Волонтерський фронт: "Повернись живим" - як починався фонд

Початок: чим більше тепловізорів — тим менше трун

10 травня 2014 року у Фейсбуці з’явився пост мало кому відомого айтішника Віталія Дейнеги. Публікація була схожа на сотні або й тисячі подібних на той час дописів. Автор просив гроші на підтримку армії, як це почали робити безліч інших волонтерів.  Він отримав вельми  скептичні коментарі.

Цей допис забувся б серед інших  подібних, якби не одна суттєва обставина. Саме з нього почався волонтерський фонд "Повернись живим", який з часом став чи не найпотужнішою благодійною   організацією України, яка допомагала армії під час війни з Росією.

 Крім того, він, на відміну від багатьох інших волонтерських утворень,  базується  на принципах бізнесового проекту. Засновник фонду  вважає, що такий підхід є найбільш ефективним і раціональним.

"Відразу по справі, - писав тоді Віталій Дейнега, - Я пожертвую 10 000 грн. (на той час приблизно еквівалент 850 доларів — Ю.Л.) на армію і сім'ям загиблих. Ці гроші будуть перераховуватися частинами. Найближчим часом - на зброю для військових (чим більше приладів нічного бачення отримають наші снайпери зараз - тим менше трун доведеться купувати потім). Трохи пізніше - в основному сім'ям загиблих. Особливо зі східних регіонів, їм зараз, як ніколи,  потрібно відчути нашу підтримку. Ціну мого слова ви знаєте. Копії квитанцій викладу сюди.

Багато це чи мало - мені складно судити. Свій патріотизм я оцінив саме в цю суму. Я не готовий кидатися під кулі, а пости у Фейсбуці це для базік і дівчаток. На даному етапі це все,  на що я готовий. Я не можу сидіти спокійно і листуватися тут з вами, коли вже сьогодні хтось загине за те, щоб у мене було "завтра".

Тепер у мене набагато більше мотивації працювати. Адже моя ефективна праця може врятувати чиєсь життя. Без перебільшень.

Може хтось скаже, що 10 000 це небагато за свою країну. Це як непоганий ноутбук, калаш з парою ріжків або хороші навушники. Але я б хотів дізнатися - а скільки коштує ваша любов до батьківщини? Ну от якщо чесно, без красивих фраз і шмарклів?

І не треба говорити, що це справи армії або країни і для цього є гроші в бюджеті. Ви ж читаєте новини. Поки країна роздуплиться  - місць на кладовищах стане набагато менше.

Це зараз важливіше молитов, постів на 100 лайків, бурхливих дебатів і красивих слів. Ніколи порятунок чужих життів не коштував  так дешево.

Приєднуйтесь!".

 "Скидатися грошима на вбивства одних мудаків іншими мудаками? Ні, дякую. Є і більш благі справи, що вимагають грошових інвестицій", - так відгукнуся на цей заклик користувач  Олексій Єрмаматов.

Перегукувався з ним і коментар Миколи Чульяка: "Віталік я на 565 відправляю смс не менш твого  (Тоді смс  на номер 565 означало перерахування коштів на підтримку української армії — Ю.Л.) . Не треба змагатися хто більше патріот. Нас розіграли в шахи або в Чапая на карті світу. Там пролилася кров і вони не пробачать Київ ніколи".

І продовжив потім: "Я говорю про те що оптичні прилади якщо і куплять на твої гроші, то з гвинтівок вбиватимуть людей всього лише  іншої думки, відмінної  від твоєї  і моєї".

Алекс Зімін писав: "Дуже все логічно. Спочатку профінансувати вбивство, щоб потім допомогти сім'ям загиблих".

Чульяк і Зімін були тодішніми сусідами Віталія.

Дехто подякував за патріотизм.

Віталій Дейнега, 1983 року народження,  прийшов на зустріч зі мною з чорним  собакою на поводку.  Сказав, що пса  звуть Бобік. Він підібрав його  на вулиці іще до війни. Пояснив, що любить тварин.

