Вижити і перемогти в бою. У пошуках БЗВП

Автор: Ігор Оболєнський, командир 13 бригади НГУ "Хартія", для NV

Як це — повзти на боці? Чи хтось намагався це робити в бронежилеті? Якщо у вас магазини в два ряди і з боків, то ви навіть не перекотитеся, не кажучи про повзання. І головне питання — для чого це робити? Але цього навчають на базовій загальновійськовій підготовці (БЗВП).

Про це пише полковник Ігор Оболєнський, командир 13 бригади НГУ "Хартія", в статті для NV

В кінці третього року Великої війни ми повернулися до обговорення базової навченості наших бійців. Поле бою показало, що така навченість досі недостатня і неефективна. Нещодавно тривалість БЗВП збільшили з чотирьох до шести тижнів. Для будь-якого тренування — чим більше часу, тим краще. Але самого тільки часу недостатньо. Цінність будь-якої підготовки — це те, що в кінці людина знає і вміє робити, тобто результат. А результат залежить від розуміння, для чого саме ми тренуємося, тобто від мети підготовки.

Війна і здоровий глузд кажуть нам, що метою базової підготовки є навчити бійця вижити в бою і перемогти, тобто знищити ворога. Саме така мета зазначена, наприклад, у програмі базової підготовки американського солдата. Але не в українській. У нас метою підготовки досі є набуття бійцями "первинних знань, умінь і навичок, необхідних для […] отримання військово-облікової спеціальності (ВОС-100) "стрілець"". Тобто від самого початку на запитання "для чого ми готуємо бійця" ми кажемо — не для успіху на полі бою, а для запису у військовому квитку. І від цієї установки походять усі вади самої програми. Як це змінити? Найперше, щоб змінити підхід, треба зрозуміти, чому ми досі так думаємо. Головних причин, як на мене дві. Перша — нерозуміння загрози і зневага до війська. Після здобуття незалежності Росія навʼязала тезу, що нам армія не потрібна бо ми миролюбні - нам би лише плуг і гарувати. У нас з радянських часів стратегічним противником вважалися США. Все було пронизане розумінням, що наш ворог з іншого боку. До того ж, ми думали, що ми сильні саме завдяки росіянам — у яких ядерна кнопка, вони нас захистять.

Професія офіцера була принижена. Досвідчені йшли на пенсію. Приходили нові, молоді, яким казали, що війна — це міф. Вона може трапитися, а може й не трапитися. Повномасштабного точно нічого не буде. Якщо й будуть якісь конфлікти, то не в нас, а десь в інших місцях земної кулі, таких як Афганістан. Через нерозуміння загрози і зневагу до війська суспільна потреба у якісній військовій підготовці зникла. А разом з нею і школа підготовки. І на початку Великої війни виявилося, що у нас нема кому готувати власних бійців. Друга причина — знецінення освіти і підготовки. Будь-якої: військової чи цивільної, вищої чи середньої. Ми звикли отримувати від освіти і підготовки не знання чи навички, а диплом, тобто ВОС. А там, де цінністю є дипломи-ВОСи, знання і вміння навпаки знецінюються. На початку широкомасштабного вторгнення ми не мали власних спроможностей підготовки і почали відсилати наших людей за кордон на БЗВП. Але ми не розуміли природи підготовки і тому підсміювалися над партнерами — мовляв чому вони нас можуть навчити. Ми досі не знаємо воєнної теорії та історії, тому розповідаємо, що у нас унікальна війна і називаємо себе "колективним Клаузевіцом". Зрештою, через невігластво ми втратили здатність бачити власні помилки і шукати шляхи їх вирішення. Як наслідок, за три роки ми декілька разів змінювали програму БЗВП. Але з цієї програми досі складно зрозуміти, які саме знання і навички має отримати боєць і як йому це має допомогти на полі бою.

