Позивний Трейл: "Мир не впаде з неба. Він можливий тільки через позицію сили"

Автор: Ольга Москалюк

Коли ми зустрічаємося із головним сержантом РУБпАК 21 ОП БпС "KRAKEN" 3-го АК на позивний Трейл, у Києві лунає чергова повітряна тривога. Запитую, як йому така столична атмосфера? - У мене був перший досвід знайомства з цими місцевими реаліями минулого літа, коли ми формували окремий медбат і певний час жили в Києві, - відповідає. - Тоді якраз почалися перші масовані дронові атаки, коли на столицю летіли по 400–500 БПЛА.

І от під час однієї з таких атак вночі відкриваю штори, дивлюся, а переді мною просто "Зоряні війни" відбуваються: летять трасери, світяться лазери, промені, усе вибухає. Думаю: "Можна мене просто повернути до Ізюму?! Мені там якось спокійніше було".

А вчора їхав у метро і бачив, як під час тривоги люди з речами починають збиратися на станції. Я розумію, що вони йдуть туди, щоб ночувати. Коли ти на таке дивишся, у тебе природно з’являється лише одне бажання: зробити максимум з того, що від тебе залежить, щоб якомога швидше припинити всі ці страждання наших людей.

Напередодні нашої зустрічі Трейл тільки-но повернувся зі Швейцарії, де брав участь у міжнародних змаганнях з трейлового бігу Swiss Peaks Trail, де увійшов до топ-30 найкращих атлетів, подолавши більш ніж 400 кілометрів за п’ять днів. Спорт у його житті з дитинства, а до війська він багато років займався ресторанним бізнесом - відкривав бари, керував мережевими проєктами та мав власні заклади. З цієї теми ми й почали нашу розмову.

- Чого навчив вас бізнес, що знадобилося в армії?

- Перш за все того, що головним ресурсом у житті є люди. Наприклад, коли відбувається навчання тактики малих груп, прийнято казати: один - це нуль, а двоє - це вже один. Тобто якась найменша боєздатна одиниця - це двійка. Це двоє людей, пара. Один ти ніколи не зможеш бути до кінця ефективним і самотужки досягнути великого успіху. Тому найцінніше, що ми маємо, - це люди, які нас оточують, наша команда. У бізнесі це був колектив, зараз - побратими.

- Де простіше комунікувати: у цивільному житті чи вже на війні?

- Це, справді, два дещо різні світи. Але важко сказати, де легше спілкуватися. Тут просто все по-іншому. Треба адаптуватися, використовувати всі свої скіли, які ти здобув раніше, уже на службі. Тоді все запрацює.

- Так от, власне, які скіли з того минулого життя зараз вам у пригоді?

- Здатність приймати рішення і брати на себе за них відповідальність, вміння комунікувати, коли треба вміти і почути людину, і донести їй свою думку. Це стосується комунікації як з командуванням, так і з особовим складом. Тому що моя посада головного сержанта роти якраз передбачає, з одного боку, представлення потреб й запитів особового складу перед командиром. Сержант - це та ланка, яка ще вчора сама була солдатом, тому найкраще знає й пам’ятає всі труднощі та проблеми, з якими стикаються бійці. З іншого боку, ти розумієш задум і намір командира, завдання, які він ставить, і маєш донести їх до особового складу: пояснити, чому ми повинні це робити, чому саме так і, зрештою, куди ми рухаємося. Тому ці комунікативні навички відіграють важливу роль.

- Що важливіше для головного сержанта: бути авторитетом чи компетентним?

- Бути компетентним авторитетом (посміхається. – О.М.). Звичайно, ти повинен бути авторитетом. Кредо сержанта - "Слідуй за мною, роби, як я", яке передбачає, що ти маєш вести людей за собою не просто через команду: "Я сказав - ви зробили". Це так не працює! Ти ведеш за собою, перш за все, власним прикладом. Він полягає не в тому, що ти біжиш вперед, а всі решта за тобою. Йдеться про твої знання, навички, фізичну форму, витривалість, фаховість. Оця сукупність якраз і формує авторитет. Тоді це все слугує тому, щоб ти міг бути ефективним на своєму місці.

