Волонтерський фронт: Від барикад Майдану — до одного окопу

Після Майдану українцям довелося дуже швидко забути про вчорашні образи й суперечки. Ті, хто ще недавно стояв по різні боки барикад, опинилися в одному строю, захищаючи країну від російської агресії. Діана Макарова згадує, як майданівці проходили військову підготовку у колишніх внутрішніх військах, як волонтерам доводилося допомагати навіть тим, кого ще вчора сприймали як ворогів, рятувати бійців з окупованих територій і переконувати командування: життя людини важливіше за наказ утримувати приречену позицію

Це той рідкісний випадок, коли зроблена велика робота, але автор не знає, що з цим робити. До 24 лютого 2022 року я майже дописав книгу про волонтерський рух в Україні, що фінансово підтримував фонд "Відродження". Це не академічна книга. Вона складається з ряду розповідей про людей, які вважали себе волонтерами, або волонтерили просто за покликом душі, не називаючи себе волонтерами

Я був уже в передчутті свіжого видання. Аж раптом Путін почав свою безумну авантюру. І стався такий сплеск волонтерської активності, що у порівнянні з цим масштабом мої розповіді об’єктивно перетворювалися на дрібній епізоди. Тож, видання книги саме з моїм підходом втрачало сенс.

Я досі з цього приводу переживаю. Книгу, звісно, видавати не буду. Але все ж таки вирішив надрукувати найцікавіші уривки з неї.

Усвідомлюю, що у героїв книги багато що змінилося. Мої публікації зафіксували їхній стан на 24.02. 2022 року.  

Початок Тут, тут, тут,  тут,  тут  і тут

Об’єдналися з колишніми ворогами 

Після завершення Майдану і початку окупації Криму  на кухні у активістки Майдану Діани Макарової відбувалися гарячі дискусії. Майданівці  Євген Сорока,  Павло Скшетуський, Катя . Обговорювали світоглядне питання. Ішлося про вибір, який необхідно було робити виходячи з нових обставин:  об’єднуватися з противниками Майдану чи ні? 

"Ви собі уявляєте цей вибір: ледь не вчора були жорстокі бійки, які закінчилися кількома десятками смертей майданівців, а сьогодні — треба вирішувати, чи іти у бій  з тими, хто бив і навіть, можливо, вбивав наших побратимів, - каже Діана, -  Ми вже розуміли, що Кримом Росія не обмежиться, що треба буде захищати Україну від  ворога, який називав себе братнім народом і в той же час вважав можливим втручатися  у наші справи, окупувати нашу територію і вбивати наших громадян. 

Якщо на Майдані протистояння відбувалося по лінії влада - громадяни, то тепер на нас напала Росія - інша країна. Як майданівці, так і їхні противники отримали спільного ворога.  Перед ними постав виклик: захистити спільну  країну. Проблема полягала в тому, чи зможуть колишні неприятелі подолати взаємну недовіру і відразу в ім’я захисту країни". 

Генерал-майор Сергій Кульчицький організував  у селі Нові Петрівці під Києвом базу підготовки Першого резервного батальйону Національної гвардії України - так з березня 2014 року стали називатися внутрішні війська. Діана Макарова згадує, що база була організована з подачі та за ідеєю  Андрія Парубія, а генерал Кульчицький очолив майбутній батальйон та саму підготовку майданівців.

Вкрай необхідним  було, щоб на війну ішли люди мотивовані, справжні патріоти. Певна річ, кращих за мотивацією кандидатур від майданівців, які самоорганізувалися і виступили проти сваволі тодішнього президента-узурпатора Віктора Януковича, годі було й шукати. Мотивації у них було вище голови. А от військових навичок, як правило, обмаль. А  підготовку мали проводити офіцери Національної гвардії. Ці  офіцери   ще зовсім недавно стояли проти Майдану. 

"Під час дискусій на моїй кухні якраз обговорювали питання, чи прийнятно іти в один підрозділ з вчорашніми супротивниками, - згадує Діана, -  Це було питання не лише етики, але суто практичне. Адже у майбутньому майданівцям треба було пліч о пліч з цими людьми йти у бій. Вони мали довіряти одні одному. Ця проблема хвилювала не лише нас.

