Людмила Моряк: "Я народила Сергію доньку за місяць після його загибелі, а сина… через два роки"
Людмила і Сергій разом були лише рік та два місяці. Чоловік, який воював у 66-й бригаді, став справжнім батьком чотирьом дітям жінки, яку покохав. І мріяв мати з нею двох спільних дітей. Він загинув, знаючи, що на світ має з’явитися його первісток – донечка. Але і після смерті коханого Людмила здійснила їхню спільну мрію і за допомогою штучного запліднення виносила і народила ще й Сергійового сина. Більше того, і вона, і всі її діти тепер носять позивний Сергія – Моряк. Він також за п’ять місяців до загибелі змінив на нього своє прізвище.
Це абсолютно фантастична історія кохання, яке перемогло смерть. Саме так, адже друга дитина Сергія Моряка народилася через два роки після його загибелі на війні. І це диво сотворила його кохана жінка. Що їй для цього довелося пройти, які випробування вона здолала, скільки бюрократії було на її шляху… І все це на тлі горювання, відчуття втрати коханої людини, з якою все ж пощастило зустрітися. Це історія переплетених болю і світла, втрати і любові, смерті і народження.
Варто усвідомити, що це не одиничний випадок, коли жінка після смерті коханого за допомогою штучного запліднення народжує його дитину. Головне в цьому – щоб чоловік лишив на збереження свій біоматеріал або були заморожені ембріони – вже з’єднані клітини чоловіка і жінки. Дедалі більше родин роблять це. Але постмортальне народження дітей не передбачається нашим законодавством. І щоб потім оформити свідоцтво про народження із прізвищем та по-батькові померлого батька, треба пройти суди і генетичні експертизи. А все це щастя жінці не додає. І треба, мабуть, бути такою впертою, як Людмила, щоб не здатися на жодному етапі.
"З ПАРКУ МИ ВИЙШЛИ ПОВНІСТЮ ПРОМОКЛІ І ПОВНІСТЮ ЗАКОХАНІ"
Людмила з дітьми живе під Києвом. Вона - IT-спеціаліст, тестувальник програм. І – багатодітна мама. "Мої друзі, з якими я вчилася в Могилянці, згадують, що я подругам казала, що хотіла б мати п’ятеро дітей. Не знаю, чому так, бо я сама не з багатодітної сім’ї". – каже жінка. Але шлюб з батьком чотирьох дітей не склався. Причина доволі банальна – чоловік обрав не сім’ю, а алкоголь… Тож на момент знайомства із Сергієм Людмила була розлучена. Але вона не поставила хрест на особистому житті. Зовсім ні.
- Звісно, що я розуміла, що у мене навіть не причеп, як кажуть про жінку з дітьми, у мене – потяг, - розповідає Людмила. - Але я намагалася побудувати своє особисте життя навіть із чотирма дітьми. Для цього я зареєструвалася в тіндері. Я хотіла мати чоловіка поруч. Багато хто з тих, хто зі мною знайомився у застосунку, "виходив з чату", коли я писала, скільки у мене дітей. Були і невдалі спроби побачень, і стосунки, які наче зав’язувалися, досить швидко закінчувалися. Саме з повномасштабною війною прийшло чітке усвідомлення, що мені потрібні не просто стосунки з людиною, яка мене підтримує. Мені потрібна повноцінна сім’я, - такий запит у всесвіт я почала робити. Це пов’язано з тим, як ми з дітьми тяжко вибиралися з-під Києва після наступу росіян у 2022 році. Багато я робила неправильно. Здавалося, що я наражаю дітей на небезпеку. І мені страшенно хотілося, щоб була людина, яка мені б допомогла, порадила.
- Що саме ви робили неправильно?
- Не виїхала вчасно. У мене взагалі в ті дні не була заправлена машина. Хоча у компанії, де я працюю, були попередження, більше того – співробітників з родинами вивозили на захід країни завчасно, але я все це проігнорувала. Не могла собі навіть уявити, що на Київщину полізуть! Та й крім дітей у мене ж собаки, коти. Куди і хто може забрати мою вівчарку? Але треба було тікати, бо ми живемо в Горенці, неподалік Мощуна під Києвом. Саме тут росіяни намагалися наступати на столицю. Тиждень після початку повномасштабного наступу ми просиділи в підвалі. Вже було страшно виїхати. Я навіть боялася посадити дітей в машину, бо чула, що ворожий снайпер вбив волонтерку, яка їхала за кермом нашими краями… Мені страшно було хоча б щось робити. Мене наче паралізувало. У мене були одні факапи. Те, що ми всі живі, - якесь везіння!
