"СТРІЛЯЙТЕ, КОЗЛЮКИ!" Інтерв’ю з українцем Вигівським, який 13-й рік за ґратами в рф. Тортури, вербування, життя в "одиночці"
Киянин Валентин Вигівський за сфальсифікованими звинуваченнями відсидів у російській тюрмі 11 років. І вже рік він не може повернутися додому - рішеннями своїх суддів Росія його продовжує утримувати. Тепер - в Депортаційному центрі, який мало чим відрізняється від тюрми: ґрати, кайданки, металеві двері з віконцем для їжі. За даними самого Валентина, існує таємне розпорядження голови Слідчого комітету РФ Олександра Бастрикіна - не випускати українців призовного віку з Росії.
Через деякі послаблення режиму в депортаційному центрі Валентину на кілька годин дають телефон. Саме так ми і змогли записати з ним це інтервʼю. З осторогою за його безпеку ми вирізали деякі чутливі моменти. Але з цього тексту ви можете зрозуміти головне - як Росія утримує українців, і через що їм доводиться проходити. На банальне запитання "Як ви?", Валентин відповідає: "Головне, що живий".
Детально про боротьбу за його визволення ми писали тут.
"ЯК У ТЮРМІ". Депортаційний центр
-Валентине, розкажіть, як проходить ваш день в цьому депортаційному центрі? Я просто ніколи не була в подібних закладах, не знаю, який це має вигляд навіть.
-Та як в тюрмі. В Росії все, що вони не починають створювати, все схоже або на тюрму, або на автомат Калашникова. Нічого іншого ця країна виробляти не може. Наш центр схожий на тюрму, тільки з послабленими умовами.
-Це якісь окремі кімнати чи камери?
-Я вдвох із сусідом, - до речі, він теж з України, - ми сидимо в камері. Тут у нас душ та туалет відгороджені. І зачинені двері. Тобто вийти з камери ти не можеш. На дверях - годівниця, як в тюрмі. Цілий день тут і сидимо.
Згодом Валентин надіслав мені дві фотографії його камери в депортаційному центрі: маленьке приміщення, з решітками на вікнах, металеве ліжко, залізні двері з віконцем для видачі їжі, за пластиковими дверима - вбиральня.
-Ще є телевізор. І телефон видають вдень. І мозок не виносять, як в тюрмі, це вже полегшення. І моральний стан покращується.
-Охорона є?
-Звісно. Як в тюрмі. Тільки більш лайтова. Не такий суворий режим. Крім того, якийсь ремонт є - фарбою всі стіни зафарбовані. Одяг вільний. В тюрмі ж не можна було одягнути вільний одяг. І наче це все дрібниці для людини, яка такого не бачила, але насправді, це дуже важливо.
-Багато там українців?
-Достатньо. Нещодавно дізналися, що існує розпоряждення Бастрикіна (Олександр Бастрикін, голова Слідчого комітету РФ, - ред.) про те, що всіх українських чоловіків треба тримати в цих депортаційних центрах два роки, тільки потім відпускати. Щоб не воювали. Вдумайтесь - розпорядження видав Голова Слідчого комітету РФ, навіть не ФСБ! Тобто треба сприяти видворенню жінок, дітей, літніх людей, хворих, а чоловіків - не випускати.
-Це ви на судах своїх почули, що є таке розпорядження Бастрикіна?
-На суді вони кажуть, що є внутрішнє секретне розпорядження, суддям його показують, але самого документу у справі - немає.
-А що вони в рішеннях суду пишуть, чому вас не відпускають з депортаційних центрів?
-В нашому центрі вже 6 українців сидять. І в усіх одне й те саме - просто продовжують перебування в центрі у звʼязку з проведенням Спеціальної воєнної операції (так в РФ офіційно називають війну, - ред.). Типу вони піклуються про нашу безпеку. І ще не мають можливості виконати рішення про нашу депортацію, бо нема безпечної ділянки кордону з Україною.
-Ви просили відпустити вас через кордони з іншими країнами?
-Так! Не погоджуються. Я пропонував поїхати через Білорусь, за свій рахунок. Через Естонію теж пропонували, поки там на кордоні не ввели комендантську годину. Пропонував через будь-яку країну. Пропонував навіть сам сплатити своє конвоювання.