Треба віддати належне генералу Кульчицькому. Він дуже добре усвідомлював цей момент. І намагався добирати офіцерський склад з тих, хто не був готовий виконувати злочинний наказ. Офіцерам теж треба було долати недовіру - завойовувати прихильність стихійної, можна сказати, махновської братії з Майдану. На навчання пішло кілька сотень людей. 

Дискусія  на моїй кухні завершилися рішенням  пройти підготовку у Нових Петрівцях. Задля виживання країни мої друзі-майданівці пішли на такий компроміс". 

Подальші події показали, що офіцери зі своїм завданням впоралися. Майданівці під їхнім керівництвом навчилися стріляти і елементам бою. Для волонтерів це означало переорієнтацію з Майдану на війну. 

"До Майдану наша сім’я активно займалася історичними реконструкціями, - каже Макарова, -  Це свого роду гра, коли учасники переодягаються в одяг минулих епох і відтворюють ті чи інші історичні події. Ми орендували половину приватного будинку на масиві Виноградар просто на околиці Києві. Тож наш будинок був заповнений всілякими обладунками, сукнями , костюмами минулих часів. 

Під час Майдану все це заміщалося  мішками з ліками, протигазами, матерією для бронежилетів і металевими плитами для тих же бронежилетів, які мали на меті захистити від гумових куль, що ними  на перших порах користувалися міліціонери під час сутичок з майданівцями. Себто наша волонтерська діяльність почалася ще з Майдану. 

Після нього  ми пішли до Нових Петрівців слідом за майбутніми воїнами. Як вони, так і ми зазнавали критики з боку безкомпромісних, котрі звинувачували нас у тому, що ми поступилися принципами. Одначе, ми розуміли, що це жорстока необхідність Наша діяльність тепер перелаштовувалася під нові потреби. 

Коли тоді казали, що наші воїни воювали у капцях, то це не була метафора. Таке й справді траплялося. Ми ознайомилися з ситуацією і зрозуміли, що у новоявлених нацгвардійців нема ні одностроїв, ні аптечок, ні багато чого іншого, що необхідно воїну для виживання на війні. 

Пограбована Януковичем держава просто не мала змоги забезпечити всім необхідним. Цю роботу взяли на себе волонтери. Ми в тому числі.  Нашою метою на перших порах стало: забезпечити майбутніх воїнів бодай мінімумом необхідного". 

Вони  закуповували навіть труси і шкарпетки. Звісно ж — і форму. Бо у старій у спеку було жарко, а в холод холодно. Крім того, вона була  штучна  і легко спалахували від вогню.   

Берці, приціли, каремати, аптечки. Шукали кевларові каски на заміну старих металевих, котрі могли розлітатися від влучання осколку і власними осколками ранити бійця. 

Закуповували броньовану сталь для бронежилетів. Вона мала бути значно потужнішою, ніж на Майдані, бо на війні стріляли аж ніяк не з травматів. 

"В процесі цієї роботи проблема протистояння з колишніми суперниками на Майдані виникала ще не раз, - згадує Діана, -  Коли вже ішли бої у Слов’янську і навколо нього, я отримала дзвінок з гори Карачун - це стратегічна висотка, навколо якої у квітні - липні 2014 року  точилися особливо запеклі бої. 

Мені телефонував нацгвардієць Віталій Марків - той самий, який пізніше був засуджений італійським судом за нібито вбивство під час бойових дій італійського журналіста, а потім виправданий. Він видав мені ошелешуючу інформацію. З ними на Карачуні пліч о пліч  воюють  колишні бійці "Беркута" . Він сказав, що вони так само малозабезпечені необхідним й просив їм допомогти.

Можна собі уявити мій психологічний стан. Перед очима ще бої, під час яких майданівців люто били. Ще не висохли сльози за Небесною сотнею, яку розстріляли на вулиці Інститутській. У цьому брав участь "Беркут". Він після того розформований, але ж самі бійці нікуди не зникли. Ось, виявляється, вони воюють. 

Правда з’ясувалося, що на Карачуні були присутні беркутівці з Івано-Франківська, які відмовилися іти битися з майданівцями. Тим не менше, огида до самої цієї назви була така велика, що перебороти її коштувало дуже багатьох зусиль. Заради захисту  країни багато волонтерів проробили над собою цю психологічну роботу". 