Я опинилася одна в екстремальній ситуації. Я робила виключно неправильні кроки, хоча, з іншого боку, я ж врешті-решт вивезла родину! На перший же евакуаційний автобус ми прийшли першими. Наша компанія евакуювала співробітників в Польщу, до них ми і доєдналися. Прожили там шість місяців. Після того, що ми пережили вдома, повертатися було страшно. І ми поїхали ще на пів року в Шотландію. Але мені треба було приїхати додому, щоб зробити паспорти. У цей момент я і познайомилися з Сергієм. Зреагувала на його фотографію на фоні килима.
Це було 7 вересня 2022 року, день військової розвідки. Ми почали переписуватися, а вперше зустрілися на початку червня 2023 року. Він приїхав у Київ - і щоб підтримати побратима після важкого поранення, і щоб самому зробити операцію, бо він мав застарілу травму руки.
- Сергія не злякало те, що у вас стільки дітей?
- Коли ми познайомилися у застосунку, він не вийшов одразу з чату після цієї новини. Навпаки, відреагував на це дуже позитивно: вау, та ти супержінка. Признався, що у нього немає власних дітей, але він завжди захоплювався багатодітними батьками. Одразу після знайомства ми перейшли у дружній формат спілкування. Сергій одразу попередив, що він - одинокий морський вовк, а наші вечірні переписки – це зв’язок з іншим життям. Він був на війні, захищав Україну, і потребував чути цивільне життя. "Ти весело пишеш, - сказав Сергій мені. – Давай, ти будеш мені писати, а я ввечері, після завдань, боїв, з насолодою буду читати твої лонгріди". Я описувала йому наше життя в Шотландії, де ми жили на великому лайнері. Розповідала все з гумором. Сергій у відповідь записував мені смішні відео з війни. Ми з дітьми дивилися їх разом, як привіти від крутого українського військового.
Я не планувала лишатися в Шотландії довше, ніж пів року, хоча там все було досить зручно організовано. Безпосередньо у нас на лайнері відкрили відділ, який допомагав вирішити бюрократичні питання, було медичне обслуговування, дітей розвозив по школах і привозив назад спеціальний транспорт. Мені було все це зручно. Я працювала дистанційно. Але я розглядала цей прихисток як тимчасовий. Мені треба було трішечки передихнути і усвідомити, що ми хочемо робити далі. Минуло шість місяців такого життя. І я вирішила повертатися додому. Тоді ми зустрілися із Сергієм.
Вперше ми побачилися напередодні його операції біля госпіталя, де нещодавно вийшов із коми його поранений побратим. Домовилися зустрітися біля невеличкого кафе. Накрапав дощик, та що мені ті дощі після Шотландії? Ми підходимо до цього кафе, і я кажу: "А чому ми будемо сидіти в душному приміщенні? Ідемо гуляти парком". Три години ми ходили під дощем. Говорили про все на світі, про все, про що не говорили до цього з іншими людьми. Вийшли з парку повністю промоклі, і повністю закохані. Після цього ми ще декілька разів зустрілися. Я перевідувала його після операції. Також мені потрібно було передати маскувальні сітки, які ми сплели для його підрозділу. Це було вже друге його замовлення. У Шотландії ми намагалися організувати плетіння сіток на лайнері, але нам не дозволили. Врешті-решт ми знайшли місце і заснували сіткарню "Глазопряди", яка функціонує досі. Зараз я виконую там адміністративні роботи: замовляю спеціальну тканину, збираю кошти, домовляюся, кому потрібні сітки. Першу сітку Сергію ми відправили безпосередньо з Шотландії.
Отак ми пару разів зустрілися і обидва пропали. Одинокий морський вовк перестав бути одиноким.