- Мені здається, тут ще дуже багато про довіру.

- Безумовно! Як кажуть: довіра дуже довго і важко здобувається, але легко втрачається. На щастя, у нас в корпусі сержантська ланка є дуже повноцінною. Тобто сержанти справді є тими, ким вони покликані і повинні бути. І ось цей момент турботи про особовий склад також присутній. Тож деколи ти допомагаєш вирішити навіть якісь особисті проблеми бійців, але, окрім цього, ти турбуєшся про них і через навчання. Адже якщо вони навчені та підготовлені, то це сприяє двом речам. Перше – ефективному виконанню бойових завдань. Друге – банальній виживаності. Якщо вони належним чином підготовлені, то шансів, що все пройде успішно й без втрат, набагато більше.

- Що для вас є найскладнішим у роботі? Адже всі люди різні: у кожного свій життєвий досвід, психологічний і фізичний стан. Як вам вдається знаходити підхід до кожного бійця?

- Найскладніше - управляти собою. Взагалі я дивлюся на свою посаду та обов’язки сержанта не через призму повноважень: що я можу комусь сказати і що хтось повинен зробити. Мені здається, це трохи "совєцький" підхід. Звичайно, дисципліна присутня: є наказ - його потрібно виконувати. Але передусім я сприймаю свою роль через власну особистість. Тому найважче, як я сказав, - управляти собою, бути самокритичним, постійно вдосконалюватися, розвиватися, щоб бути справжнім авторитетом і прикладом для інших. А коли ти вже впорався із собою, значно простіше знаходити спільну мову з людьми. Тут, безумовно, важлива й емпатія. Загалом у нас здоровий мікроклімат. Ти розумієш, що кожна людина - особистість, і намагаєшся зважати на її фізичні та емоційні особливості, щоб знайти до кожного свій підхід.

- Для цього потрібно володіти достатньою інформацією про своїх бійців, чи не так?

- Звісно! У нас присутня культура сержантської ланки. Ми завжди тісно спілкуємося з особовим складом. Знаємо, хто де знаходиться, як живе, чим цікавиться. У нас є ті, хто захоплюються музикою, – записують та випускають пісні. Є спортсмени та театрали. Ти маєш бути в курсі, чим живе твій особовий склад, для того, щоб бути з ним на одній хвилі. Це працює в обидва боки: коли люди бачать те, що тобі не байдуже, то й сприймають тебе зовсім інакше. Коли ти підходиш до них і кажеш: "Так, хлопці, а тепер у нас така-то задача", вони реагують на тебе, як на свого, а не чужу людину, яка десь там із кабінету спустилася і щось їм розказує. Вони розуміють: ти тут і разом з ними підеш виконувати завдання.

- Ви з дитинства займалися різними видами спорту: теніс, дзюдо, народні танці, плавання, а тепер ще і трейловий біг. Очевидно, що це не лише про фізичну форму, а й дисципліну, наполегливість, цілеспрямованість. Як цей досвід позначився на вас, як на військовому?

- Так склалося, що теніс відіграв важливу роль у моєму житті. Він показав мені: для того, щоб перемагати, спочатку треба вміти програвати - приймати поразки, робити висновки, вчитися і зростати.

Справді, з дитинства було багато спорту. Мене завжди цікавили різні речі. Що дає спорт, окрім очевидного – фізичної форми та витривалості? Він значно розширює твій світогляд, тому що ти опиняєшся в різних середовищах, береш участь у різноманітних змаганнях, спілкуєшся з великою кількістю людей. Все це разом формує твою особистість, відкриває тобі світ і людей. Ти вчишся взаємодіяти, і, що дуже важливо: навчаєшся боротися і здобувати.

- Розкажіть про ці змагання, з яких ви нещодавно повернулися.