Це той рідкісний випадок, коли зроблена велика робота, але автор не знає, що з цим робити. До 24 лютого 2022 року я майже дописав книгу про волонтерський рух в Україні, що фінансово підтримував фонд "Відродження". Це не академічна книга. Вона складається з ряду розповідей про людей, які вважали себе волонтерами, або волонтерили просто за покликом душі, не називаючи себе волонтерами

Я був уже в передчутті свіжого видання. Аж раптом Путін почав свою безумну авантюру. І стався такий сплеск волонтерської активності, що у порівнянні з цим масштабом мої розповіді об’єктивно перетворювалися на дрібній епізоди. Тож, видання книги саме з моїм підходом втрачало сенс.

Я досі з цього приводу переживаю. Книгу, звісно, видавати не буду. Але все ж таки вирішив надрукувати найцікавіші уривки з неї.

Усвідомлюю, що у героїв книги багато що змінилося. Мої публікації зафіксували їхній стан на 24.02. 2022 року.  

Початок Тут, тут, тут,  тут,  тут  , тут

 

Фото з ФБ сторінки Віталія Дейнеги 

Він провів частину дитинства у селі на Полтавщині  і бачив на власні очі ставлення до худоби, яку вбивають, щоб прогодувати людей. Тому за якийсь час став вегетаріанцем.

На початку війни  Віталій Дейнега працював заступником керівника  IT-відділу великої компанії. А також мав проекти поза нею. Тоді він  не збирався змінювати сферу зайнятості. В

Він помилково  прогнозував, що війна триватиме приблизно як Майдан — три-чотири місяці.  Уявити не міг, що допомога армії стане його справою  на наступні роки.

"Я не пішов воювати, бо не був достатньо сміливим, -  пояснив  Віталій, - Але  розумів, що країну треба захистити. І вирішив підтримати українську армію".

У перші місяці російсько-української війни він почувався дуже некомфортно, адже  підтримував  армію, яка вбивала інших людських істот. "Я розумів, що це необхідність, якщо я й  інші  не будуть  цього робити, то втратять країну. Одначе, кішки на душі скреблися".

Вищенаведений  перший  пост  у Фейсбуці виявився не успішним.  "Я жив тоді в недешевому будинку, - каже він, - і моїми сусідами були заможні люди. Вони були головними коментаторами мого допису.  Хоча дехто і похвалив мене за патріотизм я не отримав жодної копійки підтримки".

Однак, за  три дні після першого посту Віталій написав, що його ініціатива дала результат. Він отримав 200 євро від Жені з Києва. Це був Євген Сухих, його знайомий з Казантипу. Дещо пізніше ще один друг Олександр Бондаренко дав 200 доларів. Вони стали першими донорами того що потім назветься "Повернись Живим".

"Я знайшов контакти людей з 95-ої окремої  десантно-штурмової  бригади, яка тоді воювала під Слов’янськом. - згадує Дейнега, -  Розпитав  їх, що їм потрібно і перша посилка відправилася на фронт 13 травня. Я знайшов волонтерку Анну Янчевську, яка мені підказала волонтерів, котрі їхали в ту  сторону і я передав з ними посилку".

Після повідомлення про першу посилку на рахунку вже було 21080 гривень — біля 1800 доларів.

Наступними передачами для бійців були бронежилети. На той час ходило чимало неякісного товару, з плитами, які пробивалися кулею. Віталій консультувався з іншими волонтерами і  купив бронежилети у  організації "Крила Феніксу", адже в них товар був якісний та вже перевірений, і, найголовніше, був у наявності. 

П’ять бронежилетів відправилися до захисників луганського аеропорту. Тоді ж фактично народилася назва майбутнього фонду.

"Я вирішив  написати для наших бійців дещо надихаюче., - каже Дейнега, -   На бронежилетах є шматочок під липучками, де можна викласти кілька слів. Я написав імена спонсорів і два слова: "Повернись живим". Потім так назвався фонд".

Ще  п’ять бронежилетів  він вирішив відвезти під Слов’янськ особисто. Відправився туди з водієм Леонідом.

Під Слов’янськом вони  заблукали, бо військові у телефонній слухавці виявилися не найкращим навігатором. Там точилися інтенсивні бойові дії. І заблукати означало ризик потрапити до рук ворога.

