм трохи легше.
- Снігу ви також не могли набрати, щоб не виявити себе?
- Вийти навулицю – значить видати себе, тим більше на снігу. Важко було майже не митися пів року. Ми мали вологі серветки, сухий душ, але сухий душ при -17 надворі – це погана ідея. Однак якось витримали.
- Врешті вас поміняли планово чи після падіння позиції?
- Коли нас завалило від останнього вибуху, ми там протрималися ще дві доби. І коли нас нарешті йшли міняти, то ми сказали, що на цю хату немає сенсу йти, бо тут неможливо облаштувати укриття. Врешті нас вивели, а нашу заміну відправили в іншу вцілілу хату.
- Як ви виходили?
- Зранку, падав дощ. Цілий день ми виходили з одного краю села в інше – потрібно було ховатися від дронів. Вийшли на інший край села, вже ближче до наших, пересиділи в якійсь хаті до вечора.
Уже ввечері ми пройшли кілометрів 2-3, щоб дійти до наших позицій. На другий день ще в одну халепу попали. Переночували у наших в бліндажі у лісі, і на ранок за нами приїхала броньована машина "Ошкош". Прохідність у них нормальна, але машину понесло в поле, в посадку, і ми перекинулися. Швидко треба було з нього вилізти, бо в будь-яку мить могли налетіть ворожі дрони. Обійшлося, нас через годину витягнув інший евак. У мене був забій ребер, побратим голову розсік трохи.
МЕНІ ПРИЄМНО, ЩО ЗРОБИВ СВІЙ НЕВЕЛИКИЙ ВНЕСОК У ПРОСУВАННЯ УКРАЇНСЬКИХ СИЛ
- І тепер вас знову визнали непридатним для роботи у своєму підрозділі…
- У нашій медроті я лікувався тиждень, потім мав відпустку додому. Нещодавно я пройшов ВЛК. Висновок: непридатний до морської піхоти і десантно-штурмових військ. Але я своїм сказав, що хочу залишитись в морській піхоті. Вже є декілька пропозицій, які розглядають. Я хочу залишитись у морській піхоті, допомагати хоч на 2-3 лінії, поки не закінчиться ця війна.
- Як зараз ваше самопочуття?
- Зараз все нормально. Мені від частини дали на 7 днів путівку в Буковель, я з дружиною з'їздив у гори. Потім на 5 днів відправляли нас на психологічне відновлення в реабілітаційний центр під Одесою. Цікава програма була. З нами працювали психологи, я прорефелексував усе, що сталося протягом пів року на позиціях.
- Зрозуміли для себе щось?
- Найважчим був останній місяць. Я бачив це і по собі, і по хлопцях. Ти не знаєш жодних новин. Від родин - лише голосові повідомлення. На рацію виходиш лише вночі, записуєш від себе якесь повідомлення дружині, дітям. Чекаєш потім, коли тобі прийде якесь повідомлення від них. Коли отримували, то на душі ставало легше.
У цій останній хаті, певне, специфічні люди жили. Там були книжки з езотерики, три томи Булгакова. Довелося перечитати цього українофоба по декілька разів, щоб себе емоційно підтримати.
- Олександр, а ви знаєте, що тепер з цією позицією, яку ви витримали?
- Вона наша, і українські сили просунулися набагато вперед, у Донецьку область. Тобто зараз там більш спокійно. Кацапські дрони там майже не літають. Єдине, що каби бува дошкуляють. Що ж, мені приємно, що я зробив свій невеликий внесок у це.
- Ви думаєте про майбутнє? Про те, чим займатиметеся після війни? Як ви це будете робити?
- Звичайно, якщо війна закінчиться, то повернуся дополітичної діяльності, так як я є одним зі співзасновників партії "Народовладдя". У цивільному житті дуже багато проблем. Поки мої побратими гинуть, то що керівництво країни робить в тилу? Крадуть, використовують не за призначенням кошти, вкладають гроші у невідомо що. Я живу на Оболоні, тому мені є що сказати про ці парки й острови, які Кличко зробив, замість того, щоб перенаправити ці кошти додатково на ЗСУ або на соціальні програми з підтримки ветеранів, переселенців чи тих, хто втратив житло. Щодо нової ціни на проїзд в громадському транспорті, то це нонсенс. Тому я вирішив продовжити займатися політичною діяльністю і змінювати на краще життя простих людей, моїх побратимів.
- У зв’язку з цим не можу вас не запитати: що ви думаєте про процес мобілізації і його організацію?
- У деяких моментах це, звичайно, перегин, але якби влада створила належні умови для людей, щоб заохочувати мобілізуватися, цього не було б. У 2022 році стояли черги, зараз - бусифікація, а владу все влаштовує. Тому в мене двояке ставлення до цього всього. Треба йти захищати і можна самому вибрати собі бригаду і йти захищати свою родину, свою землю, але риба гниє з голови. Тому треба розуміти, що без зміни підходів влади годі чекати змін на краще в питанні готовності людей іти у військо.
Ольга Скороход, Цензор. НЕТ