Після операції Сергій півтора місяця проходив реабілітацію. Ми називали той час нашим медовим місяцем. Мої менші діти якраз були у бабусі, я мала час для власного життя. Сергій багато часу проводив з пораненим побратимом, допомагав йому відновити пам’ять, багато з ним займався. А після побратима у нього була я. Це було дуже красиво. Ми їздили в Трипілля, ночували в палатці, пили вино… Ми були звичайною закоханою парою.
Всередині липня Сергій повернувся на фронт. Воював на Лиманському напрямку. Ми домовилися, що будемо бачитися за першої ж можливості, що я буду до нього приїздити туди, куди він вважатиме безпечним. Тому до літа 2024 року я приїжджала до нього в Краматорськ. Відповідно, відпустки він проводив з нами, відмовився від оренди квартири в Коцюбинському, тому що переїхав до мене.
"У НАС ХЛОПЧИК. 48 РОЧКІВ. ДУЖЕ ХВИЛЮЄТЬСЯ"
- Я завагітніла з п’ятої спроби, - продовжує Людмила.
- Ви одразу сказали Сергію про вагітність?
- Так. І на перше прослуховування серцебиття він відпросився. Приїхав у Київ. Найщасливіший був. Коли ми зайшли до лікарів, я жартувала: "У нас хлопчик. 48 рочків. Перша вагітність. Дуже хвилюється".
- Як ви знайомили своїх дітей із Сергієм?
- З Діаною, моєю старшою донькою, він познайомився під час свого лікування у Києві. Він не переживав за знайомство з меншими, бо був впевнений, що знайде з ними спільну мову. А ось за знайомство з дорослою Діаною переживав. Я теж. Бо всі мої попередні стосунки Діана припечатувала одразу: "Мама, де ти такого знайшла?" У мене сердечки в очах, а вона дивувалася: "Мамо, ти що, не бачиш?" Сергій – перший чоловік, якого запрувила Діана. Вона одразу сказала: це вже зовсім інша річ. Їй також зараз дуже не вистачає Сергія, бо саме такого батька вона хотіла мати все життя.
Молодші діти тоді були у бабусі, моєї мами, тому їхнє знайомство із Сергієм відбулося пізніше. Десь у серпні, коли ми із Сергієм говорили телефоном, Макс почув нашу розмову і вклинився. А у вересні Сергій у справах був у Києві, заїхав на кілька днів до нас, і ми тоді стали повноцінною сім’єю. Він познайомився з дітьми і одразу їх приворожив. Це просто Сергій. Він магічним чином діяв на інших людей. У жовтні ми вже всією родиною поїхали у відпустку. Йому дали два тижні. І ми вже все наше майбутнє життя планували бути разом.
Сергій говорив, що ми ідеальна пара, бо у нього було чотири дружини, а у мене – четверо дітей. Для нього наш шлюб був би п’ятим, а Мія – моя п’ята дитина. Тому - ідеальний шлюб.
Він говорив, що до нашої зустрічі вже змирився, що ніколи не матиме сім’ї, і що до кінця буде одиноким морським вовком. Він був дуже близький з матір’ю та сестрою. Мамі він якось сказав, що після закінчення війни хотів усиновити двох хлопчиків і двох дівчаток. Не знаю, як він це собі планував та уявляв, але намір мав. У спеціалізованих групах для дітей з особливостями розвитку він проводив заняття з ушу. І казав, наскільки ці діти з ним розкривалися. Коли він ішов в армію, мами хотіли писати листи та звернення, щоб його в армію не забрали, щоб він продовжував займатися з їхніми дітьми. Але ж рішення іти захищати країну було його власним.
У мене діти ідуть сезонами. Невелика різниця між старшими, Діаною та Ярославом. Потім була пауза, після чого один за одним з’явилися Макс та Поліна. Дітям-погодкам комфортно рости разом. Так у нас і утворилася "банда-колаба". Про спільних дітей з Сергієм заговорила я сама. Він обожнював моїх. І кожна дитина на нього чимось схожа. Макс креативністю і кривими зубами. Поліна – хистом до малювання. Тому ми його називали справжнім батьком, а він хотів усиновити моїх дітей.
Маючи досвід виховання дітей-погодків, я пояснила, а Сергій погодився, що ми також маємо народити двох – одного за іншим. Інакше не бачили. І в клініці так і сказали – нам треба двоє.