Після того,  як вони  зрозуміли,  що можуть  заїхати  не туди, Дейнега  повідомив військових.  Вони попросили не рухатись і швидко приїхали. "Судячи з того, як десантники вискакували зі своїх машин, ми справді опинилися в зоні ризику", -  припускає Віталій.   Бронежилети вони  передали успішно.

"Знала б моя мама, що мене занесло на 10 км по прямій від Слов'янська - відірвала б яйця, - написав тоді Віталій у ФБ, - Ми все передали. Повертаємося додому. Було страшнувато. Але воно того варте. Тепер у мене немає ніяких сумнівів в правильності того, що ми робимо".

Після успішних перших операцій пожертв від громадян стало значно більше.  Тоді їхня команда складалася лише з трьох осіб: крім Віталія, ще його тодішня дівчина  Вікторія Стократюк і їхня подруга  Тетяна Ромах. За всього ентузіазму троє осіб не здатні були швидко освоїти  85000 гривень  (понад 7200 доларів), які надійшли за один тиждень в середині травня.

"Я мав думку передавати кошти іншим волонтерам,- ділиться Віталій Дейнега, -  Але передивився їхні профілі на Фейсбуці і жоден з них не влаштував мене у сенсі звітності. Я не схильний довіряти незнайомим людям.  Тому гроші ми нікому не передавали. Я спершу у себе започаткував публічну звітність. У нас на сайті зафіксовані всі до єдиного надходження і інформація на що вони витрачені. Це сталося як тільки ми отримали перші пожертви".

Він вирішив збільшити команду. 24 травня з’явився пост на Фейсбуці, в якому Віталій Дейнега зазначив, що для повномасштабної роботи потрібна команда і стосунки. Запропонував всім, хто готовий присвячувати справі 40 хвилин на день (дзвінки і робота у соцмережах) написати свої телефони в приват.

До Віталія і його колег  прийшли до десятка людей. Але найбільш ефективною , за словами Дейнеги, виявилася  журналістка Ольга Решетилова, яка швидко стала другою особою у  організації.

 

Фото з ФБ сторінки Ольги Решетилової 

Він твердить, що на перших порах вони  багато в чому дублювали одне одного, але переважно він  займався пошуком коштів, а вона взяла на себе стосунки з армією: з’ясовувала потреби і вирішувала, куди кому і що відправити.

Ольга пояснює, що до дій її спонукала шокуюча інформація 13 травня 2014 року.  Того дня   у  засідку потрапив БТР 95-ї  бригади. Шістьох десантників убили. "Для мене це був шок, - каже Ольга, -  Тим більше, що вони житомирці і я житомирянка. Неможливо було дивитися новини по телевізору. Я вирішила, що треба щось  робити.

Я побачила  у Фейсбуці допис хлопця,  який збирає гроші на бронежилети і запрошує до співпраці щодо допомоги армії,  - продовжує  журналістка Ольга Решетилова 1985 року народження, -    Це був Віталій Дейнега. Я йому написала. Я не змогла прийти до нього додому на зустріч, яку він організовував. Ми  зустрілися із ним пізніше на метро Дорогожичі.  Домовилися, що я даю свій телефон як  гарячу лінію, куди можуть звертатися воїни з проханням про допомогу".

Тоді вона після виходу з декретної відпустки працювала піар-директором телеканалу "Х-спорт".   За її словами, коли вона почала волонтерити, то в редакції, яка знаходилася на вулиці Ризькій на Сирці  в Києві,  на це заплющували очі. Бо тоді всі вболівали за нашу армію.

Один з перших дзвінків на номер  Ольги Решетилової пролунав  від солдатів, які повідомили, що вже п’ятий день їх кудись везуть у поїзді, а вони не знають,  куди саме. В них закінчилися харчі і вода.

Ольга запропонувала їм сходити до начальника поїзда і з’ясувати, яка станція наступна. Вони віддзвонилися і сказали, що це Козятин на Вінничині

"Я дзвоню в Козятинську міськраду і кажу,  що приїде потяг і хлопців  треба напоїти  і нагодувати, - згадує Решетилова, -  Мене перемикають з номера на номер і нарешті посилають. Тоді я грубо наговорила щось. І до них дійшло. Вони якось зібрали води і їжі і передали бійцям. Цей епізод яскравий приклад тодішнього стану в армії і її логістики".