Почуття провини

До сьогоднішнього дня Діану Макарову  мучить почуття провини перед   Артуром Гуликом. Під час Майдану він дістав заряд дробу й осколків у обличчя. Мав намір їхати лікуватися до Польщі. Але почалася війна і він приєднався до Національної гвардії. Воював кулеметником на Першому блок-посту, що розташовувався на північно-західний околиці Слов’янська. 

Він зателефонував Діані  і попросив забезпечити їхній підрозділ аптечками. У неї  на той час було обмаль аптечок. А замовлення було не лише від Артура. Оскільки на горі Карачун бої були особливо жорстокі, то вона  вирішила спершу виконати замовлення тамтешніх бійців, а Гулику передати з наступною партією. 

Одначе, вона  не встигла це зробити. Артур загинув.  Цей блок-пост був у напрямку райцентру Ізюм Харківської області і ніхто не чекав,  що  він викликатиме цікавість ворога. Одначе, 26 червня під час нібито перемир’я росіяни атакували Перший блок-пост танками і мінометним вогнем. 

Артур віддав свою аптечку пораненому товаришеві, в якого її не було. Але пізніше осколком від снаряду йому перебило судину під ключицею. Він помер від втрати крові. 

"Досі мені не дає спокою сумнів: а якби я передала аптечки на Перший блок-пост, то, може, вдалося  б врятувати Артурові життя, - ділиться міркуваннями Діана, -  Мені кажуть його побратими, що це все одно не допомогло б. Однак, це мене не заспокоює. 

 Коли я відновлювалася в Трускавці, то провідала могилу Артура на Новому кладовищі, де цей відважний воїн похований поруч з матір’ю. Йому було всього тридцять років". 

Фонд Діани Макарової 

Перед Діаною і її побратимами  досить швидко постало питання про створення фонду. Їм доводилося мати справи з чималими коштами, які  перераховували громадяни. Вони  вирішили, що така організаційна форма, як фонд, виглядає значно солідніше і викликає більшу довіру, ніж приватна особа. Діана зрозуміла, що війна надовго і волонтерська діяльність не має виглядати як приватна справа однієї особи.

У Діани  була достатньо популярна сторінка на "Живому журналі" - це така платформа для блогерів. Вона свого часу була дуже популярна. Її читали ті, хто перераховував  кошти на підтримку Майдану, а потім і армії. Макарова  там провела опитування про те щодо назви. Вони написали, що гроші дають під її ім’я і нехай так і називається – "Фонд Діани Макарової".

Пізніше її стосунки з "Живим журналом" припинилися саме через Майдан і війну. Вона  була головним редактором українського сегменту "Живого журналу", отримувала за цю роботу зарплатню. Під час Майдану вона  писала чимало інформацій про ці події.

"Мені директор  українського підрозділу сказав, що Москва вимагає, аби було припинено висвітлення Майдану. Річ у тім, що  ця платформа належить росіянам, а головний офіс знаходиться в Москві.  Оскільки Майдан викликав у Кремля і в більшості росіян активне неприйняття, вони вирішили встановити таку цензуру. Оцей диктат Москви і наших колаборантів мене, звичайно, вразив і, не довго думаючи, я написала заяву про звільнення з посади". 

Але блог її там залишався. Діана через нього збирала кошти для підтримки нашої армії. За кілька місяців мою сторінку закрили. Як їй було повідомлено, за збір коштів для незаконних збройних формувань. 

Полон

В 2015 році в Дебальцево Діана  отримала контузію, з часом самопочуття погіршувалось і в 2017 році вона  поїхала до санаторію в Трускавці. Там її  знайшла Світлана Шемеляка, мама  бійця 24-ї бригади  уродженця Борислава Львівської області Тараса  Гап’яка. Розповіла  драматичну історію.

Їй вночі зателефонував син з незнайомого номера і незвичним голосом сказав, що з ним все гаразд. Вранці Світлана зателефонувала на цей же номер   - відповідає незнайомий голос і каже, що він в полоні. 

