Позивний Адвокат: "По нашій позиції біля Попасної могло прилетіти 70–100 снарядів за один обстріл"
До повномасштабного вторгнення Дмитро понад десять років працював адвокатом, а за військовою освітою був артилеристом. Але через події в країні змінив судову залу на вогневу позицію. Саме від цивільної професії і отримав позивний – Адвокат. Після мобілізації вирушив на Донбас, де за кілька днів опинився на передовій. Відтоді в його бойовій біографії - Попасна, Лисичанськ, Бахмут, Оріхів, Курахове, Добропілля, Херсонщина та Куп’янськ, а серед найпам’ятніших епізодів - знищення колони російської техніки та влучання у ворожий "Тюльпан".
Донедавна він служив у 33-й окремій механізованій бригаді, де командував самохідною артилерійською батареєю. Нині перевівся до іншого підрозділу. Каже, що між артилерією та юриспруденцією є більше спільного, ніж може здатися: і там, і там треба вміти захищатися, швидко оцінювати ситуацію та влучно завдавати удару у відповідь.
- Ви мобілізувалися у березні 2022 року. А як дізналися про повномасштабне вторгнення? Чи готувалися до цього?
- Звісно! Морально я був готовий до того, що буде велика війна, що потрібно долучитися до оборони нашої країни. Хоча передбачав це трохи інакше: припускав загострення на Донбасі і те, що москалі підуть на Південь. Але не думав, що відбуватиметься битва за Київ. Якось раціонально оцінював нашого противника, а він мав інші плани.
- Де ви були 24 лютого, коли все почалося?
- Вдома у Києві. Поїхав до місцевого військкомату. Мені сказали: оскільки я не ОР-1 і не ОР-2 (тобто не маю бойового досвіду в АТО і ООС), то мене треба буде ще направляти на курси підвищення кваліфікації. А на це зараз немає часу, тому порадили прийти пізніше. Потім так вийшло, що я разом із колегами з моєї юридичної фірми, де я працював і досі працюю, виїхав із Києва до Трускавця. Там одразу пішов до місцевого військкомату і спокійно долучився до Збройних Сил.
- Чому у Трускавці виявилося простіше долучитися до ЗСУ? Було менше бажаючих?
- Не знаю, чому. Бачив, що бажаючих було достатньо. Можливо, одразу зацікавилися, адже побачили, що я - офіцер-артилерист, і вирішили, що проходження курсів перекваліфікації не є принциповим.
- Що було далі?
- Я поїхав до славетної 24-ї окремої механізованої бригади імені Короля Данила Галицького. Декілька днів був на ППД, після чого ми поїхали на Схід - під Попасну. Ще за кілька днів я вже потрапив безпосередньо на вогневі позиції, де отримав перший бойовий досвід. Ці мої перші бойові тривали достатньо довго - два місяці.
- Це ваш перший бойовий досвід. Якими тоді були враження? Що ви відчували? Можливо, було страшно чи моторошно?
- Це було круто! Якогось страху тоді не відчувалося. Він приходив якось постфактум. І то – не за своє життя, а через усвідомлення величі подій, які відбуваються. Знаєте, за пару днів після того, як ми заїхали, я почув, що на той час екскомандир 24-ї бригади Валерій Федорович Гудзь в Попасній очолив контратаку і загинув. Це знакова постать для всіх бійців підрозділу. Його дуже поважали. Мене та подія сильно вразила. Я зрозумів, що є просто піщинкою у цьому вирі, у цих "сталевих грозах".
Загалом скажу так: на той час артилерія - не найважчий фах. Звісно, були достатньо жорсткі обстріли, але це ж не піхота, коли ти постійно перебуваєш на ЛБЗ. У артилеристів трішки легше йде перебіг війни. Звісно, треба працювати і мати клепку. Але з огляду на всі ці роки у ЗСУ, зауважу: жодна спеціальність не містить якоїсь астрофізики. Будь-якій більш-менш освічений людині під силу яка завгодно військова професія. Я перефразував би Клаузевіца: "Війна дуже проста справа, але воювати складно".