  

 Спеціалізація: тепловізори з чорного ринку 

Досить швидко Віталій Дейнега з колегами  зрозуміли, що їм  варто обрати спеціалізацію. "Бронежилети, форма, харчі - тоді цим займалися майже  всі. Це важливо, - каже він. -  Але ще важливішою є техніка, яка  допомагає воювати. Ми вирішили, що будемо спеціалізуватися на військовій електроніці – тому що вона дає відчутну перевагу в бою.

Рішення відбулося  через спілкування з військовими. Я кажу їм: "У нас є 100 тисяч гривень. Що краще купити на цю суму — бронежилети чи прилади нічного бачення?". Відповідають: прилади нічного бачення.

Я із здивуванням з’ясував, що чимало військових уявлення не мають, що таке сучасний тепловізор. Вони, звісно, знали прилади нічного бачення часів СРСР, але вони  вже давно застаріли. А от сучасну техніку знали хіба що ті, які служили у миротворчих місіях за кордоном".

В Україні існував чорний ринок тепловізорів. До війни їх купували мисливці, щоб відстежувати дичину у нічний час.  Вони завозилися   нелегально і за продаж і купівлю їх можна було отримати строк, адже це були прилади так званого подвійного призначення, тобто вони могли використовуватися для військових цілей в середині країни.

Віталій Дейнега  каже, що вирішив ризикувати, адже під час війни тепловізори рятували життя нашим воїнам. Він наголошує на тому, що техніку  почали не просто передавати у частини, а складати акти прийому-передачі.

"Таким чином ми не дарували якійсь конкретній особі, - каже він, -  яка потім могла привласнити наші передачі, а ставили на баланс у частині. І якщо особа, яка користувалася нашим приладдям, звільнялася, то наше  приладдя залишалося у  військовій  частині і використовувалося іншими".

У серпні 2014 року фонд вирішив ще більше застрахуватися від можливого шахрайства. На свої  прилади він почав  ставити гравірування   "Повернись живим". У тексті відзначалося, що це не для продажу. Трохи пізніше почали ще й номер ставити. 

 Фото з ФБ сторінки Віталія Дейнеги 

"Я припускав, що можуть  красти,- каже Віталій Дейнега,-  Якби наші прилади  з’явилася в продажу, то за номером  можна було б вирахувати,  хто  саме продає".

Майбутнє показало, що підозри виявилися не на голому місці. Приблизно через рік  фонд  почали інвентаризацію уже наданої допомоги. 

"Я прийшов у підрозділ і порахував тепловізори, які ми їм надали, - згадує Віталій Дейнега, -  Їх стало  менше.  Незабаром після цього у них був дембель. Я знав про це і знову порахував тепловізори. Їх стало ще менше. Тобто дехто з військових хотів забрати їх з собою. Я вимагав від них звіту, розпитати тих, хто за них відповідальний.

Після цього ми привчили всіх військових, яким надавали техніку,  що будемо пізніше питати. Ми перестали тепловізори давати  у власність.  Лише на час виконання завдання. Ми казали, що після виходу із зони бойових дій  ми забираємо надану техніку,  ремонтуємо і передаємо у подальше користування тим, хто потребує.

У фонді працювали кілька логістів, які відповідали за постачання  техніки у той момент, коли   підрозділ приїздив на лінію зіткнення. Після виконання завдання техніку забирали.  Нині в армії ще діють тепловізори, які служили у донецькому аеропорту. Ми за їхніми номерами стежимо".

За словами Віталія Дейнеги, одного разу  вони зловили одного дуже відомого військового з численними орденами, зокрема, орденом  народного героя на продажі тепловізора.

Коли Віталій дізнався про це, то вирішив діяти обережно, щоб не помилитися.  Він домовився з  другом того військового високим чином у поліції. Той  запросив військового  на зустріч.

"Він  приходить і сиджу я, - згадує Дейнега, -  Питаю його: "Ви знаєте,чому я тут?". Він каже: "Знаю". Виявилося, що його дуже припекла сімейна ситуація. Він вирішив розрулити її через продаж нашої техніки. Він вибачився. Він повернув вилучене ним з військової частини і відшкодував у спосіб, який я не назву".

