"Нічого ніде не було підготовано. Ми почали копати, займати оборону. Зброї не було, хіба кілька автоматів", - Роман Коваленко (Ревізор) про перші дні битви за Київ

Автор: Виолетта Киртока

7 березня 2022 року в Мощун зайшло близько батальйону живої сили і техніки противника. Але жодну машину росіяни не забрали, вся була або спалена, або підбита, як і більшість їхнього особового складу.

  У березні 2022 року 5-та рота, якою командував Роман Коваленко, позивний Ревізор, опинилася в Мощуні під Києвом. Про бої в цьому дачному містечку, про штурми росіян і їхні намагання просунутися в бік Києва, про загиблих і поранених тут Роман розповів чи не вперше. Мало хто знає, але досі в полоні залишаються два мінометники 2-го механізованого батальйону 72-ої бригади, - з 11 березня 2022 року, вже чотири роки!

Мощун виявився форпостом Києва. Якби тут росіяни змогли пробити нашу оборону, то легко б дійшли до столиці, чого так прагнули. Але, попри перевагу в кількості особового складу, техніки та зброї, їм це не вдалося. Вони вперлися в 5-ту роту 2-го механізованого батальйону 72-ої бригади. І не змогли її подолати, хоча змусили наших бійців відступати. Відступати і давати потужну відсіч.

Власне, ми і зустрілися з командиром тієї роти, який зараз не служить в армії через стан здоров’я, безпосередньо в Мощуні. Ходили вуличками, де ішли бої, обдивилися будинок, в якому був його командний пункт, пройшли до лісу, куди відступали піхотинці. Я дивилася на дорогу, звичайну сільську дворядку, і сироти бігли шкірою від слів мого співрозмовника, що її неможливо було перейти – такої щільності був вогонь. Оно ж гараж, в якому знаходилося майно бійців, таке потрібне і необхідне, до нього – два десятки кроків, а вони не могли до нього дістатися днів десять.

Кожного року в ці дні Мощун згадується в розповідях про захист Києва, але хронологічно, що і як тут відбувалося, - чи не вперше розповідає людина, яка опинилася в цьому пеклі в перший же день повномасштабного наступу.

Для довідки додам, що до 2022 року мало хто з українців знав про населений пункт Мощун, хоча саме тут, до речі, знімали серіал "Свати"… Невеличке село, в якому, завдяки близькості до столиці, хати почали перебудовувати під маєтки. Але, згідно зі статистикою, з майже трьох тисяч будинків, тут розташованих, за березень 2022 року було зруйновано дві тисячі… Зруйновано – тобто вщент. І досі більшість не відновлено.

І ще. За оборону Мощуна ніхто з його оборонців не отримав звання Героя України… Хоча якби не бійці 5-ої роти та командир 2-го механізованого батальйону 72-ої бригади, які в прямому сенсі стояли тут на смерть, росіянам вдалося б увійти в столицю. Саме люди, з якими я говорила про події тих днів, не дали цьому статися.

25 ЛЮТОГО, КОЛИ РОСІЙСЬКІ ДЕСАНТНИКИ НАМАГАЛИСЯ ПРОРВАТИСЯ В ГОРЕНКУ, ПРОТИТАНКІСТИ 72-ОЇ БРИГАДИ НА МОСТУ ОДНІЄЮ РАКЕТОЮ ДВІ МАШИНИ ПІДБИЛИ

72-га бригада заїхала сюди 24 лютого, хоча на рекогносцировку в ці місця командир 2-го механізованого батальйону з підлеглими приїздили за два тижні до початку повномасштабного наступу.

- Я виїхав у Київ 24 лютого десь о другій годині ночі, - розповідає Роман Коваленко, який на початок повномасштабного наступу служив на посаді командира 5-ої роти 2-го механізованого батальйону 72-ої бригади. - 23-го числа відігнали техніку на погрузку, вона мала бути о шостій ранку в Києві. Командир батальйону тоді сказав: "Хто місцевий – давайте швидко додому. Ніяких нарад не буде. Відпочиньте, бо завтра дуже важкий день". Я на маршрутці доїхав додому. Скинув куртку, помив руки, сів їсти. Мама суп насипала, я зачерпнув першу ложку – дзенькнув телефон, прийшло повідомлення в нашу батальйонну групу. Думаю, треба одразу читати, на потім не відкладати. Читаю: "Терміново, до 12-ої погрузити виїзд". Я викликав таксі і поїхав на станцію завантаження. Погрузили техніку на ешелон, а особовий склад на вантажівки і десь о другій годині ночі виїхали з Білої Церкви – хто "таблєткою", хто "Уралом". Частина людей вже була переміщена – в лісі біля Стоянки розгорнули командно-спостережний пост (КСП) батальйону, налагоджували зв’язок. Війну, ракети ми вже зустріли по дорозі сюди, в районі Боярки. Там побачили перші вибухи.