Вона телефонує  у бригаду, яка тоді воювала в районі Попасної на Луганщині. Їй відповідають, що він пішов в СЗЧ - самовільне залишення частини. Також кажуть,  що він може перейти на  сторону ворога. 

Мати не вірить в це. Каже, що син щирий патріот і не міг перейти на сторону ворога. Він вже три роки воює за контрактом. Просить допомогти його витягнути. 

"Ми Звернулись через свої канали до певних служб – ті "пробили" номер телефону, з якого дзвонили мамі, і виявилось, що цей номер знаходиться на стороні "ЛНР", - розповідає Діана Макарова.

Потім з’явилося відео від проросійських терористів, де Тарас поганою російською мовою, з багатьма українськими словами розповідає, що  в його частині багато пили алкогольних напоїв, в стані алкогольного сп’яніння відкривали вогонь, що з армії багато хто хоче звільнитися.  І він через це пішов до "ЛНР".  

Тим часом, прес-центр АТО дає повідомлення, що Тарас добровільно  перейшов на сторону ворога. Фейсбук біснується - обзиває Тараса останніми словами і викликає на його голову кари небесні.  

"Неодноразово полонені давали антиукраїнські інтерв’ю після катувань. І не треба поспішати записувати їх в зрадники і вірити у все те, що вони говорять під примусом, - заявляє Діана, -  Ми раніше проходили спеціальний тренінг Нам казали, коли потрапите у полон, то говоріть все, що знаєте Все одно їм  про це відомо. Не зображуйте з себе  молодогвардійців, котрі готові померти.  Адже людське життя річ найцінніша. Його треба зберегти за будь-яку ціну. Тренували нас військові. І прес-центр, всупереч таким настановам, закидає Тарасові зраду".  

Діана Макарова 12 травня 2017 року  зробила на Фейсбуці емоційний допис, частина якого була присвячена аналізу цього відео: 

"Я побачила відео, і я йому рада - значить, хлопець живий.

Тарас говорить досить спокійно і впевнено. Він не здає жодних військових таємниць. не підтверджує нічого такого, про що б не було відомо. Ось і я – я спокійно говорю в інтернеті про недоліки нашої армії, нашого фронту, нашої стратегії та тактики.

Допит Тараса розіграно за нотами – він говорить лише те, що йому надиктували. А ми вже тут знаходимо невідповідності. Те, чого б він ніколи не сказав. Оті смішні ціни, оті невідповідності в зарплаті.

А мама бачить новий шрам на обличчі…

Є закон. Коли ти попадеш в полон – співай. Говори правду. Говори усе, що знаєш. Все одно вороги знають ще більше. аніж знаєш ти, в наш час коптерів та фейсбуку.

Так, братці, це нормально для сучасних війн. Нікому не варто, попавши в полон, зображати з себе Зою Космодем’янську. Герої краще працюють, коли виходять з полону.

Тарас розумний хлопець.

Він у своєму відео сказав усе, що міг – не сказавши нічого зайвого.

Більш ніж півтора місяці готувало ФСБ те відео – і мені навіть страшно уявляти, через що пройшов Тарас за ці півтора місяці.

Пройшов, вірячи, що він потрібен цій країні. Країні, якій віддав він три роки свого життя у пеклі. З 19-ти років…". 

Після того посту настрої мережі та ЗМІ різко змінилися, вважає Діана Макарова.  Перестали торочити про зраду. Тараса включили у список на обмін. І його обміняли під час  27 грудня 2017 року обміну. 

"Після того армія вже не дозволяла собі подібних звинувачень щодо зниклих воїнів, - каже Діана, -  Недавно наш вояк потрапив у полон. І ООС повідомив, що вони не вірять у те, що він перейшов добровільно. І це правильно. Це повага до бійця і сигнал йому: ми тебе не кидаємо. Повернешся – розберемось, а доти ми боремось за твоє звільнення".