На місці вбитих сепарів могли бути  наші

Один момент Ольга Решетилова особливо запам’ятала, оскільки він дав їй справжнє відчуття, що вона і фонд допомагають нашим воїнам виживати. Їй зателефонував військовий з фронту і каже, що перед ним трупи сепарів, якби не тепловізор, що його фонд передав у його частину, то на їхньому місці могли б бути наші бійці.

"Той військовий, який просив не  називати своє ім'я, підтвердив це у телефонній розмові зі мною, - каже Ольга, - Під Іловайськом вночі вони  розвідгрупою пересувалися сірою зоною. Через  тепловізор виявили двох людей. які ховалися у зеленці. Переконалися, що то не наші.

Вони хотіли їх взяти у полон, підранивши трошки. Але рани виявилися несумісними з життям. Це були донецькі бійці "армії днр". Армійці  виявили на вбитих документи, схеми, зброю. Але головне: тепловізора в них не було. Вранці він зателефонував мені, щоб подякувати".

Анатолій Козел з позивним Купол, тодішній заступник командира 2-го десантно-штурмового батальйону 95-ї бригади, після широкомасштабного вторгнення у званні підполковника є командиром аеромобільного батальйону 46 окремої бригади навчається   в Національному університеті оборони України імені Івана Черняховського.  Розповідає, що вони на БТР їздили  вночі. Мусили їздити з увімкненими фарами. Якщо шум мотору чути за кілометр, то фари видно набагато далі. І це небезпечно.

 Фото з сайту Telegraf

"У червні, здається 22-го , - згадує він, -  наш БТР  вночі з ручного гранатомета обстріляли. Одному воїну ногу відірвало. Були інші поранені. Наші БТРи нерідко натикалися на засади саме через світло фар вночі.

Ми дружили з Віталієм Дейнегою, який тоді ще не представляв фонд, а був сам по собі, точніше їх там було кілька людей. Я йому  сказав, що якісний прилад на БТР, котрий би дозволяв бачити вночі, дуже поліпшив би ситуацію.  Він десь за тиждень виконав це прохання.

Йому якийсь майстер зробив. Головка приладу вставлялася у фару, а екран був у водія в кабіні. І можна було бачити дорогу вночі. Спершу був один прилад, який ми випробували. Потім Дейнега передав ще два. Вони стояли на БТР-ах, які вели колонну. Це дозволило їздити вночі, не вмикаючи фари".

Ще одне звернення до кустарних майстрів було, як вважає Дейнега,  невдалим. Його   попросили дістати безпілотник - той же  Купол з другого батальйону 95-ї бригади.

Жодного промислового виробництва такої техніки в Україні не було. Віталій   дізнався, що кустарні майстри роблять їх для фермерів. Конструюють  літачки з підручних матеріалів і ставлять туди камеру.

"Я купив один екземпляр  і передав у частину, - каже Дейнега, -, Але після того до мене з проханням про навчання ніхто не звертався. Аби управляти цим приладом, треба було добряче в’їхати, розібратися, навчитися. Вони, скоріш за все, не стали цього робити. Сучасними безпілотниками може керувати будь-яка домогосподарка. На той момент їх у нас ще не було".

Одначе, Анатолій Козел твердить, що хлопці з його підрозділу розібралися, як керувати безпілотником і успішно його використовували.

"До цього ж  Дейнега і компанія, - каже він, -  забезпечили нас якісними раціями, тепловізорами,  модифікували сто одиниць стрілецької зброї — надали приціли сучасні, тактичні ремені тощо. Надали нам дві снайперські гвинтівки 338-го калібру.  Десь чотирнадцять двигунів для БТР відремонтували".

 

Влітку 2014 року полковник Олександр Біньковський, заступник командира повітряного командування "Центр" з виховної роботи, зустрічався з дилером, який торгував GPS-навігаторами фірми   "Garmin". Ринкова ціна одного такого навігатора становила 2500 доларів. Дилер, колишній військовий, запитав: "Це справді для армії?". 