Та й самі судді розуміють, що це розпорядження Бастрикіна, по-перше, не має ніякого стосунку до міграційної політики. По-друге, воно секретне. По-третє, здається, що їм самим соромно, бо розуміють, що навіть за їхніми жалюгідними законами це незаконно. І крінжово. І це ж не лише стосовно мене. В Росії взагалі повний правовий бєспрєдєл. Тут наче 37-й рік і не закінчувався, живуть і квітнуть традиції НКВД та Вєтлага (Вятський виправно-трудовий табір - один із таборів радянської системи ГУЛАГ, розташований у Кіровській області Росії, - ред).
-Валентине, а як ви так вільно можете висловлювати свої думки, перебуваючи в російській неволі?
-Так я феесбешникам в обличчя все казав, і навіть жорсткіше. Вони мене за це, звісно, трошки помʼяли. І співробітником тюрми казав все прямо. Ну бо це правда. Я на Лубянці все, що думаю, казав їхнім начальникам. До речі, в них усі управлінці середньої ланки такі, як Путін. Копія. Як з одного інкубатора. Такі кабінетні, невиразні. Там все таке понуре, в кожному кабінеті Фелікс Едмундович Дзержинський висить. Люди з такою корпоративною культурою захопили всю владу. В них тут в усіх вороги та "англічанка гадить".
-Минулого року у вас закінчився строк - 11 років, які вам дали за начебто шпіонаж. Коли ви виходили з колонії, ви вірили, що це вже все - воля?
-Чесно кажучи, я про це не думав. З моєю статтею від них можна було очікувати будь-яких провокацій, чого завгодно. Відповідно, якщо я не можу на це впливати, то навіщо мені забивати цим голову? Вийшов з будівлі, приїхав наряд, мене забрали. Все.
Після закінчення строку 17 вересня 2025 року Валентина з колонії відвезли до суду. Кіровський суд вирішив, що чоловіка треба терміново депортувати в Україну. Бо він - загроза для росіян. Ба більше, Валентину заборонили вʼїзд на територію РФ протягом 10 років. Але - його з РФ не випускають. За рішенням того ж суду, українець утримується в Центрі тимчасового утримання іноземних громадян УМВС Росії по місту Кіров. Спочатку призначили 120 днів перебування в цьому центрі, потім постійно продовжували. Там Валентина Вигівського тримають вже понад рік.
-Як я колись сказав слідаку: поки я фізично не залишу територію юрисдикції цієї держави і не покажу два середні пальці в певну сторону, я вважаю, що нічого ще не закінчилося. Коли перетну кордон, тоді зможу сказати, що я нарешті вільний.
-А маєте уявлення, коли це буде?
-Ну яке тут уявлення? Може статися що завгодно. От я вже більше року в цьому центрі сиджу. Я роблю все, що можу, батьки роблять все, щоб якось простимулювати це питання. А буде так, як має бути.
-Ви казали, що з вами ще українці сидять. Хто вони?
-Один - з лагеря, де і я сидів. Другий - з іншої зони. І там ще двох привезли після тюрми також. Двоє хочуть залишитися тут.
-В Росії?
-Так. У одного мати тут. А другий просто любить Росію. Може на війну поїде. До речі, один вже їздив. Руку йому там відірвало.
ТРЕТИНА СТРОКУ - В "ОДИНОЧЦІ". ТЮРМА
-Як минули ваші 11 років в колонії суворого режиму?
-За відчуттями, як років 35. І якби ж там ще був табір, барак, але ж ні, в мене було не так. Більшу частину свого строку я відсидів в "одиночці". Тупо в чотирьох стінах. Це в кілька разів важче.
-Який вигляд мала ця камера?
-Жахливо. Навіть не вся пофарбована. Нари. Їх зранку треба пристібнути, щоб на них не можна було сісти. Матрац виношу в спеціальну кімнату в кінці коридора, "матрасовка" називається. В камері залишається лише лавочка. Зроблено все так, щоб було максимально незручно. Бо лавочка ця - як в дитячому садочку, 20 сантиметрів. Холод. Спека. Комарів купа. Ти - в тюремній робі. О 5 ранку - підйом, є година прогулянки, о 8 вечора - відбій. Дні тягнуться неймовірно довго. За відчуттями, один день - це наче як один тиждень в звичайному житті.
-І ви постійно один?
-Так. Десь відсотків 70 мого 11-річного строка пройшли в "одиночці". Це само по собі окремий вид тортур. Навіть ті, в кого довічні строки, сидять по двоє. А я - один.
-Як ви це витримали?
-Завдяки моєму вмінню абстрагуватися. Я намагався відволіктися, читав книжки, журналів та газет купу понавиписував. Я, мабуть єдиний там був такий, хто стільки читав. Максимально намагався втекти від реальності - постійно над чимось міркував, листи писав, власні записи робив, щоб не намагатися заснути і провести цей час з користю. Здається, у фільмі "Втеча з Шоушенка" головний герой сказав, що у тяжких тюремних умовах головне - максимально абстрагуватися від реальності. Раніше я цього вислову не розумів. Але реально ця порада мені дуже допомогла.