Для того, щоб якісно змінити програму БЗВП, потрібно визначити, під які завдання ми готуємо людей, що вони повинні знати і вміти для виконання таких завдань, і як ми будемо це перевіряти. А далі - обовʼязково визначити методику, тобто хто і в який спосіб має людей навчати. Отже, ми погоджуємося, що боєць повинен вижити і перемогти в бою. Чи то в обороні, чи то в наступі. Тож розгляньмо, які найголовніші знання і навички для бійця через нинішні реалії війни. З чого починається бойове завдання — з маршу. Зараз ми спішуємося і доходимо до передової за 2−3 кілометри. Скільки людина може нести на собі, щоб переміщуватися пішим маршем на таку відстань? Звідси перші навички, які забезпечують виживання — це фізична підготовка і припасування спорядження. Від початку майбутній боєць має звикати до свого спорядження, розуміти його призначення і вагу. Крім того, під час підготовки потрібно визначити і розвивати фізичні можливості кожної людини. Переміщуватися без контакту сьогодні неможливо, бо від 5 км і ближче від лінії фронту — це зона ураження дронів. Тому наступна навичка необхідна для виживання — це вміти шукати укриття. При спішуванні люди повинні відразу знати, де укриття, заздалегідь вивчивши аерофотознімки. Тобто кожен боєць має вміти такі знімки читати та, опинившись на місцевості, вміти швидко визначати відстань до укриття. Пошук укриття має бути випрацюваним рефлексом. Далі завдання — пішки дійти до позицій. Але як іти — від чого і до чого. Для цього потрібні навички вивчення місцевості, тобто топографія.

Наступні навички, необхідні як для виживання, так і для знищення противника, — це навички переміщення на полі бою. При цьому має бути спочатку натренований рефлекс на переміщення, а тоді на зіткнення з противником. Треба вчити переміщуватися на полі бою від укриття до укриття. Чому саме так? Бо укриття допоможе вижити, укриття допоможе прицілитися, укриття яке ти залишив, займе побратим і, якщо буде потрібно, ти зможеш надати йому допомогу. Для переміщення на полі бою потрібно одночасно застосовувати навички оцінювання обстановки, зокрема вивчення місцевості, і навички правильних рухів. Наприклад, чому треба понижувати силует — щоб вижити; чому повзти — щоб вижити. Окремо треба відпрацьовувати навички переміщення під час зіткнення з противником. Чому під час переміщення для стрільби треба стати на праве коліно? Тому, що стріляти в русі неефективно, а спершись на ліве коліно ви зможете зафіксувати зброю для прицільної стрільби. І в той час, як один прикриває — інший переміщується. Один відкриває стрільбу у напрямку, щоб подавити вогнем, а інший перебігає, шукаючи укриття, відкриває вогонь — і тоді перший знову має можливість переміщуватися. Те ж саме стосується перезарядки зброї. Хтось може сказати, що у нас зброя різна і перезаряджати її треба по-різному. Технічні відмінності у зброї є, але людина повинна діяти під час перезаряджання однаково — понизити свій силует. Якщо ви стріляли з коліна, то для перезаряджання ви лягаєте, відповзаєте, перезаряджаєтеся і піднімаєтеся в іншому місці. Незалежно від виду зброї.