- Взагалі останні роки (як до, так і під час служби) я активно займаюся бігом, зокрема трейловим - гірським. Брав участь у кількох змаганнях по Україні, а ось ці, про які ви згадали, були у швейцарських Альпах. До речі, цього року відбулося 10-те ювілейне змагання Swiss Peaks Trail. Це одні з найвідоміших і водночас найскладніших трейлових змагань у світі. У програмі є дві надзвичайно складні ультрадистанції, і в одній із них я брав участь - це 400 кілометрів із майже 28–29 тисячами метрів набору висоти. Сумарно вдалося подолати цю дистанцію за 123 з невеликим години. Насправді, для мене це було дуже великою честю, викликом і відповідальністю. Коли їдеш на такі змагання, ти розумієш, що зараз доволі мала кількість українців мають можливість виступати на такому рівні. Тож ти представляєш і Україну, і Збройні Сили, і наш Третій армійський корпус, зокрема, 21-й полк безпілотних систем "KRAKEN" та свою роту. На тебе дивляться по-особливому. Ти так само ставишся до себе. Тобто ти усвідомлюєш, що не маєш права схибити. Але тебе це не пригнічує, як якийсь тягар відповідальності, а навпаки - дає ще більший заряд, бо ти хочеш повністю віддатися цьому процесу й максимально яскраво заявити про свій підрозділ і про Україну. Я так нескромно вважаю, що мені це вдалося. Адже я здобув 27-е підсумкове місце на дистанції, де були представлені 260 учасників зі всього світу. Я зміг зайти в топ-30 на рівні зі спортсменами, які тренуються в країнах, де немає війни, які мають можливість постійно бути в горах. А я, з огляду на те, що була висока зайнятість по службі, жодного разу за цей рік не зміг побувати на тренуванні в горах. Харківщина ж є такою достатньо плоскою місцевістю, щоб можна було займатися. Це не гори. Однак я все одно був на рівні з підготовленими атлетами.

Були під час змагань і смішні випадки. Дистанція ж дуже довга і так чи інакше ти в якісь періоди з кимось пересікаєшся. От на черговій гірці спокійно долаю дистанцію, а за мною хлопець, який вже ледь може йти. Кажу йому: "Я взагалі-то за рік у горах навіть не був". Він на мене дивиться такими широко розплющеними очима: "Як це взагалі можливо?!" (всміхається. – О.М.). Насправді, постійність, систематичність перемагають всі несприятливі умови і навіть талант. Бути талановитим, вмотивованим, мати класні умови для тренувань - це все дуже добре. Але якщо в тебе немає систематичності і дисципліни, то тебе це ні до чого не приведе.

- Росіян там не було?

- На щастя, ні.

- Їхнє?

- Спільне (посміхається. – О.М.).

- Учасники знали, що ви - військовий?

- Я про це відкрито комунікував. Плюс у мене не закриті соцмережі, де це вказано. Насправді, це дуже позитивно сприймалося: коли чули, що я з України, і особливо, що я - військовий, всі одразу починали ділитися якимось своїм досвідом взаємодії з нашою діаспорою: розказували, як вони на щось збирали кошти й підтримували Україну. Ті атлети, з якими я спілкувався, проявляли досить нормальний рівень розуміння і обізнаності в ситуації. Були випадки, коли прямо активно розпитували і цікавилися, як все насправді виглядає. Сприйняття було дуже позитивним. Для мене це теж було вкрай важливо - відкрито говорити про те, що я з України, щоб наша держава лунала на такому рівні, щоб залишалася актуальною.

- У вашому житті були бізнес, спорт – тобто певна підготовка. А що було найважчим, коли ви прийшли служити? Не думаю, що це – фізуха, хоча вона у Третьому армійському корпусі дуже нелегка.

- Просто у нас такий підхід, що ми ні самі себе не жаліємо, ні нас ніколи не жаліють наші інструктори на різних навчаннях. Це дуже правильний підхід. Краще, щоб було важко на навчанні, проте потім буде легко при виконанні завдань.