- Чому ви звернулися в репродуктивну клініку?
- Сергій ставився дуже по-дорослому до нашого бажання мати дітей. На момент, коли ми прийшли до цього рішення, мені було 42 роки, йому – 48. Потрібно було точно зрозуміти, що ми можемо мати здорових дітей. Тому ми звернулися до спеціалістів - для оцінки наших шансів. Бо ми серйозно хотіли дітей. І нам пояснили, що я маю змогу на самостійну вагітність. Але лікарка зауважила: "Ви недовго разом. Пробуйте. Але якщо що – можна буде провести екстракорпоральне запліднення". Тоді ми вирішили і про всяк випадок зберегти біоматеріал Сергія, бо лікарка пояснила, що на війні стрімко втрачається репродуктивне здоров’я. Тому ми і заморозили біоматеріал Сергія - це було про всяк випадок, страховий варіант. Ця тема вже наче проговорюється, але не достатньо широко. І хлопці все ще сприймають її, як хіханьки та хаханьки, наче шестикласники досі, хоча це серйозні речі. У клініці, куди ми звернулися, замороження біоматеріалу військовослужбовців вже було безкоштовним, ще до державної програми, яка вже діє.
Сергій обіцяв мені, що не загине. Він - найобережніша людина, сам всіх рятував. За місяць до його загибелі загинув хлопець з їхнього підрозділу – йому надавали допомогу, обробили всі рани, але не помітили на шиї крихітний отвір, де увійшов уламок. Саме він пошкодив судину і став причиною смерті того бійця. Після цього Сергій замовив собі ще й спеціальний захист для шиї. Але під час артилерійського обстрілу, під який потрапив Сергій з побратимами, ніяка снаряга його б не врятувала... Противник поцілив у боєприпаси, які наша група взяла з собою. Сергій був поруч з БК, інші хлопці – трохи далі. Це сталося 30 серпня 2024 року…
"СЕРГІЙ БУВ ФРІ ДАЙВЕРОМ, ТОМУ ВІН ПЛАВНО ОПУСТИВСЯ НА ДНО У МОРІ НЕПОДАЛІК ГРЕЦІЇ, ДЕ ОТРИМАВ ШКІПЕРСЬКУ ЛІЦЕНЗІЮ"
- Ви не встигли одружитися…
- Ми планували це зробити, але на цьому шляху були певні перепони, дуже неприємні перепони, через які я мала проблеми вже після загибелі Сергія. Він, добра і емпатична людина, колись погодився на фіктивний шлюб із росіянкою. На початку повномасштабної війни ще навіть вірив, що є "хороші руські", яким варто допомагати… "Папік" цієї жінки оплатив лікування друга Сергія. Коли постало питання розлучення, почалися маніпуляції… Але це, як я кажу, друга сюжетна лінія нашої історії… Головне, що суд визнав наш цивільний шлюб, хоча мій позов мав один відсоток шансу на це. Суд тягнувся більше року, це була брудна неприємна справа. Там я наслухалася багато цікавого від тієї жінки, але Сергій жив зі мною, з нами їздив у відпустки, і я виграла. Через те, що ми не були одружені, мені довелося через суд встановлювати і те, що Сергій – батько Мії. Був момент, коли у мене одночасно в процесі були три судові справи. Це дуже виснажливо. Але я знала, що все це можливо витримати. У Сергія була така риса, що він ставив якісь задачі, які здавалися б іншим неможливими до виконання, але у нього все виходило. Ми вже були з Сергієм разом, коли помер мій старший син. Сергій вже потім признався, що був лише один відсоток, що його відпустять. Він зробив неможливе, щоб виїхати з завдання, з війни. Він багато чого робив такого, чого інші не могли. В цьому був весь Сергій. Він вважав, що має іти тим шляхом, де ще не проходили інші. Тому я маю і далі втілювати задумане ним, хоча не все без нього зможу.