Виїхали на Житомирську трасу, а там таке робилося! Одні рухалися з Києва в бік Житомира, другі - в Київ. Ми приїхали на визначену нам точку, вигружаємо майно, а вже літаки ворожі в небі літають, все вибухає, горить…

До того було визначено, хто які рубежі займає. Моя рота мала стати від Мощуна до села Червоне. В цьому селі є криниця, джерело – от до нього. Потім мені дали інший район –самий низ Червоного, наказали розтягувати свої сили вправо-вліво. Я заперечив: "Почекайте, я ж проводив рекогносцировку два дні, розказував, кому куди ставати, у мене все було записано". Я попередньо спланував, де який взвод має знаходитися, хто буде старшим. А мені кажуть: "Ні, треба ставати в самому Мощуні". Ще раз перепитав у заступника комбата Калини. Він підтвердив мій перший план. Десь близько 20 чоловік на ЗІЛу, зі мною ще декілька бійців на "таблєтці" поїхали першими. Приїхали у Червоне – дзвонить Калина: "Рома, де мєхани?" - "Я їх з собою забрав". - "Бігом відправляй їх на станцію розвантаження!" Прийшли наші БМП з Білої Церкви. А ми почали копати, бо нічого ніде не було підготовано. Як такої навіть зброї у нас з собою не було. І от тоді вже вперше мої бійці, коли вийшли на крайню вулицю, побачили кацапську "беху" - шмальнули і увалили її.

Ми почали займати оборону. А зброї не було, хіба кілька автоматів. Зброя їхала в машині, яка дорогою поламалася. Ну, як завжди…

- Де вона поламалася?

- Десь на Житомирській трасі.

- Яка там була зброя?

- Колективна, та й автомати деяких бійців, хто не взяв їх з собою.

- Що значить колективна?

- РПГ, ДШК, СПГ. Вже вночі нам це все привезли. Але що було образливо: в день, коли ми стали в Мощуні, у Гостомелі вже відбулася висадка російського десанту. Вони летіли над нами! Ми їх бачили! А нам не було чим стріляти по ним. Були б РПГ… Я не знаю… Мені тоді так шкода було, що не було РПГ – я би зробив постріл.

- А з автоматів стріляли?

- З автомата… Толку з цього автомата, коли десять вертушок…

- Прямо над головою?

- Летіли так нагло! Пізніше, в інший день, хлопці вже стріляли з кулеметів по них, але що та стрільба – вони розвернулися, НУРСами увалили. Тоді у нас Ангеліна, бойовий медик, загинула. Це вже було 28 числа. Мене тоді тут не було, я під вечір приїхав...

Як це сталося, бачив зампотил. Він привіз необхідне, розвантажували якраз, коли авіація налетіла. Покоцало водія "Уралу". Ангеліна надавала йому допомогу, коли наступний російський літак кинув НУРСи… Один поцілив точно в дівчину…

На карті червоною стрілкою позначено, як рухалися росіяни

25 лютого зранку російські десантники намагалися прорватися в Київ в районі Горенки. В тій колоні танків не було, але бійці 72-ої бригади зі спостережного посту бачили БМД та "Тигри" - росіяни обрали машини, які швидко пересуваються. Але на мосту колону зупинили. В районі теперішньої "Фори" стояв танк 72-ої бригади, неподалік знаходилися і протитанкісти. Вони спрацювали першими - з "Корсара". Бійці згадують, що в тій колоні ще й вантажівка якась їхала. То протитанкісти 2-го механізованого батальйону 72-ки однією ракетою дві машини підбили. В Горенці вже знаходилися і наші БМП-1. Вони навалювали по противнику, який після розбиття колони намагався знайти укриття в комишах на березі річки. Але уламково-фугасні гранати знаходили їх. Це все зупинило росіян. Вони відкотилися в Гостомель, в перші будинки. І вже після цього бійці 72-ої бригади підірвали одну частину мосту. Іншу не встигли…

Не все встигали робити, бо людей не вистачало. 2-ий механізований батальйон 72-ої бригади мав закрити 34 кілометри фронту: від Київського моря до Горенки. Пізніше йому ще "докинули" ділянку до Романівського мосту, тобто до Ірпеня.

