75-річній вчительці з Херсонщини її ґвалтівник лишив кулю із словами: "Якщо тільки писнеш, нею і вб’ю"

"Чомусь люди жахаються, коли чують про зґвалтованих літніх жінок. А таких – десятки", - додам до цих слів Ірини Довгань, що більшість суспільства не хоче про це навіть знати. Хоча таких історій після 2014 року було десятки, а після 2022-го - вже тисячі.

Україна жахнулася історії дівчинки з Бердичева, яку ґвалтували брати. Багатьох обурило, що очевидних симптомів не помічали вчителі, сусіди... Але що вже скажеш, якщо Галину Тищенко, над якою знущався руський танкіст у березні 2022 року, майже переконували не давати свідчення. Мовляв, навіщо воно вам. Будуть всі розпитувати, люди дізнаються, сусіди. Але жінка з Краматорська, яка пережила окупацію міста у 2014 році і з родиною вирішила переїхати подалі від війни - під Київ, куди ж війна ніколи не прийде, має дуже сильний характер... Хоча її, змучену, страждаючу, не лише лишили без допомоги, а й вмовляли замовкнути! Я писала велике інтерв’ю з цією жінкою, яка побудувала будинок неподалік Житомирської траси.

https://censor.net/ua/resonance/3559062/sema-network-jinky-yaki-perejyly-nasyllya-na-viyini

І її історія є в фільмі "Сліди", закритий показ якого відбувся в Києві. Стрічка отримала спеціальну відзнаку глядацьких симпатій на "Берлінале". Це сталося вперше за 40 років існування фестивалю! Зараз стрічку демонструють на фестивалях по всьому світу. Більше того, фільм отримав можливість бути поданий цього року на здобуття "Оскару"! Голоси наших жінок мають чути. Бо це докази злочинів, які коять росіяни на окупованих територіях.

В Києві, як це було і в Берліні, на закритий показ, де глядачами були переважно представники іноземних посольств, а також генеральної прокуратури та слідчих органів, в залі були присутні героїні фільму. Це шестеро жінок з різних регіонів країни, різного віку, різних професій. Навіть усвідомлення, що кожна з них пройшла через тортури росіян, жахають. Але коли ти ще й на величезному екрані бачиш кулю в долоні спрацьованої жінки, якій за пару років виповниться 80 років, здригаєшся від її слів, що цю кулю їй залишив її гвалтівник, пообіцявши застрелити нею жінку, якщо вона комусь розповість, що він з нею робив… Мефодіївна дала свідчення одразу ж, як частина Херсонщини була деокупована. І готова говорити про злочини "асвабадітєлєй", бо багато жінок насправді не готові, аби їхні історії ставали публічними. Мефодіївна не боїться нічого. Вона, сільська вчителька української мови, яка виховала декілька поколінь учнів у рідному селі, має ту силу і мужність, аби стати голосом і інших постраждалих.

На фото:

Про більшість жінок, чиї історії є у документальному фільмі "Сліди", Цензор.НЕТ розповідав. Про Ірину Довгань (третя зліва)– неодноразово (https://censor.net/ua/resonance/3578664/iryna-dovgan-ocholyuye-sema-ukraine-ob-yednannya-jinok-yaki-perejyly-polon-i-seksualne-nasylstvo

https://censor.net/ua/resonance/382709/iryna_dovgan_ya_gotova_zgaduvaty_pro_svoyi_prynyjennya_i_tortury_stilky_skilky_potribno_golovne_schob ). Писали ми і про Галину Тищенко з Київщини, і про Ольгу Черняк з Херсону (вона в центрі) - https://censor.net/ua/resonance/3606412/olya-chernyak-z-hersonu-pro-polon-umovy-katuvannya. Режисерка фільму – Аліса Коваленко (друга справа). Про іншу її документальну роботу ми розповідали у 2021 році - https://censor.net/ru/resonance/3295843/yak_pyatero_pdltkv_z_donbasu_pdkoryuvali_gmala_ta_v_katmandu_borsch_varili_storya_stvorennya_proktu

Аліса Коваленко, режисерка фільму, сама стала першою жінкою, яка дала свідчення після того, як її, полонену, ґвалтував російський офіцер у 2014 році. Вона, тоді ще студентка, документувала початок війни на Донбасі. І на одному з блокпостів неподалік Донецька, куди ще можна було заїхати навіть українським журналістам і документалістам, потрапила в полон… Аліса увійшла в громадську організацію SEMA Ukraine, багато працює з жінками, які пережили сексуальне насилля, їздить світом, даючи свідчення. Але їй самій знадобилося більше десяти років, аби зняти фільм про досвід цих жінок. Бо тут важливо було витримати ту тонку грань, аби не зробити боляче своїм героїням, аби показати все одночасно правдиво, але не моторошно. Хто ще, як не Аліса, яка дуже щемко все це відчуває, бо сама вчилася жити зі своїми спогадами, травмами та жахами, міг би це зняти?

