Мільйонна зарплата бізнесмена Григоришина: Симптом системної проблеми українських санкцій

Україна вже понад 10 років будує власну санкційну політику. Починаючи з 2014 року, а особливо після повномасштабного вторгнення Росії, санкції стали одним із ключових інструментів економічної безпеки держави.

Однак ефективність санкцій визначається не кількістю рішень Ради національної безпеки й оборони, а якістю правової рамки, яка забезпечує їх реальне виконання. І саме тут українська система досі має небезпечні прогалини.

Кейс із підозрою бенефіціарному власнику АТ "Сумиобленерго" Костянтину Григоришину це наочно демонструє.

За версією слідства, перебуваючи під санкціями РНБО, він оформився радником у підконтрольній компанії із зарплатою 1 млн грн на місяць – при дистанційній роботі та мінімальному фактичному навантаженні. За даними правоохоронців, у 2020-2024 роках таким чином було виведено близько 68 млн грн.

Цей випадок – не лише про можливі зловживання конкретної особи. Він – про системні проблеми українського санкційного права.

Санкції проти власника – не санкції проти бізнесу?

Перша прогалина стосується базового, але критично важливого питання: якщо санкція у вигляді блокування активів застосована до фізичної особи – кінцевого бенефіціарного власника компанії, чи поширюється це блокування на активи самої компанії?

Сьогодні українська судова практика фактично дає негативну відповідь. Верховний Суд послідовно виходить із класичного принципу корпоративного права: юридична особа є самостійним суб'єктом і не відповідає за зобов'язання свого учасника. Відтак персональні санкції щодо фізичної особи автоматично не означають блокування активів компанії, яку вона контролює.

Із формально-правової точки зору така позиція виглядає логічною. Однак у площині санкційної політики вона породжує очевидний дисбаланс. Компанія, що перебуває під фактичним контролем підсанкційної особи, зберігає можливість вільно розпоряджатися своїми активами. А це означає, що економічна вигода зрештою може й надалі надходити саме тій особі, проти якої й було запроваджено санкції.

Європейський Союз вирішує це питання інакше. Відповідно до роз'яснень щодо застосування Регламенту (ЄС) №269/2014, санкції формально накладаються лише на осіб, включених до санкційного списку. Однак якщо така особа володіє або здійснює контроль над компанією, презюмується, що її контроль поширюється й на активи цієї юридичної особи.

Це означає, що будь-які кошти чи ресурси, надані такій компанії, розглядаються як такі, що потенційно можуть приносити вигоду підсанкційній особі – а отже, підпадають під обмеження. Водночас ця презумпція не є абсолютною. Вона може бути спростована, але саме компанія повинна довести відсутність фактичного контролю або економічної вигоди для підсанкційної особи.

Таким чином європейський підхід грунтується не на формальній юридичній оболонці, а на оцінці реального економічного контролю та кінцевої вигоди.

Блокування активів, яке не забороняє їх набуття

Друга проблема закладена в самому визначенні санкції блокування активів. Закон України "Про санкції" трактує блокування як тимчасове позбавлення права користуватися та розпоряджатися активами. По суті йдеться про заборону витрачати або відчужувати вже наявне майно. Водночас закон не містить прямої заборони на набуття нових активів.

Саме така конструкція створює можливості для обходу санкцій, зокрема через механізми, схожі до описаних у кейсі Григоришина.

Підсанкційна особа може продовжувати отримувати доходи – заробітну плату, винагороди чи інші платежі. Формально ці кошти підлягають блокуванню після зарахування на рахунок. Однак із точки зору санкційної логіки мета обмеження вже частково нівелюється, а економічний потік не зупинено.

Європейський підхід є значно жорсткішим, оскільки прямо забороняє надання будь-яких коштів чи економічних ресурсів – прямо або опосередковано – підсанкційним особам або на їхню користь. Іншими словами, обмеження працює "на вході": кошти не повинні взагалі потрапляти до підсанкційної особи.

Відсутність дозвільної системи

Водночас ефективна санкційна система не має бути репресивною.

У європейській моделі санкції поєднуються з системою спеціальних дозволів, на вчинення дій, які заборонені санкціями. Компетентний орган може дозволити використання заблокованих коштів для базових потреб: харчування, лікування, комунальних платежів, податків або оплати юридичної допомоги.

Суд справедливості ЄС водночас наголошує: національний орган зобов'язаний перевіряти, чи є такі витрати обґрунтованими та чи не підривають вони мету санкцій. Такий підхід дозволяє забезпечити баланс між дотриманням прав людини та ефективністю санкцій.

В Україні ж такого механізму досі немає. Як результат – система не розрізняє оплату лікування та виплату багатомільйонних винагород, що створює простір для зловживань та обходу санкцій.

Окрім цього, виникають і ризики порушення прав людини з подальшою перспективою звернення до Європейського суду з прав людини. Показовими в цьому контексті є нещодавні ситуації, пов'язані з неможливістю внесення застави підсанкційними особами, зокрема у справах Шуфрича та Богуслаєва.

Відсутність відповідальності

Зрештою, чи не найбільшою проблемою залишається відсутність в Україні адміністративної та кримінальної відповідальності за обхід або порушення санкцій. ЄС уже визначив гармонізацію такої відповідальності як необхідну умову ефективності санкційної політики.

Директива ЄС зобов'язує держави-члени встановити кримінальну відповідальність, зокрема, за приховування активів підсанкційних осіб, використання посередників для обходу обмежень, надання економічних ресурсів усупереч санкціям, а також участь у схемах, спрямованих на уникнення санкційних заборон.

Її ключова логіка проста: санкції без механізму покарання за їх порушення перетворюються на декларативний інструмент.

В Україні перший крок зроблено, щоправда, поки що лише на рівні законодавчої ініціативи. Уже минув рік як президент зареєстрував як невідкладний законопроєкт №12406, розроблений із урахуванням положень європейської директиви, що передбачає криміналізацію обходу санкцій.

Проте парламент досі не ухвалив цей документ і намагається внести в нього шкідливі поправки. Відтак ключовий елемент санкційної системи відсутній.

У підсумку

Кейс із мільйонною зарплатою підсанкційного бізнесмена демонструє головне: проблема українських санкцій полягає не у відсутності політичної волі, а у відсутності належно вибудуваних правових механізмів.

Санкції, які можна обійти через трудовий контракт, корпоративну структуру або прогалину у визначенні активів, перестають бути інструментом економічного тиску та перетворюються на символічний жест. Тому ключовим фокусом сучасної санкційної політики має стати створення дієвих юридичних інструментів, які забезпечують реальне виконання обмежень і невідворотність відповідальності за їх обхід чи порушення.

Йдеться не лише про внутрішню ефективність державної політики, а й про виконання євроінтеграційних зобов'язань України: гармонізація санкційного законодавства з правом ЄС є частиною процесу наближення до інтеграції до єдиного правового простору Євросоюзу.

Українська правова рамка санкцій потребує системного доопрацювання з урахуванням європейських стандартів: поширення санкцій на контрольовані активи, заборони на надання економічних ресурсів підсанкційним особам, запровадження винятків і дозволів для базових потреб та відповідальності за обхід санкцій. Без цього навіть формально заблоковані активи продовжуватимуть залишати економіку – за схемами, схожими до тієї, що стала предметом розслідування у справі Григоришина.