Бійці 2-го механізованого батальйону 72-ої бригади підривали і міст у Димері. Завчасно заклали вибухівку і чекали команди. З-під Чорнобиля якраз поверталася ротно-тактична група 80-ої десантної бригади. Вона заїхала в Лютіж, там декілька годин постояла, коли прийшло розпорядження вертатись через бойові порядки 72-ої – і рухатися в Гостомель. Ця група їхала через Димер. В цей час вже зі сторони Бучі 95-та бригада заходила також в Гостомель. Задум був такий: з двох сторін оточити аеропорт, де вже висадилися росіяни. Коли 80-ка вийшла на зв’язок, їм сказали: "Ми за вами міст підірвемо. Назад вже не зможете вернутися, якщо що, бо на підході чергова величезна колона противника". Вона з боку Чорнобиля ішла. По дорозі розбилася на декілька рукавів: одні пішли чітко на Димер, інші стали в районі Козаровичів - в районі цвинтаря розосередилася… Частина колони пішла на Гостомель. Десантники переїхали за міст і за їхньою останньою машиною міст вибухнув і склався… Про це, як кадри з кіно, розповідав в інтерв’ю Цензор.НЕТ десантник, який їхав якраз на крайній машині.

- Міст у Димері підривав Макс Швець, молодий лейтенант, він загинув пізніше, на жаль, - згадує про цей епізод Михайло Дзерин, який у 2022 році був командиром 2-го механізованого батальйону 72-ої бригади. – Це була його перша бойова робота. Він прийшов до нас влітку 2021 року, перша його ротація була в Авдіївці. Але тоді особливо йому не було роботи, в тих краях до нього все вже було заміновано. Данні про заміновані ділянки передавалися по актах, по бумажках. Практичного досвіду у нього не було. А тут перша задача – і одразу міст. Відповідальність велика: ворожі колони на Київ ідуть! Бійці інженерно-саперного взводу, крім Макса, там ще був Серьога Куций – він загинув у 2023 році на Вугледарському напрямку, з ними були ще двоє хлопців, заклали заряд. Але використали трохи більше шнура, ніж потрібно було. Відповідно, він довго горів. Ну як довго. Відносно довго. До хвилини часу. Але ж нам як завжди хочеться? Натис на спусковий гачок - і постріл. Підпалив шнур – і щоб зразу вибух. Поки горів той шнур, у командира взводу …. серце ставало. Думав, що знову прийдеться туди іти, що щось не так зробили. Поки він роздумував, догоріло, і бабахнуло. Міст склався. Проїзд був неможливий. У Макса тоді серце тьохкало, але він і його підлеглі зробили свою роботу на відмінно.

- Коли і де цей молодий лейтенант загинув?

- У Бахмуті, на трасі, яка іде до міста з Горлівки. Він їхав із заступником з морально-психологічного забезпечення, і точно в машину прилетів 152-ий снаряд. Макс загинув на місці. Заступник з МПЗ був важкопоранений, але вижив.

"ОДНА РОТА ЗАКРИВАЛА 10 КІЛОМЕТРІВ ФРОНТУ. ЦЕ НЕПРАВИЛЬНО. АЛЕ ТОДІ МИ ПЕРЕБУВАЛИ В ТАКИХ УМОВАХ, НЕ БУЛО ЧАСУ АНАЛІЗУВАТИ, ЩО ПРАВИЛЬНО, НЕПРАВИЛЬНО. ГОЛОВНЕ, ЩО РОТА НЕ ПРОПУСТИЛА ОКУПАНТІВ У СТОЛИЦЮ"

- 27 числа десь годині об 11-ій комбат дзвонить: "Їдь в Мощун. Бери "беху" і їдь", - продовжує Роман Коваленко. – Противник зайшов! В Мощуні є невеличкий місток через річку Ірпінь. Він не був зірваний. Через нього небагато – наче 14 машин – просунулися в бік Мощуна. Наша бронегрупа в складі трьох БМП висунулася, завдала вогневого ураження. Декілька ворожих машин в наш бік постріляла. Але особливо в бій москалі не хотіли вступати. Мабуть, не очікували зустріти тут спротив.