В фільмі немає історії самої Аліси. Але вона в кожному кадрі. Дерево, яке горить зсередини, - це вона і її відчуття. Зграя птахів, яка зривається невідомо від чого, - це вона, коли чує чергову жінку і її розповіді про знущання. Розбиті будинки Херсонщини, без вікон, дахів, стін, - це також вона, і те, що робиться з нею всередині. Оця рука Мефодіївни з кулею – це також Аліса, в яку її мучитель пхав кулю… Звідки у цих нелюдей бажання запхати в жінку метал? Галина Тищенко розповідала, як її ґвалтівник встромляв їй поміж ноги дуло автомата, і вона боялася, що він таки вистрелить…

Для мене сама Аліса – недосяжна висота сплаву таланту, характеру, ніжності, енергійності і глибини. Вона після полону продовжила свою роботу документалістки, багато фільмувала війну на Донбасі, одночасно намагаючись зрозуміти життя місцевих людей. Вона зібрала підлітків і організувала для них поїздку в гори. Не в Карпати, а аж у Гімалаї. І знімала кожного дня, які трансформації з ними відбуваються. Вийшов документальний фільм саме про підлітків Донбасу.

Чому по відношенню до Аліси я застосовую слово "недосяжна", бо кожен її вчинок вартий окремої розповіді. У 2022 році вона, маючи п’ятирічного сина, пішла в добровольчий підрозділ. І воювала під Харковом в таких місцях, де, здавалося, ніхто не виживав. Я, побачивши її фото в однострої, в бронежилеті, з автоматом і у величезній касці на її неслухняному кучерявому волоссі, переживала за це тендітну дівчинку і в Харкові буквально вичаклувала її з повітря. Ішла пустим тоді центром міста, думала про те, що десь тут має бути Аліса, і за рогом просто її побачила.

Досі маю провину перед Алісою. Бо не опублікувала історію її полону, хоча вона досить широко відома. Мене судомить від її розповідей, як вона мала приміряти білизну перед її мучителем, про що вона згадує кожного ранку, одягаючись, що розчісуватися їй приходилося… виделкою… А як з усім цим вона живе?

Розмовляючи з жінками, задаючи їм питання, погоджуючи потім з ними текст, кожен раз фізично відчуваю, як роз’ятрюю їхні рани. І кожен раз вибачаюся, бо за тим, що вони розповідають, криється ще більше страшних спогадів. Як от майже за десять років спілкування з Іриною Довгань, тою самою жінкою, яка стояла біля донецького стовпа, загорнута в український прапор у серпні 2014 року, я здогадувалася, що її історія страшніша, ніж те, про що вона говорить. Але лише в фільмі вперше почула її слова про ґвалтування… Іра і сама мене сказала під час монтування фільму, що вона чи не вперше публічно говорить всю правду про полон.

За цим фільмом "Сліди", за історіями лише шістьох жінок, стоять десятки інших постраждалих. Десятки – це ті, хто говорять, свідчать, дають покази, не ховають своїх обличь. Але потрібно пам’ятати, що за їхніми спинами, в тіні, лишаються ті, хто відмовляються говорити, хто намагається про все забути, жити далі, наче нічого не було. Але на кожній пережите лишає ті самі сліди, про які не напряму, але говорить Аліса в фільмі.

Маю зауважити, що цей фільм з небагатьох документальних стрічок, де не стрибає кожен кадр так, що починає захитувати, де фрази героїнь сказані повністю, а не перервані на середині, де бачиш пейзажі і обличчя, руки і очі, відчуваєш вітер і чуєш тишу.

Фільм згодом буде показаний в Україні широко. Принаймні, такі плани є. Але під час закритого показу, де зібралися люди, які, здавалося б, мали розуміти, куди вони ідуть, хто знаходиться в залі, якої болючої теми ми торкаємося, знайшовся глядач, який притяг у зал відро з поп-корном… Навіть цікаво, чи зміг він його жувати під розповіді жінок про насилля. Ще більш дивно було почути від представниці генеральної прокуратури, яких вчать спілкуватися з травмованими людьми: "Дякую, що ви у нас є". Краще б вона не слово брала, а жувала той поп-корн. Бо я б воліла, щоб в історії нашої країни не було жінок, які пережили насилля під час війни. Але що взяти саме з тієї організації, яка у 2022 році намагалася переконати постраждалих не давати свідчення, не завдавати поважним слідчим роботи? Видимими цих жінок зробили вони самі. Якби не їхня наполегливість, об’єднання в організацію, фільм "Сліди", підтримка міжнародних організацій, держава б досі їх не помічала.