Бо я бачив та чув, як в сусідніх камерах хтось рот собі зашивав, хтось себе різав, когось відвозили до психушки. Психіка просто не витримувала.
-А у вас були психічні зриви?
-Ні, не було. В мене психіка достатньо стабільна.
-А які стосунки у вас були з адміністрацією тюрми?
-По-різному. В мене натура правдорубна, я не люблю комусь жопу підлизувати. Якщо це какашка, то це - какашка, я не стану це називати "органічною фекальною масою". Я завжди казав правду-матку, але по-людськи себе поводив. Тому в цілому, в мене стосунки з персоналом були більш-менш нормальні.
"СТРІЛЯЙТЕ, КОЗЛЮКИ!". ТОРТУРИ ВІД ФСБ
-З вас знущалися? Тортури були?
-В колонії - ні. Лише на Лубянці ("Лубянка" - це площа в центрі Москви, назва якої стала символом радянських і російських спецслужб, нині там розташована штаб-квартира ФСБ Росії, - ред.)
-Розкажіть.
-Наприклад, в 2014-му ще до Раменського підмосковного лісу вивозили. П'ять годин катали, я був з мішком на голові, скорчений на полу в мікроавтобусі. На мені - ноги спецназу. В лісі дістали мене. Це був контртерористичний спецназ, феесбешний. Мені дістали, поставили на ноги - і відійшли. Мовчки. Всі вони - в масках і з автоматами.
-Просто мовчать і все?
-Так. Стоять і мовчать. Така в них психологічна методика - як ламати людину. Мені вже зрозуміло, що зараз тут і прикопають. Вони ж повні бєспрєдєльщікі, їм насрати на все. Бо нічого за це не буде. Стою я… і все сповільнилося так навколи. І такий сум взяв, що не побачу, як мій син виросте. Цей момент особливо мені запамʼятався. Я не знаю, скільки часу минуло, але за відчуттями, дуже довго. Я їм кажу: "Ну що, стріляйте, козлюкі!". А вони стоять і мовчать. Потім по рації щось крякнуло. Вони мовчки підійшли, знову мішок на голову вдягнули. В машину закинули. І все. Потім мені один каже: "Ну, ти міцний горішок, в нас такі терорюги на цій процедурі ламалися!"
Найжорстокіші тортури в них зазвичай в першу добу. До того, як передають в СІЗО. Бо в Лефортово (історична та діюча в'язниця в Москві, відома як головний ізолятор російських спецслужб, - ред.) кожен раз, коли тебе туди привозять, то кожен раз повністю роздягають і перевіряють, чи ти не покоцаний. Під свою відповідальність покоцаного не заберуть, щоб ти не помер там. Бо ти ж вже заарештований, типу в правовому полі. І плюс в мене - не терористична стаття. От з тими, в кого терористична стаття, вони можуть витворяти взагалі все, що хочуть, більший простір для творчості. Один опер мені казав: "Шкода, що в тебе не тероризм, я б тобі тоді міг ногу прострелити і палець туди засунути".
-В цю добу, поки ви ще не потрапили в СІЗО, вас били?
-Ну, звичайно! Як же ж без цього?! Це така дрібниця порівняно з усім іншим. Вони ще відео зі мною назнімали. Написали мені текст, що начебто я - агент СБУ. Роздрукували мені його на папері, сказали завчити і повторити кілька дублей. Але навіть це вони нормально зняти не могли - бо в мене ж обличчя побите. Кажу: "Хоча б дочекалися, поки ці побої зійдуть!". Ну щоб переконливіше було! Бо виходить, як в тому старому ролику з харківськими Добкіним і Кернесом: "Міша, у тєбя скучноє ліцо, тєбє дєнєг нікто не даст!"
-А до чого тут СБУ? Вони ж вас наче звинуватили в шпигунстві на користь Китаю?
-Та вони кілька разів міняли звинувачення, вигадували різне. Щоразу різне. Я їм казав: "В мене іспанський сором через вашу компетентність". В результаті мене просто звинуватили в шпіонажі. Про Китай - то, мабуть, вже журналісти нафантазували.
"СЛУЖІТЬ РОДІНЄ!". ЯК ФСБ ВЕРБУВАЛИ
-А навіщо ви тоді поїхали до Криму?