Прощалися ми з Сергієм вже після народження Мії, через три тижні. Два кілограми лишилося від Сергія. Я дуже вдячна хлопцям, що їм вдалося вивезти хоча б ці рештки. А вони вибачалися, що так мало змогли дістати… Але ж це був страшенний ризик. Їм прийшлося повернутися на ту позицію, яку після вибуху, в результаті якого загинув Сергій, довелося покинути. За ДНК аналізом було встановлено, що рештки належать саме йому. Ми провели кремацію і навесні разом з дітьми відвезли урну з прахом і опустили її на дно моря в тих місцях, де Сергій отримав шкіперську ліцензію.
- Чому саме там?
- Після того, як помер мій син, ми втрьох – я, Сергій і мій брат – у стані шоку і розпачу вирішували, що робити з тілом. Саме тоді я сказала: а тепер кожен із вас розповідає, що робити з вашими тілами у разі смерті. Сергій тоді сказав: "Мене кремувати і відвезти в море". Причому ще й вибрав тоді, яку саме урну для його праху використати. Тому я так і зробила. Ми не розвіювали його прах над морем. Сергій був фрі дайвером. Тому він після своєї загибелі плавно опустився на дно.
Повірити у смерть Сергія, в те, що я більше ніколи не відчую його обіймів, неможливо досі. Але перші місяці було дуже важко. Перед Різдвом, коли компанія, в якій я працюю, дала більше вихідних, ніж я очікувала, навіть не розуміла, що буду робити. Тому звернулася в фонд Лесі Литвинової "СВОЇ", приїхала познайомитися, коротко розповіла свою історію і попросила навантажити мене. Розуміла, що перед святами рук точно не вистачає. Запропонувала свою допомогу. І Леся дала мені декілька завдань. Відвозила в частину військового разом з крихітною Мією, для однієї родини стала своєрідним Сантою – досі підтримую з цією родиною зв’язок. Це дозволило мені пережити святкові дні.
Коли ми познайомилися, Сергій розповідав, що після армії декілька років працював у морі. Потім кинув море і став дизайнером. Був керівником відділу дизайну в "Епіцентрі", в головному офісі. Після чергової життєвої кризи вирішив, що хоче повернутися в море, тому отримав у Греції шкіперську ліцензію. Коли ми гуляли з ним парком, він казав, що зараз мав бути десь у Тихому океані. Але сталася війна, тому він має бути тут, закінчити це все і тоді вже знову повернутися в море.
Я була не проти його повернення в море. У мене вже був досвід життя в інших країнах. Не сказала б, що це мене захоплювало, але і не лякало. А у Сергія такого досвіду не було. Він дуже хотів спробувати пожити на яхті біля океану, щоб він повертався з моря і його родина була поруч, а не за тисячу кілометрів. А мені що? Я взяла ноут і працюю де завгодно. Ми були готові спробувати таке життя, у нас була ідея і вона нас захоплювала, що після перемоги ми всі будемо мандрувати.
Також Сергій мріяв після війни повезти своїх хлопців у Грецію, до моря - на моральну реабілітацію. Коли я зрозуміла, що донька отримає грошову допомогу після загибелі батька, у мене з’явилася думка купити або нерухомість, або яхту за його гроші. І щоб його хлопці мали можливість моральної реабілітації біля моря, як він і хотів. Ця думка ще є в моїй голові. Мені страшно її реалізовувати. Та я і ті гроші не отримала досі, до речі.
У квітні цього року я наймала яхту, щоб зрозуміти, як це. Ми всі обригалися, вибачте... Та нє. Яхта без Серьожі – це не те. Тому тепер я дивлюся в сторону якоїсь квартири, неподалік того містечка, де під хвилями знаходиться прах Сергія. І щоб туди, ближче до нього, могли приїжджати його хлопці.
- Дуже страшно, коли гине чоловік вагітної жінки… Страшно насамперед за неї. Як вона доносить дитину, хто її підтримуватиме, як вона у своєму горюванні знайде сили радіти появі нового життя…
- Мені дуже сильно допоміг той самий побратим, до якого Сергій приїхав у лікарню тоді, коли ми побачилися вперше. Він його фактично витягнув у кризовій ситуації. Так вийшло, що у друга Сергія була важка черепно-мозкова травма, він впав у кому і його мозок ніяк не хотів відновлювати роботу, але реагував саме на голос Сергія. Лікар попросив родичів бійця: "Можна цього раздражитєля сюди?" І, власне, Сергій його і витягнув. Після загибелі Сергія, цей його друг створив чат з іншими побратимами, куди додали мене. І там вони всі разом мене підтримували. Вони стали моєю опорою. А друг Сергія з часом - і хресним Мії.