Переміщуючись, боєць також повинен бути привчений перерахувати людей. Кожен знає, скільки людей з ним вийшло на завдання. Це означає, що після кожного переміщення треба перевірити, чи є поранені, і пересвідчитися, що всі на місці. Всі навички переміщення мають бути доведені до стану рефлексів. Тепер декілька слів про вогневу та інженерну підготовки. Реалії поля бою такі, що в одному місці п’ятнадцять людей разом вже не збереться. У кращому випадку — разом буде четверо. А це означає, що потрібно змінювати систему вогню. Ми сьогодні спостерігаємо за наступом північних корейців — їх іде натовп, як у Першій світовій. Вони йдуть зі швидкістю 5 км за годину. Ви їх виявили за 2 кілометри. У вас є 20−25 хвилин. 100 FPV ви не встигнете випустити. Це означає, що нам потрібні інженерні загородження і кулеметні взводи. А для того, щоб кулемет працював, потрібно три-чотири позиції, щоб переміщуватися. І от до цього треба готувати людей. Теж саме стосується навченості, як будувати і переносити вогонь. Ми досі копаємо окоп по-радянському. А американці копають по-іншому. Їхній окоп є ефективнішим на полі бою і захищає людей. Якщо противник іде прямо і стріляє прямо, то нема сенсу копати окоп, в якому сектор вогню також спрямований прямо. Бо при прямому вогні противника ви не піднімете голови. Натомість попереду варто робити бруствер, а сектори вогню з боків. Таким чином бійці будуть вести перехресний вогонь, захищаючи один одного. Стосовно переміщення на техніці. Це, до речі, також індивідуальна, а не колективна підготовка. Бо кожен повинен знати, як сидіти на кожному місці в машині. Ви повинні знати як завантажитися і розвантажитися із техніки. Де класти речі і що робити. І повинні вміти все робити автоматично, навпомацки. Бо може бути ніч, чи задимлення і нічого не буде видно. Ви повинні знати, як спішуватися з кожної машини. Бо з низького авто ви можете вистрибнути у спорядженні, а з високого авто — ні, інакше пошкодите себе під вагою спорядження. Спішуючись, ви повинні вміти виконати правило 5−25. Перед виходом із машини подивитися перед собою, праворуч, ліворуч на 5 метрів, щоб ніде не було пелюсток-мін. Виходите, сідаєте і оглядає далі попереду на 25 метрів. Ще гарно виглядає переміщення зверху на броньованих машинах. Гарно, але не довго. Бо за нинішніх умов якщо ти зверху, ти — ціль. Те ж саме стосується переміщення піхотних груп разом з технікою. Із використанням FPV техніка на полі бою живе лічені хвилини. Коли FPV противника прилітає в цю техніку, вона вибухає. Це деморалізує людей. А ще ця техніка горить і блокує дорогу. Зрештою, навчати рухатися поруч з технікою сьогодні не має жодного сенсу. Техніка поруч не допомагає вижити. Якщо машина підбивається, то піхота вже далеко від укриття. Крім того, підбита машина — це дим, а це орієнтир і туди летить все — від артилерії до FPV. Так само техніка поруч не допомагає знищити противника. Кого ти знищиш, якщо ідеш натовпом за машиною? Тим більше складно надати комусь допомогу, якщо машина вже горить і ви на відкритій місцевості. Насамкінець про тактику. Всі тактичні навички — марш піший чи на техніці, переміщення із зіткненням чи без — мають відпрацьовуватися під дією дронів. Знову ж-таки, недостатньо розповісти про дрони і показати, як вони злітають чи приземляються. Бо піхота стикається з ними, коли ті у повітрі, а не на землі. Тому люди мають звикати до звуку дронів, вміти визначати відстань до них і напрямок їхнього польоту, а також до скидів, які треба імітувати під час підготовки. Окремо хочу зупинитися на методиці та деяких наскрізних знаннях і навичках. Підготовка з тактичної медицини не може обмежуватися двома днями. Навички надати домедичну допомогу на полі бою є критичними для виживання. Тому вони мають відпрацьовуватися кожного дня, щоб також бути доведеними до автоматизму. Під час тактичної, вогневої чи іншої підготовки з групою має бути медик, і кожен рекрут хоча б двічі на добу має накласти турнікет. Те ж саме стосується способів перенесення поранених. І нарешті про фізичну та національно-патріотичну