-Мене виманили через мою подругу. Вона в Підмосковʼї жила, мабуть, і зараз живе. Вона до мене в Київ приїжджала, ми з нею на технічні теми спілкувалися. Вона попросила мені допомогти в одному питанні і приїхати в Крим. Я приїхав. Моя сєрдобольність вже не вперше шкодить мені в житті.
-А ви розумієте, чому саме ви потрапили в поле зору ФСБ?
-Ну я маю здогадки деякі. Вони мені потім сказали, що хочуть, щоб я працював на них. Щоб був частиною їхньої невеликої команди з кібероперацій. Навіть напередодні оголошення вироку, ввечері, десь після 21-22-ї години, до мене прийшли, як я розумію, хтось навіть не з ФСБ, а з розвідки, і ввічливо так казали: "Ну, може ви погодитеся?" Я сказав: "Ні, на ворога не працюю в будь-якому вигляді".
І вже на суді, перед оголошенням вироку, перед засіданням до мене підходить прокурорка, мій адвокат поруч сидить, а вона каже: "Молодой чєловєк, навіщо вам сидіти в тюрмі? Служіть родінє!". Я тільки хотів відповісти, що Росія - мені не родіна, а вона каже: "Не важливо, якій родінє. Це краще, ніж сидіти в тюрмі".
Вони хотіли, щоб я жив у Москві і працював на них як IT-спеціаліст. А на мою подругу просто вийшли. В Росії це справа техніки, тут за жопу можна взяти будь-яку людину, ти нікуди не дінешся. Бо вона - непогана дівчина. Хоч і підставила мене капітально. В мене суд був і вона там була як свідок, бо саме ж вона мене виманила. Їй було соромно, вона навіть не дивилася в мій бік, щось там пролепетала нечленороздільно, взагалі нічого не можна було розібрати. Вона - непогана, просто така фігня вийшла. Пʼята держави наступає - і особливого вибору в людини немає.
"В ГАЗЕТІ НА ФОТОГРАФІЇ - МІЙ БУДИНОК". ПОЧАТОК ПОВНОМАСШТАБКИ
-Коли почалося повномасштабне вторгнення, ви сідили в тюрмі. Як про це дізналися?
-Щось по телевізору показали. А ще тоді виходила "Новая газета" (російське видання, яке продовжувало критично писати про війну, - ред.) , я був на неї підписаний. Почалася СВО, а наступного дня прийшов новий номер цієї газети. І на фотографії - мій будинок покоцаний, вулиця Кошиця, станція метро "Харківська". Навпроти школи. Це ж треба було прям опублікувати мій рідний будинок!
-Це жах.
-Так. Уявляєте, які мої емоції були? Мене там понесло тааааак, взагалі пипець. Я тоді якраз зміг вибратися ледь-ледь з одиночної камери, вже півтора року як жив просто у СУС (з російської - "суворі умови утримання", - ред.). Там умови трошки краще, телевізор є, холодильник. Ну а тут мене понесло. Доброзичливці завжди знайдуться, на мене донесли, і мене знову закрили в "одиночку".
-А що ви зробили?
-Ну уявіть мої емоції: все почалося, а в газеті - фотка раскуроченого будинку, де я жив. А я його ні з чим не сплутаю! Це був шок. Уявляєте? А там були п#дараси такі, в яких національний підйом! І вони мені: "Ой, ну чо ви, хохли, на заднєм пріводє…", таке всяке казали. Хотілося просто взяти і забитии до смерті тих бакланів. Вони операм і доповіли.
-І вас знову в одиночну камеру. На скільки цього разу?
-На місяць. Але все одно там радіо зранку включали перед зарядкою, якісь новини я чув. Газети ще приходили, хай і з запізненням. А вони тоді під Києвом були, а я - тут, нічого зробити не можу. А в них по тєлєку так подавалося, що от-от і Газманов на Майдані буде співати… Короче, не дуже приємні спогади.
-А ставлення до вас після 2022 року змінилося?
-Та не сказав би. Бо я до цього вибудував нормальні стосунки з персоналом. З кожною окремою людиною. В основному до мене добре ставилися. Бо я вмію з людьми знаходити спільну мову. І все ж таки нормальних людей вони поважають. Бо якщо людина, навіть в таких умовах, знаючи, що є наслідки, але не зраджує свої погляди, - то це викликає повагу у будь-якої адекватної людини, яка навіть не поділяє твоїх поглядів.