Сергій дуже хотів, щоб на народженні Мії була його знайома фотографка. Але Настя не могла після 25 вересня – їхала за кордон. Мія народилася 28 вересня. І тоді у мене було відчуття, що всі мене кинули. Тому, коли я уже була вагітна Олесем, нагадала дівчині: "Настя, за тобою боржок". Цього разу вона була, фотографувала перші хвилини життя сина. Саме вона і пуповину перерізала.
Ми із Сергієм мало були разом. Рік і два місяці. Але за цей час він стільки встиг розповісти про своє життя, що коли іноді виринають люди і згадують про щось, я одразу доповнюю їхні слова, бо пам’ятаю його історії. Сергій був прикладом для багатьох людей в різних іпостасях. Для когось – сенсеєм, бо якийсь час викладав бойові мистецтва, мав чорний пояс, для когось – добряком з відкритою душею і синдромом рятівника. Він мав врятувати світ!
"Під час служби в армії, у 1994 році(!), Сергій брав участь у міжнародних змаганнях в Нідерландах. У місцевій газеті навіть вийшло його фото крупним планом. Коли повз строю проходив оператор, Сергій порушив правило, обернувся до оператора і широко посміхнувся. Потім дуже переживав, що вигребе за це від командирів. Але його похвалили і сказали, що він красавчик. А він реально красавчик", - Людмила зберігає ту газету.
"КОЛИ Я ЙШЛА НА ПРОЦЕДУРУ ПЕРЕНЕСЕННЯ ЕМБРІОНА, ВЗЯЛА ІЗ СОБОЮ ФЛІСКУ, ЯКУ СЕРГІЙ ЛИШИВ У МАШИНІ ПЕРЕД ТИМ, ЯК ЗАГИНУВ"
- Коли ви вирішили скористатися замороженим біоматеріалом Сергія і народити ще одну дитину?
- Після загибелі Сергія я прийшла до нашої репродуктологині. Вона дуже тепло до нас ставилася. Ми називали себе старперами. Вона разом з нами сміялася з наших жартів і щиро раділа нашому відповідальному ставленню до майбутніх дітей. Після загибелі Сергія вона написала мені слова співчуття, а я спитала її про матеріал Сергія. Вона запропонувала прийти поговорити. Нам обом важко було говорити. Головне, що мене цікавило, чи не утилізують біоматеріал, бо до цього вже був скандал щодо утилізації тканин загиблого чоловіка. Я переживала, щоб клініка нічого не зробила. Мене запевнили, що утилізувати не будуть.
Мені потрібен був час, щоб вирішити, що з цим робити. Я мала народити Мію. На той момент ще не привезли те, що лишилося від мого коханого чоловіка… Але у мене на руках був стандартний пакет документів, серед яких була і довіреність, що я маю право розпоряджатися біоматеріалом Сергія. Ця заява нотаріально завірена, в ній вказано, що ми проживаємо цивільним шлюбом і що заява чинна навіть у разі смерті Сергія. Коли ми робили ці документи, мене різануло це формулювання: "чинне у випадку моєї смерті". Але це робилося про всяк випадок… Прийшов день, коли ці документи виявилися дуже важливими.
З моменту загибелі Сергія і до цього дня я працюю з психотерапевтом. Це для мене дуже важливо. І я обговорювала зі спеціалістом, що ця можливість у мене є, що ми мріяли саме про двох дітей. Ще я призналася старшій доньці в тому, що хочу народити ще одну дитину Сергія. Мені потрібні були точки опори – донька, якій вже 21 рік, мене одразу підтримала. Вона знала, що ми мріяли саме про двох дітей, бачила, наскільки ми були щасливими. Якось вона написала допис про Сергія, бо поважала його дуже, полюбила, він для неї став авторитетом. Тому як тільки я їй сказала про своє бажання, вона відповіла: "Я розумію, чому ти хочеш це зробити". Цього мені було достатньо. Я не говорила про своє рішення багатьом, бо твердо була впевнена у своєму рішенні, поради мені не були потрібні.