Той самий місточок в Мощуні

Переїхавши місток, кацапи поїхали дорогою вправо. В цей час із Червоного їхали наші три БМП. Антон Антонюк з Серьогою Охріменком (Серьога загинув під Бахмутом у 2022 році) не знали місцевість. Перед виїздом я їм розповів, що треба їхати на початок дач під лісом, а потім вже звідти починати видавлювати кацапню. Вони поїхали першими. Я вже по їхніх слідах побачив, що вони по передньому краю помчали, а не під лісом! Думаю: що робити, їдемо по передньому краю. Там такий хаос утворився, ніхто не розумів, де чия машина. Тоді у нас люди загинули... І Антон також.

Я коли приїхав вже у сам Мощун, побачив техніку, але одразу вогонь не відкривав. Пропустив одну, другу машину – і тоді зрозумів, що це не наші машини. Навіднику кажу: "Давай вогонь!" Ми з нашим бійцем на прізвище Кім зістрибнули з машини, бо летів літак…

- В той день ви відігнали росіян. Одну машину підбили, але дві проскочили в Мощун…

- Оті дві проскочили, вони були обстріляні. Але вже потім ми зрозуміли, що то наші "бехи", одна - Антона. А ворог весь повернувся за річку, москалі відійшли. Ми з Кімом дійшли до ферми, де розводили перепілок. Сіли там, перекурили. Виходжу на зв’язок з комбатом: "Зараз спробую, може, заведу і заберу підбиту москальську беху". Але тільки ми до неї сунулися – ще три машини кацапів з-за місточка їдуть. Їх вже підтримувала артилерія. Кіму кажу: "Давай фігачити!" Ми підібрали NLAW, поки ішли до ферми. Кім одну машину пропускає, другу. Я запропонував: "Кім, ставай на коліна і відкривай вогонь з NLAW одразу, як я відкрию ворота". Він зробив постріл, але не попав, на жаль. Потім довго картав себе, що зробив помилку.

По одній ворожій машині відпрацювала бронегрупа і поцілила точно – підбили машину управління ППОшників. Колона розвернулася, підбиту машину кинули і поїхали. В кинутій машині ми побачили три комп’ютера – це були робочі місця. Знайшли купу нових тільняшок…

Неподалік від нас, як ми дізналися пізніше, знаходилися в траншейці бійці розвідвзводу. Вони також били по ворожій броні. Спочатку той взвод був приданий мені у Червоному. Комбат перекинув їх в Мощун раніше займати оборону, налагоджувати взаємодію, бо тут повинна була стояти Нацгвардія, як мені казали.

Ми повернулися в головну траншею, приїхав заступник комбата Калина, приїхали танки – вибивати кацапів. Кажу: "Та тут вже, мабуть, нікого немає". Розуміли, що вони за місток повернулися. І комбат мені каже: "Петровичу, залишай старшого в Червоному, а тут організовуй оборону і обирай собі КСП. Завтра ти тут". Я поїхав, забрав речі. Взяв з собою з Червоного десять чоловік, залишив командира взводу Андрія Зинов’єва старшим. Головному сержанту роти сказав: "Допомагай йому, а я до вас буду навідуватися". Так що коли я приїхав у Мощун, тут вже був розвідвзвод і мобілізовані, яких відправляли і до мене, і до розвідників. В результаті всі думали, що всі, хто є в Мощуні, це бійці 5-ої роти.

В той же день підірвали місточок, через який проскочили ворожі машини. Тут вони більше пройти не могли.

- 28 числа я вибрав будинок під КСП, знайшов міцну будівлю – триповерхову з напівпідвальним приміщенням, - продовжує Роман. - Там був не підвал, а цоколь, вікна виглядали над землею. Цей будинок знаходився неподалік від місця, де противник намагався прорватися. Зручно було для управління ротою, неподалік від переднього краю.

 Такий вигляд мав будинок, де недовгий час базувалися бійці 5-ої роти, навесні 2024 року

Людей в тому будинку не було. Ми обережно відкрили двері. Наступного дня приїхав хазяїн, почав обурюватися. Кажу йому: "Чуєш, я ж акуратно все зробив, нічого не зламав. Бачиш, що робиться. Завтра, може, будинка вже не буде взагалі". Ну, той попсихував трохи і заспокоївся.

В той же день чи наступного дня нам привезли "Джавеліни". Противник не намагався заїхати, але артилерією нас обстрілювали крепко. Один із снарядів залетів у будинок неподалік від того, який ми зайняли. Кім надавав там допомогу…

Детальну розповідь про це Цензор.НЕТ публікував ще у березні 2022 року. Тоді ми не називали прізвища учасників подій. Зараз можемо сказати, що Роман, якого ми тоді цитували, це командир 5-ої роти Роман Коваленко, а Юрій – це Кім, якого у цій статті неодноразово згадуємо. Та розповідь доповнює цю статтю, додаючи важливі пазли у велику картину. 