13 червня 2018 року СБУ повідомило, що Тарас Гап’як дав свідчення, зокрема про те, як вибивалися інтерв’ю для пропагандистських ЗМІ "ЛНР" із зізнаннями українських заручників: "Мене доправили до "військової комендатури" (вул. Гастелло, 40 Артемівського району м. Луганськ). Там мене розмістили у підвальній одномісній кімнаті. Того ж дня мене забрали на допит дев’ять осіб, з яких шість – охоронці, а три проводили допит. Усі приховували обличчя, називали себе "русскими". Під час допиту я зрозумів, що вказані особи з підрозділу "Купол". Деякі з них мали нарукавний знак у вигляді тріснутого навпіл церковного купола на чорному фоні без написів. "Куполи" раз на два-три дні проводили допити, застосовуючи фізичну силу, електрошокер, електричний струм від телефонного апарата "ТА-57", били гумовими кийками, вибивали зізнання в сприянні спецслужбам України. Також фізично знущалися та застосовували тортури, коли відмовився вчити та озвучити наданий мені текст на допиті, де знімали відеосюжет для окупаційних ЗМІ" . 

Полонені під Іловайськом

У серпні 2014 року Діана Макарова отримала  інформацію , що в одному з населених пунктів спецпризначенець  переховується в підвалі у місцевої  мешканки. Жінка підібрали його в полі і дбає про нього.  Він про це розповів телефоном. Діана  не називала назву, населеного пункту,  бо це село в окупації і не хотіла, щоб у місцевих мешканців були неприємності. 

Це відбувається після боїв за Іловайськ. Тоді українська армія потрапила в оточення і зазнала значних втрат. Бійці, які не змогли вийти звідти, переховувалися де хто міг. 

Діана  зібрала нараду зі своїми побратимами, щоб вирішити, що робити. В цей час їй телефонує хтось  із волонтерів і називає той же населений пункт. Каже, що там переховується інший боєць. Таких дзвінків було декілька. Вона тоді почала сумніватися, чи не пастка це якась. 

Зв’язалися з розвідниками. Вони засилають туди  якихось своїх людей. Ті з’ясовують, що справді там кілька наших бійців. При чому переховують їх жінки, ідейні сепаратистки. Просто людське співчуття, мабуть, материнське почуття  взяло у них гору над політичними поглядами. Ось такий парадокс виявився. 

Шукали машини з донецькими і кримськими номерами, щоб не викликали підозр на окупованій території. Витягли одинадцять чоловік. Кого через поля, кого через Донецьк — там була свого роду явочна квартира.

"Ми так і не взнали точно всі імена врятованих. Нашою задачею було – прийняти дзвінок, поговорити з військовим, що переховувався, або, якщо він був в поганом після поранення стані, з жінкою, що опікувалась ним – далі ми передавали дані, за потреби вкладались в допомогу – цивільний одяг, забезпечення автомобілем, який чекав на українській території, продукти, ліки. Але один з цих врятованих став нашим товаришем".

32 блок-пост 

Розповідь Діани Макарової: На 32-ому блок-посту  понад сотню бійців потрапили у оточення. Він став прикладом того, як ми, волонтери не просто домагалися порятунку бійців, але й змінювали уявлення ціну людського життя на цій війні, змінювали підходи до того, як треба воювати. 

Він був розташований на трасі, яку в народі називають Бахмуткою. Це дорога, котра з’єднує Луганськ з Бахмутом (на той час Артемівськом). Наші війська звільнили Сєверодонецьк і Лисичанськ і територію навколо, просунулися до міста Слов’яносербська. 

Оскільки на річці Сіверський Донець мости були пошкоджені, то траса Бахмутка стала основною, якою рухалися люди між окупованими і неокупованими територіями. Наші там поставили кілька блок постів. 32-й розташовувався біля села Сміле, ледь не впритул до території,яку контролювали росіяни і їхні посіпаки. Тому він їм муляв, як скабка в одному місці. 

Там стояло 120 бійців  80-ї десантно-штурмової бригади та підрозділ Вінницької Національної гвардії України. 

Врешті росіяни разом з місцевими найманцями оточили цей блок пост і заблокували його.  Їх намагалися розблокувати. Український танк таки знищив протитанковий розрахунок росіян. Але це не допомогло звільнити бійців. 

Вони були відрізані від постачання. В них закінчувався боєкомплект, згоріли бліндажі, тобто, теплого одягу теж не було – лишалось ще трохи продуктів, але води не  було. Бійці потім розповідали, що  вони злизували росу з трави і металевих предметів. Збирали краплі ржавої води зі старого меліоративного крану, ділили цю воду між собою кришечками від пластикових пляшок. Вони були виснажені вкрай.  Незважаючи на це, їм все ж вдавалось вести бої та навіть вдалося взяти полоненого. В ході перемовин з росіянами цього полоненого було обміняно на якийсь дрібний запас води.