Психотерапевт казав мені: "Якщо не зробиш цю процедуру, ніхто тебе не засудить". У мене є список наших мрій. Щось з нього я не можу реалізувати. Сергій навіть розробив власний дизайн камуфляжу, який би підходив і мисливцям також. Це продовжувати я не зможу, бо у мене немає бачення, що робити з цим дизайном. Але є речі, які я могла виконати. Вивезти в Грецію і опустити урну з його прахом туди, де він хотів бути, - зробила. І могла спробувати народити ще одну дитину. Якби вагітність не наступила з першої ж спроби, може, у мене б руки і опустилися. Я дуже боялася саме цього. Після гормональних стимуляцій, забору моїх клітин, лікарі отримали два здорові ембріони. Один з них був відмінником, інший - слабеньким. Тому я боялася, що не вийде...
Напередодні переносу ембріонів у мій організм, мені приснився сон. До нього є невеличке пояснення. Сергій перетинався на позиціях з Яриною Чорногуз. Напередодні процедури вона скинула мені відео зі своєї гоу-про із запитанням: "Це ж ваш чоловік?" Але файл був пошкоджений. Я не змогла його подивитися. І мені сниться, що ми з Серьожею плануємо другу дитину. Домовляємося, де зустрінемося. Обговорюємо, що, мабуть, тепер в Павлограді. Переписуємося щодо цього. Наступний кадр: сидимо на кухні, сміємося з його жартів, і тут я серйознішаю, і кажу: "Ти загинеш, а Ярина скине мені відео з тобою. А ще у нас буде двоє дітей". Сергій дуже міцно мене обійняв і сказав: "У нас все вийде". І я прокинулася. Мега спокійною йшла в лікарню. Напилася його пуеру, який дуже економлю, бо він його любив і це ще його запаси, включила його спотіфай, взяла його фліску. Я і на пологи її брала. Вона з останнього виходу Сергія. Він загинув 30 серпня. Було ще спекотно, тому він зняв фліску і лишив її в машині. Перші тижні я спала з нею. Запах його довго лишався у тканині…
На сьомий день після запліднення я отримала результат аналізу, який свідчив, що імплантація відбулася.
- Часто сниться Сергій?
- Ось зовсім недавно приснився, вже після народження Олеся. Я з сином сплю на ліжку, поруч в ліжечку- Мія. І ніби заходить Сергій подивитися на власних дітей. Я прокинулася від шурхоту його штанів. Настільки реальне це було! Він не часто є в моїх снах. Я б хотіла бачити частіше… Після народження Мії я була на дні, в темряві, а Олеся можу назвати світлячком. Він - світло, яке пробило темряву. Зараз у мене зовсім інші відчуття. Після народження Мії я весь час плакала, а зараз відчуваю закономірність появи сина.
- Ви обирали імена дітям разом із Сергієм? Чому сина назвали саме Олесем?
- Ім’я Мія обрав Сергій. Він хотів назвати доньку оригінально, це ім’я прийшло майже одразу. У скандинавських країнах "Мія" значить "непокірна". Старша донька якось гуглила це ім’я англійською і їй винесло одне із значень - "морська перлинка". Це дуже символічно. Чоловічі імена ми майже не обговорювали з Сергієм, тому ім’я сину обирали самі. І мене не покидає думка, що Сергій міг вибрати інше. Багато хто говорив, що хлопчик має бути Сергієм на честь тата. Але я була категорично проти цього через те, що і сам Сергій був Сергійовичем по-батькові. Я не хотіла так робити. Я носила не дублікат людини, а зовсім іншу особистість. Тому ім’я ми обирали з дітьми колегіально. З Поліною і Максом ми і вирішили, що буде Олесь.
- Чи ви знаєте інших жінок, які також народили дітей, скориставшись замороженим біоматеріалом своїх загиблих чоловіків чи наречених?