- Вам ці перші два місяці, наскільки мені відомо, якраз було нелегко. Ви за цей час навіть тільки двічі прийняли душ. Причому з каністри з-під соляри, в якій возили воду для "мотолиги". Чому так сталося?
- Взагалі було дуже мало часу через постійні бойові дії – то ми стріляли, то по нас, тож доводилося переміщуватися, щоб не засікали. У нас же позиції були абсолютно непідготовлені - тобто не було жодних окопів чи бліндажів. Перше, що ми робили після того, як зайняли нову позицію і підготували наші гармати до ведення вогню, це окопувалися – просто одразу копали собі якісь мінімальні укриття. Ось така була інтенсивність бойових дій, що й у душ ніколи було сходити.
— Я вас зацитую: "Було лячно, але весело і дуже цікаво. Багато думати не було часу, а результати надихали. Артилерія тоді завдавала 80–90 відсотків усього вогневого ураження". Що вам тоді було найважче в обороні Попасної?
- Режим роботи. Дуже мало спав, їв що попало - якусь заморожену тушонку тощо. Весь час сиділи та окопуватися під постійними обстрілами. Було багато різних пригод, але відчувався такий драйв, що на цьому не зациклювався. Просто хотілося працювати. Думаю, кожен, хто воював у 2022 році, знає це відчуття.
- Неподалік Попасної ви з побратимами повністю знищили цілу бронегрупу противника – колону техніки, яка намагалася прорватися в бік ваших позицій. Як ви її виявили?
- У нас було повітряне спостереження – здається, крило "Лелека". Це був дуже динамічний епізод війни загалом, коли на тому напрямку було багато таких проривів. Попасна довго трималася. Але через те, що обійшли по флангах, ми її втратили, і противник вирвався на оперативний простір. Він рвався до траси Бахмут-Лисичанськ, і вже за пару тижнів був у кількох кілометрах до неї. На той момент у нашої бригади були ще АТОшні позиції у населених пунктах Гірське і Золоте. Ми там були в напівоточенні, дуже близько до противника. Коли йшов перший танковий прорив з флангу, нам довелося одну гармату переорієнтовувати на 15-00 – розвертати її в бік танків на 90 градусів. Це дуже багато. Треба було робити це швидко, щоб хоч якось зупинити прорив. Вдалося знищити один танк з п'яти на дальності два з половиною кілометри. Це для артилерії дуже близька відстань.
- Я пам'ятаю, Попасна стала одним із перших міст, яке росіяни рівняли із землею. Чому так? Не могли вас "вибити"?
- Саме так! У них була величезна перевага в артилерії – десять до одного. Вони розуміли: якщо не можуть нахрапом взяти позиції нашої піхоти, то треба просто знищувати усе, де можуть бути українські військові. Застосовували такий, умовно кажучи, вогневий вал.
- Ви також воювали під Лисичанськом. Що вам звідти найбільше запам'яталося?
- От якраз та історія, коли ми знищили колону техніки, сталася під Лисичанським НПЗ, за який точилися важкі бої. Це було таке органічне продовження битви за Попасну. Тоді противник оточував Лисичанськ, тож наші виходили звідти.
Запам'яталося те, що ті декілька тижнів бойових пролетіли, як один момент. Щодня відбувалося непросте протистояння. Наприклад, коли ворог дуже швидко проривався до траси Бахмут-Лисичанськ, піхота, яка стояла перед нами, з якогось батальйону ТрО, відступила прямо у нас за спинами. Уявіть: я бачу, як більше сотні людей йдуть пішки – відступають в тил. І розумію: це вся піхота, що стояла перед нами. Тепер ми одні. Того дня вели вогонь на прицілі 56 – тобто ствол був майже опущений горизонтально…
- Тому що ворог був дуже близько?