- Ми почали рити траншеї перед річкою, - продовжує Роман Коваленко. - Далі іде поле, через яке все добре видно. На чергування люди виходили в траншеї, а в дальніх будинках лишали своє майно. Так ми почали робити лінію оборони. Чим рили? Лопатами.

- Під лісом також копали, робили другу лінію?

- Колись у нас служив Сан Санич Марченко. Він мобілізувався до нас в перші ж дні повномасштабки.

Роман Коваленко з Олександром Марченком у Мощуні в березні 2022 року

Він десь знайшов трактор і в перші дні всі траншеї, де вказували, копав: і ближче до річки, і в лісі за дорогою, там, де тепер меморіал. Але там трохи переробили окопи і бліндажі. У березні 2022 року вони розташовувалися трохи інакше…

Я ж як планував. Попід будинками в бік річки у мене були позиції. На крайній лівій знаходився боєць на позивний Ржавий з ДШК. Йому все було класно видно. Я встиг виставити людей, яких мені давали до узлісся в бік Червоного. Я дуже сильно хотів закрити цей проміжок, але не вистачало, ким. І люди вже були, та не було зброї, не було з чим ставити людей, тільки у кількох були автомати. Тих, хто прибув, я встиг поставити біля дач, а от туди, куди вони прорвалися… У мене в планах було виставити там позицію. Я там ходив, все продивився, продумав, де саме поставити людей, щоб була зорова видимість між позиціями, щоб все перекривалося. Але не встигли. З того узлісся кацапи і пішли. Далі була позиція "Марс" - там жив батюшка, який лікував від алкоголізму та наркоманії. Там я виставив 20 чоловік, бо там підходила річка, могли прорватися – і пробували, та ми тримали оборону. Там теж мої підбили нормально техніки. А від того "Марсу" ближче до Мощуна росіянам вдалося кинути понтони.

- Що можна говорити, якщо рота займала 10 кілометрів фронту? – зауважує один з офіцерів бригади. - Як розірватися командиру роти, щоб все контролювати? Де взяти людей на таку відстань? Не правильно – так робити. Але ми були в таких умовах. Не до того було, щоб розбиратися правильно чи не правильно. Треба було виконувати завдання і не допустити окупантів в столицю. З цим рота справилася.

"НА УЗЛІССІ МОЇ ПІДБИЛИ ТРИ ВОРОЖІ БМД І ТАНК"

- Що відбувалося до шостого березня? – питаю Романа Коваленка.

- О! Були такі обстріли! Обстрілювали Червоне артилерією. Наші ГУРівці виходили через місток, ходили в ті ліси, на склозавод – на ту сторону, робили диверсії, підривали. Вночі виходили, на ранок поверталися. Можливо, якісь диверсійні кацапські групи пробивали дороги, якими можна зайти, літали, дивилися, розвідували. Можливо, ці групи потихеньку заходили, роздивлялися, де на стиках можна пройти. П’ятого березня вночі вони все ж таки зайшли. У мене в тому місці стояла БМП і знаходилося шість чоловік під лісом, в кінці дач. Алім був навідником, а Денчик (він загинув під Вугледаром) - стрільцем. У них була точка, куди вони виїжджали працювати по ворогу. Та група противника зайшла з боку ліса, вуличкою. Пішки. Вони намацали-таки відкриту ділянку, на якій ніхто не стояв, ніякого руху не було. Був розрив, приблизно два – два з половиною кілометри, не було кому стояти.

А вночі почався бій, виїхали БМД, почали херачити по нас. Ми підбили тоді БМД з "Джавеліна". П’ятого числа мені рознесли КСП артилерією, залишилося лише напівпідвальне приміщення і трохи другого поверху. В той день вже в Мощуні були і стрілецькі бої. Ми розуміли, що кацапи тут, на правому фланзі. Мої механіки ще там сиділи, відстрілювалися. П’ятого вночі командир взводу доповів мені, що противник кидає через річку понтонну переправу.

Зйомка понтонної переправи, завдяки якій росіянам вдалося увійти в Мощун

Шостого числа нас почали штурмувати з крайньої вулиці.

- А коли зайшла ворожа техніка?