"Я відповів:  "Ручаюся своїми погонами, що наліво воно не піде", - розповідає Олександр Біньковський, -  Він сказав, що продасть нам за собівартістю. Він продав нам за трохи більше, ніж 1980. Було куплено понад двадцять екземплярів".

За словами Олександра Біньковського, тоді мала кількість літаків була здатна літати.  Обладнання в них було ще з радянських часів. Перед військовими  стояло завдання, так би мовити, підняти авіацію з колін.

Ми проаналізували і вирішили, що найкраще це прилади фірми "Garmin". Мені дали доручення дістати такі навігатори. Я  звернувся по допомогу у фонд "Повернись живим". Вони дуже швидко знайшли гроші.

Навігатор іще дуже важливий у випадку, коли літак збили. Катапультувавшись, льотчик з допомогою  навігатора може вийти до своїх. І такі випадки бували в той час, коли у війні використовувалася авіація.

До речі, я  наполягав на тому, щоб навігатори не просто приймалися частинами, а щоб виписувалися накладні, щоб вони ставилися на баланс. Це була гарантія того, що вони не підуть наліво".

Віталій Дейнега твердить, що   через три - чотири роки був в авіаційній частині у Василькові і бачив як пілоти вилізали з кабін під час навчань  з  приладами, які їм купив фонд "Повернись живим".

 Хоча фонд і вирішив спеціалізуватися на техніці, але життя змушувало порушувати це рішення. "Коли мені прийшла в голову ідея закуповувати форму, - каже Ольга  Решетилова, -  Віталій кривився, адже не любить дрібницям займатися. Бо ж  ми тоді вирішили зброю та всілякі прилади постачати. Мене на гарячій лінії засипали замовленням побутових речей. Нашим бійцям і форма треба.  Тому це була суто моя функція: хочеш – роби, але сама". 

Тодішня українська уніформа, так званий "дубок",  не витримувала критики. Вона була синтетична. Влітку у ній було жарко, а взимку холодно. До того ж вона була легкозаймиста: траплялися випадки, коли вона горіла просто на солдатові.

Ольга  твердить, що колишньому волонтеру, а нині народному депутату Давиду Арахамії належать слова, що контрабандист — найкращий друг волонтера.

Тоді через кордон був налагоджений цілий, як його називали,   мурашиний  рух. Громадяни прикордонних населених пунктів, які мали право переходу через кордон (безвізу тоді ще не було), йшли на ту сторону, забирали там мішки з формою, яку постачали із секонд хендів інших країн.

"Навіть вживана — вона була краща від нашої, - вважає Ольга Решетилова, - Коли виникла необхідність поставити цю справу на конвеєр, то людям довелося за це платити. А коли це були разові акції, то вони робили це безкоштовно. Цих людей  називали  мурашками.

У Львові з нашого боку цим займався Роман Загоруйко. На Волині у Ковелі, коли треба було щось тягти через кордон, зверталися до Кості Зінкевича".

 Одномоментно до фонду привезли десь тисячу уніформ. Їх треба було випрати, висушити, розкласти так, щоб вона відповідала розмірам. Ольга Решетилова надрукувала пост із закликом  допомогти. Жінки приїжджали на машинах, забирали тюки з формою і повертали чисту. Потім волонтери розфасовували її і відправляли у військові частини, згідно із заявками.

Потім сталася історія з берцями, яка  закінчилася дуже романтично. Командир взводу 39-го батальйону тероборони Андрій Дем’ян розповів Ользі Решетиловій, що берці у його бійців розвалюються. Ольга зробила  пост у Фейсбуці. Відгукнувся Роман Горбаченко з Кривого Рогу. Він сказав, що готовий пошити круті берці за собівартістю. Фонд оплатив йому лише вартість матеріалів.

З’явилася ще волонтерка Таня, яка у Ольги в контактах  записана як "Таня Берці". Вона приймала замовлення від бійців, записувала розміри, передавала все це Роману. Роман пошив берці на пробу. І вони нашим хлопцям сподобалися.

Звісно, Таня "Берці"  контактувала  з Романом. Ці ділові контакти завершилися одруженням.