Якщо говорити, що було найскладнішим (кілька секунд мовчить. – О.М.)… Не знаю. У мене немає такого, що я сів і подумав: "Як же це все складно!". Як у бізнесі, так і у війську я мислю такими категоріями: є не проблема, а нова задача, тож мені треба знайти шляхи її вирішення. Бо якщо ти мислитимеш категоріями проблем, то вони у тебе будуть постійно. Реально викликів дуже багато. На службі особливо. Коли ти ще й перебуваєш на посаді із певною зоною відповідальності, проблеми - з усіх сторін. А якщо ти дивишся на це просто як на якісь нові челенджі, задачі, акцентуєшся на конструктиві - тобі треба просто знайти, як це зробити. І все! Тут перевагою є й те, як влаштований Третій армійський корпус: без пафосу та пропаганди, констатую: ми, справді, є такою великою сім'єю. Якщо тобі, наприклад, бракує якоїсь фаховості, певних знань чи ресурсу, ти можеш без проблем знайти відповідний контакт, просто його набрати, без довгих пояснень сказати: "Друже, мені потрібна з цим допомога. Можеш, будь ласка, це зробити?". І тобі ніколи не відмовлять. Якщо хочете, це і є отим секретом успіху Третього армійського корпусу, чому ми були і залишаємося одним з найефективніших підрозділів у Силах оборони. У нас ніхто не закривається один від одного, а всі працюють разом на спільний результат. Тому не можу виділити для себе чогось такого найбільш складного, бо я просто не акцентуюсь на цьому.

- Як ви взагалі прийняли рішення піти воювати?

- Мені не було складно приймати це рішення, адже до цього все йшло природним шляхом. Мене повномасштабне вторгнення застало у Львові. Я одразу отримав пропозицію від своїх знайомих доєднатися до ДФТГ. Тоді взагалі не було розуміння, на що очікувати. Готувалися й до того, що у Львові буде висадка російського десанту на гелікоптерах (посміхається. – О.М.). Так як я маю медичну освіту, мене покликали медиком до цього підрозділу. Без питань! Десь до травня ми їздили на навчання, вишколи, збори. Це було дуже класно, тому що я там здобув багато необхідних військових скілів. Але воно ні до чого не рухалося. Почали ставити якісь дивні задачі, по типу: давайте чергувати на якихось блокпостах. Думаю: блокпости у Львові?! Я точно можу бути десь набагато ефективнішим. Тож потроху відійшов від цього і зосередився більше на тому, що я міг зробити на той час – тобто підтримувати підрозділи фінансово, тому що бізнес працював. Фактично, це тривало від першого ж дня. Коли я прокинувся десь о п’ятій ранку 24 лютого 2022 року, з новин зрозумів, що відбувається. Найперше, що зробив - записав відео-звернення до команди зі словами: "Так, народ, я не бачу причин, чому ми з вами маємо не працювати. Поки безпекова ситуація дозволяє, немає ніяких заборон, значить, ми з вами йдемо на роботу. Немає місця для журби" (посміхається. – О.М.). У мене бізнес не зупинявся ні на день. Я одразу визначив той відсоток, який ми перераховуватимемо з прибутку. Спочатку робили так щоденно – це були як офіційні рахунки НБУ, так і великих фондів. Але з часом я зрозумів: щоб ця підтримка була ефективнішою, потрібно обрати конкретний підрозділ. Так ми тоді почали співпрацювати з першим механізованим батальйоном Третьої штурмової бригади - в основному, зосередилися на допомозі в ремонті автомобільної техніки. Це все тривало до грудня 2023 року. А я весь час повертався до думки, що економічний фронт - це, звичайно, добре, але ж тут, зрештою, можуть впоратися і без мене. Це внутрішньо підштовхувало мене до того рішення, що потрібно підписувати контракт та йти служити, тому що я здоровий, сильний, розумний, і можу багато чого корисного зробити у війську. Тому я поговорив про це з рідними…

- Що вони вам сказали?

- Коли я набрав маму й сказав, що треба йти служити, вона витримала буквально п’ять секунд паузи й відповідає: "Я розуміла, що так буде". Вона іншого не очікувала, тому що знає мене. Звичайно, як і кожна мама, хвилюється і переживає. Це природно. Але, на щастя, ніхто з мого оточення не сказав: "Ти що, дурний?! Для чого тобі це?!". Всі сприйняли нормально.