- Напевне, сьомого березня. Я викликав підмогу: "Дайте нам БК, закінчуються боєприпаси". Але хлопці не несли нічого, відмовлялися: "Я не проїду, все обстрілюється". Викликаю БМП, кажу: "Їдь сюди". Він до нас. Ставить БМП майже біля КСП, забігає: "Командир, ми тут". Я: "Ти що, гониш? Давай повертайся! Не стій тут". Вони виїжджали, відстрілюючись, бо вже бачили кацапів на вулицях. Але один з них з "Мухи" влучив в машину… Сашко – мєхан – був тоді поранений в ногу, кумулятивний струмінь пропалив. Зараз все добре, ходить, залишився живий. Але був сильно контужений. "Беха" після того влучання стала якраз біля гаража, де зберігалося наше майно. Вона вижила. Її пізніше поремонтували і відправили у 8-му роту.

Як пізніше аналізували в командуванні бригади, в Мощун зайшло до батальйону особового складу з технікою. Жодну машину противнику не вдалося забрати, коли вони тікали, - вся була підбита, знищена, все лишилося в Мощуні.

- Добре пам’ятаю, що на узліссі мої підбили три БМД і танк, - додає Роман Коваленко.

Одна з машин противника, яку вдалося затрофеїти бійцям 72-ої бригади

- Коли ви переїхали з КСП?

- Шостого числа перемістилися. Радіостанцію знищив, бо це головне. Залишалися зарядні до дронів, трохи зброї. Позалишалися всі мої речі, книга, яку я взяв з собою. Коли забирали мої речі, книжка випала. Коли я сюди повертався у 20-х числах березня, знайшов свій несессер, що залишився у ванній, підібрав книжку. Коли ми відходили, не могли все забрати. Брали те, що потрібно першочергово. Ми пішли по тій вуличці, по якій росіяни прорвалися, до місця, де комбата пізніше поранило – до недобудованого будинку під лісом.

Роман Коваленко біля будинку, в якому у нього було КСП, під час запису розмови літом 2025 року

Ми відійшли і піхота наша почала панікувати: "Ми не встоїмо!" Скажу чесно, я теж панікував, бо люди бігли. Треба було оборону тримати, а вони вилізли з окопів і пішли. Я і командир розвідвзводу один на одного подивилися, він каже: "Рома, давай оборону виставляти, треба спробувати стримати людей". Ми зупинилися аж біля клуба. Приїхали ОУНівці, Інтернаціональний батальйон, грузини, і ми ланцюжком всі разом пішли займати траншеї вздовж лісу, біля дороги до кута дач – там зараз розвертається маршрутка. Я виставляв людей. Таке робилося!.. Зв’язку немає, радіостанцій обмаль. І нас як почали там утюжити день у день! Летіло по нас все.

На карті позначений місток, який був підірваний. І кут лісу, або це місце ще називають кутом дач, куди противнику вдалося зайти. "Янголи Перемоги" - назва меморіалу загиблим у 2022 році бійцям. Саме там розтаовувалися траншеї, де знаходилися наші бійці

При цьому противник зайняв кут дач. ГУРівці виходили кожну ніч, валили їх і верталися. Ми тоді вже хотіли штурмувати, зачищати.

Восьмого числа до мене приїхав комбат. Я мав йому показати, де Ржавий стояв, де була позиція, де розставлені люди. Коли ішли туди, наткнулися на кацапів. Я піднімаю руку, щоб показати жовту пов’язку – типу, не розумію, хто переді мною: наші чи не наші? Один мені руку піднімає, другий по нас стріляє - їх наче було четверо. Між нами було метрів двісті. З нами були ще два чи три чоловіки, на пам’ятаю, хто саме.

- Ти бачив у них білі пов’язки?

- Було погано видно. Нам треба було під гірку підніматися, а вони – на горі. Я побачив як хтось переходить дорогу. Наші чи не наші?.. Коли я підняв руку, вони по нас відкрили вогонь. Ми одразу відійшли. Комбат тоді помчав вибивати їх. Підбили тоді їхню техніку. Наступного дня, 9 березня, комбат зазнав поранення. Ми ішли з ним домовлятися з "Айдаром" робити зачистку і потрапили під обстріл. Комбат отримав уламкове поранення. А водій його загинув… Це колишній наш боєць, що мобілізувався в перші ж дні повномасштабного наступу, Саня Ємець.

Емоційний стан у людей був хріновий. Чоловік 20 чи 30 приїхали з комбатом – для підсилення. Після порання комбата до нас приїхав його заступник Калина – допомагати тримати оборону.