- Так. Виходить, що наша перша посадка була за трасою, а вони якраз заходили в неї - хотіли "застрибнути" на асфальт. Ми ніби відбилися. Не знаю, скільки ми тоді випустили снарядів. Але проходить буквально пару хвилин і нам кажуть: "Хлопці, дивіться: якихось п'ять танків переїхали трасу у ваш бік. Але ми не знаємо, наші вони чи москальські". Питаємо, а як їх відрізнити, якщо немає символів? Відповідають: "У наших танків ресивер (така деталь на стволі) пофарбований у жовтий колір". Тут ми чуємо звук техніки, і розуміємо: у нас протитанкових засобів - лише три гранатомети. Тож якщо це москальські танки, нам просто смерть. Ми ж навіть не могли вистрілити по них із гармати, тому що вони виїхали у нас за спиною. Ми не могли розвернутися. Сховалися з тими гранатометами й почали вдивлятися: у першого танку ресивер взагалі не пофарбований, у другого – білий, як у ворога, у третього щось на кшталт зеленого, а у четвертого, коли він вже проїжджав повз нас, побачили жовтий колір. Видихнули: "Скоріш за все, сьогодні не помремо".
- Як ви звідти вибралися?
- Тоді не було такої щільності розвідки, як зараз. Тож противник не бачив, як тепер, прямо кожен рух на п’яти кілометрах від ЛБЗ. Тож ми, відбившись від тих, хто хотів заскочити на трасу, вийшли. Думаю, допомогли ці танчики – вони ж не дарма туди катались. Виходить, відпрацювали, як бронегрупа.
- Потім була Кліщіївка. Хлопці з Третього армійського корпусу, який на той час був ще Третьою штурмовою бригадою, розповідали мені, що це була складна битва. Що ви скажете?
- У Курдюмівці неподалік Кліщіївки загинув мій друг саме з Третьої штурмової. Це у них восени 2022-го був такий хардовий досвід. Така складна історія, коли там якраз був весь двіж. У нас влітку було лайтовіше за пару тижнів, що ми там воювали. Звісно, були потужні обстріли. Але це легше ніж те, що ми переживали під Попасною, а також під Бахмутом, де було набагато гарячіше. Буквально за день до переміщення сюди у нас згоріла ціла посадка, вибухнув БК, який знаходився на землі. І тут ми переїхали під Кліщіївку. У першу ж ніч нас так нормально обстріляли. Але загалом порівняно з тим, що по нашій позиції біля Попасної могло прилетіти 70–100 снарядів за один обстріл, то тут, як я сказав, більш лайтова історія.
- Потім ви опинилися на Херсонщині. Чому вас туди перемістили?
- Після Донбасу бригаду відвели на відновлення на пару тижнів. Ми трішки відпочили і поїхали на Запоріжжя. Тому що спочатку у Залужного був план наступати не на Херсонщині та Харківщині, а на Токмак. Ми мали бути задіяні в цьому. Потім різко все це скасували і вирішили, що ми поїдемо звільняти Херсонську область. Тоді у нас ще ніхто не знав, що планується Харківський контрнаступ, а от про Херсонський дуже багато говорили - "з-під кожного куща". Тому всі знали, що буде саме на Херсонщині. Тому наприкінці серпня 2022-го ми зайняли там позиції у наступі.
- До Херсону заходили чи ні?
- Ні, ми були трошки на іншому відтинку – на Інгулецькому плацдармі. За річкою Інгулець у нас був такий невеликий клаптик землі – спочатку чотири кілометра вглибину. Дуже мало. Наскільки мені відомо, ми були взагалі першим артилерійським підрозділом, який заїхав на цей плацдарм - тобто переїхав річку. Я так припускаю, тому що не чув, щоб там працювала наша артилерія.