Згадав історію. В мене була мочалка в кольорах російського прапора, купив у місцевому магазині, іншої там просто не було. Якось іду в баню і один співробітник, колишній десантник, великий такий, каже мені: "О, так ти вже наш! Вже обрусєл! Бо в тебе он яка мочалка!" Другий раз - те саме. На третій раз я йому кажу: "Але ж ти не знаєш, що я мию цією мочалкою". Він розкричався, піна аж з рота полетіла. А я йому: "От для цієї філейної частини я її і тримаю".
"Я БУВ У ЗАДЗЕРКАЛЛІ". ІНТЕРНЕТ
-Що за ці всі 12 років було найстрашніше для вас?
-Сидіти в "одиночці". Нескінченний час. Мабуть, це навіть гірше, ніж якби тебе одразу десь пристрелили. Це, мабуть, найгірше, що може статися, найважче випробування. Сидіти з будь-яким бидлом страшним - і те краще, бо все одно з живою людиною.
-Ну зараз хоч телефон зʼявився, можете тримати звʼязок з батьками, з сином, інтернет є...
-Так, це взагалі квантовий стрибок! Можна вивчати багато чого, відосики дивитися, новини нормальні читати. Я зараз дивлюся українські Ютуб-канали. На декілька підписаний. І про технологічні новинки дивлюся - авіаційні, воєнні технології, ІТ-інфраструктура... Автоогляди вже у відео є, а не лише у журналах..
-Це все новий світ для вас.
-В мене відчуття, що я в якомусь задзеркаллі був. Але не скажу, що я прям так сильно відстав. Так, з одного боку, багато чого не бачив. Але діти он багато речей швидко засвоюють. А в мене мізки - не дитячі. Я все ж таки в багатьох речах добре розбираюся. Багато чого пропустив, але я ж знаю, на які моменти звернути увагу.
-А хто ви за освітою?
-Інженер-електронник. Київський політех закінчував.
-І працювали за фахом?
-Та яка там електроніка у нас в Україні може бути? В нас хіба випускають мікропроцесори або сервери? Ні, звісно. Я більше по ІТ був.
-Як із сином вибудовуєте зараз стосунки? Все ж таки 12 років не бачилися, він зовсім малим був. Я багато спілкувалася з нашими колишніми полоненим. Вони часто кажуть, що з дітьми складно, все наново.
-Є такий момент. Але в кожній родині своя ситуація. До того ж, я добре розбираюся в психології, це моє хобі. І щоб я зі своїм сином не вибудував стосунки, - ну це смішно. З цим все нормально. Чекає на батька. Йому зараз 17, батько особливо потрібен. Коли повернуся, він зі мною буде жити. Він спочатку хвилювався, але я кажу йому: "Кірюша, розслабся, ти - частина мене, я - частина тебе. В нас багато чого однакового. Ми - єдине ціле. Уяви, що я твій найкращий друг. І все нормально пішло.
"Я САМ ЗДИВОВАНИЙ, ЩО НЕ ЗЛАМАВСЯ". МРІЇ
-Як думаєте, чому вас всі ці роки не міняли?
-Я нічого не думаю. І не хочу. Це все вже не має ніякого значення. Не люблю думати над тим, де в мене немає вхідної інформації. Це беззмістовне напруження мозку.
-Ви впевнені, що я можу це публікувати?
-Так. Я все в обличчя чекістам говорив. Гірше не зробите. Куди вже гірше. Росіяни хочуть нас всіх повбивати, повішати або до Сибіру відправити. Я бачив як з "азовців" знущалися, яким великі строки давали. В нас у колонії був штрафний ізолятор. В кінці коридору для них окремий сектор зробили. Як же ж з них знущалися…
-Про що мрієте, коли повернетеся?
-Мрію просто жити нормальною людиною. Хочу нормальний одяг. Просто вулицями пройтися. Бути на відкритому просторі. На машині проїхатися. З сином час провести. Роботою цікавою зайнятися. Знаєте, все рівно треба намагатися бути позитивним. Так, треба усвідомлювати реальність, не божеволіти, але позитив та добрий гумор дозволяє пройти будь-які важкі випробування достойно.
-Я так здивована це чути від вас. Що ви не зламалися…
-Чесно кажучи, я сам здивований, що не зламався, башкою не потік. Реально, сам здивований. Але знову ж таки - такі речі про себе дізнаєшся, коли життя дає тобі змогу самого себе випробувати. Це як у фізиці, як випробування якогось виробу механічного - ніколи не дізнаєшся, на що він здатен, поки не випробуєш. Але краще так людей не випробовувати. Але тим не менш. Багато хлопців зараз в окопах. Їм куди важче.
Ірина Ромалійська