Я тоді поспілкувався з рекрутерами Трійки у Львові, з якими ми вже дуже добре зналися. Сказав: "Хлопці, мені потрібно десь пів року, щоб вирішити всі свої бізнес-питання, щоб все юридично оформити. Давайте поки шукати підрозділ, до якого я піду". Домовилися. Зрештою, я отримав пропозицію від медичної роти Третьої штурмової бригади і у липні 2024 року підписав контракт. Відправився на проходження БЗВП. Мені повезло - я полетів тренуватися до Британії. Повернувшись, у вересні прибув до зони виконання, де вже й розпочалася моя служба у бригаді.

- Як ви вперше зіткнулися з війною у своїй роботі?

- Я, по суті, виконував функції хірурга стабілізаційного пункту. Ми були першою точкою, куди евакуйовували усіх поранених, яка знаходилася десь у десяти кілометрах від лінії бойового зіткнення. Через те, що тоді не так активно застосовувалися дрони, війна була іншою. Але пам'ятаю, як приїжджаю на стабік, і просто цілий день безкінечно працює оця канонада артилерії, взагалі не затихаючи. Це було дивне відчуття. Не скажу, що воно мене сильно лякало, але було незвично, адже знаходилися у самому епіцентрі.

Евакуації теж були не такими, як зараз. На той час ще проводилися активні штурмові дії, тому кількість поранених була значною. У нас дуже якісно працювали евакуаційні групи. Якщо ми знали, що той чи інший батальйон розпочинає штурмові дії, то перші поранені поступали на наш стабік вже через кілька годин після поранення. Тобто у нас завжди це все працювало на дуже високому рівні.

Я пропрацював там від осені 2024 до літа 2025 року, коли уже почалася корпусна реформа. Третій армійський корпус, як ви знаєте, фактично показав зразок як швидкості, так і якості формування, й першим зайняв визначену смугу відповідальності. Постало питання формування підрозділів так званого корпусного комплекту. Серед таких був окремий медичний батальйон. Певна кількість людей із медичної роти бригади, я в тому числі, були визначені для того, щоб брати участь в його організації. Я був задіяний у рекрутингу та в деяких організаційних процесах. По суті, ми провели так два місяці і в серпні повернулися назад у зону виконання. Так я вперше побував на Донеччині, зокрема у добре відомому зараз місті Святогірськ, яке росіяни активно пушать, як своє. Однак наш командир Андрій Євгенійович показав, що воно зовсім не так. Так от ми певний час працювали там. Але у мене почало виникати таке внутрішнє відчуття, що я можу ще щось більше, хотілося бути ближче до бойової роботи. Мене вже довгий час цікавила тема безпілотників, інновацій. Я бачив багато можливостей й велике майбутнє за цим. Уже взимку з'явилася пропозиція від мого теперішнього командира - друга Долини, приєднатися до його підрозділу у складі 21-го окремого полку безпілотних систем "KRAKEN" Третього армійського корпусу. Я прийшов до свого командування, пояснив, куди хочу перевестися і чому. До цього поставилися з розумінням. Тож я завершив свої певні задачі і вже у лютому 2026-го приєднався до полку "KRAKEN". Власне, зараз продовжую службу у роті ударних безпілотних авіаційних комплексів на посаді уже головного сержанта.

- Ви одразу прийшли на цю посаду?

- Так. Приєднавшись до підрозділу, відбув на фахове навчання. Це було як моїм особистим бажанням, так і задумом командира. У нас є наша власна школа "Kill House", яка, направду, якісна. На правах реклами (посміхається. – О.М.) скажу, що її двері відкриті, як для військових, так і для цивільних. Тим, хто роздумує, чи приєднатися до війська, це дуже класний варіант спробувати себе і зрозуміти, як все влаштовано, і навчитися. Я пройшов там базовий курс по управлінню FPV-дронами. Повернувся до підрозділу й через невеликий проміжок часу відбув на ще одне навчання. Це вже був сержантський курс, де, власне, сержантів вчать бути сержантами. Отримав вкрай багато класних знань, інструментів, розуміння, дуже якісно підвищив свою фаховість. Повернувшись, ось уже донині продовжую працювати.