- Але вас повернули на Донбас, і ви воювали в Бахмуті…
- Так. Ми там провели достатньо багато часу – з листопада по березень, поки не перемістилися під Торецьк. По суті, ми застали всю активну фазу битви за Бахмут. Спочатку були на північному фасі цього виступу - ближче до Соледару, а потім на південному. Там воювала тактична група "Адам", яка на той час була дуже знаковою. Наш підрозділ включили до неї. Задача була запобігти небезпеці оточення Бахмута з півдня. В принципі, вона реально повністю впоралась із тим завданням, і Бахмут у підсумку впав з боку Соледару, а потім у результаті довгих міських боїв все ж був захоплений.
- За Бахмут воювали зокрема "вагнерівці" – як досвідчені найманці, так і зеки, яких просто гнали вперед. Яким ви запам'ятали ворога тих часів?
- Ми з "вагнером" стикалися ще з Попасної, де вони починали свій бойовий шлях у цій війні. Чесно, це був дуже кваліфікований ворог. Ми не говоримо про моральні якості, але як фахівці вони – серйозний противник. Була відчутна різниця з якимись звичайними російськими мотострілецькими бригадами – особливо навесні 2022-го.
А під Бахмутом вже було помітно, що там, дійсно, понабирали багато арештантів. Запам'яталося те, що вони взагалі не боялися смерті. Я якось цього не розумів. Були випадки під час битви за Бахмут, що ми прикривали вогнем позицію 80-ї бригади. На неї через поле наступали 20 людей (якщо не більше) і рвалися вперед, не боячись, що по них попаде. Ми мали їх відсікти від десантників 80-ки. Більшість поклали. Інші забігли на позицію. Їх потім вибивали звідти "Піоном".
- Також ви були на Куп'янську, де ваша батарея з двох снарядів вразила ворожий "Тюльпан" - міномет 240 калібру. Розкажіть, як це було?
- Перша касета влучила, і ворожий розрахунок став тікати, але вже за 50 метрів москалів упіймав другий снаряд. Це взагалі була дуже велика удача. Ми діставали туди тільки касетним снарядом. Я здивувався, що ми змогли підбити й знерухомити "Тюльпан", і змусити розрахунок тікати. Вам будь-який артилерист скаже, що це прямо збіг. Насправді, ми хотіли їх просто полякати, а вийшло так, що реально підбили. Але нам не дали його добити уже з іншої гармати, яка знаходилася ближче. Сказали, що по ньому зараз працюватиме HIMARS. Але, на жаль, HIMARS із двох ракет так і не попав по ньому – я так розумію, заглушив РЕБ.
- Донедавна ви командували самохідною артилерійською батарею у 33-й окремій механізованій бригаді. Як ви сюди потрапили?
- Влітку 2023-го формувався самохідний артилерійський дивізіон 33-ї бригади. Один готувався до запорізького контрнаступу, а інший тільки був на стадії формування. Мене і ще більше двох десятків моїх побратимів перевели для того, щоб його укомплектувати досвідченими артилеристами, а не новомобілізованим особовим складом. Багато хлопців прийшло із 44-ї бригади, трохи - з 14-ї. Хотіли, щоб західне озброєння, яке ми отримали, потрапило до вмілих рук.
- Ви одразу були командиром батареї?
- Так. Але я і у 24-й бригаді був командиром батареї – тобто перевівся на таку ж посаду.
- Пам'ятаю, що на початку повномасштабного вторгнення артилеристів називали "богами війни". Ви себе таким відчували?
- Я так ніколи не любив говорити, тому що це занадто самовдоволено. Однак артилерія відігравала вирішальну роль. Реально 80 відсотків (а іноді навіть більше) цілей знищувалися саме артилерійським вогнем. Але для мене справжні "боги" цієї війни - це піхота. Як тоді, так і зараз, це люди, на яких лягає максимум тягаря бойових дій. Тому для мене вони завжди будуть справжніми такими "тіньовими богами".