підготовку. У теперішній програмі їм відвели 10 та 11 годин відповідно. І це є підтвердженням того, що програма БЗВП не має на меті когось навчити. Фізична підготовка не досягається смугою перешкод, а патріотична підготовка не досягається лекціями. Фізична підготовка є основою виживання. А ідея і патріотизм є основою бойового духу, тобто бажання знищити ворога і перемогти. Тому вони мають бути постійно. Для цього вся система базової підготовки має починатися із наскрізного інструктора на групу з 10−12 осіб. Такими інструкторами мають стати сержанти, які пройшли війну і які з групою будуть працювати так, наче вони воюють. Виходячи зранку із намету, сержант дає команду перерахуватися — і це вже формується навченість. Переміщення з їдальні, в їдальню чи на заняття тактично у двійках — це також навченість. Щодня він виходить з ними на зарядку. Так само проводить змагальні ігри, щоб в людях прокинувся азарт і бажання перемогти. Основна місія наскрізного інструктора — привчити рекрутів до певного способу життя. Так формуються навички згуртованості, які важливі і для виживання, і для перемоги в бою. Часто люди не готові щось робити, бо в них нема зразка поведінки. І саме сержанти прививають людям це бажання. Якщо сержант все буде робити разом з майбутніми бійцями, то він для них сформує очікування того, як вони будуть воювати. І пізніше, потрапивши у підрозділ, вони будуть очікувати і повторювати вивчену модель поведінки. Те ж саме стосується національно-патріотичної підготовки. Вона має сенс, коли це не академічна лекція, а щоденна робота сержанта. Коли сержант може своїми словами розповісти кожному, за що ми воюємо. Коли вранці, підіймаючи прапор він каже, чому важливо сьогодні викластися. А ввечері - чому цей день був важливий. Коли кожного дня він ставить ціль і кожного дня оцінює, як всі стали кращими за цей день. Кожен хоче почути, що він молодець і що ним пишаються. І кожну людину є за що похвалити. За такого підходу півтора місяці підготовки стануть таким табором зростання над собою, що люди, виходячи з нього, будуть готові не лише до виживання і перемоги в бою. Вони будуть намагатися відтворювати таку культуру навченості і згуртованості у будь-якому підрозділі, в який вони потраплять. Це далеко не повний перелік вимог поля бою, на основі яких має складатися програма базової підготовки бійця. Хтось відразу заперечить, що воно десь там у нашій програмі є. Що спорядження і переміщення на полі бою десь у розділі "тактика", а система вогню десь у розділі "вогнева у складі підрозділу". Однак програма є якісною, якщо кожна навичка описана чітко і якомога більш детально — з яких рухів вона складається, в якій послідовності ці рухи мають бути виконані. Так само кожна навичка повинна бути вимірною — повинен бути чек-лист із переліком ознак, за якими ми можемо визначити чи володіє боєць цією навичкою, чи ні. Кому цікаво, можете переглянути, як це зроблено для програми базової підготовки у США (STP 21−1-SMCT). Без такої деталізації і вимірності кожен інструктор на кожному полігоні буде навчати так, як він бачить. Або ж не навчати зовсім. Бо перевірити навченість відповідно до цієї програми неможливо. Зрештою з такою програмою командир ніколи не буде знати, які саме навички отримав його боєць під час БЗВП. І якщо командир зацікавлений, щоб боєць вижив і переміг на полі бою, то він вимушений давати бійцеві базові навички у підрозділі. А це означає, що підрозділ дублює те, на що держава вже витратила кошти: інструктори, боєприпаси, час. Якщо ми справді хочемо змінити якість БЗВП, то маємо визнати, що теперішній підхід є неефективним. Що кожен інструктор має готувати людей так, наче він піде завтра з ними в бій. Що треба відштовхуватися не від занять, а від того, що 24 години на добу людина буде перебувати в таборі підготовки для того, щоб із цивільної людини стати воїном. І всі ці 24 години в різний спосіб мають бути використані для того, щоб майбутній воїн міг вижити і перемогти на полі бою.

Ігор Оболєнський, командир 13 бригади НГУ "Хартія", полковник

для NV