Росіяни почали вести з ними переговори про надання коридору. Вони пропонували їм вийти без зброї. Українці відмовлялися,бо не отримували наказу відступати. Вони посилали запит до командування на дозвіл відходити, але не отримали його.  

На захист 32 блок-посту піднявся фейсбук, піднялись деякі телеканали. Тисячі людей у своїх дописах просили вивести підрозділ з оточення. Але командування продовжувало наполягати на тому, щоб оточені продовжували захищати оточений блок-пост.

Радник президента Юрій Бірюков від імені командування запевнив стривожене суспільство в тому, що вода, боєкомплект  та теплі речі бійцям доставлено – але з оточення надходила протилежна інформація. Бірюков звинуватив нас у брехні, а захисників блок-посту у боягузтві. І тоді ми вирішили поїхати на місце й розібратись у справі.

Менше, ніж за добу ми приїхали на 31-й блок-пост (сусідній), щоб вивчити ситуацію. З дороги ми разом з волонтерами Наталією Воронковою та колегою з позивним Дід Мороз,  закликали туди ж, на цю точку збору, журналістів та інше волонтерство. Туди примчали волонтери медичного об’єднання АСАП – Пума, Оля Башей (Кроха), Галина Алмазова (Вітерець) Приїхав Юрій Касьянов.

Саме тоді з оточення виїхав розбитий Урал.  П’ятеро десантників та гвардійців вивезли тіла та фрагменти тіл загиблих айдарівців та десантників, які намагались прорвати оточення. Це вивезення тіл було актом "милостивого" дозволу росіян, як результат перемовин, які проводив оточений блокпост. Люди домовлялись про вихід з оточення, очікуючи наказу від свого командування – але найпершою вимогою була оця можливість вивезти тіла своїх загиблих. Ще раніше оточені домовились про вивезення поранених.

Ця обставина мене вразила тоді, я відмічала її й потім – найперше вивезти поранених й загиблих. А далі вже будуть пробиватись живі.

Живим теж можна було спокійно вийти з оточення. Росіяни, знову ж "милостивим" актом, відпускали їх. Але без зброї й без техніки. На це напівживі від спраги й холоду військові не йшли. Вони продовжували переговори, вимагаючи виходу з оточення зі зброєю. Тим часом українське командування наказу про вихід не давало. Військові як могли тягнули час, але було вже зрозуміло, що цього ж вечора блок-пост буде стерто ударом російських Градів.

Ми говорили з п’ятіркою тих, кого випустили рівно на дві години, віддати тіла і повернутись. Ми розуміли, що без наказу свого командування вони не вийдуть. Люди ладні були загинути, але не порушити наказу.

Розбитий Урал повертався назад, в оточення. В цей час на "точку збору", 31-й блок-пост, вже і так заповнений волонтерами й журналістами, мчала висока комісія зі штабу сектору. Тоді я вперше побачила обурення військових. Переляканих штабних полковників і їх чистеньку хвацьку охорону, оточених брудними, змученими, стривоженими людьми. Над натовпом літали кулаки й матюки. Ще трохи і, здавалось, командування буде битим. Журналісти все це знімали. Волонтери фіксували на камери своїх телефонів.

Увечері оточені нарешті отримали наказ про вихід. Вони вийшли, зберігши техніку й зброю. Ми втратили невиграшну позицію – але ми врятували сто дванадцятеро людей. Більшість з яких продовжувала воювати і воює й досі.

Завдяки громадській думці, яку розбурхали волонтери, вдалося переломити ситуацію. І можливо змінити комусь свідомість. Адже вважалося, що треба битися і гинути за будь-який об’єкт. 

Війна це завжди смерть і героїзм. І з цим нічого не зробиш, коли ідеться про принципові моменти, від яких залежить доля битви. Тим часом, нема сенсу геройствувати, коли блок-пост, або інша точка не мають принципового значення. Якщо безвихідна ситуація, то з таких точок варто відступати, щоб зберегти життя людям.