Масштаби допомоги військовим з часом значно виросли. Ресурсів самого фонду для постачання  не вистачало.  Величезну кількість посилок відправлялися через "Нову пошту". На це витрачалися значні  суми.

Ольга Решетилова  звернулася до тодішнього комунікаційника "Нової пошти"  Іллі Стрельникова і запропонувала робити для фонду  знижки. Він організував зустріч з менеджментом фірми.

"Вони із місяць щось обмірковували, - згадує Ольга, -   Врешті почали видавати волонтерам промокоди на кожну організацію, і певна кількість посилок за цими промокодами відправлялася безкоштовно".

На сайті "Нової пошти" тоді з’явилося  повідомлення під назвою "Гуманітарна пошта України". Вона передбачала безкоштовну доставку гуманітарних  вантажів. Згідно з повідомленням, у програмі могли брати участь волонтерські організації та особисті ініціативи з усієї України, які активно займаються збором і доставкою різної гуманітарної допомоги: солдатам української армії, які пройшли службу в зоні АТО, пораненим солдатам української армії по всій країні, жителям постраждалих регіонів, вимушеним переселенцями зі сходу України.

Бажаючі могли зареєструватися на сайті організації. Після перевірки служби безпеки "Нової пошти" вони отримували спеціальний промокод, який давав можливість відправляти і отримувати вантажі у відділеннях фірми по всій країні

"Проект  досі діє для волонтерських організацій, - каже Ольга Решетилова, -  "Нова пошта" перевезла без перебільшення десятки тисяч тон гуманітарних вантажів безкоштовно. Нашому фонду  це дозволило зекономити не знаю точно, але десятки або й навіть сотні тисяч гривень. Ми змогли їх витратити на щось інше".

Але "Нова пошта" не доставляла  посилки на лінію розмежування. Тому частину вантажів волонтерам  треба було доставляти самостійно. Ми знайшли екіпажі. Їздили Родіон Григор’ян і Іван Бордун, Олексій Ліпіріді.

"Я  складала для них  маршрути, - каже Ольга Решетилова,- Я стежила, хто в якій точці. Координувати поїздку на той час було дуже важливо, бо на той час ситуація на фронті швидко мінялася і можна було заїхати до сепарів. Але обійшлося".

Справжнім випробуванням виявився ремонт техніки. Як колись радянським постачальникам, Ользі Решетиловій довелося видзвонювати, вибивати,  вмовляти, виявляти дива гнучкості і наполегливості.

В серпні 2014 їй зателефонував командир  роти  саперів  93-ї бригади. Артур Кирєєв. За словами Ольги,  потім він був поранений у Пісках і нині прикутий до візка. Але проводить активну громадську діяльність.

За його підрозділом був закріплений поламаний БТР. Типова на той час ситуація.  Він  звертався до авторемонтної частини своєї бригади — безрезультатно.  В межах бригади його не можна було привести до ладу.

 Ольга Решетилова   знайшла номер директора Миколаївського бронетанкового заводу Олександра Швеця. Він не хотів брати БТР в ремонт, розповідав про чергу. Врешті вона  його якось вмовила. Але притягти БТР на  завод  волонтери  мусили самі. З бази під Дніпром гнати таку машину аж до Миколаєва — це не вельми приємна перспектива.

 Ще раніше мені зателефонував підприємець з Дніпра  Артем Пархоменко, - згадує Ольга Решетилова, -  Він викликався допомагати. Я йому дала завдання. І він його виконав швидко, якісно і самостійно. На жаль, такі нечасто траплялася.  Це стосувалося іншої справи. Тож, я звернулася до нього з приводу транспортування БТР. 

Але ж справа не лише в транспортуванні. Щоб забрати БТР з частини, треба оформити купу документів. І взагалі в частині постане питання: хто ви такі? Якісь цивільні люди хочуть забрати БТР. Ми взяли довідку у Миколаївського бронетанкового заводу, що вони приймуть БТР на ремонт".

 Історію  з БТРом Ольга Решетилова описала на Фейсбуці 20 серпня 2014 року:

"Другий тиждень триває епопея з БТРом для 93-ої. Після тривалих переговорів з частиною, після пошуку людей, готових транспортувати, після домовленості з заводом, сьогодні на 9-у ранку нарешті приїхала машина для погрузки, щоб транспортувати наш БТР на Миколаївський бронетанковий завод.