"СПОГАДИ ТАКІ, ЩО ВАЖКО СТОЯТИ НА ЦІЙ ЗЕМЛІ"

З учасниками тих подій ми декілька разів ходили по Мощуну, вони розповідали, що коли і як відбувалося в ті березневі дні. Всі події розгорталися буквально на чотирьох вуличках села. Але щільність вогню тут була така, що, згадують мої співрозмовники, голову не можна було підняти навіть у лісі за дорогою в траншеях, там, де тепер зробили меморіал. Під’їжджали до бійців роти не по дорозі через Мощун, а через ліс. Один з офіцерів батальйону згадує, що знайшов переляканих бійців в окопі. Вони жалілися, що другий день не мають що їсти і пити. "А в п’яти метрах від них, в сусідньому окопі повно їжі. Я їм про це кажу, а вони бояться голову з землі навіть висунути, - згадує офіцер. – То я пішов сам, взяв, пам’ятаю, відро вареників – волонтери вже передавали і таке. Взяв упаковку води. Приніс хлопцям. Ще й сам одного вареника з ними з’їв. Смачний був. З картоплею…"

- Та що казати, - додає Роман Коваленко. - В гаражі, він крайній до вулиці, його добре видно з лісу, з траншей, по яких ми пересувалися, було наше майно. За гаражем була двоповерхова будівля, в якій довгенько сиділи мої хлопці з 5-ої роти та америкоси-снайпери. Напевне, числа до одинадцятого березня, коли вже неможливо було там знаходитися, мої хлопці ще забігали туди. Паша Ропало з кулеметом якось біжить від того гаража - а вже така стрільба навколо! – перебігає дорогу і залітає прямо в нашу траншею, стрибає на мене.

За спиною Романа Коваленка той самий гараж, до якого вони не могли дістатися декілька діб. На дорозі біля гаража лишалася підбита "беха" 5-ої роти. А сам офіцер стоїть на дорозі, за якою вже знаходилися росіяни. У березні 2022 року через неї неможливо було перейти

- Ви забрали своє майно?

- Та яке там майно!.. І генератори, і спальники були в тому гаражі. Спочатку там сидів старшина, коли це можна було вважати тилом. Передові позиції знаходилися ближче до річки. А потім гараж опинився у сірій зоні, куди неможливо було дістатися. А 11-го числа мене сильно контузило.

- Як це сталося?

- В той день кацапи почали штурмувати наші позиції в лісі. По одній з вулиць їхали дві БМП, і по паралельній також. Наші одну підбили з РПГ. Але група москалів обійшла нас ще й попід лісом, і зайшла нам наче в тил. Ваня Сорока їх побачив перший і попередив інших, чим врятував від оточення. Сам кинув гранату і захєрачив капітана, старшого групи. Його не добивали, сам відмучився. Були у нас тоді загиблі. Тоді ж в полон потрапив мінометний розрахунок 2-го механізованого батальйону. Він знаходився на позиції в лісі. Один з мінометників повернувся в результаті обміну майже рік тому. Двоє інших досі в полоні. А Ваня Сорока пізніше, під Бахмутом, дістав важке поранення, втратив зір. Це людина, яка вже за вчинок в Мощуні, на мою думку, заслуговує звання Героя України.

Тоді у нас було багато контужених. На нас летіли "Гради", авіація, вертушки, по нас працювала ствольна артилерія. Били по нас більше, ніж в попередні дні. Виїжджав наш танк на пряму наводку – вулицею виїжджав. Побачив БМД – розбив одну, другу. Потім у танка заклинив механізм заряджання, щось поламалося – танка того забрали.

Мене, контуженого, вивезли в Київ в лікарню. Нас багато тоді евакуювали. Сім днів я полікувався і повернувся назад.

Цей знімок автор статті зробила 13 березня 2022 році в столичній лікарні, перевідуючи Романа Коваленка

- Хто лишався за командира роти?

- Наступного дня заступник командира бригади Владислав Наляжний завів сюди для підсилення роту мотопіхотного батальйону.

- Вони лишалися на ваших позиціях в лісі, в тих траншеях?

- Так. Потім 13-го чи 14-го числа "Ураганами" і "Смерчами" їх звідти вибили, вони ще далі відійшли. Кацапи зайшли навіть в ці траншеї за дорогою. І далі просувалися. Тоді загинув Космос, заступник комбата мотопіхотного батальйону. Важко було, але далі того лісу кацапи пройти не змогли.