- Про те, що я ношу другу дитину Сергія, написала у соціальній мережі тредс. Після цього зі мною зв’язалася дівчина, яка працює у Міністерстві ветеранів. На її прохання ми записували відео на підтримку збереження репродуктивних клітин. Від неї я дізналася, що за їхньою статистикою я мала бути дев’ятою жінкою, яка пішла на такий крок. Але з соціальної мережі я дізналася, що 28 липня жінка народила дівчинку – у них із загиблим чоловіком зберігалися ембріони. У неї була постмортальна заява, тому їй вдалося уникнути суду.
Нещодавно в жіночій групі в телеграмі прочитала про дівчину, хлопець якої загинув, і вона перебувала в жахливому стані, бо вони не встигли здати біоматеріал, хоча планували. Подруга питала, чи можливо у нас скористатися методикою, яку вже застосовують в Ізраїлі. Там після смерті чоловіка можна із яєчок взяти біоматеріал, але це можливо зробити протягом дуже короткого часу після його смерті - чи за 24 години чи за 36. Вона запитувала, чи хтось подібне проводить в Україні…
- Для того, щоб зареєструвати Олеся і в графу "батько" вписати Сергія, вам знову потрібно звертатися до суду?
- Так, я знову маю зайти в новий бюрократичний етап – визнання батьківства для Олеся. Хоча саме його матеріал був використаний, що зареєстровано в репродуктивній клініці. Але законодавчо тут немає прописаного алгоритму. Ці дірки потребують закриття. У нас рекламується програма по збереженню біоматеріалу, але є купа питань, пов’язаних з його використанням. Якщо загине жінка, до прикладу, її чоловік не зможе звернутися до послуг сурогатної матері, щоб та виносила дитину. Законодавчо не прописано цього механізму і дозволу. Так само, якщо жінка не має партнера, вона ж має право мати свій заморожений генетичний матеріал? Має. Але як у випадку її смерті ним можна розпоряджатися? Чи може він іти на донацію? Це ніде не прописано у наших законах. Хоча логічно, щоб право використовувати репродуктивний матеріал загиблої людини мали батьки і партнери.
Зараз у нас мають внести зміни у проєкт нового "Цивільного кодексу". В ньому вже прописана процедура використання замороженого біоматеріалу для тих, хто перебуває у шлюбі. А цивільні партнери? Не сказано нічого. Сподіваюся, це врахується, щоб цивільні дружини не опинялися за бортом, як це сталося зі мною.
Я б хотіла, щоб бюрократичних перешкод було якомога менше. І так це все складні рішення. І не суд має вирішувати, чи народить жінка дітей свого загиблого чоловіка чи партнера. На це має бути відповідне законодавство, якась стаття. Війна в Україні іде з 2014 року, але досі законодавчо не регулюється постмортальне запліднення. Я дуже вдячна своєму адвокату, який дуже грамотно підійшов до моєї справи, аргументував все, використав всі наявні документи, бо ніде не прописано і використання біоматеріалу після загибелі людини – лише зберігання.
Закони мають нам допомагати, а не перешкоджати. І суспільству потрібно це пояснювати, щоб люди розуміли людей, які хочуть народити дітей, а не хейтили їх, не казали в їхню сторону, що ми прирікаємо дитину на півсирітство. Я особисто стикнулася з такими коментарями у свій бік. Ми потребуємо підтримки, а не хейту.
Усі, хто знав Сергія, вважали, що він мав продовжитися в дітях. І всі ці люди радіють, що у нас вийшло, що ми прийняли рішення зберегти його матеріал. Попри вік, попри всі негаразди у мене вийшло народити двох його дітей. Зрозуміло, що я ніколи не виховаю їх так, як виховав би Сергій. Коли його сестрі виповнився рік – а у них різниця 15 років, він подарував кімоно. Тож, впевнена, у Мії вже було б кімоно. Та й у Олеся також. Такі люди мають продовжуватися і це прекрасно, що репродуктивні технології в цьому допомагають, що навіть після загибелі людина такого масштабу може жити в своїх дітях.
З появою Сергія в житті моєї родини у нас настільки змінилося сприйняття світу… Мені аж дивно було отримати таке щастя під час війни. Сергій постійно видумував подарунки, замовляв, присилав, ми обговорювали плани на майбутнє, багато жартували. Рік і два місяці з ним для нашої сім’ї були найщасливішими…
Віолетта Кіртока, Цензор.НЕТ