І тут виявляється, що немає всіх необхідних дозвільних документів. Тобто вчора ввечері ще про ці документи не знали, а сьогодні раптом згадали, що вони треба.

Півдня наш самовідданий і терплячий волонтер Артем бігав з оформленням документів. Все. Нарешті все готово. Можна вантажитись і поспішати до Миколаєва, щоб встигнути до ночі.

І тут виявляється, що всі наші доблесні майори, лейтенанти, прапорщики дружно пішли на обід".

Військова частина виділила двох бійців  для  супроводу БТР-  командира БТР і водія-механіка. У Миколаєві волонтерам довелося  ще вирішували проблему їхнього проживання  і харчування.

Виявилося, що  БТР потребує капітального ремонту двигуна.  За словами Ольги Решетилової, на заводі ніхто не поспішав,  як і у військовій частині. А це був  серпень 2014-го. Бої загострюються. Кожна одиниця бойової техніки була на вагу золота. 

"Коли ми нарешті привезли його в бригаду, то там стався хороший урок  для мене, - розповідає Решетилова, -  Він зразу  потрапив у той підрозділ, за яким був закріплений. А там  якась реорганізація І вони його закріпили за іншим підрозділом. Телефонують хлопці і зі сльозами на очах кажуть: у нас його забирають.

Я починаю обурюватися. Телефоную начальству. Потім мені віддзвонюється хтось із командування  І вони тоді мені  на пальцях розклали,  де стоїть БТР і чому його туди поставили.

Тоді я зрозуміла, що яким би не було командування і як би добре ми не ставились до конкретних бійців, яким допомагаємо, але в питаннях розподілу допомоги, очевидно, треба дослухатися до думок командирів. Бо вони краще знають ситуацію і їм видніше". 

Перші чотири місяці  всі у фонді працювали безкоштовно.  Потім виникла проблема:  люди заговорили, що їм нема за що жити. Віталій Дейнега  прийшов до власника меблевої фабрики "Blest" Сергія Савченка і сказав  йому приблизно так: "Можна дати гроші на техніку і ми їх потратимо, а можна дати гроші на зарплати. Я найму людей, які знайдуть ще гроші і ми купимо значно більше техніки".

Сергій Савченко, 1980 року народження,   каже, що візит Віталія Дейнеги не був несподіваним, оскільки вони почали співпрацювати ще у липні, коли звільнили Слов’янськ. Він  шукав можливості підтримати  армію, дізнався про фонд "Повернись живим", написав Дейнезі і той зразу запропонував поїхати у звільнений Слов’янськ познайомитися з військовими.

"Ми набили машину всім, чим тільки можна —  аж до прального порошку, - каже Сергій, -   тоді військові потребували всього. І поїхали туди. Я почав фінансувати проекти фонду.  Я був і  донором фонду і заохочував інших підприємців  до співпраці. Віталій сказав, що частина волонтерів працюють безоплатно чотири місяці. Він запропонував платити їм зарплату. Я погодився". 

 

Фото з ФБ сторінки Сергія Савченка 

"Я маю двадцять років управлінського досвіду і вважаю, що навіть волонтерський проект має будуватися на нормальних менеджерських принципах, - каже Вітлій Дейнега, -  Мало вірю, що можна безкоштовно працювати роками. Має працювати система. На такій основі побудований наш  фонд, Ми ухвалили рішення, що будуємо все за типом конвеєра. Тобто запустили процес  збирання, обліку , витрачання коштів. І цей процес має себе відтворювати навіть якщо мінятимуться виконавці. Ми так працюємо вже сім років".

Віталій додає ще одну важливу для характеристики фонду деталь: "Я  вирішив, що фонд буде аполітичним. Я це пообіцяв на урочистостях з нагоди річниці фонду.  Ми не будемо нікого підтримувати з політиків і не будемо  балотуватися самі. Я побачив, що дуже багато волонтерів пішли у депутати. Працівники фонду,  поки працюють  у фонді,  не будуть займатися політагітацією, іти на державні посади, навіть радників".

Далі буде.