…Завдяки тому, що вище, неподалік Димера, була підірвана дамба, річка Ірпінь сильно розлилася, противник не міг заводити в бій нові підрозділи. Вони не могли перекинути з Гостомеля стільки сил, скільки б хотіли. Техніку не могли більше переправити, бо понтони знесло. Відповідно, наші бійці почали їх вибивати. Коли стало ясно, що їм тут не втриматися, вони залишили невеличкі спостережні пости. Але основна маса особового складу переодягалася в цивільний одяг, який знаходили по хатах, і намагалися переплисти воду, унести ноги.

- Я повернувся сюди 20-го чи 21 березня, - продовжує Роман. - Тут ще знаходилися і мої люди. Зібрав до ста чоловік. Ми стали на кут лісу. Противника вже не було. Його з Мощуна на той момент вибили. Але кацапська артилерія сюди хєрачила, фосфором валили.

Так хлопці воювали в лісі в Мощуні. Один момент зняли з двох точок

По новинах було зрозуміло, що з Бучі кацапів погнали. Навколо лишалися поранені, недобитки різні, бо ми знаходили і трупаки закопані, та й сморід стояв. Люди після всього цього боялися йти далі лісу, бо ще й розтяжок противник залишив багато. То ми з Михаличем пройшли помалу, поступово аж до "Марсу". Дуже обережно ішли, вишукуючи розтяжки. Впевнилися, що нікого немає… Але їх не було з нашого боку. На іншому березі річки вони все ще знаходилися. Там ще була двіжуха, стрільба.

- Тобто, коли ти повернувся, бойових дій тут вже не було?

- Лише артилерійські обстріли та авіація налітала – працювали конкретно по Мощуну. Чіпляли і ліс. Але штурмів, проривів, боїв – більше не було. Ми заходили аж до річки, щоб забрати загиблих, з траншей витягували своїх, і по нас працювала арта.

Це відео Роман Коваленко зняв 22 березня 2022 року, коли вони забирали тіло одного з побратимів

- Ви всіх загиблих забрали? Чи залишається хтось безвісти зниклий?

- Безвісти зниклих всіх познаходили. Здається, Васю довго не могли опізнати. Спочатку ми забрали загиблих у лісі. По вулицях самого Мощуна ще не ходили. Потім я все ж пішов, придивлявся. Кацапи валялися, а наших не бачив. На крайній вуличці багато кацапів валялося. Там я бачив кацапа з безкозиркою, тільняха з рюкзака випала… Тоді ж я біля КСП знайшов свою книжку, яка у мене випала, коли ми відходили 6 березня. Забрав її.

Роман роззирається навсібіч. Дивиться на будинки, паркани, дерева, які за цей час значно виросли і змінили пейзаж.

- Стільки людей тут загинуло! Я сам тут мало не віддав життя. Спогади такі, що важко стояти на цій землі. Як трималася вся ця оборона, скільки витримували хлопці…

Десь тут є будиночок, в якому у вікнах сиділи кацапи, і ми туди ніяк не могли поцілити з СПГ. Ніяк він не працював. Ми його тягали з місця на місце, виставляли. А він – не працює. Тоді притягнули АГС. Я з нього стріляв, переді мною все розривалося, бо по нас також все летіло. І нам тоді було по барабану, що навколо кулі літають і уламки. Бігали туди- сюди. Намагалися щось зробити.

- Ви розуміли, що Мощун фактично міг стати для ворога воротами у Київ? Тому росіяни так сюди і рвалися…

- Ну, так. Поруч – Пуща-Водиця, до Києва звідси їхати – два рази впасти… Всі люди це розуміли. Я думав, що Горенку будуть тиснути, туди пробувати зайти. Але їх розбили в перший же день, і вони вирішили йти сюди. Тут у них вийшло прорватися. Але ненадовго. Нам все ж вдалося їх вибити, зупинити. І це – головне.

Ми вже збираємося їхати з Мощуна, ідемо вулицями від колишнього КСП роти до дороги, до того лісу, де були позиції бійців Романа. І біля того гаража, якого вони не могли якийсь час дістатися, чоловік несподівано починає сміятися і показує мені на кіз, які ходять з виглядом абсолютних хазяйок села.

- А кози як паслися, так і пасуться! Вони і тоді тут ходили, чим страшенно нас дивували. Є в світі все ж вічні цінності.

 Віолетта Кіртока, Цензор. НЕТ