Фронт жовтня 2020 року. Головна потреба

Ми не були на фронті кілька місяців. Так склалось в результаті моєї сильної хвороби. Але ми продовжували працювати з фронтом, навіть в реанімації я була на зв'язку з позиціями і по мірі сил розрулювала ті чи інші питання.

Висновок перший.

Працювати з фронтом частково можна, навіть не перебуваючи на фронті. Ходить Нова пошта, вона звично допомагає волонтерам, відправляючи ці вантажі безкоштовно.

Чи можна працювати з фронтом постійно й конструктивно, не буваючи на фронті?

Висновок другий – ні.

Якщо ти жодного разу не був на фронті – змирись, ти нічого не знаєш про фронт. Бо знання фронта, отримані з телефонних розмов, та і взагалі з розмов, будуть далеко не повними знаннями. Саме з оцього небажання, невміння, часом фізичної неможливості поїхати на фронт, пересвідчитись у всьому на власні очі, помітити те, про що тобі ніколи не розкажуть, бо просто не вважатимуть за потрібне – і виходять різні казуси.

- Там хлопчики голодні стоять…. – звично голосить інтернет, включаючи пластинку, заїзджену ще з 14 року, це казус Голодних Сонечок

- Там хлопчики голі-босі… - грає далі пластинка, включаючи Казус Бідолашної Армії

- Там хлопчикам і стріляти нічим!

- Там хлопчики замерзли…

І так далі, і таке інше. І якщо ти починаєш вказувати на те що:

- ситі хлопчики

- та вдягнені вони давно й добротно

- ніхто в них зброю не відбирав

- там, до речі, і дівчата є, і чимало

Мінімум, в чому тебе буде звинувачено – що ти бездушна тварюка. Максимум – граєш на руку ворогу.

Далі по казусах.

Сумно й соромно було нам, коли ми стикнулись з Казусом Маскувальної Сітки. Ось приклад сітки, сплетеної волонтерами, які тримають руку на пульсі фронта https://www.facebook.com/diana.makarova.37/posts/3497167930343883

а це сітка, сплетена невідомо ким і невідомо нащо. Така сітка відіграє хіба демаскувальний фактор – і соромно перед військовими, коли ти бачиш отаке ставлення до фронта https://www.facebook.com/diana.makarova.37/posts/3505533369507339

- Що вразило на фронті найбільше після довгої перерви? – питається в нас Тарас Степура, досвідчений волонтер і вояк.

- Три пункти -не вагаючись, відповідаю я. – І перший з них - дороги.

Дороги виросли на фронті якось страшенно швидко, за кілька місяців – хоча, віддамо належне, будуватись ці фронтові дороги почали ще зо три роки тому. Дороги ці вражають своєю якістю – хоча ми й забиваємось на коньяк з шоколадкою, скільки вони простоять. Дороги ці робляться чи в очікуванні вільної економічної зони, а чи в очікуванні чергової ескалації Росії, чи для того, щоб освоїти європейські гроші, видані нам на відбудову Донбасу-Луганщини, а чи для того, щоб «гості» з ОРДЛо відчули різницю і проніклись, і самі побігли назад, до України. Невідомо сіє, але принаймні нам у цьому рейсі якісні дороги зробили колосальну економію по часу (ми виграли день) і економію по пальному (ми виграли бак) https://www.facebook.com/diana.makarova.37/posts/3500110986716244

Другим пунктом йдуть блокпости, вже зняті і полишені сумною пусткою. Навіщо знімають блокпости, ми не знаємо – але, будьмо об'єктивними, деякі з них давно вже грали суто меморіальну роль. https://www.facebook.com/diana.makarova.37/posts/3495051363888873

- Третій пункт найстрашніший. – відповідаю я. – Бо такого РАЗДОЛБАЙСТВА, як нині, на фронті я ще не бачила.

При цьому треба зауважити, що фронт без роздолбайства взагалі неможливий (загалом фронт оперує зовсім іншим словом, але ми люди чемні і матюкатись не будемо) Багато подвигів самопожертви воїнів здійснено саме в результаті роздолбайства як рядового, так і командного складу. До речі, фронт дуже не любить оцих слів – подвиг, геройство тощо. Мабуть тому що добре знає ціну більшості подвигів. Коли ти мусиш закрити дірку чийогось чи навіть свого роздолбайства собою, бо всі інші засоби вже скінчились.

Саме в результаті роздолбайства ми маємо величезну кількість небойових втрат, які зазвичай починаються словами:

- А давайте зріжемо оцю дорогу і проскочимо полем…

- А що тут, всередині цієї гранати…

- Та сьогодні не стріляють, я зараз швиденько вилізу на бруствер…

- Та ми броніки не носимо, ви ще скажете, каску начепити, ги-ги-ги, то все для штабних…

і т д

Фронт, можна сказати, існує на підвалинах загального раздолбайства – до речі, як нашого, так і ворожого. Там теж вистачає таких раздолбаїв, і цим ми невпинно користуємось. Але такого як зараз, ще не було.

- А чому ми їдемо оцією дорогою сорок, коли завжди не менше ста? Тут же ПТУРи завжди світили у бочину.

- Та перемир'я ж... Які ПТУРи, не сміши.

- А чому ми бігаємо оцими окопчиками, висовуємо голови, хоча і знаємо, що до сепарів рукою подати, шапкою докинути?

- Так перемир'я ж…

- А чому ти виходив по оцьому місточку вночі з включеними фарами? Тут же прострілюється все на раз.