- Чим, на вашу думку, має відрізнятися боєць "KRAKEN" від бійця іншого підрозділу?

- Дивіться, я би точно не виділяв бійця "KRAKEN", а говорив би про військовослужбовця Третього армійського корпусу. Тут якраз про те, чого я трохи у нашій розмові вже торкнувся – братерство і те, що ми сім'я. Тож у нас дуже високі внутрішні стандарти, яким ми усі намагаємося відповідати. По суті, це середовище, де всі однаково вмотивовані та запалені спільною ідеєю. У нас є спільний погляд на те, за що ми боремося, як ми це робимо і для чого. Це, напевно, те, що вирізняє нас з-поміж інших підрозділів. Тут висока фаховість, дисципліна, мотивація і значний рівень саме цієї усвідомленості. У нас окремо працює хорунжий напрямок: це люди, які відповідають за усвідомленість бійців, за те, щоб усі однаково розуміли шлях, яким ми сьогодні йдемо. Щоб це не перетворювалося на якусь примітивну пропаганду, а щоб ти справді відчував і розумів епохальність подій, до яких ти безпосередньо дотичний. Тому що, якщо говорити в історичному контексті, ми зараз перебуваємо у третіх визвольних змаганнях. Вперше вони мають шанс завершитися успіхом і тим, що ми здобудемо справжню незалежну державу та сформуємося у потужну єдину націю. Це не менш важливі речі, ніж відвойовувати території. Ми повинні бути цим монолітом для того, щоби мати світле, успішне і велике майбутнє.

- Але чи не відчуваєте ви, що сьогодні між військовими та цивільними поступово виникає певна прірва, що може завадити стати цим монолітом? Ми ж всі спостерігаємо, що відбувається на вулицях під час так званої бусифікації, як реагують люди. Чи бачите ви тут певне непорозуміння, яке нам аж ніяк не на руку?

- Знову скажу з власного прикладу. От що мотивувало мене йти служити? Перш за все, коли я дивлюся на себе в дзеркало, хочу поважати того чоловіка, якого там бачу. Не влада тебе має мотивувати, не контракти чи гроші. Це твій обов'язок і твоя особиста відповідальність. Без пафосу, це найвища мотивація, яка може бути. Якщо її немає… Знаєте, мені, насправді, шкода тих людей, які зараз мають можливість бути дотичними до цих епохальних, визначних подій, але уникають цього.

Другий момент, який мене особисто мотивував. Я собі уявляю десь своє майбутнє, щасливе. Дасть Бог мені колись мати дітей. І от я думаю про ситуацію, коли моя дитина трішки підросте, піде вчитися до школи, де вони проходитимуть тему новітньої історії України. Вона прийде додому і спитає: "Тату, а що ти робив під час російсько-української війни?". І я хочу, щоби мені було що їй відповісти. Щоб я не розказував про те, що три роки не виходив з квартири або тікав лісами, полями й річками до Румунії.

Знаєте, ми дуже часто ставимо питання іншим, щось від них вимагаємо. Але дуже часто при цьому забуваємо про себе – що до себе треба так само. Якщо люди частіше ставитимуть питання особисто собі, ця прірва, про яку ви кажете, дуже швидко зменшуватиметься.

- Що б ви сказали цивільному чоловіку, який боїться мобілізації, пояснюючи це нерозумінням того, що на нього чекає у війську?