- Як змінювалася ваша робота із появою такої великої кількості дронів?
- Безпілотна компонента протягом всієї війни постійно збільшується і стає все більш важливою. Буквально з кожним місяцем її роль розширюється. Перший "Ланцет" прилетів по моїй позиції в березні 2023 року. З того моменту, в принципі, стало зрозуміло: дрони (здебільшого, ударні) сильно впливатимуть на нашу роботу. Якось намагалися адаптовуватися, вкапуватися, краще обладнувати позиції та маскуватися.
Сьогодні ми продовжуємо спостерігати за змінами в цьому напрямку. Дуже актуальним стало питання далекобійних снарядів. Тому що важливо знаходитися якомога далі від ЛБЗ, щоб менше попадати в об'єктиви камер розвідувальних дронів противника і під маршрути там, де чергують FPV. Завести гармату на позицію і вивести її звідти нині найважче, що може бути в роботі артилериста. Тобто коли ти вже став на позицію, добре замаскувався, то, в принципі, можна акуратно працювати. Але коли саме заведення і виведення – це, справді, складно. Треба підібрати такий слушний момент, добре знати місцевість, мати підходящі погодні умови, коли не літає. Оце челендж!
- Челенджів у нас стає все більше. Зокрема і у цивільних містах, які ворог вирішив знищувати, адже не має суттєвої переваги і перемог на полі бою. Росіяни прицільно б'ють не лише по інфраструктурі, а й торгових центрах та житлових будинках. Що ви про це все думаєте? Про що це для вас?
- Для всіх все очевидно: ворог пробує виснажити нас емоційно і фізично. Думає, що таким чином зможе нас надломити. У перший місяць не вийшло, у перший рік теж. Роки йдуть. Вони вже просто не мають інших методів, тому пробують нас ламати доступним для них способом. Вважають, що це буде ефективно. Їм байдуже на життя цивільних. Вони спеціально експлуатують гуманітарні питання, бажаючи зробити нас слабшими. Їхня ракетна кампанія минулого року всім багато про що сказала.
- Ви думали про те, скільки може тривати ця війна? Від більшості військових чую, що це надовго...
- Так і є. Я бачу так, що стратегія противника зараз орієнтована на те, щоби надалі нас виснажувати. Вони хочуть захопити решту Донбасу, намагаючись там просуватися.
У них є певні успіхи на тих напрямках, які їх найбільше цікавлять. Перш за все, Костянтинівка, і, звісно, Слов'янськ. Наші намагаються стабілізувати обстановку в обох цих місцях. Москалі й надалі продовжуватимуть бити балістикою цивільні міста, знищувати там інфраструктуру. Не думаю, що вони будуть схильні до припинення війни. Проведуть у себе якусь обмежену мобілізацію для того, щоб якомога швидше наситити свої частини особовим складом - поповнити ті, в яких зараз не вистачає людей, і, може, наповнити якісь новосформовані дивізії. Причому не для того, щоб покрити поточні втрати, а щоб дуже швидко отримати багато людей і, відповідно, збільшені можливості, та спробувати нас розкачати десь в іншому місці - на невідкритій сьогодні ділянці фронту. Наприклад, провести якийсь обмежений наступ на Чернігівщині. Або там, де у нас просто немає ресурсів для того, щоб нормально прикритись, бо ми дуже розтягнуті. Або підсилити тиск на одному з існуючих напрямків. Тобто я взагалі не бачу у них жодного наміру зупинитися на досягнутому. Вони думають, що все у них добре. Але це доти, доки в росії не відбудуться значні економічні зміни. Їхня економіка є великою за розміром. Таку громіздку "шафу", звісно, важко завалити. Хоча у них і назрівають серйозні фінансові проблеми, вони поки що готові з цим миритися, аби тільки нас дотиснути.
Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"
Фото та відео надані Адвокатом