- Так в нас же перемир'я…

Фронт бачив перемир'я й досі, фронт навіть радий іноді цим перемир'ям, це час на відбудову позицій (хто хоче відбудовувати, а хочуть і стараються не всі), це час на відпочинок від постійної небезпеки. І ми давно вже знаємо, що місяць відносного перемир'я – це цілком притомний час для довгої, тягомотної, окопної війни.

Але два місяці перемир'я – здається, це вже забагато для стану боєготовності армії. Після двох місяців перемир'я напрацьовані навики особового складу починають зменшуватись і забуватись у геометричній прогресії. І тут нічого ти не зробиш. Численні перевірки, які зростають саме в часи перемир'я, не примусять вояків носити броніки та каски там, де не стріляють. Як не можна примусити підсвідомість триматись у стані готовності, коли навкруги тиша та благодать.

- Слухайте, я не розумію, чому ми робимо повільну проходочку оцією стежиною, покурюючи і буцаючи камінці, коли ще два місяці тому тут треба було перебігати дрібними перебіжками?

- Перемир'я…

- Слухайте, а ми оце робимо розвантажування машини якраз на прострілюваному місці. Ми раніше це місце пролітали з шаленою швидкістю, та й то коли нас пускали сюди.

- Перемир'я…

Вальяжність. Зменшення темпа фронта. Гасіння заходів безпеки на рівні підсвідомості. Оце все результати перемир'я, яке рано чи пізно скінчиться. І тоді оці вальяжні вояки стануть першими жертвами.

А чи скінчиться воно, перемир'я?

Це питання, до речі, турбує фронт чи не якнайбільше. Воно мало турбує тих, кого прийнято називати заробітчанами (до речі, не бачу нічого поганого в тому, що люди йдуть в армію та на фронт, спокусившись заробітком, власне, ці пориви можуть стати початком серйозної професії, не зараз і не тут, але загалом десь і колись)))))) їм що, солдат спить, служба йде, гроші капають – але воно турбує вмотивованих людей. Тих, що прийшли на фронт з початком війни і досі перебувають тут. Тих, хто має певну мету – і мета ця одна, звільнення країни від окупанта.

- Це штучне перемир'я, і, як будь-що штучне, воно не може протриматись довго. – каже мені досвідчений волонтер та аеророзвідник

- Війну не можна спинити, взявши за загривки дві армії і наказавши їм не стріляти. Проти такої спроби сама історія. Бо історія вчить нас, що війну можна або виграти, або програти. Ну, не дано третього! – каже інший досвідчений воїн кількох війн.

- Рано чи пізно нерви здадуть і понесеться все знову. – каже старий досвідчений командир.

В кого здадуть нерви? Хто почне той вибух, який рознесе чергове наше штучне перемир'я? Невідомо – хоча є підозра, що це буде Росія. І почне вона саме тоді, коли оце наше раздолбайство перейде всякі межі, настільки, що нас можна буде взяти голими руками – принаймні деякі позиції. Бо що-що, а закони воєнних дій та психологію військових Росія, цей постійний агрессор, добре знає.

... - Що вам привезти ще? – питаємось ми після візиту на ту чи іншу позицію, переговоривши з військовими, законспектувавши потреби.

- Мізків! – незмінно відповідають нам.

- Мізків! – регочуть військові постійно, починаючи ще з позицій під Слов’янськом у 14-му році.

Мізки завжди були і будуть головною потребою фронта. Сюди входить – результати практики і оперування теорією, результати навчання і досвід бойових дій, грамотність командирів і розуміння обстановки особовим складом.

Ми пам’ятаємо час, коли добряче тренувались фронтові мізки – це були 2014-2015 роки, роки активних бойових дій. Ми пам’ятаємо час, коли було дуже добре й одразу видно – хто командир, а хто погуляти вийшов, ховаючи задницю свою за особовим складом. Ми пам’ятаємо час, коли армія жадібно вчилась всьому, що може допомогти в головних двох задачах – вижити й перемогти.

Зараз ми цього не бачимо. Незважаючи на постійні полігони перед виходом на фронт, незважаючи на розширені навчання, та ще й разом з військами НАТО, незважаючи на вже здобутий досвід – довжелезне перемир’я гасить усе.

-  То ви що, за те, щоб знову почали стріляти, щоб знову гинули наші хлопчики? – спитають в нас з обуренням.

-  Ні. Ми не хочемо, щоб гинули наші хлопці та дівчата. Саме тому ми вважаємо, що армія на фронті мусить або воювати, або йти в тил. Бо армія, погрузша у болоті штучного перемир’я, рано чи пізно почне розкладатись. І в результаті все одно загине велика кількість наших хлопчиків. І дівчаток, до речі.

А нерви вже здають, ви чуєте у фронтових зведеннях, що обстріли відбуваються, і якщо ви думаєте, що це лише сепари й Росія обстрілюють наші позиції, а наші вояки лише сидять й рахують прильоти – то ви глибоко помиляєтесь. Ні, ми теж ще з зубами, ми відповідаємо (а часом і провокуємо, чого вже там) – і все це дає нам розуміння, що рано чи пізно оці штучні стримування закінчаться, і тоді дай боже, щоб ми опинились з меншими втратами,  а ворог з більшими.

Для цього потрібно лише одне – мізки.

Мізки у першу чергу для високого нашого командування. Воно теж має потребу в мізках, на жаль.

Амінь.

Я закінчила звіт з враженнями від рейсу по фронту жовтня 2020 року, фронта Епохи Великого Перемир’я в картинках, діалогах, рефлексіях і спостереженнях.

Перша частина звіту https://censor.net/ru/blogs/3225606/jalst_z_bulochkoyu_pro_potrebi_fronta_jovtnya_2020_ch1

Друга частина звіту https://censor.net/ru/blogs/3225651/pro_potrebi_fronta_jovtnya_2020_ch_2