- Дивіться, ми зараз активно зростаємо й розширюємося. Якщо взяти всі наші потреби у людському ресурсі зараз, подивимося на них на прикладі вакансії оператора БПЛА літакового типу. Окрім цієї однієї бойової посади, нам до неї потрібні водії, діловоди, копірайтери, SMM-ники, IT-спеціалісти, 3D-моделювальники, інженери. Бачите, скільки інших посад я назвав на фоні однієї бойової? І якщо ти приходиш до нас на 3D-моделювальника, то ти цим напрямком і займатимешся. Андрій Євгенійович, наприклад, відкрито говорить про те, що, на його думку (і я з ним абсолютно згоден), основна причина СЗЧ - не втома військових від війни, а відсутність адекватного до них ставлення та відчуття власної нереалізованості. У нас є внутрішня культура. Ми реально цінуємо скіли наших бійців. Більше того, якщо хтось хоче їх додатково розвивати, маємо для цього всі можливості. Напрямок навчань - це взагалі окрема історія Третього армійського корпусу. У нас вони різноманітні й у великій кількості. Через визначений час ти можеш вийти з війська спеціалістом ще вищого рівня, причому у твоїй конкретній галузі. Йти служити - це не поставити життя на паузу чи рухатися до помиральної ями. Якщо брати ще умовно 2022 рік, тоді було дуже невизначено, незрозуміло, як воно буде. Зараз ситуація значно зрозуміліша.

Є ще один важливий момент в цьому всьому: ми всі в Україні дуже любимо говорити про наші права. Але окрім них, є ще й обов'язки. І це природно, що наші права повинні виходити з виконання нами наших обов'язків. Бо право ти здобуваєш на базі того, що ти виконуєш свої обов'язки. Я закликаю усіх до свідомості. Ми ж усі - дорослі люди. Треба й поводитися по-дорослому.

- Ще одним аргументом цивільні чоловіки, яких я згадала, називають те, що влада досі ніяк не встановить чіткі терміни служби. Для нинішніх військових теж гостро стоїть питання ротації. Думаю, вам би також хотілося перепочити якихось пів року. Як ви до цього ставитеся?

- Звичайно, нам деколи буває важко – як фізично, так і морально. Під час служби різне буває. Ми всі це розуміємо. Але дуже допомагає повернути свої думки у правильний напрямок, коли ти зупиняєшся і просто міркуєш: а що ми тут взагалі всі робимо? Коли ти розумієш, що твоя служба, як і служба усіх твоїх побратимів, всіх військовослужбовців Сил оборони України - це не просто виконання службових обов’язків. Ми безпосередньо протидіємо збройній агресії росії проти України. Наша служба покликана на те, щоб робити все можливе для якнайшвидшого припинення страждань нашого народу, збереження людських життів і захисту українських міст та сіл від руйнувань. Коли ти думаєш про це в такому контексті, то чи потрібно тобі відпочивати? Розуміння взагалі, для чого це все, дає тобі сили й надихає рухатися далі.

Дасть Бог, прийде в скорому часі той момент, коли усі ми зможемо відпочити. Але зараз треба працювати. Мир не впаде з неба. Його ніхто нам не принесе. Він можливий тільки через позицію сили, через становлення статус-кво на полі бою. А для цього нам всім разом потрібно ще добряче попрацювати.

- Тобто у переговорний процес ви не вірите?

- Не мого рівня коментувати якісь дипломатичні зусилля. Думаю, у нас є достатньо фахових людей, які займаються політичними та геополітичними питаннями. Давайте віддамо це їм, а наша справа - доводити своє на полі бою. Наші переговори відбуваються саме тут. І це обов'язок кожного. Нам треба зосередитися на цьому і зробити максимум, що в наших силах.

- Очевидно, ніхто не знає і зараз не зможе сказати, скільки це ще може тривати. Є купа факторів, які впливають на завершення війни. Але якщо розглядати ваше життя, як ультрамарафон, ви зараз на якому кілометрі?

- Знаєте, людям, напевно, здебільшого хочеться уявляти, що вони лише на старті й усе ще попереду. Але ви правильно сказали, що ніхто не знає, що на нас очікує. Тому треба жити сьогоднішнім днем. Той момент, у якому я зараз перебуваю, і є для мене найкращим. Саме на ньому я маю бути зосереджений. Як каже Біблія: "Завтра саме про себе потурбується". Тому я не знаю, на якому зараз кілометрі, але точно знаю, що перебуваю там, де маю бути, де хочу бути і де можу бути найбільш корисним та ефективним.

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото надані Трейлом